Вони зайшли до затишного кабінету, де панувала знайома атмосфера — спокійна й впорядкована. Елізабет без зайвих слів показала Алексу на м’який диван біля невеликого столика в лівому кутку кімнати. Хлопець сів, а вона тим часом підійшла до шафи, витягла звідти пляшку червоного вина і два бокали. Сівши поруч, розлила напій у келихи, подала один Алексу й обережно підняла свій.
— Схоже, це наша перша розмова після всієї історії з Рейнером, — сказала вона після першого ковтка вина.
Алекс усміхнувся і відповів:
— Я б і сам зайшов раніше, та, здається, це ти зникла на кілька днів. А мені залишалось тільки лежати без діла, згадуючи, що таке нудьга.
— Винна, — з легкою посмішкою зізналась Елізабет. — Багато організаційної роботи. Підготовка до сьогоднішньої зустрічі, обговорення вечора для учнів разом із іншими Директорами… І ще провела два відкладених заняття з Деміаном. Я занадто довго залишала його без уваги через ситуацію з Рейнером.
Вона зробила ще один невеликий ковток вина, а тоді спокійно додала:
— Вибач, що не виходила з тобою на зв’язок останні дні.
— Та все нормально, — відповів Алекс. — Ти ж Директорка Академії. У тебе купа справ і відповідальностей. Було б дивно, якби ти займалась тільки мною.
— Дякую за розуміння, — м’яко сказала вона, а тоді з цікавістю нахилилась трохи ближче. — То як тобі нова команда? Встиг познайомитися?
Алекс хмикнув і підняв погляд на неї:
— Я думав, ти покличеш мене сюди, щоб розпитати про фінал історії з Рейнером. Хіба тобі не цікаво, чим усе завершилось?
— Ще й як цікаво, — посміхнулась Елізабет. — Але це також цікаво й Астаріану. Він скоро має прибути, і тоді розповіси відразу обом.
— Добре, — коротко кивнув Алекс, а тоді знову згадав її попереднє питання. — Щодо знайомства — враження позитивні. Декого я вже зустрічав раніше.
— Наприклад?
— Роґана. Ми декілька разів перетинались у минулому. Надійний боєць. Сміливий, спокійний, з тих, кому не страшно довірити прикриття спини. А от з Елірією… — його голос став теплішим. — Ми воювали разом майже три місяці. Її цілительські навички врятували мені життя не один раз. Ну, і поза боєм вона спокійна, доброзичлива. Важко не здружитися.
— Це добре, — з легкою усмішкою мовила Елізабет. — А решта?
— Ліанель і Селія — цікаві особистості. Селія — м’яка, але з характером. Ліанель… енергійний, трохи самовпевнений, хоча й доволі сильний.
Він зробив ковток і на мить замовк, зважуючи слова.
— Каеліс… — нарешті заговорив він. — З ним усе складніше. Поки що я не можу до кінця зрозуміти його, тому за ним спостерігатиму особливо уважно.
Елізабет легенько повела бровою.
— Діоніс говорить, що він хороший хлопець. Дуже впертий, закритий, неохоче йде на контакт. Але коли справа доходить до екстремальних ситуацій — він відкидає це все і працює як частина команди. Впевнена, проблем під час рейду з ним не буде.
— Сподіваюся, — кивнув Алекс. — У будь-якому разі я радий, що тепер знаю з ким маю справу.
Він зробив ще один ковток, після чого перевів погляд на Елізабет:
— До речі, у мене є питання щодо наших поєдинків з вами. Ви, звісно, — легенди, і ми — ваші учні… Але тобі не здалося, що кидати нас один на один проти вас, ще й на рівні босів А-рангу — це трохи занадто?
Елізабет розсміялась легким, мелодійним сміхом:
— Не думала, що тебе це зацікавить. Якщо чесно, ми довго сперечалися щодо цього. У підсумку вирішили, що скажемо вам про "А-ранг", а насправді всі бились трохи вище рівня босів В-рангу. Просто щоб ви відчули напругу й віднеслися до дуелі максимально серйозно.
— Хитро, — хмикнув Алекс, але в очах промайнула посмішка. — Хоча й спрацювало.
— Як бачиш, — відповіла вона. — І ти, до речі, дуже добре впорався.
— Спасибі, — коротко відповів Алекс, після чого знову зробив ковток вина. — Хоча… Якщо бути чесним, битва з Фенріксом була захопливою, але мені б дуже хотілося спробувати свої сили ще й проти інших кандидатів. Ну знаєш, для повної картини.
Елізабет хитро посміхнулася, ковзнувши по ньому поглядом.
— Візьму до уваги. Можливо, ще отримаєш таку нагоду. — Вона зробила ковток і, поглянувши поверх келиха, додала: — До речі, у тебе є досвід командування?
Алекс трохи усміхнувся і знизав плечима.
— Невеликий, але є. А чому ти цікавишся? — Він нахилився трохи вперед, дивлячись їй просто в очі. — Питання прозвучало так, наче рішення про командира вже прийняте.
Елізабет спокійно підняла брову.
— Директори, звісно, не мають вирішального слова, але твоя дуель із Фенріксом — показала багато. Ми всі це бачили. По силі ти перевершуєш інших. Якщо справиш правильне враження під час наступного випробування — посада твоя.
Алекс подивився у вино в своєму келиху, а потім знову на неї.
— Я не буду проти, якщо хтось інший забере цю роль. Але якщо це буду я — зроблю все можливе, щоб виправдати довіру.
— Я не сумніваюся, — відповіла Елізабет м’яко. — І я вірю, що інші відчують це з часом.
Вони обидва зробили ще ковток, коли в двері пролунав легкий стукіт. Елізабет озирнулась і сказала:
— Заходь.
Двері відчинились, і до кімнати зайшов Астаріон — елегантний, як завжди, з впевненістю в кожному кроці. Його очі тепло загорілися, коли він побачив знайомі обличчя.
— Вітаю, — сказав він, підходячи ближче. — Радий вас бачити.
— І ми тебе, — посміхнулася Елізабет, показуючи на стілець навпроти них. — Приєднуйся.
Астаріон сів і відразу звернувся до Алекса:
— Як проходять твої дні в Академії?
— Все добре, — відповів Алекс. — Навіть трохи краще, ніж очікував.
— Радий це чути, — коротко кивнув Астаріон.
Елізабет тим часом дістала ще один келих, швидко налила в нього вина і поставила перед ним.
— Запізнився, — пожартувала вона.
— Мене затримали в останній момент, — з легкою усмішкою сказав Астаріон, — але я мчав сюди, щойно звільнився.
— Охотно вірю, — відповіла вона з лукавою усмішкою і зробила ще один ковток. Потім перевела погляд на Алекса. — Ну що, тепер ти можеш розповісти, чим усе закінчилося. Ми уважно слухаємо.
Алекс зітхнув, відставив келих на стіл і трохи відкинувся назад. Його погляд на мить затуманився, а потім він почав:
— Все було трохи складніше, ніж хотілося б…
Алекс вдихнув глибше, погляд його затуманився на мить — немов перед очима знову поставала та ніч. Він почав говорити, без зайвих прикрас, але й не надто сухо. Усе — від моменту, як зустрів Еліана в Академії, до їхньої битви на галявині, й до тієї неочікуваної появи Блазня. Про його слова, поведінку… і про те, як він зник, залишивши по собі лише колбу з невідомим зіллям.
Астаріон та Елізабет слухали мовчки, уважно. Ніхто з них не перебивав. І тільки коли Алекс замовк, у кімнаті запанувала коротка тиша. Кожен переварював почуте.
Першим порушив мовчання Астаріон:
Першим порушив мовчанку Астаріон.
— Цього я точно не очікував… — повільно промовив він. — Це міняє все. І водночас… нічого. Якщо бути чесним, я не знаю, як діяти далі. Ти єдиний, хто мав з ним прямий контакт, Алекс. Ти знаєш, що він зробить у майбутньому. І якщо ти кажеш, що він назвав себе твоїм другом… Я готовий повірити. Але мені важлива твоя думка.
Алекс зітхнув, обертаючи келих у пальцях.
— Ці думки не давали мені спокою останні дні, — нарешті сказав він. — У моїй голові Блазень завжди був головним ворогом. Символом початку всіх трагедій. Але тепер… — він на мить замовк. — Його слова були занадто щирими, щоб повністю їх ігнорувати. Якщо б він дійсно хотів зіграти роль "друга" тільки на словах — я б не повівся. Але той факт, що він врятував Рейнера і просто зник… Змушує замислитись.
— Ти сумніваєшся? — уточнила Елізабет.
— Саме так. Але це не означає, що ми маємо змінити план. У нас занадто мало інформації. Ми не знаємо, коли і за яких обставин він знову з’явиться. Тому поки що все має залишатися, як було. Ми й далі шукаємо тих, хто з ним пов’язаний. І лише коли він сам прийде до мене — а я впевнений, що це станеться — ми зможемо прийняти остаточне рішення. Тільки після особистої розмови.
— Має сенс, — кивнула Елізабет. — Його слова самі по собі нічого не змінюють. Глобально ситуація залишається незмінною.
— Згідний, — додав Астаріон. — Обережність зараз — наше головне правило. Тепер про інше. — Він нахилився вперед. — Те зілля, що він тобі залишив… У тебе воно ще є?
Алекс кивнув і дістав невелику колбу з інвентарю.
— Сирена вже перевірила його. Жодної інформації.
Астаріон простягнув руку.
— Дозволиш?
Алекс передав колбу, і Астаріон одразу звернувся до своєї Сирени:
— Спробуй знайти щось про це зілля.
Через кілька секунд прозвучала відповідь:
— Мені шкода, Володарю, але жодної інформації не знайдено.
Елізабет забрала колбу у графа, після чого також звернулась до своєї Сирени. Результат був той самий. Коли зілля повернулось у руки Алекса, Астаріон знову глянув на нього.
— І що ти з ним плануєш робити?
— Поки що збережу. — Алекс акуратно сховав зілля. — В підземеллі може стати в нагоді. А якщо ні… у мене є одна думка, де його можна використати. Але про це — коли прийде час.
— Розумно, — коротко кивнув Астаріон. — До речі, як там Адам?
Алекс усміхнувся:
— Все чудово. Став членом студради.
— Студради? — Астаріон здивовано підняв брови, а потім засміявся. — Це схоже на нього.
— Якщо хочете, я можу його покликати. У нього якраз дві години вільного часу.
— Якщо не важко, — кивнув Астаріон.
Алекс підвівся з дивану, кинув короткий погляд на Елізабет:
— Скоро повернусь.
— Ми чекатимемо, — м’яко усміхнулась вона.
Алекс вийшов із кабінету, залишивши двох наймогутніших союзників сам на сам із безліччю нових думок.
Зал гудів від розмов, а в окремому куті, ближче до вікон, стояв затишний круглий столик, за яким сиділи Адам, Деміан і Ліам. Перед ними стояли наполовину порожні тарілки, а в центрі столу — невелика металева таця з розрізаним хлібом і фруктами. Усі троє щось жваво обговорювали, і, коли Алекс підійшов ближче, їхні обличчя мимоволі освітлилися.
— Привіт, хлопці, — коротко кивнув Алекс, підходячи до столу.
— Алекс! — озвався Деміан з усмішкою. — Як завжди, з'являєшся у найцікавіший момент.
— Може, воно й на краще, — вкинув Ліам, злегка примруживши очі. — Як проходять твої заняття?
— Непогано, хоча іноді хочеться, щоб день мав хоча б тридцять годин, — відповів Алекс з усмішкою. — А у вас як?
— Все стабільно — знизав плечима Адам. — Якщо не поспішаєш, бери щось і сідай з нами, — додав хдопець, вказуючи на вільне місце поруч.
— Дякую, але я якраз по тебе, — відповів Алекс. — Прибув твій батько, і він хоче тебе бачити.
Адам завмер. Погляд його різко метнувся до Деміана і Ліама, і вже за мить він почав підводитися з місця.
— Перепрошую, хлопці, мушу вас покинути.
— Нічого страшного, — махнув рукою Деміан. — Ми ще побачимось сьогодні.
— Авжеж, — кивнув Адам на прощання.
Хлопці вийшли зі столової. Коридори Академії зустріли їх легким шумом і відлунням розмов.
— А чого він приїхав? — запитав Адам, поки вони йшли коридором у бік крила Директорів.
— Щоб я розповів їм як закінчилась історія з Рейнером, — відповів Алекс.
— Зрозуміло, — коротко буркнув Адам, а тоді додав: — Думаю, тобі теж не завадило б побачитися з батьками.
— Я скоро виділю собі кілька повноцінних днів без обов’язків і з’їжджу до них, — знизав плечима Алекс. — Мені цікаво, чи звикли вони до буття аристократів, а покоївки до спокійного, безпечного життя.
— Гадаю, звикли, — відповів Адам. — До хорошого звикається швидко.
— Мабуть, ти маєш рацію, — тихо всміхнувся Алекс.
Вони ще пройшли кілька метрів, як попереду з’явилося скупчення студентів. Хтось зупинився, хтось визирав із-за рогу, обговорюючи щось пошепки. Алекс і Адам обмінялися поглядами і рушили ближче, протискуючись крізь натовп.
Коли вони нарешті змогли побачити, що відбувається, перед ними відкрилася така картина: на підлозі, серед кількох розкиданих книг, сиділа Елірія. Її обличчя було схилене, руки стискали кінець уніформи. Над нею стояли три дівчини — всі людської раси, старшокурсниці. Двоє стояли позаду, з руками, схрещеними на грудях, з холодними обличчями. Третя ж, яка стояла трохи попереду, схоже, кричала на Елірію, жестикуючи і зводячи брови, але через загальний гомін слова розібрати було неможливо.
— Що за... — почав Адам і вже хотів було зробити крок вперед, але Алекс м’яко поклав руку йому на плече.
— Іди до батька. Я сам впораюся, — сказав Алекс спокійно, але впевнено.
— Алекс, я ж член студради. Це моя відповідальність, — прошепотів Адам з тінню сумніву в голосі.
— Граф не має багато вільного часу. Краще не змушуй його чекати, — нагадав Алекс. — До того ж, я сам казав: я не в студраді, але буду допомагати тобі. Тож покладися на мене.
Адам важко зітхнув, коротко глянув на сцену перед собою й повільно кивнув.
— Гаразд. Я довіряю тобі. Але потім розкажеш усе.
— Звісно.
Адам протиснувся вздовж стіни й обійшов скупчення, зникаючи в коридорі. Алекс же зробив крок уперед і почав просуватися ближче до центру, до трьох дівчат і Елірії. Його погляд змінився — спокійний, але з ледь помітним холодком, як перед бурею, що ось-ось вдарить.
Не зупиняючись і не звертаючи жодної уваги на трійцю дівчат, що стояли над нею, він опустився на одне коліно поруч з Елірією.
— З тобою все гаразд? — спокійно запитав він, нахилившись ближче.
Дух повільно підняла на нього погляд. В її очах блистіли сльози, які вона з усіх сил намагалась стримати. Губи ледь помітно здригнулись.
— Все гаразд… — прошепотіла вона, хоч її тремтячі руки промовляли інше.
Алекс обережно взяв її за ці руки і допоміг підвестися. Дівчина, яка кілька хвилин тому на неї кричала, зробила крок уперед, скривившись у зневажливій гримасі.
— Гей, ти! Не втручайся, куди не просять! Зараз же забирайся звідси!
Алекс не відповів. Спокійно струсив пил з плеча Елірії. Дівчина аж закіпіла.
— Ти що, не чуєш мене?! Як ти смієш ігнорувати мене, Лару Хевіл?! — її голос піднявся на октаву.
В її долоні спалахнуло червоне магічне коло, і в наступну мить воно вистрелило невеликим фаєрболом просто в спину Алекса. Вибух підняв у повітря хмару пилу, обгорнувши його разом з Елірією. Дівчина вже засміялась, зробивши крок назад:
— От і все. Дарма поліз.
— Ага, — підхопила одна з її подруг, — хай знає своє місце.
Але як тільки пил почав осідати, посмішки повільно зникли з їхніх облич. Перед ними стояв Алекс — неушкоджений. Лише його рука, трохи опущена донизу, була залита кров’ю. Він навіть не відвів погляду від Елірії, коли прийняв удар. Магія Лари виявилась настільки слабкою, що він навіть не відчув болю.
Перед ним перелякано застигла Елірія, дивлячись на його руку. Алекс лише перевів погляд на трійцю.
— У вас є два варіанти, — холодно промовив він. — Перший — ми всі забуваємо, що щойно сталося, і ви тихо йдете собі далі.
В ту ж мить кров, що вкривала його руку, зібралась у долоні й почала витягуватися вперед, набираючи форму леза. За секунду з його руки виріс тонкий меч, загрозливо спрямований у бік дівчат.
— Або другий…
— Досить, — пролунав позаду чоловічий голос, спокійний, але з відтінком влади. — Далі я вже сам.
Алекс обернувся і побачив Кайлана, який саме наближався до нього. Той зупинився поруч, поклавши руку на плече Алекса.
— Знову виконуєш роботу студради? — з усмішкою промовив він.
— Мені просто щастить опинятись у потрібному місці на кілька хвилин раніше, — відповів Алекс, і кров’яний меч розпався, стікаючи донизу.— Залишаю все тобі, — додав він, і Кайлан лише кивнув, вже переводячи свій погляд на дівчат, але тепер у його очах вже не було тієї теплої усмішки, з якою він звертався до Алекса.
Алекс тим часом обернувся до Елірії, яка все ще стояла мовчки позаду нього. Кров з його долоні знову ожила, на цей раз у вигляді тонких щупалець, які акуратно зібрали з підлоги всі її розкидані книги. Під ними з’явилось магічне коло, і в наступну мить Алекс і Елірія зникли з коридору.
Кімната читального залу була тиха й безлюдна. Лише стіни, вщерть заставлені книжковими шафами, та довгі столи в центрі, завалені фоліантами й манускриптами, нагадували про мету цього місця. Як тільки магічне коло згасло, і простір навколо них завмер, Елірія розгублено озирнулася.
— Як... як ти дізнався, що я хотіла саме сюди? — обережно запитала вона, не зовсім розуміючи, що відбулося.
Алекс на мить замислився. В пам’яті майнула картина, як вона в майбутньому розповідала йому, як могла годинами просиджувати в читальні, ховаючись між полицями, заглиблена у книги.
— А куди ще могла йти дівчина з такою кількістю книг? — усміхнувся він.
Елірія злегка знітилася, щоки вкрились рум’янцем. Вона відвела погляд і ніяково почала накручувати пасмо волосся на палець.
— Це правда...
— Де залишити книги? — запитав Алекс, переводячи погляд на них.
— Ем… там, — вона показала на один зі столів. — Якщо не складно.
Алекс підійшов і обережно поклав книги на стіл. Елірія поволі наблизилась до нього.
— Дякую, — тихо мовила вона. — І за те, що заступився… і за книги.
— Я завжди до ваших послуг, міс, — з посмішкою відповів Алекс і злегка вклонився.
— Ох, досить! — зніяковіло вигукнула вона, махаючи руками. — Піднімайся вже…
Алекс засміявся.
— Жартую. Просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд.
— Все добре, справді. Дякую.
На мить запала тиша. Потім Елірія озвалася знову, вже трохи спокійніше:
— Я несла книги, дивилася під ноги, бо вони ледве не випадали… І випадково врізалась у Лару. Вона почала кричати, а там вже підтягнулися інші. Ну а далі… ти сам бачив.
Алекс лише мовчки слухав. “Вона завжди була такою — сором’язливою, непомітною. Ніхто в Академії не сприймав її серйозно. І ніхто не знав, що вона учениця Іриди. Вона ніколи їй не скаржилась. Але я знаю її справжню — ту, що на війні рятувала життя, не думаючи про своє. І якщо доведеться, я знову допоможу їй розкрити справжню себе. Як-не-як, чого тільки не зробиш для найкращої подруги з минулого.”
— Я щось смішне сказала? — раптом запитала Елірія, помітивши, як на його вустах з’явилась легка посмішка.
— Ні, ні в якому разі, — заперечив Алекс. — Просто подумав… А що це за книги ти тягнула?
Вона перевела погляд на стіл.
— Магія зцілення. Раніше я не мала часу як слід зануритись у них, але зараз хочу надолужити.
— І що цікавого там знайшла?
Як тільки вона почала розповідати, вся її сором’язливість кудись зникла. В голосі з’явилась впевненість, у погляді — вогник. Вона говорила з захопленням, жестикулювала, і навіть іноді посміхалася. Алекс лише слухав і час від часу щось питав — він спеціально змінив тему, щоб відволікти її. Він знав, що книги — її стихія.
Так вони проговорили близько години, поки врешті Елірія не промовила:
— Скоро я планую перейти до книжок з магії переміщення. Давно хотіла навчитись, але ніяк не знаходила часу.
— Я міг би тебе навчити, — несподівано запропонував Алекс.
— Справді?
— З радістю. У нашій рейдовій групі цілитель, який може телепортуватися до будь-кого з команди й одразу зцілити — це скарб.
— Дякую… — щиро усміхнулась вона. — А коли ми могли б почати?
— Поки що точно не скажу. Після того вечора, що влаштовують Директори, я дам знати.
— Гаразд… І дякую. Я, мабуть, тебе затримала своїми нудними розповідями…
— Вони не були нудними, — запевнив Алекс. — І дякую тобі за проведений час. Якщо не проти, я міг би приходити сюди частіше. Можемо говорити про книги.
Елірія знову знітилась, але в її погляді було щось тепле.
— Я тільки за.
— Тоді підбери щось для мене.
— Наприклад?
Алекс на мить задумався.
— Якусь цікаву, легку фантастику.
— Легка фантастика… — повторила вона тихенько, ніби запам’ятовуючи. — Добре. Підберу щось.
Алекс кивнув і попрощався, повільно покидаючи читальню.
Елірія залишилась одна. Ще кілька секунд дивилась на двері, через які щойно вийшов Алекс. А потім опустила погляд, усміхнулась і приклала руку до грудей, де серце, здавалося, билося голосніше, ніж зазвичай.
Ніч була тиха. Занадто тиха, як для вечора перед важливою битвою. Лише тріск полін у багатті та далекі, рідкісні крики нічних птахів порушували мовчання. Алекс сидів на землі, спершись на одне коліно, і дивився в зоряне небо. Його очі ковзали між сузір’ями, шукаючи там спокою, якого не було навколо.
Він зробив кілька ковтків води із фляги, прикріпленої до ременя, коли почув позаду легкі кроки. Жіночі. Знайомі.
— Чому не спиш? — пролунав спокійний, теплий голос.
— Просто не спиться, — коротко відповів він, не повертаючи голови.
— Як завжди перед важливим днем, — з легкою усмішкою сказала вона, і сіла поряд.
Він поглянув на неї. Біла сорочка. Довге, хвилясте зелене волосся, яке відбивалося в світлі багаття. Елірія. Його найкраща подруга. Його... надія, тоді, серед війни.
Вона простягла руку, не відриваючи погляду від неба. Алекс мовчки передав їй флягу, і вона зробила кілька ковтків, перш ніж віддати її назад. Вони сиділи мовчки. Ніби боялись зіпсувати цей момент чимось зайвим.
— А ти чого не спиш? — запитав Алекс.
— Набралась дурних звичок від тебе, — буркнула вона. — От і не спиться.
Алекс посміхнувся, але вона миттєво продовжила:
— Не бачу тут нічого смішного.
— Якщо так легко від мене переймаєш дурні звички, може, варто триматись подалі? — пожартував він.
— Якби я трималась від тебе подалі, ти б уже давно загинув, — сказала вона, і в її голосі звучала правда. — Тож будь мені вдячний.
— Не перебільшуй — усмішка все ще жила в куточках його губ.
— Це я ще применшую, — відповіла вона з усмішкою.
Їх погляди зустрілись. Зелень її очей світилася в темряві. Він відчував себе живим, поки вона була поруч.
— Завтра буде найважливіша битва за останні місяці, — сказала Елірія вже серйозніше. — Обіцяй, що не будеш геройствувати. Мені не хочеться знову тебе латати наприкінці.
— Я не геройствую, я дію по ситуації, — відповів він, не зводячи з неї очей.
Вона опустила погляд і ледь чутно прошепотіла:
— Просто... У мене погане передчуття.
Алекс обережно взяв її підборіддя і повернув її обличчя до себе.
— Завтра все закінчиться. Найстрашніші дні залишаться позаду. Ти повернешся додому. А поки — прожени ці дурні думки, добре?
Її щоки злегка зарум’янились, і вона відвела погляд. Потім протерла очі й поклала голову йому на плече.
— Обіцяй мені… що вийдеш з бою без жодної подряпини, — прошепотіла вона.
— Ти хоч уявляєш, наскільки це буде…
— Обіцяй! — повторила вже наполегливіше.
— Гаразд… Обіцяю, — видихнув він.
— Ти дав слово, — прошепотіла вона з усмішкою.
Алекс посміхнувся. “Що ж, виконати таку обіцянку в такій битві буде цікаво. Хоча в противному випадку вона мене власноруч відправить в могилу, так що краще постаратися.”
Тиша. Тріск багаття. Зоряне небо над головою.
— Алекс... — долинуло поруч.
Він не відвів погляду від неба.
— Що? — відгукнувся мимохідь.
— Алекс...
Той нарешті повернув голову.
Елірія сиділа поруч, як і хвилину тому — обличчям до нього. Але... щось було не так. Шкіра — мертво-бліда, мов з попелу. Очі — без зіниць, без барви, лише чорні порожні плями.
Волосся — вже не м’яке і блискуче, а скуйовджене, густо заплутане в крові.
Алекс різко підхопився, відскочив назад і вилаявся.
— Що за...!?
Він хотів вдихнути — але повітря не зайшло в легені. Ніби хтось стиснув його горло зсередини. Він почав задихатися, очима шукаючи допомоги — та замість знайомого привалу перед ним уже лежало криваве поле. Мертві тіла. Розтрощені уламки. Багаття зникло. Зірки зникли. Небо — залите кров’ю.
— Сирено... — хрипко прошепотів Алекс.
Тиша.
Погляд знову ковзнув до Елірії. Вона повзла до нього. Повільно. Неприродно. Тіло ламалося під власною вагою, мов маріонетка зі зламаними нитками.
Алекс навів руку на дівчину, намагаючись знерухомити її магією крові.
Але — нічого. Жодного імпульсу. Жодної краплі сили.
— Ні... — прошепотів він.
Погляд знову — на неї. Вона вже стояла прямо перед ним. Близько. Надто близько. Рана на грудях — глибока, все ще кровоточила. Крізь отвір видно ребра.
— Ти... обіцяв... — голос луною рознісся над полем.
Хрипкий. Мертвий. Проте її.
— Не геройствувати... пам’ятаєш?..
Алекс затремтів.
— Я... Я хотів лише захистити тебе...
Сміх. Гучний, глухий, безжальний. Відлунням по всьому світу. Вона нахилила голову вбік, ніби оцінюючи його.
— Захистити?.. — прошепотіла. — Це ти так захищаєш? Задоволений результатом?
— Це моя провина... — сказав він. — Це все моя провина... — повторив. — Я винен...
— Так, — прошепотіла вона. — Ти винен. Не зміг. Один єдиний раз, коли ти був мені потрібен — і ти провалився.
Алекс впав на коліна, кулаками вдарив у кров.
— Вибач... будь ласка... Я був слабкий. Повільний. Не здатний... Пробач...
Елірія підняла долоню. Зелене магічне коло засяяло в її руці. Із землі, мокрої від крові, прорвалися червоні ліани. Вони обвили Алекса, підняли вгору. Він висів перед нею, очі в очі — пусті, чорні.
— Пізно... — прошепотіла вона. — Ти дав мені слово. І не стримав його. Це твоя провина, Алекс...
— Елірія...
— Твоя... Провина... Алекс...
— Пробач... Будь ласка... Це моя провина...
— Все ще слабкий... Винний в моїй смерті... Алекс... Алекс...
— Алекс!
Алекс прокинувся з ривком, відчувши чиїсь руки на плечах. Хтось тряс його, намагаючись силою повернутись у реальність. Серце хлопця билося, мов оскаженіле.
— О, нарешті... — видихнув Адам і простягнув йому стакан води.
Алекс миттєво схопив склянку й одним ковтком спорожнив половину, а потім ще кількома — допив усе до дна.
— Що з тобою щойно було? — запитав Адам, уважно спостерігаючи.
Алекс опустив стакан на підлогу, все ще намагаючись зловити рівне дихання.
— Що саме ти маєш на увазі?
— Та все було нормально, ти спав, як і я... — Адам сів на край ліжка. — А потім почав крутитися, щось бурмотів собі під ніс, а вже за мить... — він замовк на секунду. — Почав майже кричати, що це твоя провина.
Алекс злегка здригнувся, але відповів спокійно:
— Просто кошмар. Все нормально.
— Точно? — Адам нахилив голову.
— Так. Уже все добре.
Адам мить ще спостерігав за ним, ніби намагаючись переконатись, що він не збрехав, а потім знизав плечима й повернувся до свого ліжка. Схопив книгу з тумбочки, відкрив на потрібній сторінці.
— Часто тобі сняться подібні кошмари?
— Це... вперше, — тихо відповів Алекс, знову вкладаючись і натягуючи покривало до підборіддя.
Настала тиша. Тривала кілька секунд.
— Якщо хочеш поговорити... — озвався Адам, не відриваючи погляду від книги. — Мій батько каже, що іноді це допомагає.
— Дякую... — прошепотів Алекс. — Колись я тобі розповім. Але не зараз.
— Ну, як знаєш, — відгукнувся Адам, гортаючи сторінку.
— Мій Володарю...
Голос Сирени в його голові прозвучав лагідно, ніби боязко.
— Сирено, благаю, тільки не зараз... — прошепотів Алекс.
У голосі не було злості — лише виснажена втома, як у людини, що боролась усю ніч, але все одно програла.
— Зрозуміло.
Алекс закрив очі. Темрява прийшла м’яко, мов вибачення. І цього разу — без снів.
Коли Адам почув спокійне й рівне дихання Алекса, він закрив книгу, поклав її на тумбочку, ледь посміхнувся й також почав засинати.
Клинки Арії знову промайнули в повітрі, наче сріблясті блискавки. Алекс ухилявся, парирував, блокував — усі рухи були точні, відшліфовані сотнями годин тренувань. Але вони не були живими. Він діяв на автоматі, мов машина, в якій просто ще не згасла команда "захищатися". Його очі стежили за кожним кроком Арії, та погляд був розфокусованим. Мозок не оцінював відстані, не готував контрнаступів, не шукав шансів для прориву.
Він був тут. І водночас — десь зовсім в іншому місці.
Перед внутрішнім зором знову промайнули образи. Ангельські крила, зіткані з золота й світла, обпалювали небеса. Закривавлені уламки обладунків. Вогонь, який виривався з-під землі. І потім — звук. Той самий звук, після якого серце Алекса зупинилось на мить.
Напад… група Елірії…
І ось він — стоїть серед руїн, затискаючи в обіймах тіло, яке ще вчора сміялося, жартувало, мріяло про повернення додому. Її очі були заплющені, а губи мовчали. Та тиша кричала гучніше за будь-який бій. На її грудях — глибока рана, а зелене волосся сплуталось у крові. І в тому морі болю Алекс чув тисячі голосів, які в унісон кричали: це його провина.
— Алекс? — голос Арії був далекий, мов крізь воду.
Хлопець все ще стояв у бойовій стійці, не зводячи погляду з дівчини. Його рука була напружена, готова до нового удару, хоча сама думка про наступ була йому зараз чужою.
— Алекс! — Арія підвищила голос.
Він нарешті здригнувся, моргнув і наче прокинувся.
— Що? — тихо озвався він, дивлячись на неї тепер вже усвідомлено.
— З тобою все гаразд? Ти все тренування літаєш десь думками. Я вже навіть перестала атакувати, а ти досі в бойовій стійці.
Алекс почухав потилицю, винно зітхнув.
— Вибач… усе гаразд. Просто трохи задумався про своє. — Він спробував посміхнутися, але усмішка вийшла бліда. — Можемо взяти невелику перерву?
— Та без проблем, — Арія легенько кивнула і рушила до маленького озерця в тренувальній кімнаті.
Алекс залишився стояти на місці. Знову перед очима з’явилась та сама сцена — тіло Елірії в його обіймах, заплямована кров’ю земля, відчай, що заповнив усе навколо.
Він рвучко вдихнув і плеснув себе по щоках.
“Зберися, Алекс. Ти повернувся сюди не для того, щоб тонути в минулому. Ти тут, щоб усе змінити. Елірія — жива, і це — найголовніше. Якщо ти хочеш вберегти її, сконцентруйся на тому, що має значення.”
Він глянув на свій кров’яний меч, й на його губах нарешті з’явилась справжня посмішка.
— Зі мною вже все гаразд, Сирено. І цього разу — це не просто слова.
— Я рада це чути, — відповіла вона лагідно. Її голос був м’яким, теплим, як дотик сонця на шкірі після дощу.
Алекс перевів погляд на Арію.
— Готова продовжити?
Дівчина підвелася, стряхуючи з рук залишки води, й кивнула з легкою усмішкою.
— Я — завжди готова. А ти?
— Тепер так, — сказав Алекс і рушив їй назустріч.
І цього разу — він повністю віддався поєдинку.
