Перший рейд їхньої новоствореної групи почався без урочистих слів чи пафосних жестів. Усе було напрочуд просто: печера, тиша, темрява… і напруження, яке відчувалося в кожному кроці.
Стіни підземелля були нерівними, вологими та вкритими тріщинами, а подекуди — запеченою кров’ю, яка вже давно втратила свій яскравий відтінок. Поміж каміння лежали понівечені кістки монстрів — зламані, розтрощені, часом із зубами ще всередині щелеп.
В підземелля студенти пішли не одні: позаду, на невеликій відстані, йшли Елізабет та Крул. Обидві жінки трималися осторонь, пильно стежачи за учнями — не як ментори, а як мовчазні спостерігачі, готові втрутитися лише в разі крайньої потреби.
Декілька хвилин усі мовчки просувалися вперед, лише шелест кроків і важке дихання порушували гнітючу тишу. Алекс ішов попереду, разом із Ліанелем і Каелісом, уважно стежачи за кожною тінню, кожним звуком. Його серце билося рівно — не від страху, а від концентрації.
Раптом з одного з темних коридорів ліворуч почувся хрипкий звук. За мить у світлі магічних ліхтарів, що пливли над ними, з’явилося декілька фігур.
Гобліни. Їх було з десяток, якщо не більше. Вони рипіли, гарчали, і вже встигли помітити групу. Маленькі, кривоногі істоти з жовто-зеленою шкірою, в рваних шкурах і з іржавими клинками в руках, заревіли й ринулися вперед.
— Нарешті! — усміхнувся Ліанель, створюючи спис зі світла. — А я вже почав думав, що ми тут на екскурсії.
Алекс не відповів — його меч уже був у руці, і кров навколо леза ворушилася, відчуваючи битву. Каеліс створив із вітру довгий двосічний меч, і не гаючи ні секунди, метнувся вперед слідом за іншими.
Гобліни зі швидкістю, що не пасувала їхній статурі, налетіли одночасно з кількох боків. Але хлопці не розгубилися. Вони діяли чітко, злагоджено — без слів, лише погляди і рухи.
Алекс зіштовхнувся з трьома гоблінами одразу. Один вдарив його клинком зверху, але той легко заблокував його кров’яним лезом, відбив удар убік, після чого коротким рухом розітнув противника від плеча до живота. Інший спробував напасти з флангу — Алекс відчув його присутність завдяки Сирені, що вчасно прошепотіла: “зліва”. Хлопець різко розвернувся і встромив меч прямісінько в груди потворі, після чого відштовхнув її назад і одразу кинувся на третього.
Каеліс у цей час діяв безшумно, мов буревій. Його меч, створений з вітру, розсік повітря з надзвуковою швидкістю. Гоблін, що наближався до нього, навіть не встиг підняти дубину — лезо уже було в нього в шиї. Іншого ельф звалив потужним шквалом, притиснувши до стіни, а потім добив коротким порізом поперек грудей.
Однак із темряви вискочив ще один гоблін і з підступним гарчанням замахнувся на Каеліса ззаду важкою дерев’яною дубиною.
— Обережно! — вигукнула Селія, яка йшла трохи позаду. Її рука блиснула полум’ям, і за мить з її долоні вирвався вогняний снаряд. Вогонь пролетів буквально в сантиметрах від голови ельфа і влучив гобліну просто в обличчя. Той упав, навіть не встигши закричати.
Каеліс лише коротко кивнув, не обертаючись:
— Дякую.
— Вдячність приймається, — з усмішкою кинула Селія й вдарила ще одного гобліна у грудну клітку полум’ям.
Ліанель в цей час крутився в бою, мов артист — кожен його рух був красивим і точним. Спис зі світла розсікав ворогів з такою швидкістю, що гобліни навіть не встигали зрозуміти, що сталося. Один із них намагався ухилитися — Ліанель підсік йому ноги й одразу пробив груди наскрізь.
Алекс краєм ока стежив за кожним із них. “Неймовірна командна робота”, — подумав він. Ліліт трималася позаду, захищаючи фланги темною магією, створюючи стіни і шипи з тіні, які перешкоджали просуванню гоблінів з боків. Роґан чекав позаду з Елірією, яка вже приготувалася до можливого лікування.
“Працюють, як одне ціле…” — Алекс відчував, як у грудях розтікається спокій. Це був перший бій, і вже зараз було видно — їхня група має потенціал. “Давненько я не відчував такої насолоди від групового рейду.”
Коли останній гоблін впав, повітря нарешті сповнилося тишею. Лише дихання, важке, спітніле, але задоволене.
Алекс обвів усіх поглядом, потім спрямував меч униз, і кров’яне лезо повільно розсіялося у повітрі.
— Добре почали, — озвався він. — Дуже добре.
Раптом з глибини печери долинуло нове гарчання, хрипке і розлючене.
— Іще? — буркнув Каеліс, витираючи лезо меча. — Цікаво, скільки їх тут?
Шум збільшувався з кожною секундою, і вже за мить нова хвиля гоблінів ринула на них — з обох боків.
— Нас обходять! — крикнула Селія, озираючись.
— Ліанель, Каеліс — вперед! Роґан, тримай тил! — коротко крикнув Алекс, кидаючись на нову хвилю гоблінів попереду.
Звіролюд мовчки підготувався до атаки. Його руки різко пішли в трансформацію — пальці видовжилися, нігті стали схожими на кігті, шкіра затверділа, а очі набули хижого блиску. Звірячий рик вирвався з його горла, коли він кинувся назустріч хвилі ворогів.
Гобліни не встигли зреагувати. Роґан врізався у натовп із такою силою, що перший противник буквально полетів угору, проломивши собою одного з товаришів. Розмахи лап прорізали повітря — і плоть. Один, другий, третій… Роґан рухався з відточеною люттю, як справжній мисливець у середовищі, де йому не було рівних.
— Ліліт! — вигукнув Алекс, не озираючись. — Прикрий його!
— Уже, — коротко відповіла дівчина.
Магічні кола темного кольору миттю розцвіли на її долонях, і з них вирвалися спіралі темряви. Вони, мов живі, кинулися вперед, окутуючи частину гоблінів тінями, сповненими шипів і задушливого мороку. Ті, хто не загинув від першого удару, зупинилися, втративши орієнтацію.
— Дякую, — буркнув Роґан, прорубуючи шлях лапами.
“Добре працюють разом,” — подумав Алекс. Він не міг приділяти багато уваги тилу — попереду теж не бракувало справ.
Із переднього проходу насувалася ще більша кількість гоблінів. Каеліс закрутив меч у повітрі, створюючи навколо себе захисну завісу з вітру. Перший противник, що наблизився, навіть не встиг змахнути зброєю — його розірвало поривом на частини.
Алекс зліво прорубував собі шлях крізь групу з шести гоблінів. Кров’ю покритий меч із хрустом пройшов крізь грудну клітку одного, одразу ж змахнув униз — і другий упав з розсіченим черепом.
Ліанель тим часом проривався крізь передні ряди — розпечений спис зі світла яскраво світився в його руках, розсікаючи все навколо. Однак у той момент, коли він вколов одного з гоблінів у живіт, інший ззаду зумів дістати його лівого плеча. Лезо розсікло тканину і шкіру — кров одразу залила плече Ліанеля.
— Зараза, — вилаявся він і відскочив назад.
— Ліанель! — вигукнула Елірія, одразу виходячи з-за Селії.
— Нічого серйозного, — пробурмотів він. — Але не відмовлюсь від допомоги.
Елірія не гаяла часу. Її долоні засвітилися м’яким зеленим світлом, і магічне коло вмить розцвіло під ногами хлопця. Енергія заструменіла в рану, і тканини миттю почали затягуватися, кров зупинилась.
— Дякую, — прошепотів Ліанель, легко зітхаючи. — Скільки разів я вже бачив це... але, чорт забирай, кожного разу дивує, як уперше.
— Завжди будь-ласка, — усміхнулася Елірія і швидко повернулася назад.
Алекс краєм ока спостерігав за ними. “Всі діють чітко. Свої місця, свої ролі. Ніхто не вагається, ніхто не панікує. Ось вона — справжня команда.”
Останній з гоблінів з глухим звуком впав додолу, а його тіло покотилося під стіну, залишаючи кривавий слід на камені. Печера нарешті стихла, повернувшись до звичного гнітючого мовчання. Алекс зробив глибокий вдих, провівши рукою по волоссю, після чого повернув голову назад:
— Роґан, Ліліт… Як ви?
— Все нормально, — коротко буркнув Роґан, обтрушуючи лапи від решток. — Така собі кучка. У вас, схоже, справ було більше.
— Усе добре, — спокійно додала Ліліт, відкидаючи пасмо волосся назад. — Не найстрашніше, що я бачила.
— Хлопці настільки швидко знищують усе навколо, — вкинула Селія, витираючи лоб, — що мені взагалі немає чим зайнятись. Може, хоча б трохи зменшите оберти?
— Якщо перед самою кімнатою боса знову на нас вистрибне хвиля гоблінів, — усміхнувся Ліанель, — вона вся буде твоєю.
— Ой, дякую, Ліанелю, — з єхидною посмішкою відповіла Селія. — Така щедрість з твоєї сторони.
— Якщо всі цілі, то рухаємось далі, — сказав Алекс, оглядаючи усіх. — Чим довше стоїмо — тим більше часу даємо іншим тварюкам нас знайти.
Загін знову рушив углиб печери. Вузький прохід поступово розширювався, утворюючи звивистий тунель. Їхні кроки глухо відбивалися від вологих кам’яних стін, відлунюючи тишею.
— Знаєш, — тихо заговорив Ліанель, підходячи ближче до Алекса, — глянувши на тебе, складно сказати, що ти тільки-но вийшов з бою. Ані подряпини, ані втоми.
— Все завдяки команді, — злегка усміхнувся Алекс. — Якщо раніше мені доводилося самотужки справлятись з десятком противників, то тепер усе інакше. Кожен знає своє місце. Працюємо як єдиний механізм.
— Механізм і справді вийшов непоганий, — кивнув Ліанель. — Сподіваюсь, ми так само добре спрацюємося і з босом.
Не встиг він закінчити фразу, як печеру прорізав різкий гортанний вереск.
— Ще?! — вигукнув Роґан.
Із тіні вирвалися кілька десятків нових гоблінів. Ті були нижчі, худіші, рухалися з більшою метушливістю — молодняк. Але кількість їх була суттєва.
— Хтось тут казав, що йому не вистачає роботи, — з легкою насмішкою промовив Ліанель, кидаючи погляд на Селію.
— Бачу, ти свою обіцянку тримаєш, — з усмішкою відповіла та.
Селія вийшла трохи вперед, і в її долоні спалахнуло яскраво-червоне магічне коло. Одночасно з нею поруч зупинилась Ліліт — на її руках засяяли знайомі темні символи.
— Синхронно? — кинула Селія.
— Чому б і ні? — відповіла Ліліт, і обидві підняли руки вперед.
Полум’я й темрява злилися в одну руйнівну хвилю, що накрила всю масу гоблінів. Чути було лише агонізуючі верески й свист палаючого повітря.
Коли пил почав осідати, попереду залишилася лише купа понівечених тіл.
— Знаєте, — протягнув Ліанель, — після такого… Я точно не хочу бути вашим ворогом.
— Дякую, — сказала Селія, обертаючись до Ліліт. — Добре, що ти мене підтримала.
— Просто не хочу залишатись тут ще годину, — знизала плечима Ліліт. — Ця печера мені не подобається.
— Тоді вперед, — буркнув Каеліс, який уже пройшов трохи далі. — Якщо тут усе — пора рушати.
Пройшло ще кілька хвилин. Кроки загону луною відбивалися по тунелю, аж поки не вийшли до масивних дверей. Високі, аркоподібні, зруйновані символи на камені та ржаві вм’ятини від когось або чогось, що пробивалося звідти зсередини.
— Ну от і вона, — тихо сказав Алекс, зупиняючись. — Кімната боса.
Алекс обвів поглядом команду. Усі стояли в бойовій готовності, але навіть за суворими виразами облич можна було вгледіти втому.
— Хтось хоче паузу? — тихо запитав він, не підвищуючи голосу.
Секунди тиші. Потім один за одним почали надходити відповіді.
— Я готовий, — озвався Каеліс.
— Давайте вже закінчимо з цим, — підтвердив Ліанель, крутнувши спис у руці.
— Повна згода, — додала Селія. — Поки ще є сили.
— Йдемо до кінця, — кивнув Роґан.
— І я, — прошепотіла Елірія, стискаючи кулаки.
Алекс кивнув і зробив крок уперед, поклавши долоню на масивні двері. Камінь відповів глухим скреготом, коли механізм нарешті піддався. Сховані петлі заскрипіли, й двері повільно відчинилися, відкриваючи прохід до останньої зали.
Кімната боса була все тією ж печерою — але тут панувала інша атмосфера. Уздовж стін горіли факели, їхнє нестабільне світло кидало довгі тіні, які мерехтіли по нерівних кам’яних склепіннях. Ліворуч, просто зі стіни, бив водоспад, що спадав у невелику річку, яка текла через усю печеру, зникаючи десь у темряві.
В центрі зали височів трон із кісток, грубо складених одна на одну. Він був частково обвитий ланцюгами, а з його спинки звисали обривки чийогось висохлого тіла — клапті шкіри, які більше нагадували мотлох, ніж трофеї. Поряд із троном лежала висока, з людський зріст, купа кісток — усі вони були гоблінячими, що видавали загострені черепи з крижаними посмішками.
Але увагу всіх одразу привернуло інше.
Біля водоспаду сиділа потворна туша, що важко дихала й повільно обгризала кінцівку іншого гобліна. Бос був велетенським — не менш ніж із двоповерховий будинок. Його тіло складалося з м’язів, вкритих грубою зелено-сірою шкірою, порізаною й шрамованою. Очі, жовті й порожні, зосереджено втуплювалися в трапезу, не зважаючи на новоприбулих.
— Це… огидно, — першою прошепотіла Ліліт, ледь скривившись.
— Ідеальний шанс, — спокійно кинув Каеліс. — Один точний удар — і все. Навіть не помітить.
Алекс повільно похитав головою.
— Він знає, що ми тут. Просто ще не атакує.
Немов підтвердження його слів, гоблін раптово завмер, підняв голову, і повільно обернувся. Його паща, ще вкрита шматками плоті, розкрилась у гучному реві, що потряс усю печеру. Вібрації пробігли по землі, й усім довелось затулити вуха від болю в барабанних перетинках. Після цього, наче нічого не сталося, чудовисько знову повернулося до їжі.
Та спокій тривав недовго.
З дальнього краю зали, з вузького тунелю, почулися численні кроки. Ще одна хвиля гоблінів — менші, метушливі, але чисельні — вийшла з тіні, шиплячи й гарчачи.
— То й що тепер? — буркнув Роґан, напружуючи плечі.
— Все просто, — втрутився Ліанель. — Хтось бере на себе дрібноту, інші валять боса. Залишилось вирішити, хто де.
Всі погляди автоматично зупинились на Алексі.
Він на мить замовк, міркуючи. Якщо піде сам проти боса — буде занадто підозріло. Йому вистачило б сил, але… це викличе питання. Треба діяти обережно. Брати когось із собою, але не руйнувати форму групи.
— Я йду на нього, — промовив нарешті Алекс. — Каеліс — зі мною. Всі інші стримуєте гоблінів. Головне — не дати їм заважати.
— Зрозуміло, — кивнув Ліанель.
— Прийнято, — додала Ліліт.
Не гаючи часу, Алекс і Каеліс рвонули вперед. Решта — одночасно кинулися назустріч новій хвилі гоблінів. Великий гоблін нарешті відкинув тіло й повільно підвівся, його тінь накрила півпечери.
— І який у нас план? — кинув Каеліс.
— Відволікай його, а я спробую атакувати, — відповів Алекс, вивільняючи свій меч. Кров одразу почала стікатися по лезу, немов радіючи майбутньому бою.
Каеліс першим кинувся вперед. Його меч із вітру обертався в руках, як смертоносний хлист, що розрізав повітря з пронизливим свистом. Алекс ішов за ним — менш стрімко, але з небезпечною концентрацією в очах.
Велетенський гоблін не змусив себе чекати. Його лапа — масивна, схожа на стовбур дерева — рвонулась униз, намагаючись розчавити Каеліса. Ельф відскочив убік, крутнувшись у повітрі, і вдарив по зап’ястю мечем. З-під грубої шкіри вирвалась чорнувата рідина — не кров, а щось густіше.
Алекс підскочив до іншої лапи, і, використовуючи момент, ударив навскіс, залишаючи довгий глибокий розтин. Бос заревів і розмахнувся в протилежний бік — водяна хвиля несподівано вибухнула з його долоні, мовби він вичавив її з повітря. Потік води збив Алекса з ніг, кинувши його вбік на кілька метрів.
— Живий? — вигукнув Каеліс, ухиляючись від чергового удару.
— Поки так, — відповів Алекс, встаючи. — Цей виродок ще й магією води володіє.
Гоблін намагався наступити на Каеліса, та той знову прослизнув убік, використовуючи вітер як поштовх. Алекс відскочив праворуч і знову пішов у наступ. Їхні рухи були синхронними, як у давно злагодженого дуету: Каеліс притягував увагу монстра, Алекс різав по відкритих місцях.
Серед бою Алекс кинув оком у бік команди. Попри кількість ворогів, усі трималися гідно: Селія спалювала гоблінів хвилями полум’я, Ліліт заплітала їм ноги тінями, Роґан рвав ворогів навпіл, а Ліанель тримав фланг із блискавичною точністю. Елірія залишалась позаду, підтримуючи всіх зціленням.
“Добре тримаються…” — відзначив Алекс, ухиляючись від чергової лапи боса.
І тут, раптово, гоблін почав піднімати руку, згинаючи її в удар. Алекс одразу прийняв оборонну стійку, напружившись, готовий поглинути удар… але щось було не так.
Велетень не кинувся на нього.
Замість цього він різко розвернувся — і стрімголов помчав у протилежному напрямку, прямо до групи, що тримала тил. Алекс не повірив своїм очам: ціль — Елірія. Вона стояла трохи осторонь, прикрита спинами товаришів, і тепер дивилася прямо в очі смерті.
— Еліріє! — вигукнув Алекс. — Відходь!
Але вона застигла. Страх стиснув її, паралізував. Її руки тремтіли, губи відкриті — та ні звуку, ні руху.
“Не встигне!” — блиснуло в голові Алекса.
І в ту ж мить під ним та Елірією з’явилося магічне коло. Простір навколо тіла спотворився, і в один момент він опинився на місці Елірії, а вона — там, де стояв він.
Бос уже летів на нього, масивна лапа здійнялась для нищівного удару.
Алекс присів — у ту саму мить, коли гоблінова лапа пронеслася над ним із гуркотом і гнівом. Не втрачаючи жодної секунди, Алекс розкрутився, і з потужним ривком провів горизонтальний удар.
Кров’яне лезо засвистіло — і розсікло гобліну руку трохи вище ліктя. Масивна кінцівка відлетіла вбік, з бризками гнилої чорної рідини.
Чудовисько заревіло. Цього разу — від болю.
Алекс встав, його груди підіймались від напруги, а очі — палахкотіли холодним гнівом.
— Вирішив ішнорувати нас? — прошепотів він. — Погана ідея.
Коли лапа гобліна впала на камінь, утворивши калюжу чорної рідини, Каеліс не змарнував ні миті. Він ковзнув уздовж стіни й вдарив по нозі монстра своїм двосічним мечем. Лезо, зіткане з вітру, прослизнуло крізь шкіру, як гаряче лезо крізь віск. Глибокий поріз по стегну змусив чудовисько заревіти ще раз, цього разу — з розпачливим болем.
Бос, хитаючись, зробив кілька кроків назад. Його масивне тіло було поранене, рухи — не такі впевнені. Та він не падав. Із розлюченим ревом він підняв цілу руку, й вода, що текла з водоспаду, раптом зібралася у повітрі. Декілька хвиль, мов змії, згорнулися навколо нього, готові вирватися назовні.
— Знову магія… — промовив Каеліс.
— Його сила знижується, але не втрачай пильність, — відповів Алекс, знову беручи меч до бою.
Потік води вистрелив у них із шаленою швидкістю. Каеліс закрутився у повітрі, вітрова завіса навколо нього розсікла хвилю ще до того, як вона торкнулась його. Алекс нахилився під нею, ковзаючи по вологому камінню, і майже миттєво опинився знову перед гобліном.
Ще один водяний снаряд — і ще один ухил. Каеліс, використовуючи момент, ударив по коліну монстра. Алекс вдарив у протилежне плече. Рани накопичувались, сила гобліна зникала.
Останній рик — і велетень упав на коліна.
Алекс підскочив ближче, зробив ривок — і заніс меч.
Удар був точним, прямим, глибоким.
Голова гобліна відкинулась назад, коли меч розсік йому горло. Мить — і туша з глухим звуком гепнулась додолу.
— Готово, — пробурмотів Алекс, важко дихаючи.
— Гарна робота, — кинув Каеліс.
Алекс, усміхаючись, підняв кулак.
— Добре справились, напарнику.
Каеліс коротко посміхнувся — майже непомітно, але щиро — й легко відбив кулак:
— Твоя правда.
Поки вони віддихувались, інші завершили свою частину бою. Повітря знову сповнилось тільки лунким диханням і запахом крові. Серед бійців не було жодного, хто стояв би, тримаючись за рану.
Алекс обернувся, одразу знаходячи поглядом Елірію. Вона стояла трохи осторонь, так і не рушивши з місця з моменту атаки боса. Її плечі тремтіли, руки стиснуті в кулаки.
Алекс повільно підійшов до неї.
— Все гаразд? — запитав тихо.
Елірія здригнулась і підвела на нього очі. В них стояли сльози.
— Я… я всіх підвела… — прошепотіла вона. — Я злякалася. Застигла. Я нічого не зробила… Пробач…
Він не сказав ні слова. Просто підняв руку і м’яко витер їй щоку, де скотилась перша сльоза.
— Ти нікого не підвела, — м’яко сказав Алекс. — Страх — це нормально. З часом він зникає. А зараз — подивись навколо. Всі живі й неушкоджені. Ти маєш чим пишатися.
Елірія мовчки кивнула, ледве стримуючи нову хвилю сліз. Та вже не від страху — від полегшення.
— Ой-ой, — пролунав позаду голос Ліліт. — А що це ми тут робимо? — Її інтонація була ледь єхидною, але в очах блищала зацікавленість.
Алекс розвернувся, зустрівшись із нею поглядом.
— Перевіряю стан нашого дорогоцінного цілителя, — спокійно відповів він.
— А, ясно, — кивнула Ліліт коротко.
— Скажіть, будь ласка, — вмішався Ліанель із типовою своєю посмішкою, — мої очі мене не підводять? Вона що, не—
Він не встиг закінчити.
У руках Ліліт з’явилося темне магічне коло, а погляд її став крижаним.
— Ще одне слово — і я зроблю з тобою те саме, що сталося з босом. І повір, це буде з любов’ю, Ліанелю.
— Все-все, — підняв руки хлопець у знак капітуляції. — Раптово забув, про що йшлося. До речі, командире…
Він обернувся до Алекса, серйозно, але з тією ж грайливою ноткою.
— Як права рука командира — офіційно доповідаю: усі цілі, живі й без критичних пошкоджень.
Алекс злегка посміхнувся.
— Щось не пригадую, щоб призначав тебе правою рукою.
— Та йому не треба, щоб його призначали, — втрутилась Селія. — Якщо він чогось хоче — сам візьме.
— Місце було вакантним, — знизав плечима Алекс. — Мені байдуже, хто його займе.
— Добре, — коротко відповів Ліанель, задоволено хмикнувши.
У цей момент із темряви вийшли Елізабет і Крул. Їхні кроки лунали впевнено, спокійно, а погляди — схвальні.
— Добре постарались, — мовила Елізабет, глянувши на групу.
— Час отримати свою нагороду й залишити це смердюче місце, — додала Крул. — Ви справді впоралися краще, ніж очікувалося.
Кабінет Крул був, як і завжди, занурений у напівтемряву. Тіні на стінах коливалися від світла кількох магічних ламп, що плавали під стелею. Перед великим столом стояла сама директорка, руки складені на грудях. Поряд — Елізабет, спокійна й мовчазна. Попереду них стояла вся семірка студентів, щойно після душу, вже в академічній формі. Їхній вигляд був охайним, але в очах ще жевріла енергія бою.
Крул першою порушила мовчанку.
— Молодці. — Її голос був рівний, холоднуватий, але в ньому проступала гордість. — Для першого спільного рейду ви справились чудово. Злагоджено, чітко, професійно. Не кожна гільдія може похвалитись такою координацією.
Вона зробила паузу, подивившись кожному в очі.
— Сподіваюся, що й усі наступні ваші рейди будуть такими ж.
— А тепер, — підхопила Елізабет, зробивши крок уперед, — час розповісти, для чого взагалі була створена ваша група.
Студенти насторожено обмінялись поглядами.
— Раз на три роки проходить грандіозний турнір по зачистці підземель. Будь-хто може взяти в ньому участь, головне — бути частиною рейдової групи з щонайменше шести осіб. Участь беруть усі: великі гільдії, незалежні групи, навіть найманці.
Елізабет зробила паузу, підкресливши напруження.
— Академія раніше ніколи не брала участі. Але цього разу ми вирішили змінити правила гри. І саме ви — ті, хто представлятиме Академію через два роки.
Слова зависли в повітрі. Усі семеро обмінялися поглядами, мовчки. Ніхто не сказав ані слова, але кожен усвідомив значення цієї новини.
— Як сказала Елізабет, — знову втрутилась Крул, — у вас два роки. Ми зробимо з вас команду, яка зможе протистояти навіть найкращим представникам найвідоміших гільдій.
Вона провела рукою по столу, і в повітрі виникла світлова проекція календаря з відмітками.
— Ось що вас чекає в майбутньому: двічі на тиждень — спільні рейди, під наглядом когось із нас. Ще двічі на тиждень — тренування в вигляді спарингів. Один на один. Або один із нас — проти кількох із вас. Ситуації будуть різні, і ви мусите бути готові до всього.
Крул прибрала руку, і зображення зникло.
— Це все почнеться з понеділка. А зараз… у вас є два дні. Відпочиньте. Відновіться. Бо далі буде складно.
Вона глянула на них ще раз і трохи нахилила голову.
— Чи є питання?
Тиша.
— Гаразд. Ви вільні.
Студенти один за одним почали виходити з кабінету. Проте, коли Алекс уже було рушив до дверей, Крул раптом озвалась:
— Алекс. Залишись ненадовго.
Хлопець уповільнив крок і розвернувся, залишаючись у кімнаті, поки за іншими зачинилися двері.
— Я уважно слухаю, — спокійно відповів Алекс, зупинившись посеред кімнати.
— У мене щойно випала рідкісна вільна хвилинка, — сказала вона, схрестивши руки на грудях. — І я подумала, що було б непогано повернутись до того, на чому ми зупинилися. Маю на увазі — створення нових каналів мани для темряви, якщо, звісно, ти не надто виснажений після рейду. Однак, можемо перенести й на якийся інший день.
— Ні, я в порядку, — відповів Алекс, упевнено дивлячись їй в очі. — Готовий починати хоч зараз.
Крул тепло посміхнулася — зовсім не так, як зазвичай.
— Добре. Тоді сідай.
Вона жестом вказала на м’який диван біля стіни. Алекс підійшов і сів. Як і минулого разу, Крул вмостилася поряд, зберігаючи спокійну відстань. Алекс ненароком перевів погляд убік — на Елізабет, яка досі стояла біля її робочого столу, мовчазна і спокійна.
— Якщо ти про мене, — озвалася вона, перехопивши погляд, — то я сама напросилась бути присутньою. Мені цікаво подивитися, як ти працюєш із цими каналами. Тож не відволікайся — слухай Крул і роби, що вона каже.
Алекс лише зітхнув.
— Гаразд.
Крул нахилилася трохи ближче.
— Пам’ятаєш, як усе проходило з першим каналом?
— Так, усе пам’ятаю, — підтвердив хлопець.
— Добре, — кивнула Крул і поклала долоню йому на спину. — Починай.
Робота над новим каналом мани велася довго. Цього разу Алекс прокладав його до лівої руки — повільно, обережно, не поспішаючи. Його рухи були більш впевненими, а внутрішня темрява — стабільнішою, не такою бурхливою, як уперше. Канали більше не руйнувалися при кожній спробі, але хлопець не ризикував — діяв з холодною точністю, не даючи собі права на поспіх.
Минуло майже чотири години.
Коли все було завершено, Крул відвела руку й подивилась на нього.
— Як самопочуття?
Алекс, глибоко вдихнувши, розплющив очі.
— Все добре. Навіть дуже. Відчуваю, як темна мана легко йде від ядра до долонь. Як вода в руслі.
— Це результат твоєї роботи, — кивнула Крул. — Але ми ще не закінчили. Залишилось провести канали по ногах, а потім — розширити вже створені. Щоб темрява могла живити кожен м’яз. Це дасть тобі серйозний приріст фізичних можливостей.
Вона злегка усміхнулася.
— Але на сьогодні вистачить.
Після цих слів вона перевела погляд на Елізабет.
— Тепер він у твоєму розпорядженні.
— Залишу його в спокої на сьогодні, — відповіла та. — Не хочу навантажувати додатково. — Потім додала, звернувшись до Алекса: — Завтра зайди до мене.
— Добре. Зайду, — підтвердив він і підвівся з дивану. Коротко вклонившись обом жінкам, він уже був готовий відчинити двері, коли…
— Алекс, — озвалась Елізабет.
Він зупинився й обернувся.
— Так?
— Ти добре себе сьогодні показав, — з ніжною посмішкою сказала вона. — Як командир.
— Цілком згодна, — додала Крул, знову поглянувши на нього з тією ж ледь помітною теплом.
Алекс відповів коротко, але щиро:
— Дякую вам обом.
Після чого відчинив двері й вийшов із кабінету.
— У тебе дуже хороший племінник, — сказала Крул, дивлячись услід.
Елізабет гордо всміхнулась.
— А як же. Я ж його тітка.
Вона помовчала кілька секунд, а тоді додала вже м’якше, з іншим відтінком у голосі:
— І Ліліт — дуже талановита дівчина. Вони разом досягнуть великих висот.
— Я в це вірю, — тихо погодилась Крул.
Елізабет, посміхнувшись, підняла брову:
— А не хочеш скласти мені компанію сьогодні за парою келихів вина?
Крул легко кивнула, її обличчя осяяла спокійна посмішка.
— Із радістю.
Коли Алекс повернувся до своєї кімнати, сонце вже почало ховатися за горизонтом, залишаючи небо пофарбованим у м’яке золото з нотками пурпуру. Тиша, що панувала в гуртожитку, здавалася незвично приємною — ні галасу, ні кроків у коридорі.
Відчинивши двері, він побачив щось нове: на ліжку лежала невелика записка. Підійшовши, Алекс одразу впізнав почерк — упевнений, трохи розмашистий, без зайвих прикрас. Це був Адам.
“Якщо ти ще не валишся з ніг після рейду, заглянь до тренувальної кімнати.”
Алекс злегка нахмурився, читаючи рядки.
"Цікаво, навіщо йому я?" — промайнуло в думках.
Він кинув записку назад на ковдру, і в ту ж мить під ногами засяяло магічне коло, і вже за мить Алекс опинився в знайомій тренувальній залі.
Приміщення було заповнене тьмяним блакитним світлом від ліхтарів на стінах. У кутку мерехтіло невелике штучне озерце — створене для відновлення мани. А посеред кімнати відбувалась дуель.
Адам і Арія зосереджено обмінювались ударами. В руках Арії — два короткі кинджали з крові, що блищали червоним у світлі магії. Адам тримав у руках довгий меч, лезо якого вкрите мерехтливими блискавками. Їхні рухи були швидкими, точними — енергія майже відчувалась у повітрі.
Арія першою рвонулась уперед, завдаючи серію різаних ударів. Вона атакувала з різних кутів, намагаючись заплутати Адама, але той не відступав — лише вивертав тіло під нестандартними кутами й відповідав точковими контрударами. Його меч рухався майже зі свистом, і кожен удар мав у собі вагу блискавки.
Алекс не втручався, лиш спостерігав, стоячи в тіні.
“Добре тримається,” — подумав він, оцінюючи Арію. “Викладається не менше, ніж на тренуваннях зі мною. Рівень концентрації — ідеальний.”
Та навіть її технічність не завжди рятувала. Блискавична швидкість Адама — не фігура мови. Його магія робила тіло в рази швидшим, ніж у звичайного бійця. Арія не завжди встигала реагувати, і деколи вимушено відступала, щоб не втратити ритм.
І ось — фінальний момент. Адам зробив обманний рух, змусивши Арію перекрити удар справа, але блискавично змінив напрям і підвів меч до її шиї зліва. Дівчина застигла, а потім зітхнула й опустила зброю — кинджали розчинились у повітрі.
— Дякую, — сказав Адам, відвівши лезо, яке одразу ж втратило свій електричний заряд.
— Та скільки можна… — пробурмотіла Арія з наіграною образою. — Знову я — твоя бита груша.
Адам посміхнувся тепло:
— Перестань так говорити. Ти — єдина, хто може триматися зі мною так довго. І головне — після твоїх тренувань з Алексом, мені вже не доводиться сильно стримуватись.
— Що ж, — вона хитнула головою. — З нього вийшов на диво хороший учитель. Скоро я тебе переможу.
— Скоро — це сумнівно. Але колись, можливо, — підморгнув Адам.
— А ось і я, — пролунав знайомий голос.
Обидва бійці здригнулися й різко озирнулися.
— А ти як давно тут?! — з ноткою підозри спитала Арія, звузивши очі.
— Щойно з’явився, буквально секунду тому, — з максимально спокійним обличчям відповів Алекс.
— Ну-ну… — пробурмотіла дівчина, але потім махнула рукою. — Передаю Адама в твої надійні руки.
Вона повернулась і попрямувала до озерця.
Алекс, залишившись наодинці з другом, підняв брову:
— І для чого я тобі знадобився?
— Невелика дуель, — відповів Адам.
— Справді? — Алекс на мить поглянув на його змучений вигляд. — А ви з Арією, схоже, тільки-но закінчили. Може, вистачить?
— Я не втомився, — Адам усміхнувся. — Та й це зовсім інше. Дуель з Арією — це одне. А з тобою… ну, сам розумієш.
Алекс важко зітхнув:
— Так, розумію. Наскільки викластись?
— На максимум, — серйозно відповів Адам. — Це важливо. Для мене.
— Що саме?
— Всі питання — після. Зараз... бій.
Не чекаючи дозволу, Адам відскочив на кілька метрів. Його меч знову вкрився сліпучими блискавками.
— Готовий?
Алекс створив у правій руці свій кров’яний меч. Лезо пульсувало, мов живе.
— Готовий.
— Тільки одне попередження! — раптом вигукнула Арія від озерця. — У Алекса є противна звичка стримуватись проти тих, кого вважає слабшими. Якщо хочеш справжню дуель — викладайся на всі сто.
— Я знаю, — кивнув Адам, не зводячи погляду з Алекса.
І в наступну мить обидва кинулися один на одного.
