Алекс та Елірія з’явилися прямо в центральному холі гільдії Морвена, де прохолода кам’яної підлоги різко контрастувала з напругою в їхніх серцях. Першою їх помітила молода дівчина — висока, з довгим каштановим волоссям, зібраним у низький хвіст. В її погляді за склом окулярів читалася серйозність, а стриманий одяг — біла сорочка, чорна спідниця до колін і чорні колготки — видавав у ній працівницю гільдії.
— Алекс, — сказала вона, швидко підійшовши. — Я як раз чекала на тебе.
— Перенеси нас у підземелля, — різко попросив Алекс, не гаючи жодної секунди.
— Ідіть за мною, — коротко кивнула дівчина.
Вони рушили вглиб будівлі швидким кроком. Дорогою вона повідомила:
— Один з працівників Центральної Гільдії вже вирушив до підземелля. Паралельно ми збираємо групу з дванадцяти бійців для підкріплення. Передбачається, що через кілька хвилин вони також будуть відправлені.
— Як давно він туди вирушив? — різко поцікавився Алекс.
— Сім… можливо, вісім хвилин тому, — відповіла дівчина. — Він має сімдесят четвертий рівень. Якщо це не монстр рангу S, то він повинен упоратися.
— Сподіваюся, що ти права… — похмуро відповів Алекс. — Але я хочу переконатися в цьому сам.
Дівчина мовчки кивнула і відчинила двері в одну з кімнат. Усередині, на кам’яній підлозі, сяяло велике магічне коло.
— Це коло доставить вас прямо до потрібного підземелля.
— Дякую, — коротко відказав Алекс.
Він з Елірією зайняв місце в центрі кола. Сяйво різко посилилося — і вже за мить їхні силуети розчинилися в повітрі.
Алекс та Елірія з’явилися у коридорі підземелля. Тьмяне світло кристалів, розкиданих по стінах, не могло приховати того, що обом одразу кинулося в очі — повітря тут було важким, наче наповненим свинцем, і навіть неозброєним оком було зрозуміло: щось лихе чекало глибоко всередині.
Аура була настільки щільною, що, здавалося, нею можна було порізати шкіру.
— Це… це не може бути монстр С-рангу, — шепоче Елірія, її зіниці розширилися від шоку. — Це…
— Я знаю, — коротко відповідає Алекс. — У тебе ще є можливість повернутись назад.
Дівчина мовчки, але впевнено глянула йому в очі.
— Я залишаюсь. Разом із тобою.
Алекс ледь помітно усміхнувся. В наступну мить він рвучко підняв її на руки.
— Тоді тримайся міцно.
Елірія миттєво запала в рум’янець і обхопила його шию, поки її серце несамовито калатало. Алекс рушив вперед — так швидко, що повітря навколо них майже дзвеніло. В голові Елірії промайнула думка, що ще ніколи не бачила його настільки зосередженим, настільки… швидким.
Тим часом у кімнаті боса монстр продовжував розмірено ходити з боку в бік, випромінюючи загрозливу ауру. Емма, яка за ці хвилини хоч трохи звикла до тиску його аури, повільно поповзла до Габріеля. Її руки тремтіли, але вона таки дісталася чоловіка й почала зцілення. Проте ефект був майже нульовим — надто сильно тремтіли її пальці від страху, надто важко було зібратись.
Монстр зупинився, повів поглядом і, побачивши її біля тіла чоловіка, простягнув долоню. Магічне коло розгорілося — й у бік Емми полетіли три вогняні кулі.
Проте полум’я розсипалося об крижану стіну, яка раптово виросла перед Еммою.
Монстр обернувся — і побачив постать чоловіка. Світле волосся, офіційна форма, заплямована кров’ю. Його очі палали рішучістю, хоч тіло вже майже не трималося.
— Знову ти, — прохрипів монстр із хрипким задоволенням.
Наступна мить — і він вже перед бійцем. Пазурі прорізали повітря. Глибокий поріз з’явився на рубашці, і чоловік опустився на одне коліно, захлинувшись кров’ю.
Очі монстра повернулись до Альфи. Та, ледве стоячи, намагалася підняти руку для атаки — та її не слухалося власне тіло. Вона лише спостерігала, як монстр наближається… ще… ще…
І коли його пазурі вже були готові обірвати її життя — він різко зупинився.
Він відчув це — іншу ауру. Різко обернувшись, побачив юнака, який уже був в десяти метрах від нього. Алекс стиснув кулак, налитий кров’ю, і приготувався для удару, однак, монстр різко відстрибнув убік, і в ту ж мить удар Алекса врізався в кам’яну підлогу, залишивши після себе кратер.
Підземелля здригнулось. Усі погляди звернулися на новоприбулого.
Алекс випростався, його погляд був холодним, але повним рішучості.
— Я встиг.
Алекс повільно перевів погляд на Альфу, яка зі страхом і знемогою стояла перед ним. Її ноги не витримали — вона впала навколішки, та перш ніж торкнутися землі, Алекс упіймав її в обійми. Його рука загорілася м’яким світлом магії зцілення, і вже за секунду енергія почала змивати рани з її тіла.
— Тепер усе добре, — тихо промовив він, з ніжністю дивлячись їй в очі.
В цей момент у кімнату забігла Елірія. Від побаченого вона різко зупинилася, її очі округлились від жаху: поранені всюди, кров, магічний тиск… Але вона зібралася з силами й одразу розгорнула навколо себе магічне поле — під кожним із поранених з’явилось світло зелених кіл зцілення.
Погляд дівчини впав на тіло Габріеля — той все ще лежав без руху. Елірія відразу кинулася до нього, встала навколішки, і з напруженим обличчям почала зцілювати розтрощену грудну клітку.
Поки вона працювала, печеру сколихнув зловісний, холодний сміх.
— О, ти нарешті прийшов, Алекс. Скільки ж я…
— Замовкни, — прозвучав голос Алекса, ріжучи повітря наче клинок.
Його магічна аура спалахнула — щільна, глибока, з відлунням темряви й сили. Вона вдарила хвилею по кімнаті, на мить відтіснивши чужу ауру монстра. Повітря навколо затріщало від перепаду сили.
— До тебе черга ще не дійшла, — спокійно, але крижано продовжив Алекс.
Аура так само раптово згасла, як і з’явилася. Монстр, застигши, здивовано примружив очі, кинувши погляд на чоловіка з Центральної Гільдії. Той, ледь помітно, кивнув. Монстр не зробив жодного руху.
Алекс, тримаючи Альфу, підійшов ближче до поранених. Тепер усі — Елірія, Емма, Габріель, покоївки — були поряд, утворивши тісне коло.
— Як він? — запитав Алекс, ставши поряд з Елірією.
— Сильний удар у грудну клітку. Зламано кілька кісток… але ми встигли. Він скоро буде в порядку, — відповіла Елірія, зосереджено направляючи енергію в тіло чоловіка.
Алекс кивнув, полегшено зітхнув, і перевів погляд на Емму. Жінка, вся в сльозах, тремтячими руками трималася за землю. Її очі бігали між тілом чоловіка й обличчям сина.
— Мамо… ти як? — м’яко запитав Алекс, присівши біля неї.
Вона відкрила рота, але не змогла промовити й слова — лише тремтіння губ і ще більше сліз.
Алекс ніжно обійняв її, притискаючи до себе.
— Тепер усе буде добре. Обіцяю. Елірія подбає про вас, а я виведу з цієї печери.
Він уже збирався підвестися, як раптом мати схопила його за руку. Її очі, наповнені жахом і сльозами, подивились на Алекса.
— Не йди… — видихнула вона. — Він уб’є тебе.
Алекс ніжно, але впевнено усміхнувся. Легко відвів її руку зі своєї, підвівся, і прошепотів:
— Зі мною все буде гаразд. Просто покладися на мене.
Кинувши останній погляд на матір і покоївок, рани яких вже зникли, однак очі все ще були мокрі від сліз, Алекс розвернувся, і без жодного вагання пішов у напрямку монстра.
Тиша повисла над печерою — всі затамували подих.
Спершу, Алекс повільно підійшов до чоловіка в костюмі, який стояв осторонь, опираючись на стіну печери. Рани на його тілі вже зникли завдяки магії Елірії, однак погляд залишався втомленим, але уважним.
Побачивши, як до нього наближається Алекс, чоловік легко вклонився:
— Генріх Векс. Працівник Центральної Гільдії.
— Алекс, — коротко відповів той, також злегка нахиливши голову. — Дякую, що прийшли на допомогу моїй родині.
Генріх гірко посміхнувся, провівши рукою по заплямованій кров’ю сорочці:
— Якби я справді міг допомогти... Та при всій своїй силі я нічого не зміг вдіяти. Мої рухи для нього були занадто… повільні.
Погляд Генріха на мить став холоднішим.
— Цей монстр... — додав він, — він точно S-рангу. Тільки у них вона настільки щільна і темна.
Алекс коротко перевів погляд на монстра, що все ще непорушно стояв за десятки метрів, мов чекав. Потім знову звернувся до Генріха:
— У мене до тебе прохання.
— Твоя подруга щойно врятувала мені життя, — відповів Генріх, киваючи в бік Елірії. — Тому проси що хочеш... якщо ми, звісно, виберемося звідси живими.
Алекс глянув йому просто в очі, голос став серйозним:
— Коли я з ним закінчу — ти скажеш усім, що це ти його вбив.
Генріх на мить завмер, здивовано нахиливши голову:
— Перепрошую? Я правильно почув?
— Правильно, — спокійно підтвердив Алекс. — Про мене ніхто знати не повинен.
Генріх підняв одну брову, потім розсміявся тихо і коротко:
— За врятування такої кількості людей... мене не просто підвищать — ще й премію накинуть. Домовились.
Алекс кивнув і, залишивши Генріха позаду, продовжив упевнено йти вперед.
Як тільки він відійшов на достатню відстань, Генріх приклав два пальці до вуха:
— Володарю, хлопець на місці.
У його вусі пролунав глибокий, спокійний чоловічий голос:
— Нарешті. Хотілося б подивитися, що у вас там відбувається.
Генріх на мить заплющив очі, зосередивши ману в лівому оці. Відкривши його, зіниця світилася м’яким світлом — внутрішній канал візуального зв’язку активовано.
— Бачу, — промовив голос. — Твоя задача — не зводити з хлопця очей.
— Зрозуміло, — тихо відповів Генріх, не зводячи погляду з постаті Алекса, що повільно йшов уперед.
— Ну що ж, — промовив голос, у якому звучала цікавість і підтекст давнього знання, — подивимось, наскільки сильно твоя сила виросла з останньої нашої зустрічі...
