Адам зробив перший крок — ривок уперед із вибухом блискавок навколо ніг. Його меч, вкритий блискавкою, розсік повітря зверху вниз, але Алекс ухилився, зробивши легкий крок убік, і відповів горизонтальним ударом, націленим у ребра. Адам зреагував миттєво: обернувся, парирував лезом і сам провів контратаку знизу.
Алекс відступив на крок назад, виставивши меч діагонально, блокуючи удар. У відповідь він викликав хлист з крові з лівої руки — і спрямував його в ноги Адама. Той підстрибнув, уникнувши хльосткого удару, й одразу ж метнувся вперед, використовуючи блискавичну швидкість, що супроводжувалася коротким розрядом у повітрі.
Адам завдав три швидкі удари поспіль: зліва, справа, потім прямий наскрізний. Алекс відбив перші два, третій — змістив тіло, дозволивши мечу проскочити поруч із боком, і відповів коротким уколом у груди. Адам встиг підставити руків’я меча, зупинивши лезо в останній момент.
Далі — нова серія. Адам почав тиснути, використовував ноги, плечі, зміну висоти. Він присідав, відштовхувався, ковзав, мов за інерцією електрики. Алекс же лишався спокійним: кожен рух точний, кожен удар — із наміром. Він блокував, відповідав, обходив.
Раз — Алекс розсікає повітря навскоси зверху.
Два — Адам ковзає під мечем і б’є у відповідь знизу, цілиться в живіт.
Три — Алекс активує короткий спалах кров’яної броні, в яку врізається лезо Адама, не завдаючи шкоди.
Чотири — Алекс переходить у наступ, змінює хват меча, стискає руків’я обома руками й проводить широкий удар через усе поле зору. Адам встигає відскочити, на півметра палаючи блискавкою.
І тільки після цієї хвилі вони сходяться знову — вже в центрі залу, леза знову стикаються. Глухий гуркіт, розжарене повітря. Клинки тиснуть один на одного.
— І це ти називаєш викластися на максимум? — видихає Адам, втупившись у Алекса з захопленим викликом.
Алекс, утримуючи тиск своїм лезом, похитав головою:
— Не ображайся… Але якби я справді виклався, як ти просив, наш бій закінчився б за два — максимум три удари. І щось мені підказує, що не цього ти хотів.
Адам на секунду замовк, а тоді зітхнув і посміхнувся ширше:
— У цьому є сенс. Я… навіть не подумав про це одразу. Просто хотів перевірити наскільки далеко зможу дійти.
Алекс злегка відтиснув його меч убік і зробив півкроку назад.
— Тоді зробімо так, — його очі на мить стали темнішими. — Я стану трохи сильнішим. Десь на рівень твого батька. Перевіримо, як довго ти зможеш витримати.
— Саме цього я й чекав! — очі Адама спалахнули від захвату, іскри пробігли по щоках. — Тепер бій стане по-справжньому цікавим.
Вони знову замахнулись одне на одного.
Алекс більше не стримувався. Його удари стали швидшими, точнішими. Він атакував хвилею: рубаючі удари, хлисти з крові, точкові уколювання — усе в одному ритмі.
Адам ухилявся на межі можливого. Його тіло стало буквально розмитим — згусток блискавки в людській подобі. Він зникав, з’являвся, ковзав по підлозі, відскакував від стін. І навіть за такого темпу Алекс встигав реагувати.
Кілька разів лезо Алекса ледь не торкалося шкіри Адама — ледь, майже. Але цього було достатньо, щоб той відчув реальну загрозу.
Нарешті, після ще однієї серії обмінів, Алекс різко змінив ритм. Адам не встиг зреагувати — удар знизу вибив його з рівноваги, а другий — зупинився в сантиметрі від шиї.
Адам застиг, дихаючи уривчасто, а потім посміхнувся, опускаючи меч.
— Здаюся.
Кров’яне лезо розсипалося у повітрі. Алекс зробив крок назад і теж важко видихнув.
— Непогано тримаєшся.
— Але все ще не вистачає, — з усмішкою визнав Адам, опускаючи меч. — І це добре. Знаю, куди рости.
Щойно мечі зникли з рук обох хлопців, повітря в залі, нарешті, заспокоїлось. Блискавки розсіялись, кров’яна енергія розтанула, і магічний тиск поступився втомленому спокою. В цю мить до них повільно підійшла Арія, яка щойно спостерігала за поєдинком, стоячи біля озерця.
— Я уважно стежила за вашим боєм, — озвалася вона, зупинившись поруч. — І дякую, що проти мене ти не б’єшся так, як щойно проти Адама.
Алекс усміхнувся, злегка переводячи подих:
— Якщо ти й далі триматимеш той самий темп у навчанні, то з часом і до такого рівня дійдеш. Це лише питання часу.
Арія відповіла легкою, теплою усмішкою:
— Якщо це каже мій учитель — то причин не вірити немає.
Вона кинула боковий погляд на Адама, що важко дихав поряд.
— Сподіваюсь, на сьогодні з тебе вистачить?
— Повністю, — видихнув Адам, витираючи піт з чола. — Після бою з Алексом усе, на що я ще здатен — це знайти душ, а потім добрести до ліжка.
— А так навіть краще, — усміхнулася Арія. — Тоді до завтра.
Вона махнула рукою на прощання й вийшла з тренувальної кімнати, залишивши хлопців наодинці.
Адам сів просто на підлогу, обпершись ліктем об коліно:
— Слухай, а ти не міг би… ну, перемістити нас назад у кімнату? Я справді не жартував про виснаження. І дуже не хочу, щоб тобі довелось мене тягнути. На руках. Це буде травма для нас обох.
Алекс з усмішкою підняв брову:
— Добре, зараз переміщу. А то ти, дивлюсь, на межі клінічної смерті.
— Не прям аж так, але десь поряд.
Під ногами обох загорілося знайоме магічне коло. Простір навколо затремтів — і за секунду хлопці зникли з кімнати, залишивши тишу і відгомін блискавки за собою.
У кімнаті панувала приємна тиша. За вікнами поступово гасло вечірнє світло, і приміщення огорнула м’яка темрява. Обидва хлопці вже лежали на своїх ліжках, втомлені, але не виснажені — швидше спокійні, задоволені після складного, але продуктивного дня.
— А для чого все це було? — тихо озвався Алекс, не змінюючи положення. — Спаринг із Арією, потім дуель зі мною…
На кілька секунд запала пауза, і тільки тоді пролунав голос Адама:
— Напевно, ти знаєш, що в моїй родині з покоління в покоління передається одна з найсильніших технік блискавки. Техніка, яку я завжди мріяв освоїти… Але це більше була просто ціль на майбутнє. Знаєш — “колись, як з’явиться нагода”.
Він перевів подих і додав уже серйозніше:
— Але тепер, коли ми з тобою знаємо, що на нас чекає… коли ми розуміємо, що від нас залежить майбутнє цілого світу — ця техніка стала для мене пріоритетом. Бо тільки з нею я зможу стояти поруч із тобою в ту саму вирішальну мить.
Алекс мовчав, слухаючи уважно.
— Єдиний, хто може мене цьому навчити, — мій батько. Але він сказав, що я ще не готовий. Що зможу оволодіти технікою тільки тоді, коли зможу довести йому свою силу в бою.
— І ти хочеш це зробити… — повільно вимовив Алекс.
— Саме так, — підтвердив Адам. — Тут, в Академії, я вже знайшов викладача, який допоможе мені вдосконалити навички блискавки. А ще планую створити свою рейдову групу — як тренувальний майданчик, як шлях до росту. Бій із тобою був для того, щоб зрозуміти, наскільки далеко я відстав. І хоча на словах усе було зрозуміло — ти значно сильніший, рівнів сімдесят різниці, плюс досвід... Але мені потрібно було це відчути. У бою. А, і ледь не забув. В майбтньому, верніше, в твому минулому, я зміг оволодіти тією технікою?
Алекс на мить замислився.
— Зміг, — сказав він. — Хоча, з твоїх слів, це й зайняло кілька років.
— А от мені доведеться вкластися швидше, — з легким гумором відгукнувся Адам. — Часу не так багато. Буду викладатись на повну.
— Я не стану тебе зупиняти, — відповів Алекс м’яко. — Якщо це дійсно важливо для тебе, я допоможу всім, чим зможу. Але прошу одне — не перенавантажуй себе.
У відповідь пролунав тихий сміх:
— Серйозно? Ти мені це кажеш? Ти, який за неповний місяць перебування в Академії встиг пройти більше, ніж деякі за все життя? Тренування з Арією, з Крул, рейди в підзмелля… це все стало частиною твоєї рутини, яка буде тягнутися мінімум до закінчення Академії. І це я мовчу про ситуацію з Рейнером, але оскільки це була одноразова подія, вона не рахується. Повір, так як ти себе навантажив, у мене вже фізично не вийде, тому немає за що переживати.
Алекс зітхнув:
— Ось коли я виконаю обіцянку Люменії — тоді й розслаблюся.
— Ну от тоді і я, — відповів Адам. — По-справжньому.
У кімнаті знову на мить запала тиша. Цього разу — вже спокійна, майже сонна.
— Сьогодні був непростий день, — тихо сказав Адам. — І здається… я починаю засинати.
— Тоді добраніч, — відповів Алекс.
— Добраніч.
Темрява остаточно обійняла кімнату, і лише рівне дихання двох друзів залишилося в повітрі, разом із теплом їхньої розмови.
Читальня, як і завжди, на перший погляд була абсолютно порожньою. Жодного звуку, крім тихого потріскування свічок у стінних ліхтарях. Однак за кілька секунд у цій тиші почулося ледь помітне шарудіння — десь між стелажами, серед сотень книжкових полиць.
Алекс повільно рушив у той бік. Обминаючи ряд за рядом, він нарешті побачив знайому постать: Елірія, трохи піднявшись навшпиньки, намагалася дістати книгу з найвищої полиці. Її пальці майже торкались краю обкладинки, та все ж не вистачало кількох сантиметрів.
— Допомога потрібна? — запитав Алекс із теплою посмішкою.
Дівчина здригнулась і різко обернулась, широко розплющивши очі. Очевидно, вона не помітила, як він підійшов.
— Ти налякав мене, — зніяковіло відповіла вона, потім вказала пальцем угору. — Так, будь ласка. Ось ту, з фіолетовим корінцем.
Алекс кивнув і простягнув руку. Кілька кров’яних ниток виринули з-під його рукава, витягнули книгу з полиці й акуратно опустили в долоні. Він передав її Елірії.
— Дякую, — усміхнулась вона. — Раз ти вже тут… не допоможеш мені зібрати ще кілька?
— Звісно, — відповів Алекс без тіні вагань.
Вони рушили між рядами. Елірія показувала йому потрібні книги, а Алекс без зусиль знімав їх за допомогою магії. Кров’яні щупальця не лише діставали книги, а й несли їх за ним акуратною червоною хмаркою, що пливла у повітрі позаду.
За кілька хвилин стіл був повністю заставлений літературою. Елірія з полегшенням зітхнула, поглянувши на результат.
— Ще раз дякую, Алекс.
— Завжди будь-ласка, — відповів він, злегка схиливши голову.
— До речі… — раптом мовила вона, з блиском в очах. — Я знайшла книгу, яка, думаю, тобі сподобається.
Алекс навіть не встиг запитати, що це за книга, як дівчина вже кинулась до столу, почала перебирати стоси томів, розсуваючи товсті фоліанти й довгі сувої.
— Ось вона! — нарешті вигукнула вона й простягнула йому тонку книжку, сторінок на двісті, не більше.
На обкладинці був зображений юнак із золотим волоссям у чорному костюмі, що сидів на темному троні. Поруч стояла дівчина з білим волоссям у витонченій чорній сукні, з таємничим виразом обличчя.
— “Останній король найслабшого королівства”… — прочитав Алекс уголос.
— Довго думала, що б такого тобі дати почитати. І ця історія, хоч і не дуже довга, — одна з найзахопливіших, які я знаю, — пояснила Елірія з усмішкою.
— Да? І про що ж вона?
— Не хочу спойлерити. В назві вже є все, що тобі потрібно знати перед початком.
Алекс усміхнувся:
— Добре, довірюсь твоєму вибору. Сьогодні ж і почну.
— Це одна з моїх улюблених книг, — зізналась вона. — Я впевнена, вона тобі сподобається.
— Сподіваюсь, — кивнув Алекс. — А тепер, до справи. Я ж обіцяв дати відповідь щодо навчання магії переміщення після того вечору.
Елірія одразу зосередилась.
— Я уважно слухаю.
— Можу займатись із тобою двічі на тиждень, у вихідні. Але, скоріш за все, — тільки ввечері. Раніше я буду зайнятий.
— Мені підходить, — кивнула вона. — Я все одно завжди лягаю спати пізно.
— Тоді домовились, — сказав Алекс, а потім із лукавою посмішкою додав: — Можемо навіть розпочати сьогодні.
— Справді? — очі дівчини засвітились. — Тоді давай зараз. Навіщо чекати до вечора?
— А ти впевнена? — здивовано перепитав Алекс. — Ти ж збиралась провести день із книгами.
— Книги не втечуть, — відповіла вона з м’якою усмішкою. — Повернусь до них увечері. А зараз — хочу почати навчання.
Алекс злегка посміхнувся:
— Якщо вже вирішила… то твоє навчання починається негайно.
Після двох годин тренування з Елірією, Алекс залишив читальню й неквапом прогулювався коридорами Академії. Це був вихідний день, тому навчальні зали, переходи та галереї майже спорожніли — тільки іноді траплялися поодинокі студенти, занурені у власні справи.
Кроки відбивались від кам’яної підлоги м’яким лунким відголосом. Вийшовши на вулицю через одні з бічних дверей, Алекс попрямував у бік саду біля чоловічого гуртожитку. Там, серед молодих дерев і кущів із доглянутою зеленню, він зробив глибокий вдих — чисте повітря і спокійна тиша наповнили його груди.
“На сьогодні я зробив усе, що планував,” — подумав він. “Можна було б сходити ще в підземелля… але це зачекає. Давненько я не бачив рідних.”
У ту ж мить під його ногами спалахнуло магічне коло, і тіло Алекса розчинилось у повітрі, лишивши за собою лиш легке тремтіння простору.
Алекс з’явився перед знайомими масивними дверима — вхід до їхнього нового маєтку, розташованого ближче до столиці, став для нього символом дому. Він кілька разів легко постукав. Через кілька секунд двері відчинились, і на порозі з’явилась Альфа — як завжди спокійна, витримана, в чорній формі покоївки.
— Привіт, Альфо, — м’яко промовив Алекс, усміхаючись.
— Вітаю, пане Алекс, — відповіла дівчина з таким самим теплом, яке, втім, не порушувало її стриманої гідності. — Давненько ви нас не провідували.
— Так, згоден. Але постараюсь виправитись. — Алекс переступив поріг, озираючись на знайомі інтер’єри. — А де всі?
— Ваші батьки, разом із сімома покоївками, вирушили в підземелля. У маєтку залишилися тільки ми з Бетою й Епсілон.
— Зрозуміло, — кивнув Алекс, пройшовшись кілька кроків по холу. — Вам із дівчатами не потрібна допомога? Все одно не маю чим себе зайняти.
Альфа нахилила голову:
— Власне, ми якраз почали готувати обід. Скоро всі повернуться, і непогано було б усе встигнути. Якщо ви допоможете, ми будемо вдячні. Заодно й розкажете, як минули перші тижні в Академії.
— Домовились, — з усмішкою відповів Алекс.
Разом вони рушили коридорами в бік кухні, а в голові хлопця вже крутилися думки, як коротко й просто пояснити, що його нове життя перетворилось у вир подій, битв, тренувань і... нових прив'язаностей.
Стіл уже був накритий — на білосніжній скатертині стояли глиняні миски з салатами, запашний хліб, різноманітні соуси та головна страва — смажена свинина з травами й хрусткою скоринкою, оточена запеченими овочами. Від усього цього по кухні розтікався густий, насичений аромат.
Алекс стояв біля вікна, витираючи руки рушником, Альфа та дві інші покоївки — Бета й Епсілон — займались останніми приготуваннями. Раптом з боку головного входу пролунав звук відчинених дверей — і знайомі голоси загомоніли в холі.
— …і тоді він кинувся прямо на мене, а я кажу: "Ще крок — і шкодуватимеш!" — гучно розповідав Габріель, входячи до маєтку, мокрий від поту, але, як завжди, життєрадісний.
За ним ішли Емма та семеро покоївок, одягнених у легкі подорожні плащі. Всі були в гарному настрої, спілкувалися між собою й сміялись.
На пів слова Габріель різко замовк і принюхався, моргаючи.
— А що це тут так смачно пахне? — запитав він, дивлячись на Альфу, яка вже стояла з іншими дівчатами біля входу, стримано усміхаючись.
— Смажена свинина з овочами. Плюс кілька закусок, — спокійно відповіла Альфа.
— І коли це ви встигли?! Вас же тільки троє вдома було, — здивувався Габріель, знімаючи плащ і озираючись.
У цей момент із кухні вийшов Алекс з усмішкою на обличчі:
— Вони були не зовсім самі. Їм трохи допомогли.
Як тільки Емма помітила сина, її очі одразу заблищали, і вона швидко підійшла до нього, обіймаючи міцно, майже з докором додаючи:
— Ти ж обіцяв нам писати! А за весь цей час — два листи. Два, Алекс!
— Я знаю, — винувато всміхнувся хлопець, обіймаючи її у відповідь. — Але виправлюсь. Обіцяю, тепер писатиму частіше.
До них підійшов і Габріель. Він поклав руку синові на плече, глянув йому в очі з ледь помітною гордістю.
— Радий тебе бачити, синку. Знаєш… Ми вже почали потрохи сумувати за тобою.
— Я теж сумував, — м’яко відповів Алекс. — За вами обома.
Погляд хлопця ковзнув далі — до групи покоївок, які мовчки стояли неподалік. Алекс усміхнувся ще тепліше.
— І за вами також, — додав він. — Дуже сильно.
Покоївки не відповіли словами — тільки посмішками. У когось очі навіть трохи зволожились.
— Поки ви тут зворушливо обіймаєтесь, — озвалась Альфа з ледь помітною усмішкою, — страви холонуть. І якщо не поспішите до столу, ризикуєте їсти вже холодне.
— Золоті слова, — підтримав її Габріель. — Таке добро не можна марнувати! Ви йдіть до столу, а я доєднаюся через хвилин десять.
Всі розсміялись — і вже за хвилину Емма з Алексом й покоївки рушили до великої їдальні. У повітрі витала теплота справжнього дому.
За великим дубовим столом у їдальні вже всі зайняли свої місця. Покоївки сиділи по обидва боки, перемовляючись між собою впівголоса, хтось з них тихо сміявся, хтось уже накладав собі салати та овочі. Все виглядало неформально, затишно — як у справжній родині.
Алекс окинув усіх поглядом і мимоволі посміхнувся. Він ніколи не розділяв цих дівчат на слуг чи прислугу — і зараз, коли вони сиділи за одним столом поряд із ним, це виглядало цілком природно.
— А чому ж ти не попередив, що збираєшся навідати нас? — поцікавилася Емма, звертаючись до нього з легкою усмішкою.
— Все вийшло дуже спонтанно, — відповів Алекс. — Увесь час був чимось зайнятий, а вільне вікно випало лише на ці вихідні. От і подумав — а чому б і не навідатись просто так?
— І чим же ти був такий зайнятий в Академії, що не міг провідати нас раніше? — запитала мати, підозріло примружившись.
Алекс уже відкрив рот, але потім зупинився і злегка підняв руку:
— Я все розповім. Але спочатку давайте дочекаємось тата, щоб не довелось повторювати.
— Логічно, — кивнула Емма, а тоді швидко озирнулась назад. Побачивши, що в коридорі нікого немає, трохи знизила голос:
— А ти вже… зустрічався з Елізабет?
Алекс так само тихо відповів:
— Так. І навіть став її учнем.
Обличчя Емми м’якшало, вона ніжно усміхнулась:
— Пишаюсь тобою. Але краще… при батькові не згадуй про неї, добре?
— Вона дуже сумує за братом. Хоче поговорити, розв’язати старі конфлікти. Думаю, тато теж цього хоче — просто не визнає цього вголос.
Він зробив коротку паузу і додав з легкою іронією:
— Якщо викреслити з моїх історій Елізабет… розповідати майже нічого не залишиться.
Емма уважно дивилася йому в очі, в її погляді читалась і тривога, і довіра водночас.
— Я довірюся тобі, Алекс. Просто будь обережний, добре?
— Обіцяю.
І в цю ж мить позаду пролунав знайомий голос:
— А це що ще за шепіт серед білого дня?
Немов із повітря з’явився Габріель. Легка усмішка, як завжди, і ледь помітна підозра в очах.
— Ні про що важливе, — відповів Алекс з невинним виразом. — Якраз чекав, коли ти повернешся. Хотів почати розповідь про свої пригоди в Академії.
— О, це я люблю! — Габріель потер руки, сідаючи на своє місце. — Ми всі тебе уважно слухаємо. — Він уже тягнувся до підсмаженого м’яса. — Але спершу я все ж не відмовлюсь від шматочка цього шедевру.
Алекс усміхнувся, обвів поглядом усіх за столом — мати, батько, знайомі дівочі обличчя, усмішки, тепло — і лише тоді заговорив:
— Ну, слухайте… Все почалось із першого дня...
Коли Алекс почав розповідати, поступово всі стихли. Покоївки прислухались із цікавістю, а його батьки — з м’якими усмішками. Але сам Алекс не заговорив уголос одразу — його розповідь плинула всередині нього, думками, спогадами, якими він ділився не стільки словами, скільки внутрішнім настроєм.
"Почалося все з урочистої промови всіх Директорів. Вони тоді вийшли перед усіма студентами, кожен абсолютно різний — і по характеру, і по подачі, але було ясно: кожен із них — справжній монстр свого рівня. Я тоді зрозумів, що Академія — не просто місце, де навчають. Це ковальня, де з тебе викують того, ким ти маєш стати."
"Я став учнем Елізабет… Точніше, формально я став ним у минулому, але й зараз усе ще вважаю себе її учнем. Без її допомоги, я б й половини не добився того що вийшло за такий короткий проміжок часу ."
"Навчання справді захоплююче. Кожен професор — це новий світ. Мені пощастило жити з Адамом — ми стали не просто сусідами по кімнаті, а справжніми друзями. І таких друзів я там знайшов ще чимало."
"Я також став учасником рейдової групи від Академії. Це щось нове для мене — командна робота, відповідальність за інших, за місію, за результат. Мені довіряють… і я намагаюсь бути гідним цієї довіри."
"Звісно, я трохи прикрасив події. Не сказав, що бився з Рейнером. Не згадав й про конфлікт з професором Еліаном. Але хай краще вони почують саме таку версію. Без зайвих тривог. Це для їхнього ж спокою…"
Коли він закінчив, за столом повисла тиха, але затишна пауза. Першим заговорив Габріель.
— Оце я розумію — історія! — з усмішкою сказав він. — Пишаюсь тобою, сину. Радий, що ти знайшов нових друзів.
Його голос на мить став серйознішим, як і погляд:
— Значить, ти став учнем Елізабет… Певно, й кров’яної магії навчився?
Алекс не відвів погляду, відповів рівно, але з впевненістю:
— Так, навчився.
— Зрозуміло, — коротко відповів батько. Він встав із-за столу, випростався. — Тоді я пропоную дуель. Хочу на власні очі побачити, чого вона тебе навчила.
— Габріелю… — почала Емма, намагаючись зупинити чоловіка.
Але її перебив Алекс. Він спокійно поклав руку на її долоню:
— Все добре, мамо. Я проведу з ним дуель. Але не сьогодні. Я втомився після дороги… Та й тато — після рейду. Нехай відпочине.
“І не тільки тому,” — додав він подумки. — “На переміщення з Академії пішла майже вся моя мана. Утримати форму меча зараз було б непросто.”
Габріель злегка усміхнувся й повернувся на місце:
— Гаразд. Значить, іншим разом. Але вона обов’язково відбудеться, так?
— Обов’язково, — підтвердив Алекс. — І я покажу, на що здатен.
— Сподіваюсь, бо інакше програєш у перші ж секунди, — знову повернувшись до свого звичного тону, кинув батько. — Я ж теж не байдикував. Якщо мій син такий талановитий — я, як його батько, мушу відповідати його рівню.
— А чим ти займався весь цей час? Чого нового навчився? — поцікавився Алекс, прищурившись.
Габріель тільки хитро посміхнувся:
— Хай це залишиться сюрпризом до нашої дуелі.
— Ой, та досить вам уже, — втрутилась Емма, злегка закотивши очі. — Два півні в одному дворі…
Вона перевела погляд на сина, і в її очах з’явився знайомий вогник:
— А от тепер, Алекс… розкажи нам детальніше про Ліліт і Елірію. Ти згадував про них раніше, але якось… дуже побіжно.
Алекс на мить замислився, усмішка зникла, поступившись легкому задуму. А потім він зітхнув — і почав розповідати...
Сонце ще висіло над горизонтом, заливаючи кімнату теплим золотим світлом, що пробивалось крізь напіввідчинене вікно. Тиша в домі після обіду діяла розслабливо. Алекс, ледве дійшовши до своєї кімнати, майже одразу скинув верхній одяг і впав на ліжко.
Його тіло було важким, немов зі свинцю. Переміщення з Академії витягнуло з нього ледь не всю ману, і він чітко відчував кожну жилку, кожен нерв. Зілля відновлення мани як на зло не залишилось, а йти просити його у матері… не хотілося. Хотілося лише відпочити.
— Як же добре повернутися додому… — тихо промовив Алекс, напівлежачи, вмощуючись зручніше. — Хоча б ненадовго.
І раптом, немов відгук на його думки, в голові пролунало знайомий, спокійний й теплий голос:
— Завтра у Вас буде останній спокійний день, Володарю. А після нього… вільного часу практично не залишиться. Тож відновіться як слід.
— І це навіть добре, — відповів хлопець уголос, не відкриваючи очей. — Якщо вільного часу буде мінімум — по-перше, я весь буду зайнятий справами, які допоможуть не допустити війни. А по-друге… у мене не буде часу на дурні думки.
— Це правда, — тихо сказала Сирена. — Але пам’ятайте, я завжди поряд. І завжди готова допомогти Вам, якщо буде важко.
Алекс слабко посміхнувся, не змінюючи положення.
— Я знаю… І дякую за це. До речі… з того часу, як на мої плечі лягло більше обов’язків, ми майже перестали говорити.
— Не переймайтеся, — лагідно відповіла вона. — У Вас зараз є справи, що потребують більше уваги. Я нікуди не зникну і завжди поруч.
Алекс на мить замовк, а тоді тихо промовив:
— Ти права… Якщо на початку нашого шляху після повернення в минуле я лише говорив, що несу відповідальність за багатьох… то тепер це не просто слова. Я взяв відповідальність за життя десятка людей. Людей, які мені не байдужі.
Пауза. У кімнаті ледь чутно зашурхотіло дерево за вікном.
— Це буде важко… — продовжив Алекс. — Але я зроблю все можливе, щоб ніхто з них не загинув. Віддам усе, що маю. Лише б вберегти їх.
— Я вірю в Вас, Володарю. І завжди буду Вашою опорою, — лагідно сказала Сирена.
— Дякую… — сонно прошепотів він.
Його повіки стали важкими, думки — повільними. Тепло ліжка, тиша в будинку, спокій у серці — усе змішалося, і вже за кілька секунд його дихання вирівнялось.
Алекс заснув.
