Задній двір Академії цього вечора був не таким, як завжди. Просторий, відкритий до нічного неба, він набув урочистого вигляду завдяки легкому, проте зі смаком підібраному оформленню. Уздовж периметру мерехтіли м’які магічні світильники, відкидаючи тепле сяйво на обличчя присутніх. Невеликий фуршетний стіл з різними закусками та напоями стояв осторонь, дозволяючи кожному підійти в будь-який момент. Вечір був теплим, безвітряним, і все навколо налаштовувало на спокійне спілкування.
Всі вже були на місці: семеро учнів та семеро Директорів. Чоловіки з учнів — Алекс, Роґан, Ліанель та Каеліс — були одягнені в чорні штани, а сорочки у них були різні: Алекс та Роґан — у чорних, Ліанель та Каеліс — у білих. Ліліт виглядала строго, але елегантно в легкій чорній сукні. Елірія була одягнена в темно-зелену, що вигідно підкреслювала її колір очей, а Селія — в яскраво-жовту, мов сонячний промінь серед сутінків. Директори також не залишилися осторонь — кожен з них виглядав святково, підкреслюючи, що сьогоднішній вечір має значення.
Минуло лише дві хвилини з моменту, як усі зібралися, коли раптом серед легкої тиші пролунав дзвін — тонка ложечка вдарилась об келих. Всі обернули голови на звук і побачили, що це був Фенрікс. Він стояв спокійно, тримаючи келих у руці.
— Прошу хвилинку уваги, — звернувся він до присутніх із легкою усмішкою. — Обіцяю, я не заберу у вас надто багато часу своєю нудною промовою.
Його голос звучав легко, але водночас з тією впевненістю, що завжди привертала увагу.
— Я радий, що всім нам вдалося зібратися тут сьогодні. Цей вечір влаштований спеціально для вас, щоб ви могли краще познайомитися між собою, хоча, здається, багато хто з вас і так уже має уявлення про решту.
Його губи смикнулись у хитрій посмішці, і він окинув поглядом своїх колег Директорів, які стояли розосереджено позаду нього.
— Задній двір Академії був обраний не просто так для цієї події. Наскільки мені відомо, кожен із тих, хто балотувався на роль командира рейдової групи, виявив бажання поборотися один з одним. І саме тут, під відкритим небом, у вас буде можливість перевірити один одного власноруч.
Алекс, Ліліт, Ліанель і Каеліс переглянулися. Напруга миттєво змінилася на збудження.
Першим заговорив Ліанель, його голос звучав з ледь вловимою насмішкою:
— То що, Алекс, наскільки сильно ти хочеш перевірити мене?
Алекс лише знизав плечима:
— Насправді — я хочу поборотися з кожним. Але ти вгадав. — Він перевів погляд на Ліанеля і додав з усмішкою: — З тобою найбільше.
— Це взаємно, — відповів ангел з ледь помітним викликом у голосі.
Каеліс додав спокійно:
— Я також не проти поборотися з усіма. Цікаво буде перевірити не лише свої, а й чужі навички.
Слідом виступила Ліліт. Її голос був спокійним:
— Найбільше мене цікавить Ліанель. На що здатен Алекс — я бачила вже кілька разів. А з Каелісом ми і так вже стикались у поєдинку.
Алекс коротко кивнув і заговорив:
— Пропоную так. Міні-турнір. Три поєдинки. Я візьму на себе Каеліса, Ліліт — Ліанеля. А переможці зійдуться в фіналі. Прямо тут і зараз.
Інші погодилися одразу. Ідея явно припала до душі всім, хто прагнув показати себе.
— Схоже, — озвалася Елізабет, — студенти вирішили почати вечір із боїв. Що ж, чим раніше ви з цим розберетесь, тим швидше ми зможемо перейти до святкової частини. Ті, хто буде битися — прошу вперед. Решта — відійдіть вбік.
Ліанель і Ліліт переглянулися. Хлопець з легкою грайливістю вклонився:
— Чи не надаси мені честь, Ліліт, розпочати цей вечір поєдинків разом?
Дівчина лише злегка посміхнулась:
— Із радістю складу тобі компанію.
Інші учасники розійшлися, звільняючи місце для першого бою.
— А ти не плануєш скористатися списом? — спокійно поцікавилася Ліліт, коли вони з Ліанелем зупинилися один навпроти одного, на очищеному від гостей майданчику заднього двору.
— Не цього разу, — з усмішкою відповів Ліанель. — Думаю, магії буде достатньо.
— Починайте, — подала знак Ірида.
Ліліт не змусила чекати. Вона миттю підняла руку — з її долоні вирвалася стрічка густої темряви, що перетворилася у вигнуте лезо й стрімко полетіла в Ліанеля. Але він, навіть не рухаючись, змахнув рукою — і перед ним виник напівпрозорий щит зі світла, який поглинув удар.
Ліліт знову кинула правицею — цього разу в повітрі згустилася темрява, що перетворилася в десятки гострих голок, розлітаючись у формі віяла. Ліанель відповів імпульсом: з його долоні вибухнув світловий сплеск, розбиваючи голки в повітрі.
Вона стрибнула вбік, і водночас навколо неї з'явилися три обертові кільця темряви, що слугували щитом. Звідти вона випустила довгий спис з темної енергії, ціллячи йому в плече.
Ліанель зсунувся убік, і його рука описала півколо. На землю впала коротка блискавка світла — і з неї виросли вузькі променеві стовпи, які намагалися перетнути траєкторію Ліліт. Вона стрибнула вгору, прямо над одним із них, а в повітрі на мить зависла, склавши руки в жест. Темрява згущувалася в її долонях — і раптом з них ринули два довгі леза, які вона направила вниз, на супротивника.
Світло знову встигло зреагувати. Ліанель змінив позицію — навколо нього закрутилася спіраль блискучих частинок, які перерізали леза Ліліт, розірвавши темряву ще до того, як вона дісталася його.
— Гарна атака, — кинув він знизу, а потім клацнув пальцями.
Під ногами Ліліт спалахнуло — спершу слабо, потім яскравіше — світло рвалося з землі вгору, намагаючись оточити її й обмежити рух. Вона приземлилась на межі пастки, але одразу зреагувала: круг навколо неї став чорним, темрява розповзлася хвилею й загасила світлову пастку.
— Непогано, — відповіла вона. — Але не настільки, щоб зловити мене.
Вона нахилилася вперед, і обома руками створила величезний півмісяць із темної магії, який полетів уперед із великою швидкістю. Удар був потужним — він змусив Ліанеля вперше відступити назад. Він виставив обидві руки, і перед ним розгорнулася стіна зі світла, що з трудом витримала напад.
Цей момент Ліліт використала, щоб прорватися ближче. Вона скоротила дистанцію й атакувала різким ривком, створивши коротке лезо з темряви в правій руці, мов кинджал. Але в останню мить вона зупинилася — бо відчула спалах.
За її спиною.
— Дідько… — прошепотіла вона, обертаючись.
Ліанель стояв просто за нею. Як — вона не зрозуміла. Мить тому він був перед нею. Його рука була вже піднята, а з неї виходило довге, тонке лезо світла, яким він спокійно торкався до її шиї.
— Здаюся, — зітхнула вона.
Лезо розсіялось.
— Ти чудово билася, — сказав Ліанель, відходячи на крок. — Це був цікавий досвід. І, мабуть, ти одна з найсильніших, з ким мені доводилося змагатись.
Ліліт злегка усміхнулася, приховуючи розчарування.
— Дякую. Це взаємно. Якщо чесно, після твого бою з Елізабет, я думала, що ти більше покладаєшся на спис. Але сьогодні — ти добре показав себе як чаклун.
— Мені просто захотілося трохи урізноманітнити бій, — відповів він, і вони обидва вийшли за межі арени.
Погляди присутніх одразу перемістилися до центру, де вже зупинились Алекс і Каеліс.
— Я користуватимусь і магією, і мечем, — сказав Каеліс рівним голосом. — Думаю, так буде справедливо.
Його права рука повільно здійнялася вгору, й повітря довкола закрутилося у спіраль. За мить із вітру сформувався двосічний меч із гострим лезом і витонченим гардієм. Металево-сріблястий, він вібрував легкими хвилями — мов живий.
— Мене це влаштовує, — відповів Алекс, трохи знизивши підборіддя.
Кров у його жилах забурлила, і він простягнув руку вперед. Із долоні вирвалися жилки крові, що сплелися в руків’я, а далі — у довгий, темно-червоний меч. Його поверхня пульсувала, мов серце.
— Починайте, — пролунала команда Іриди.
Обидва рушили вперед.
Каеліс був першим, хто атакував. Він ковзнув уперед майже беззвучно, і перший удар меча летів знизу вгору — спрямований на плече Алекса. Але той заблокував лезо своїм кров’яним мечем, іскри пробігли по зіткненню. Не зволікаючи, Алекс зробив крок назад і удар зліва — різкий, точний, проте Каеліс ухилився і відповів різким горизонтальним розрізом.
Мечі знову зіткнулись.
А потім — магія.
Каеліс відскочив назад і змахнув рукою: з-під його ніг здійнявся вітерний різ, тонкий як лезо, що летів у груди Алексу. Той нахилився, різко змістившись у бік, і водночас направив уперед хвилю крові, що перетворилася у десятки дрібних лез, мов уламки скла. Вітер ельфа закрутився спіраллю, захищаючи його тіло й розсіюючи атаку.
Каеліс підстрибнув, прокручуючись у повітрі, і обрушився з вертикальним ударом. Алекс встиг виставити меч — удар пройшовся по лезу з оглушливим брязкотом. Від потужності обидва ковзнули назад.
Не даючи перепочинку, Алекс повів лезом уперед — клинок подовжився і кинувся до Каеліса мов хлист. Той зреагував майже миттєво: лезо вітру в його руці зникло, натомість з’явився круговий шквал, що відкинув атакувальну кров убік.
— Гарний хід, — кинув Алекс і змінив тактику.
Він кинувся ближче — кілька швидких ударів, обхід справа, потім знизу. Каеліс відповідав точно й чітко, блокуючи або ухиляючись, його рухи залишали мінімум місця для маневру.
Але Алекс тиснув. Змішуючи меч і магію, він завдав серії атак: порізи переходили в хвилі крові, які він одразу ж згортав назад у меч; його рухи були агресивні, але контрольовані.
Каеліс відповів шквалами — ближче до кінця бою він став використовувати різкі мікровибухи повітря, щоб зірвати ритм атак Алекса, і змушував його змінювати позицію. Одного разу вітер збив Алекса з ніг, і він ледь не впав, але встиг загальмувати падіння магією й перекотився, уникаючи добивального удару.
Нарешті, у ривку вперед, Алекс сховав меч за спину, відволік Каеліса коротким поштовхом крові в обличчя — і в ту ж мить змінив позицію. Вже за спиною ельфа, він провів лезо паралельно шиї Каеліса — не торкаючись, але достатньо близько, щоб той зрозумів: усе закінчено.
— Твоя перемога, — визнав ельф.
Алекс опустив зброю, і вона розчинилася у повітрі.
— У тебе чудове поєднання ближнього й дальнього бою. Постійно тримаєш противника в напрузі.
Каеліс злегка кивнув. Його голос був уже не такий холодний.
— Дякую за поєдинок. Буду чекати реваншу в майбутньому.
— Я завжди готовий, — відповів Алекс з усмішкою.
Каеліс розвернувся і пішов до решти учасників, а тим часом на арену неквапом вийшов Ліанель. На його обличчі сяяла легка, майже захоплена усмішка.
— Цікаве видовище, — кинув він, не зводячи погляду з Алекса. — Але може, ти хочеш хоча б кілька хвилин на перепочинок?
Алекс віддав легкий уклін у відповідь:
— Дякую за турботу, але в перепочинку немає потреби. Я готовий продовжити.
На вустах Ліанеля з’явилася ще ширша посмішка. В його руках почав формуватися сріблястий спис, створений із чистого світла. Лезо блиснуло в променях магічних світильників, які досі мерехтіли над двором.
— Сподіваюся, ти потім не скаржитимешся, якщо програєш, — з ноткою веселого виклику мовив ангел.
— Це був мій вибір, — з усмішкою відповів Алекс, викликаючи в руці свій кров’яний меч. — Тож можеш не хвилюватися.
Ліанель навів спис на суперника, очі його палали азартом:
— Тоді розвесели мене по-справжньому.
— Я влаштую тобі бій, який ти ще довго не забудеш, — сказав Алекс, націлюючи меч вперед.
— Починайте! — дала команду Ірида.
Хлопці майже одночасно кинулися один на одного. Світло зіштовхнулося з кров’ю. Ліанель закрутив спис у руці, наносячи швидкі серії ударів, що світилися сліпучим сяйвом, примушуючи Алекса ухилятися та блокувати удари з блискавичною швидкістю. Алекс відповідав власними ривками — його меч розсікав повітря, а при кожному ударі з леза вихоплювалися криваво-червоні вибухи магії.
Обидва використовували магію на повну. Ліанель викликав хвилі світла, що сліпили й змушували Алекса втрачати орієнтацію, створював копії списа, якими атакував з різних боків, а одного разу змусив цілий дощ із світлових лез падати згори. Алекс відповідав магією крові, створюючи щити, гарпуни, а іноді й тонкі леза, що різали простір і глушили атаки противника. Час від часу він пересувався з ривками, немов переміщаючись завдяки мані.
Під кінець першої фази бою, хлопці знову зійшлися лоб у лоб, леза списа та меча з глухим дзвоном зіткнулися посередині. Миттєва тиша, напруження — і обидва миттєво відскочили назад.
— Саме такий бій я й уявляв, — озвався першим Ліанель, трохи задихаючись. — Ти змушуєш мене викладатися ще більше, ніж у бою з міс Елізабет.
Алекс мовчки спостерігав, злегка нахмурившись.
— І я маю пропозицію, — продовжив ангел, обертаючи спис у пальцях. — Турнір — це добре, але ж переможця має чекати винагорода, правда? Я от що думаю: переможець цієї дуелі залишається кандидатом на голову рейдової групи. А той, хто програє… знімає свою кандидатуру.
Алекс стиснув руків’я меча, куточки його вуст повільно підтяглися вгору.
— І ти впевнений, що не пожалкуєш?
— Як ти сам казав: це був мій вибір — а значить і жаліти не доведеться. Чи ти… боїшся?
Алекс розсміявся і повільно хитнув головою:
— Мені боятися нічого. А от ти…
— Та скільки вас ще слухати? — зненацька пролунав голос Ліліт. — Ви ще довго будете випендрюватися, чи нарешті продовжите?
Обидва хлопці синхронно перевели погляди на неї, а потім — один на одного.
— Вона має рацію, — сказав Алекс. — Час закінчувати.
— Підтримую, — відповів Ліанель, знову піднімаючи спис.
Вони знову кинулися вперед. Битва стала ще шаленіша. Алекс використав кров для створення воронок і ударних хвиль, Ліанель відповідав світловими штормами і підривними променями. У повітрі літали іскри, спалахи, а земля під ногами тріщала від сили їхніх атак. Кілька разів вони входили в ближній бій, блискавично обмінюючись серіями ударів, і щоразу виходили з них на межі поранень.
Але фінал настав тоді, коли Алекс, використавши фальшивий ривок уперед, раптово зник і опинився збоку від Ліанеля, притиснувши лезо свого меча до шиї противника.
— Все, — коротко мовив Алекс.
Ліанель трохи здивовано озирнувся, але потім розсміявся. Повільно підняв руки, визнаючи поразку.
— Чудово, — сказав він і протягнув руку. — Дякую тобі за поєдинок. Із радістю зачищатиму підземелля з таким капітаном.
Алекс потиснув йому руку, також посміхаючись:
— Дякую. Це був бій, який я точно не забуду. Але… — він кивнув убік. — Крім тебе, залишаються ще два кандидати.
— То й добре, — кивнув Ліанель. — Подивимося, хто з вас забере цю роль в кінці.
До Ліанеля й Алекса майже одразу підходять інші учні. Ліліт, схрестивши руки на грудях, із ледве помітною усмішкою підкидає:
— Не зважаючи на вашу довгу паузу посеред бою, вийшло досить видовищно. Навіть я не очікувала настільки сильного протистояння.
Вона переводить погляд на Алекса:
— Судячи з усього, що я побачила — ти найсильніший серед нас. Тож я теж знімаю свою кандидатуру на роль командира.
Алекс здивовано моргає, дивиться на неї з недовірою:
— Ти впевнена?
— Якщо вже й довіряти комусь відповідальність за своє життя, — відповідає Ліліт, ледь посміхаючись, — то точно не тому, хто слабший. А кращого кандидата за тебе тут немає.
Поки Алекс ще переварює її слова, до розмови долучається Каеліс. Він стоїть рівно, з виразом спокійної впевненості:
— Мій поєдинок із тобою багато що мені показав, Алекс. Я теж знімаю свою кандидатуру. — Він трохи нахиляє голову. — Сподіваюся, ти не змусиш мене пошкодувати про цей вибір.
Алекс переводить погляд на Роґана, Селію та Елірію:
— А ви що скажете?
Роґан знизує плечима:
— Я цілком згоден із Ліліт. Найсильніший має вести. І я не маю нічого проти, щоб цим найсильнішим був ти. Тобі й довіритися не страшно.
— Якщо навіть такий нарцис, як Ліанель, визнав твою силу, — втручається Селія, хмикнувши, — я також цілком готова довірити тобі командування.
Елірія спокійно додає:
— І я за те, щоб командиром став Алекс. Він це заслужив.
Алекс пробігається поглядом по кожному з них, ніби намагаючись переконатися, що чує все правильно. Потім трохи знічується, але стримано всміхається:
— Дякую вам усім. Я… обіцяю оправдати вашу довіру.
У цей момент до нього підходить Ліанель і, з широкою усмішкою, закидає руку йому на плече:
— Якщо коли-небудь втомишся від цієї ролі, просто скажи. Я завжди готовий тебе замінити.
Алекс скоса поглядає на нього й відповідає з лукавим усміхом:
— Якщо вже надумаю, то швидше передам командування Ліліт, ніж тобі.
— Що?! — майже обурено реагує Ліанель, відчутно кривлячи обличчя. — Сподіваюся, це був жарт.
— Ще який, — встряє Селія, весело штурхаючи Ліанеля ліктем під ребра. — Але, чесно кажучи, краще рішення і не вигадати.
Усі семеро сміються. Напруга остаточно спадає. До них підходять Директори.
Крул дивиться на них із задоволенням:
— Схоже, питання з лідером вирішилося саме по собі.
Вона підходить ближче і, з коротким кивком, звертається до Алекса:
— Вітаю тебе з новою роллю, Алекс.
Директори і учні починають плескати в долоні, а їхні обличчя прикрашать теплі посмішки.
Алекс із легкою посмішкою дякує:
— Я вдячний вам усім за підтримку.
Після короткої паузи голосно озивається Діоніс:
— Якщо з поєдинками закінчено — час переходити до святкової частини. Вважаю, ми всі заслужили трохи розслабитися.
Святкова частина почалася одразу після слів Діоніса. Директори розійшлися по периметру заднього двору, час від часу кидаючи погляди на своїх учнів.
Магічні світильники, підвішені в повітрі, засяяли трохи яскравіше, поступово переходячи у м’які теплі відтінки. Повітря наповнилось запахом фруктів, випічки та легких ароматів вина — усе це стояло на столах фуршету з обох боків внутрішнього двору.
Біля одного з фуршетних столів, де чарівні світильники кидали м’яке сяйво на срібні келихи, стояли Ліанель та Селія. В руках обох — келихи з темно-червоним вином, яке повільно колихалося у склі.
Селія, зробивши невеликий ковток, кинула на Ліанеля погляд:
— І як це ти зміг переступити через свою гордість та віддати командування Алексу? Якщо чесно, думала, ти зубами за цю роль вчепишся.
Ліанель тільки посміхнувся — не зверхньо, а спокійно, навіть трохи втомлено.
— Насправді, ця роль для мене з самого початку не мала великого значення. — Він крутанув келих у руці, спостерігаючи, як вино стікає по стінках. — Мене цікавила лише можливість працювати в команді з такими ж талановитими студентами, як і я. А чи буду я ними командувати… це вже справа десята.
Він перевів погляд на Селію і додав трохи тихіше:
— До того ж, командування — це відповідальність. Я ще не готовий її брати на себе. Але от працювати на всі сто десять відсотків у рейдах — із задоволенням. Мені цілком вистачить і ролі правої руки Алекса.
Селія злегка знизала плечима.
— Якщо тебе це влаштовує — у мене більше немає питань.
Ліанель перевів погляд з келиха на дівчину. На його обличчі з’явилася знайома єхидна посмішка:
— Невже ти хотіла, щоб саме я став командиром?
Селія на мить задумалася, а тоді відповіла, не відводячи очей:
— Можливо. Було б трохи спокійніше. Я тебе знаю вже кілька років, і можу принаймі здогадуватися, чого від тебе очікувати. Але… після того, що Алекс показав у всіх трьох боях — я готова йти за ним. Він переконав мене.
Ліанель підняв келих і шепотом промовив:
— За нашого командира.
Селія посміхнулась і в жартівливому тоні прошепотіла:
— А чого так тихо?
— Просто не хочу тішити його его, — зухвало відказав Ліанель, з лукавим блиском у погляді. — Зрештою, хтось же повинен стримувати його від того, щоб не злетів занадто високо.
Селія хитнула головою:
— Дивно це чути від людини з найбільшим его в Академії.
Келихи тихо дзенькнули одне об одного. Обоє зробили ковток. І нехай на вулиці вже сутеніло, але між ними стало трохи світліше.
Роґан та Каеліс стояли трохи осторонь — біля одного з фонтанів у глибині двору, де шум води приємно заглушав загальний гомін. У руках кожного був келих із вином. Світло магічних ліхтарів м’яко відбивалося в бокалах, надаючи рідині золотавий відтінок.
Роґан, спокійно оглядаючи дворик і гостей, перевів погляд на свого товариша.
— Знаєш, сьогодні ти якийсь інший, Каелісе. Більш… дружній. Не такий, як у тренувальній залі.
Ельф не здивувався. Він ковтнув вина і без жодних емоцій відповів:
— Якщо ти ще не помітив — я майже з усіма з початку поводжуся холодно. Не з неприязні. Просто мені так… простіше. Звичка.
Він на мить замовк, наче обмірковуючи наступну фразу, а тоді продовжив:
— Перша зустріч із ними всіма не була винятком. Автоматична реакція. Але зараз… — Каеліс злегка розвів плечима, — ми тепер одна команда. Разом підемо в рейди. Якщо я хочу отримати їхню довіру, маю постаратись. Здружитися. Так як з тобою.
На вустах звіролюда з’явилася коротка, майже непомітна посмішка.
— Тобі зі мною просто. Ми з тобою схожі — спокійні, мовчазні. А от щоб розтопити інших — доведеться постаратися. Але... — він підняв келих на рівень грудей, — ти вже зробив перший крок. І це заслуговує на повагу.
Каеліс злегка усміхнувся у відповідь — невимушено, без пафосу. Він плеснув Роґана по плечу.
— Дякую, друже.
Два келихи тихо дзенькнули один об одного, і двоє молодих воїнів зробили ковток — без зайвих слів, без гучних тостів. Просто як знак взаємної поваги.
Біля іншого фуршетного столу, прямо навпроти Ліанеля та Селії, стояли Алекс і Ліліт з келихами вина в руках. Навколо них лунали спокійні розмови, а тепле світло ламп м’яко огортало простір вечірнього двору.
Ліліт зробила ковток вина і, не відводячи погляду від келиха, спокійно сказала:
— Чула від Кайлана, що ти знову став свідком однієї з сутичок між студентами. І знову вирішив її ще до того, як хтось із студради встиг втрутитися.
Вона перевела погляд на Алекса, в якого на обличчі з’явилась ледь помітна посмішка.
— Як тобі це вдається? — запитала вона вже з ноткою щирої цікавості.
— Що саме? — злегка звів брови Алекс.
— Реагувати швидше за нас, — відповіла Ліліт. — Чи це в тебе якесь особливе чуття на проблеми?
Алекс знизав плечима:
— Та ні. Просто щастить опинитися поряд на кілька хвилин раніше. До того ж, коли я бачу що словами справу не вирішити, відразу переходжу до мінімального використання сили.
Ліліт закрутила келих у руці, спостерігаючи, як вино плавно коливається по стінках. Вона тихо повторила:
— Мінімум сили…
В її очах з’явилась легка задума.
— Зазвичай ми в студраді проводимо з такими, як Лара, довгі та втомливі бесіди. Можливо… нам теж варто переглянути підхід?
Вона зробила ще один невеликий ковток. Алекс лукаво посміхнувся.
— Якщо подібні інциденти зникнуть — у студради не залишиться роботи.
Ліліт миттєво перевела на нього обурений погляд.
— Ти серйозно думаєш, що ми займаємося тільки розборками між студентами?
Алекс відразу посерйознів і винно почухав потилицю.
— Пробач. Це був жарт, без жодного натяку. Насправді — я вас повністю розумію. Ви вирішуєте конфлікти розумно. Якщо студрада почне говорити мовою сили, вона втратить не лише підтримку Директорів, але й довіру студентів. А тоді... яка взагалі від неї користь?
Він на мить замовк, потім додав:
— Просто всім потрібен час. Щоб ельфи, люди, демони й інші перестали дивитися одне на одного через призму минулого. Пам’ять — це важливо, але вона не повинна бути кайданами. І саме ви повинні доносити це до інших. Хоча не зовсім так... Донести їм це повинні батьки, а ви — показати на власному прикладі, що це можливо, і в випадку чого допомогти тим, хто збився з правильного напрямку.
Ліліт дещо здивовано глянула на нього, а потім повільно кивнула, знову розслабившись.
— Звучить дуже влучно. Найкращий приклад цього — Рейнер.
Вона глянула вдалечінь, ніби згадуючи.
— Кілька днів тому він прийшов до студради. Вибачився перед усіма. Потім — переді мною окремо.
Алекс легенько посміхнувся.
— Я знав, що він це зробить. Він хороший хлопець, просто… зійшов із правильного шляху. Але зрозумів це і виправився. Саме для таких, як він, і потрібна студрада. А я… завжди готовий допомогти мінімальним втручанням. У мене руки більш розв’язані, ніж у студради.
Ліліт розсміялась.
— Запам’ятаю твої слова, “вільний агенте”.
Вона піднесла келих і сказала урочисто:
— За неофіційного члена студради.
Алекс підняв свій келих і в тон відповів:
— І за її главу.
Почувся тихий дзенькіт келихів, і обидва зробили ковток — цього разу з усмішками на обличчях.
— До речі, Кайлан ще казав, що та сутичка в коридорі сталася, бо Елірія випадково врізалась у Лару. І коли він взяв все в свої руки, ти зник разом із нею.
Вона зробила ще один ковток і додала:
— Під час поєдинків у мене не було можливості запитати, як вона, тому запитаю тебе.
Алекс усміхнувся краєчком вуст і спокійно відповів:
— Краще спитай у неї сама. Їй потрібно більше спілкуватися з іншими. А ти, як на мене, матимеш усі шанси отримати в подруги потужного духа-цілителя.
Ліліт засміялась:
— Це вже звучить як стратегічне планування… Але ти маєш рацію.
Вона озирнулася, пробігаючись поглядом по присутніх:
— Щось я її не бачу. Де вона?
Алекс теж почав вдивлятись у натовп, і за мить помітив постать у самому кутку заднього двору, куди майже не сягало світло магічних ліхтарів. Елірія стояла сама, намагаючись залишатися непомітною.
— Он вона, — вказав Алекс. — Схоже, настав ідеальний момент, щоб почати закладати фундамент дружніх стосунків.
Ліліт хитро всміхнулася:
— Мама розповідала, що вона надзвичайно сором'язлива. Сама не раз це помічала. Слухай, сходи по неї, а? Ти ж уже з нею спілкувався — вона швидше відгукнеться тобі, ніж мені.
Алекс кивнув, не заперечуючи:
— Добре.
Він забрав зі столу два повних келихи вина і неквапом рушив у бік темного кута, де стояла Елірія. У цей час до Ліліт, яка залишилася біля столу, підійшли Селія та Ліанель з усмішками й келихами в руках.
Алекс повільно підійшов до краю заднього двору, де ледь-ледь виднілася самотня постать Елірії. Дівчина стояла до нього спиною, погляд її був піднятий до зоряного неба. Вона не почула його наближення — лише коли збоку несподівано з’явилася рука з келихом вина, а поруч пролунав спокійний голос:
— Прошу, — ніжно сказав Алекс, і Елірія ледь не підстрибнула від несподіванки. — Ой, тільки не лякайся так, — з легкою усмішкою додав хлопець. — Це всього лише я, а не страшний гоблін із підземелля.
Дівчина зніяковіло прийняла келих, обережно втупившись у вино. Щоки вже вкривались легким рум’янцем:
— Дякую…
Алекс мовчки перевів погляд на нічне небо. Зірки, розкидані по глибокому темному полотні, мерехтіли м’яким сріблом.
— Ця картина щоразу змушує мене забути геть про все, — промовив він. — Навіть відчуття часу зникає.
Елірія відвела погляд від вина і теж глянула вгору:
— У мене так само. Ще з дитинства любила виходити пізно ввечері з дому, попри всі заборони батьків. Просто дивилася на небо… і ні про що не думала. У такі моменти — ні тривог, ні страху. Кожен вдих — немов нове життя.
Алекс кивнув, не відводячи очей від неба:
— Особливо коли дме легенький вітерець… Торкається шкіри, лоскоче щоки.
А якщо ще й повний місяць — тоді ця краса стає невимовною.
Запала тиша. Декілька секунд пройшли, а Елірія не відповіла. Алекс обернувся — і помітив, що дівчина весь цей час не дивилася на небо, а на нього.
Їхні очі зустрілися. У цю мить обличчя Елірії спалахнуло ще сильніше. Вона різко відвела погляд, втупившись у землю.
— Все гаразд? — тихо запитав Алекс.
— Т-так, — пробурмотіла вона, трохи заїкаючись. — Просто… твої слова. Вони були дуже схожі на мої власні думки.
Алекс м’яко всміхнувся:
— Ось воно як.
Він легко поклав руку їй на плече — тепло і впевнено:
— Помилуватися зорями ми ще встигнемо. Але зараз — ходімо. А то нас, мабуть, уже зачекалися.
Елірія кивнула, притискаючи келих до грудей обома руками.
Разом вони рушили до решти компанії. У цей час до Ліліт, Селії та Ліанеля приєднувались і Каеліс з Роґаном.
Коли Алекс і Елірія підійшли до інших, до хлопця відразу звернувся Ліанель,із притаманною грайливою усмішкою:
— Капітане, поки вас обох не було, тут зав’язалась одна дуже цікава тема. І нам конче потрібна твоя думка, бо ти ж у нас головний… А значить — твоє слово закон.
На останніх словах він театрально вклонився, не прибираючи широку усмішку з обличчя.
Алекс підняв брови:
— В підземеллі я капітан, а от тут, поза його межами, я такий самий, як ви. Тож моє слово важить не більше, ніж будь-яке інше.
— Красиві слова, — хмикнув Ліанель. — Але саме такі відповіді і відрізняють справжнього лідера. Отже, — додав він уже серйозніше, — мова про побудову нашої рейдової групи. Хто де буде, кого прикривати, як діяти в різних ситуаціях. Ми почали вкидувати ідеї, але твоя думка, капітане, буде вирішальною.
Алекс кивнув:
— Насправді, я вже два дні думаю про це. Є в мене один варіант, і якщо хочете — поділюсь.
— Ми всі уважно слухаєм, — підморгнув Ліанель.
Алекс оглянув усіх присутніх:
— Спершу одне питання: хтось, окрім Елірії, володіє магією зцілення?
Всі, крім дівчини, заперечливо похитали головами.
— Я володію лише на базовому рівні, — продовжив Алекс. — Тому, з огляду на це, Елірія — наш головний цілитель, і все будується навколо неї.
Він зробив ковток вина й продовжив:
— Вона буде в центрі формації. Позаду неї — Роґан. Якщо раптом напад з тилу, він перший зреагує. Спереду — я, Ліанель і Каеліс. Ми будемо основною ударною силою. Наша задача — прорізати собі шлях уперед.
— А ми? — запитала Ліліт.
— Ви з Селією — одразу за нами. Магія темряви і полум’я ідеально підійдуть, щоб прикривати нас здалеку, зачищати менших ворогів або стримувати навали. Ви — наша підтримка і баланс.
Коли Алекс закінчив, усі на мить замовкли, обдумуючи його стратегію.
— Я пропонував щось схоже, — озвався Ліанель. — Приємно знати, що ми на одній хвилі. Це лише підтверджує, що я зробив правильний вибір, підтримавши тебе як командира.
— Мені підходить, — сказав Роґан спокійно. — Чітко і практично.
— І мені, — додала Ліліт. — Все логічно.
— Працюватиме, якщо кожен виконуватиме свою роль, — коротко кинув Каеліс, його голос вже був набагато теплішим, ніж під час першої зустрічі з Алексом.
— Та вже і я за, — посміхнулась Селія. — Якщо щось і змінювати — то тільки в бою, по ходу справи.
Вона взяла свій келих, підняла його високо вгору:
— У мене є тост.
Всі відразу обернулися до неї.
— За нас. За рейдову групу, яка стане не просто командою, а найкращою командою в світі. Нехай кожне наше підземелля буде сповнене пригод, перемог і неймовірних нагород.
— За пригоди! — підтримала Ліліт.
— За перемоги! — додав Ліанель.
— За нас! — хором підтримали інші.
Задній двір Академії накрив дзвін келихів. Легка музика вітру, світло магічних ліхтарів і запах нічного повітря завершували цю сцену — а вже завтра на них чекає перший груповий рейд.
