Тридцять хвилин тому…
— Ну все, останній павук готовий, — видихнув Габріель, витираючи піт з чола тильною стороною руки й змахуючи меч донизу. Він розвернувся до дівчат, які стояли позаду. — Як ви там?
— Усі цілі, — відповіла Емма, підходячи до чоловіка й одразу починаючи уважно оглядати його з ніг до голови. Очі її стали підозріло серйозними.
— Ох, Еммо… — засміявся Габріель. — Це ж С-рангове підземелля, ну скільки разів повторювати: жодна тварюка тут не здатна навіть подряпати мене.
Жінка примружила очі й, не зводячи погляду з нього, холодно додала:
— Так, звісно. Однак той гоблін D-рангу два тижні тому, який умудрився тебе вдарити, готовий з тобою посперечатися.
— Та скільки можна! — обурився Габріель. — Я ж уже пояснював! Відволікся на іншого, не побачив удару! Хитрий він був, як на D-рангового гобліна!
Емма вже зібралася щось відповісти, але в розмову втрутилася Альфа:
— Перепрошую, але якщо всі справді цілі, нам варто поквапитись. Пам’ятаєте, скільки залишилось часу до свята? Кожна хвилина зараз важлива.
Емма, ще не завершивши свою моральну промову, із помітним невдоволенням все ж погодилась:
— Добре… Але ця розмова ще не закінчена, — кинула вона Габріелю і рушила вперед.
Габріель нахилився до Альфи, прошепотів:
— Дякую, ти мене врятувала.
Альфа всміхнулася:
— Це не було порятунком. Я повністю підтримую Емму. Але... поспішати й справді варто.
Вона пішла слідом за пані, а Габріель озирнувся на інших покоївок.
— Ну може хоч ви мене підтримаєте?
Бета зітхнула:
— Альфа й Емма мають рацію. Ти повинен бути пильним не тільки в В-рангових підземеллях. Тоді й жінка твоя буде менше гніватися.
Інші покоївки мовчки кивнули й рушили за нею.
Габріель залишився на кілька кроків позаду, бурмочучи собі під ніс:
— Ці жінки... вічно нічого не розуміють...
Та попри все, він рушив далі.
Минає ще кілька хвилин, і вони підходять до величезних, похмурих дверей кімнати боса. Габріель зупинився й озирнувся на супутниць:
— Кому потрібна пауза?
Мовчання.
— Ну, й добре. Чим швидше закінчимо — тим швидше звідси виберемось, — мовив він і штовхнув двері.
Вони увійшли до печери.
Величезна зала, підлога якої встелена павутинням, по стінах — десятки тунелів, що ведуть у темряву. Освітлення забезпечували лише поодинокі блакитні кристали, вмонтовані у стіни, що кидали тьмяне світло.
Габріель нахмурився, вдивляючись у темряву.
— Де ж він…? Чорт забирай, невже нам доведеться шукати його по тих норах, — прогарчав він.
Альфа, що пішла трохи далі, раптом зупинилась і гукнула:
— Не доведеться. Йдіть сюди!
Усі зібралися біля неї й… завмерли.
На підлозі, скручене в жалюгідному клубку, лежало тіло гігантського павука — боса. Він був повністю обмотаний власною павутиною. У нього не залишилося жодної ноги, з тіла стирчали уламки, рани покривали все тіло, кілька очей були вибиті.
Але він ще жив. Ледь помітно рухав головою, стікаючи кров’ю.
Емма прикрила рот рукою від жаху.
— Це… це точно бос… Але хто міг таке зробити?..
І тут у печері рознісся сміх.
Грубий, холодний, майже людський — але водночас... потойбічний.
З одного з тунелів — позаду — вийшов він.
Високий, на вигляд — людина, але тіло його було повністю вкрите чорними, блискучими пластинами. Плечі й хребет прорізали довгі шипи, пальці закінчувались вигнутими гострими кігтями. Гострі, немов леза, зуби виблискували в зловісній усмішці, а червоні очі світилися в темряві. З голови вигиналися два масивні роги.
Габріель одразу ступив уперед, заступаючи дівчат.
— Це ти зробив з павуком?
Монстр засміявся ще раз, з легким нахилом голови:
— Можливо. А може… він сам себе так обмотав. Павуки бувають такими дурними.
— Дуже смішно, — прохрипів Габріель, очікуючи зручного моменту для атаки. — Хто ти такий? І чого хочеш?
Монстр усміхнувся ще ширше. Його очі блиснули.
— Хто я? — він ненадовго замислився, торкаючись кігтями до підборіддя. — Ще не знаю.
А потім... витягнув руку вперед. Кігті сяяли, наче леза, а його посмішка стала хижою.
— А ось чого я хочу — це добряче так покалічити вас усіх.
Габріель зірвався з місця, вмить скоротивши відстань між собою і монстром. Меч спалахнув полум’яним ореолом і з шаленою швидкістю опустився на ворога згори. Проте противник навіть не кліпнув — він просто підняв руку і зупинив лезо в повітрі.
В обличчі Габріеля промайнуло щире здивування, а монстр у відповідь лише ще ширше усміхнувся. Наступної миті вільна рука істоти описала дугу й зі страшенною силою вдарила чоловіка в бік. Тіло Габріеля відлетіло, мов лялька, і з гуркотом вдарилось у кам’яну стіну.
— Габріель! — крикнула Емма й кинулася до чоловіка.
Монстр вже підняв руку, готуючись перехопити й її, однак у його бік стрімко полетіли десятки заклять — вогняні стріли, крижані клинки, серпи вітру. Істота захищалася, піднявши магічний бар’єр, а Емма тим часом упала на коліна біля чоловіка, вже починаючи зцілення. Пошкодження було серйозним — слід удару розтягнувся від ребер до плеча.
— Дякую, кохана, — прохрипів Габріель, підіймаючись на ноги. — Непоганий такий удар він показав, як гадаєш? — він спробував посміхнутися.
— Гадаю що нам слід забиратися звідси, — Емма спробувала перенести їх магією... та нічого не сталося. Вона спробувала ще раз — безрезультатно. — Він заблокував магію переміщення! — в її голосі прозвучала паніка.
— Тоді ми з ним впораємося тут і зараз, — пробурчав Габріель, блискаючи очима.
Монстр, продовжуючи утримувати бар’єр, повернув голову до них:
— А як щодо того, щоб долучитись до дійства? — в його долоні спалахнуло червоне магічне коло, й у бік Габріеля та Емми полетіли палаючі кулі.
Габріель зреагував блискавично: схопив дружину й відтягнув її вбік, водночас створивши своє магічне коло й відповівши зустрічними сферами вогню. Закляття зіштовхнулися в повітрі — вибух, хмара пилу, і тиша.
— Вражаюче, — прорипів монстр крізь хмару. — Але... занадто слабко.
З посмішкою він опустив руку, що тримала бар’єр, і блискавично ринув на покоївок. Вони не встигли навіть зреагувати — кілька коротких ріжучих ударів, і всі впали з глибокими ранами.
— Ні...! — Габріель встиг лиш очима провести рухи ворога. Той уже був позаду, готуючись до наступної атаки.
Але просто перед ним з’явився Габріель. Його кулаки палали полум’ям, і він замахнувся в корпус ворога — той не захищався, пропустив удар. Та ефекту не було — монстр навіть не зрушив з місця.
— Це все?
— Розігріваюсь! — гаркнув Габріель і обрушив на ворога шквал вогняних ударів.
Тим часом Емма вже заліковувала поранення дівчат. Першою була Гамма. Ледь закінчивши зцілення, вона прошепотіла:
— Тікай звідси, негайно.
— Я залишусь й допоможу, — прохрипіла Гамма.
— Ні, — зламаним голосом мовила Альфа. — Якщо хочеш допомогти — приведи когось сильного. Ми виграємо для тебе час.
Гамма зі сльозами на очах кивнула, підвелася:
— Я повернуся. Дочекайтесь! — і побігла.
Монстр побачив це. Він навів руку — магічне коло запалало.
— Не відволікайся! — закричав Габріель і вдарив ворога в щелепу з усієї сили. Удар був потужний — на обличчі монстра з’явилась рана.
Але... його очі спалахнули яскраво-червоним.
Його магічна аура вибухнула з новою силою, поширившись печерою. Вона стала густішою, темнішою — і страшнішою. Присутніх немов прибило до землі. Габріель стиснув зуби — ноги ледве тримали. В голові промайнула думка:
“Вперше бачу настільки темну ауру. Це рівень S-рангу… Далеко не те… з чим я можу справитися. Невже… я помру тут?”
Він підняв руку для ще одного удару — та монстр випередив його, вдаривши в груди. З рота Габріеля пішла кров, і він відлетів на декілька метрів.
Емма, скам’янівши, не могла навіть закричати. Її тіло відмовилось слухатись. Декілька покоївок, як і вона, стояли скуто, охоплені жахом. Решта — поранені лежали на землі.
Монстр спокійно підійшов до Альфи. Вона була найближче. Підняв руку — серце дівчини забилось, сльози вже застили в очах… Але удар не пролунав.
Він... зупинився.
Його рука повільно опустилась, і знову з’явилась хижа усмішка.
— Ні… ще не час. Вам ще зарано вмирати. Головна зірка дня… ще не показалась.
