“Минуло чотири дні з моменту вечірки на честь вступу Адама до студентської ради. Чотири дні — ніби зовсім небагато, та водночас достатньо, аби повернутися до звичного ритму. Я знову встиг відчути цей знайомий плин буднів Академії, де все кипить: навчання, тренування, розмови, тиша в коридорах... і власні думки.
“За цей час я мав лише два тренування. Обидва — з Арією. І вона, як завжди, продовжує вражати. Її прогрес був помітний навіть неозброєним оком. Вона прислухалася до моїх порад, вбирала кожне слово й одразу переносила все у дію. Її жага вдосконалюватися — це не просто амбіція, це щось глибше. Можливо, бажання довести щось брату, можливо — собі, але мені це подобалось. Я бачив, що з неї вийде сильний боєць.”
“З Крул за ці дні не було жодного заняття. Вона попередила, що зайнята, й попросила трохи зачекати. Але, найголовніше — суворо застерегла: жодних спроб самостійно створювати нові канали мани. Її тон був безапеляційний. І хоча руки свербіли поринути у нові експерименти, я послухався. Як-не-як втратити такого вчителя через банальну нетерплячість було б смішно і тупо водночас.”
“Ще був один забіг у підземеллі А-рангу. Сам. Нічого особливого — кілька небезпечних істот, трохи поту, трохи крові. Але всередині, глибоко, я знову відчув той вогонь. Прагнення рухатись далі. Бути сильнішим. Не заради себе. Не лише заради місії. А заради тих, хто поруч. І тих, кого ще треба буде захистити.”
“Так промайнули чотири дні. І ось — п’ятий. День, що почався з того, що до мене прийшла Міра.”
Алекс лежав розпростертий на ліжку, втупившись у стелю так, ніби там от-от мало з’явитися одкровення. Його руки безсило звисали з країв, а обличчя виражало абсолютну апатію. Чотири дні без дії. Без тренувань із Крул. Лише два короткі заняття з Арією та одне не надто цікаве підземелля А-рангу. Це був не відпочинок — це була повільна смерть від нудьги.
Раптово пролунав стукіт у двері, і перш ніж Алекс встиг зреагувати, вони прочинилися.
— Ти ще живий, чи все ж таки помер від бездіяльності? — пролунав веселий голос Міри.
Алекс буквально підскочив на ліжку, очі загорілися.
— Міра! Ти — мов промінь світла в цій темряві! Скажи, що ти тут не просто так, а тому що Елізабет нарешті мене викликає?
— Так, — відповіла дівчина, посміхаючись. — Вона послала мене по тебе. Ходімо?
— Нарешті! — Алекс зістрибнув із ліжка, миттєво накинув піджак Академії. — Ще трохи — і я б перетворився на м’яку іграшку.
Вони разом вийшли з кімнати й рушили знайомими коридорами Академії.
— Ну, то як ти? — поцікавилася Міра, глянувши на нього краєм ока.
— Мене вже з’їдає нудьга. За останні чотири дні я майже нічого не робив. Чесно, ніколи не думав, що буду настільки сумувати за роботою.
— Ой, — засміялася Міра. — А міс Елізабет навпаки турбувалася, що тобі потрібно перевести подих. Вона навмисне не давала тобі зайвих завдань.
— У мене все навпаки, — зітхнув Алекс. — Мені краще бути постійно зайнятим, ніж валятися в ліжку й рахувати “тріщини” на стелі.
— А от я б не відмовилась від рахування “тріщин”, — з посмішкою відповіла вона. — Декілька днів нічогонероблення — це звучить як мрія.
— Невже тітка настільки навантажує тебе роботою?
— Ні! — відповіла вона різко, навіть образливо. — Я пишаюся, що я її асистентка. Міс Елізабет завжди справедлива й ніколи не дає зайвого. Просто інколи навчання й робота накладаються, і доводиться крутитись. Але я справляюсь.
— Ну, якщо коли-небудь буде надто складно — звертайся до мене. Я допоможу, — сказав Алекс щиро.
Міра кинула на нього вдячний погляд.
— Дякую. Я запам’ятаю.
Вони замовкли, решту дороги йшли мовчки. І хоч розмова закінчилась, повітря між ними залишалося теплим і приємним.
Нарешті вони дійшли до знайомих дверей. Міра зупинилася, кивнула Алексу.
— Вона чекає всередині. Удачі.
— Дякую, — коротко відповів він, після чого обережно натиснув на ручку дверей.
Коли Алекс відчинив двері знайомої тренувальної кімнати, всередині вже було чимало людей. Поруч із озером, у центрі залу, стояло семеро учнів, одягнених у формену академічну уніформу. Вони розмовляли між собою, хтось посміхався, хтось просто слухав. Окремо, трохи осторонь, групою стояли Директори — семеро найсильніших у цій Академії, і розмовляли між собою.
Першою, хто помітив Алекса, була Ліліт. Вона одразу підняла руку у вітальному жесті та підбігла до нього.
— Сподіваюсь, я не запізнився? — запитав він, ковзаючи поглядом по присутніх.
— Ми з мамою щойно прийшли. Три хвилини тому, не більше, — відповіла Ліліт спокійно. — Тож ні, ти якраз вчасно. Усі вже на місці.
Разом вони рушили до групи студентів, які стояли неподалік від сріблястого озерця, що спокійно виблискувало у світлі магічних кристалів, вмонтованих у стелю.
Коли Алекс підійшов ближче, майже всі перевели на нього погляд. У натовпі було багато незнайомих обличь, але увага була привітною, без ворожості. Елізабет, яка стояла серед Директорів, зустріла погляд Алекса, ледь помітно посміхнулася, а потім знову повернулась до розмови з Іридою.
До Алекса несподівано наблизився високий хлопець із коротким золотавим волоссям та блакитними очима. В його манерах відчувалась невимушена впевненість. Це був ангел — і не просто ангел, а один із тих, кого не забудеш після першої зустрічі.
— Нарешті прийшов останній член нашої зіркової команди, — промовив він із легкою усмішкою, простягаючи руку. — Ліанель Крайстен.
Алекс потиснув її.
— Алекс. Радий попрацювати разом.
— Це ще м’яко сказано. Хто б відмовився піти з таким, як я, в підземелля? — Ліанель розсміявся, поплескавши Алекса по плечу.
Алекс мимоволі посміхнувся, хоча й виглядав трохи розгублено. Він кинув погляд на Ліліт, яка нахилилась до нього і тихенько прошепотіла:
— Не переживай. Це просто його стиль спілкування. До нього звикають… з часом.
— Гей, а що це ви там перешіптуєтеся? Я теж хочу знати, що про мене говорять! — у голосі Ліанеля не було образи, лише легка, кумедна претензія.
— Ліліт просто попереджає його про твою “ефектну манеру”, — втрутилась дівчина з рудим волоссям, підійшовши ближче. У її зелених очах виблискував спокій, а на губах грала усмішка.
— І що з нею не так?! — з обуренням вигукнув ангел, але дівчина навіть не подивилась у його бік. Вона підійшла до Алекса.
— Селія Ревелл, — коротко сказала вона. — І, будь ласка, не звертай уваги на цього коміка.
— Гей! — обурено вигукнув Ліанель.
Алекс не дав їм продовжити.
— Думаю, я скоро звикну, — з посмішкою сказав він, а тоді кивнув Селії. — Радий знайомству, я — Алекс.
Поки вони ще обмінювалися кількома словами, до гурту підійшли ще двоє — кремезний хлопець зі звірячими жовтими очима та коротким русявим волоссям, і дівчина з кучерявим зеленим волоссям, яка сором’язливо трималася трохи позаду.
— Роґан Хельвард, — коротко сказав хлопець, простягаючи руку.
— Алекс, — відповів той, міцно потискаючи долоню. — Радий знайомству.
Погляд Алекса перевівся на дівчину. Та, зустрівшись з ним очима, одразу трохи почервоніла. Її зелено-золоті очі затремтіли, а на щоках з’явився ніжний рум’янець.
— Е-Елірія… Мельвінар. Дуже приємно… — промовила вона, ледь заїкаючись.
Алекс посміхнувся з м’якою теплотою.
— Дуже приємно, Еліріє.
Дівчина коротко кивнула і відступила на пару кроків назад, все ще зберігаючи той же легкий рум’янець.
До них підійшов останній учень — високий ельф із довгим темним волоссям, що спадало на плечі, й проникливими карими очима. У його рухах відчувалася витонченість, а погляд — холодна відстороненість.
— Каеліс Тіарель, — сказав він, простягаючи руку.
— Алекс, — знову коротко відповів хлопець, потискаючи долоню.
Тон Каеліса був формальним, стриманим. Він не сказав нічого зайвого, лише кивнув і відійшов назад.
— Якщо ви вже закінчили з усім цим знайомством, — раптом пролунало з боку Директорів, — то, гадаю, можна перейти до справжньої причини, чому ми тут.
Це була Крул. Її голос був спокійний, але авторитетний. Усі одразу замовкли, і вся увага перемістилася до неї.
Крул зробила кілька кроків уперед і перехрестила руки на грудях.
— Всі присутні й так знають, для чого ми сьогодні тут зібралися, — сказала вона теплим, спокійним голосом. — У вас ще буде можливість краще познайомитися одне з одним, але трохи пізніше. Зараз нам потрібен лідер. В кожній рейдовій групі має бути головний. І ваша — не виняток.
Вона швидко пробіглась поглядом по кожному із студентів.
— Отже, хто хоче взяти на себе цю відповідальність — підніміть руку.
На мить запанувала тиша. Студенти переглянулися між собою, оцінюючи реакцію один одного. Першим руку підняв Ліанель, з легким нахилом голови вперед:
— Ну, я тут найстарший серед нас усіх, — посміхнувся він. — Думаю, це ідеальна роль саме для мене.
— Вік — ще не гарантія лідерських навичок, — сухо відгукнулася Ліліт, піднімаючи руку. — Сили в тебе достатньо, але, боюсь, з розсудливістю можуть виникнути питання.
— Не знаю про що тут взагалі можна розмовляти, — заговорив Каеліс з напівпосмішкою і підняв руку. — Ви можете вважати що завгодно, але кращого кандидата, ніж я, тут немає. Це очевидно.
— Не ображайся, — втрутилася Селія, не прибираючи усмішки, — але тут будь-хто буде кращим кандидатом, ніж ти.
Каеліс звузив очі:
— Якщо ти така “гостра на язик”, чому не піднімаєш руку? Покажи свою силу, якщо вже така впевнена.
— Не хочу нести відповідальність за ваші життя, — знизала вона плечима. — А з огляду на твій характери — довелося б.
Алекс, який до того мовчки слухав, підняв руку й заговорив:
— Я також не відмовився б від цієї ролі.
Рафаїл — янгол із довгим світлим волоссям і очима кольору стиглого лимону — вийшов уперед, оглядаючи четвірку:
— Чудово. Отже, у нас є чотири претенденти. Прошу вас, опустіть руки.
Всі виконали його наказ.
— Радий бачити такий ентузіазм, — додав він. — Але маю нагадати: командир рейдової групи — це не лише титул. Це відповідальність, лідерство, холодна голова в складних ситуаціях. І, звісно ж, сила. Сьогодні ми перевіримо саме її.
Слово взяв Діоніс — ельф із витонченими рисами обличчя, довгим сріблястим волоссям і проникливим поглядом:
— Ми проведемо дуелі. Кожен з чотирьох кандидатів зійдеться в бою з одним із нас, Директорів. Завдання — протриматися п’ять хвилин. Жодних перемог, жодних поразок. Просто витривалість і контроль. Ми битимемось на рівні босів підземель А-рангу.
Погляд Діоніса ковзнув по своїх колегах.
— Є охочі розпочати?
— Я б із задоволенням випробував сили Алекса, якщо ніхто не проти, — пролунав гучний голос.
Вперед виступив Фенрікс — кремезний звіролюд із коротким жовтим волоссям та яскраво-оранжевими очима. М’язистий, високий — він виглядав як ходячий бойовий механізм. Посміхаючись, він протягнув руку Алексові:
— Нарешті зустрілися, хлопче. Сподіваюсь, ти покажеш щось цікаве.
Алекс потис руку, тримаючи спину рівно:
— Я постараюся не розчарувати Вас.
Наступним підняв руку Рафаїл:
— Я візьму на себе дуель з Каелісом.
— Для мене це буде честю, — спокійно вклонився ельф.
Рафаїл підійшов ближче й легко поклав руку йому на плече:
— Ніяких поклонів. Це ж не аудієнція в небесному дворі. Розслабся.
До Ліанеля, не поспішаючи, підійшла Елізабет. Її голос, як завжди, — м’який, оксамитовий:
— Що ж, тоді я перевірю силу цього юного ангела.
— Я викладусь на всі сто, міс, — весело відповів Ліанель.
І, нарешті, вперед вийшов Вальтеріон Лоуренс — стрункий чоловік з коротким білим волоссям і темно-синіми очима. Його постава — пряма й бездоганна, мовби вирізана з мармуру.
— Що ж, Ліліт, я з радістю перевірю, на що ти здатна, — сказав він теплим тоном.
— Я постараюсь Вас не розчарувати, — відповіла демонеса, не змінюючи спокійного виразу обличчя.
— Якщо все всім підходить, ми можемо починати, — промовила Ірида. Її голос був спокійним, ніби вітер серед високих дерев.
Вона оглянула присутніх.
— Хто буде першим?
— Я, — різко відповів Ліанель і зробив крок уперед.
— Гарний запал, юний янголе, — мовила Елізабет, після чого кинула короткий погляд у бік Алекса. Їхні очі на мить зустрілися, і на губах жінки з’явилась ледь помітна усмішка. Потім вона відвернулася і рушила слідом за Ліанелем у центр кімнати.
Всі інші розійшлися по краям, звільняючи місце для поєдинку.
Елізабет зупинилася навпроти хлопця, її постава була пряма, а очі — зосереджені.
— Як ти волієш боротися? — запитала вона.
— Спис. Але можу використовувати й магію, якщо дозволено, — відповів Ліанель, розминаючи плечі.
— Ти можеш використовувати все, що зможеш, — відповіла вона. — Я ж, для рівноваги, обмежу себе лише мечем.
У її руці миттєво з’явився довгий кров’яний клинок, лезо якого тьмяно пульсувало, мовби було живим. Водночас у Ліанеля в долоні засяяло світло — з нього поступово сформувався сріблястий спис, що виглядав майже невагомим, але випромінював небезпечну силу.
Ірида підняла руку.
— Починайте.
На мить запанувала тиша. Потім Ліанель зірвався з місця.
Його рухи були швидкими, але водночас витонченими — кожен крок, кожен замах списа прорахований до дрібниць. Він кинувся вперед і наніс перший удар зверху вниз, який Елізабет легко відбила боковим рухом меча. Їхні леза зустрілися, і в повітрі з’явилися іскри.
Вона одразу пішла в контратаку — розворот, короткий випад уперед. Ліанель змістився вбік, списом зіштовхнув лезо меча вбік і відступив на крок.
“Він добре тримається. І не розгубився перед першим ударом. — подумала Елізабет. — Реакція непогана. Але чи довго він її втримає?”
Ліанель знову атакував — серія точних ударів, спрямованих у різні точки: плече, ребра, живіт. Елізабет блокувала кожен з них з майже недбалою легкістю, наче танцюючи в бою.
“Непогана техніка. Але поки що — нічого, чого я не бачила раніше.”
Раптом повітря навколо Ліанеля змінилося — він підняв спис вгору, і з неба, просто зі стелі, впав яскравий промінь світла, що вдарив у бік Елізабет. Та зникла з місця в останню мить, ковзаючи вбік, і промінь лише обпік повітря там, де щойно була вона.
— Магія, значить, — промовила вона з легкою цікавістю в голосі.
Ліанель не відповів — він уже створював наступну атаку. Його спис почав світитися сильніше, і з наконечника вирвався промінь, що перетворився у десяток дрібних снарядів, кожен із яких летів у сторону Елізабет. Вона обернулась, змахнула мечем у горизонтальній площині — вибух кров’яної хвилі розсік повітря і знищив більшість снарядів.
Проте дві кулі таки прослизнули крізь її атаку. Одна з них ковзнула по її плечу, лишивши там тонкий світлий слід. Інша — зупинилась перед нею, коли вона виставила перед собою долоню і зупинила її потоком крові.
“А він вміє не тільки грати на публіку. Зміг навіть задіти мене. Цікаво було б подивитися на його дуель з Алексом.”
Наступні хвилини стали справжнім феєрверком. Світло з кожним ударом Ліанеля спалахувало то білими дугами, то загостреними променями. Елізабет, мов тінь, ухилялась, блокувала, контратакувала — іноді лише легкими, показовими ударами, щоб змусити хлопця змінити тактику.
“Витривалий. І не втрачає ритм. Можливо, він і справді гідний цієї ролі.”
Час спливав.
Нарешті, коли останній з його ударів зустрівся з її мечем, Елізабет вибила зброю хлопця з його рук, після чого Ліанель важко видихнув і відступив на крок.
— Час, — промовила Ірида.
Бій припинився.
Елізабет опустила меч, який одразу ж розчинився в повітрі, і кивнула хлопцеві:
— Ти достойно тримався. Навіть зміг задіти мене. Дуже добре, — Елізабет поклала руку хлопцеві на плече. — Ти завдав високу планку для інших
Ліанель посміхнувся, після чого витер піт з чола.
— Дякую, міс.
З боку почувся приглушений шепіт — інші студенти обговорювали побачене.
Алекс, спостерігаючи за всім, подумки відмітив: “Швидкий, агресивний, розуміє дистанцію. Головне — не втрачає голову під тиском. Цікаво, що покажуть наступні.”
— Хто наступний? — спокійно запитала Ірида, переводячи погляд на студентів.
З-поміж усіх без слів вийшли Ліліт та Вальтеріон. Вони одночасно стали на протилежних боках озерця, яке відбивало у воді світло від магічних кристалів на стінах.
— Якщо я не помиляюсь, — заговорив Вальтеріон, задумливо оглядаючи дівчину, — ти завжди покладаєшся виключно на магію.
— Саме так, — коротко кивнула Ліліт, її темне волосся спадало на плечі, а в голосі бриніло спокійне самовладання.
— Прекрасно, — чоловік посміхнувся тепло, але очі залишались серйозними. — Тоді, мабуть, і я не користуватимусь нічим іншим.
Ірида підняла руку.
— Починайте.
Одночасно з цими словами долоні Ліліт і Вальтеріона осяяли магічні кола. У неї — темні, наче злиті з ніччю, символи закрутились над шкірою, відлунюючи темним сяйвом. У нього — темно-сині, мов нічне небо над засніженими вершинами, з геометричною точністю малюнку.
Ліліт зреагувала першою — з її рук вирвався стрімкий потік чистої пітьми. Він розростався, мов рідина, затягуючи простір навколо, викривлюючи світло і поглинаючи будь-які відблиски. Здавалося, ця темрява пожирала саму реальність.
Вальтеріон миттєво зреагував — його магічне коло пульснуло, і з його рук вирвалося кілька крижаних сфер, які вибухнули в повітрі, утворюючи перед ним завісу з колючого снігу й криги.
Атака Ліліт вдарила в цю завісу. Повітря закрутилося, пітьма зісковзнула по уламках льоду, частково поглинаючи їх, частково розчиняючись у світлі, що відбивалося від кристалів.
— Цікаво, — вголос промовив Вальтеріон.
Він витяг руки вперед — нове магічне коло розгорнулося навколо його зап’ясть, і з нього вирвались довгі крижано-голчасті списи, які з неймовірною швидкістю ринули в Ліліт.
Дівчина в ту ж мить розвела руки в сторони — темрява закрутилась навколо неї спіраллю. Магічне коло пульсувало в неї на долонях. Темна аура створила захисний купол, який поглинув більшість льодових списів, однак двоє все ж пробилися і розсікли повітря поряд з нею. Один — зачепив край її піджаку.
Ліліт ковзнула вбік, розвертаючись. З її правої долоні вирвався хвилястий промінь темряви, схожий на клинок із туману, який розрізав простір навскоси. Вальтеріон ледь встиг зреагувати — крижаний міст утворився перед ним, і промінь зісковзнув по ньому, залишивши глибокий слід.
Потім — контратака.
Із-під ніг чоловіка здійнялась хвиля криги. Вона котилася вперед, наче холодний прилив, заморожуючи землю, ламаючи повітря кристалами. Ліліт витягнула обидві руки вперед — два магічні кола об’єднались у складніший візерунок. З її рук вирвалося кілька темних сфер, які вдарили по кризі, сповільнюючи її і розбиваючи фронт.
— Потужна… — Вальтеріон мимохідь оцінив рівень її контролю.
Повітря між ними напружилось до межі.
Ліліт знову атакувала — цього разу її темрява згущувалась у повітрі, ніби тінь, яку стискають з усіх боків. Над її долонею з’явився великий диск, схожий на чорне сонце, що обертався і поглинав навколо себе світло. Вона кинула його в напрямку суперника.
Вальтеріон не відступав — замість цього він зімкнув пальці, і навколо нього з’явились п’ять сніжинок… кожна розміром з людську голову. Вони закрутились і злились у спіральний лідовий стовп, який розсік простір назустріч темному диску.
Дві стихії зіткнулися. Повітря навколо них здригнулося. Спалах, мороз, тиша.
Коли пил розсіявся, обидва маги стояли один напроти одного, дихаючи рівно, але напружено.
Минуло рівно п’ять хвилин.
— Досить, — знову пролунало від Іриди.
Ліліт розслабила руки — темрява розсіялась. Її дихання було трохи пришвидшеним, але вона виглядала спокійно. Вальтеріон зробив кілька кроків до неї.
— Чудова робота, Ліліт. Надзвичайно цікаво спостерігати за твоїми закляттями.
— Дякую, — відповіла вона, кивнувши з повагою.
Обидва відійшли на свої місця, а Ірида, як і раніше, звернулася до групи:
— Наступний?
Каеліс мовчки вийшов у центр кімнати. Його рухи були точні, впевнені — спокійна ельфійська грація з нотками холодної гордості.
Рафаїл рушив йому назустріч — високий, величний, з довгим світлим волоссям, яке виблискувало у світлі, що лилося з ілюзорного неба над ареною. Його жовті очі світилися тепло, але за цим теплом відчувалась тиха міць.
— Не варто так напружуватись, Каелісе, — усміхнувся він, зупинившись напроти. — Це лише тренувальний бій.
— Я пам’ятаю, — з ледь помітною посмішкою відповів ельф.
Рафаїл легко кивнув. Ірида підняла руку.
— Починайте.
Магічні кола з’явились у повітрі майже одночасно. Над долонями Рафаїла — сліпучо-жовті, витончені, немов викарбувані світлом самих небес. У Каеліса — прозорі, мов скло, але кожен символ у них пульсував гострими поривами вітру.
Першим атакував Рафаїл. Він провів рукою в повітрі, і з неї вирвалися сотні світлових лез — не цілі стріли, не промені, а ніби уламки світла, що розсікали простір з хаотичною точністю. Каеліс зреагував миттєво. Він змахнув рукою, і перед ним розгорнувся магічний круг, крізь який вирвався щит із стиснутого повітря, що завихрився спіраллю. Більшість світлових лез відбились, деякі — розсікли щит, але жодне не дістало цілі.
— А ти швидкий, — відзначив Рафаїл, знову підіймаючи руки.
Каеліс у відповідь створив нове магічне коло. Під його ногами закрутилася буря, і сам він здійнявся у повітря, зависнувши на кілька метрів над землею. Його руки розвелися в сторони — вітер здійнявся ще сильніше, і з двох боків утворилися леза — чиста енергія вітру, двосічні та пульсуючі.
— Тепер моя черга, — холодно промовив він.
Ельф ринув униз. Його рухи були схожі на танець — швидкі, але витончені. Він почав атаку з флангів, проносячись крізь світлову захисну ауру Рафаїла, залишаючи за собою сліди рваного повітря. Удар за ударом — Рафаїл ухилявся, блокував світловими щитами, а коли випала мить, створив світловий бар’єр, який засліпив противника на долю секунди.
Цього вистачило.
Рафаїл зробив крок уперед і підняв руку в небо — з неї вирвався промінь, що перетворився в меч із чистого світла. Каеліс на льоту створив ще одне коло, і з нього з’явився двосічний меч із ущільненого вітру — довгий, майже до підлоги, він бринів напругою.
Стикаючись мечами, обидва не просто атакували — кожен удар супроводжувався вибухами стихій. Від світлового меча Рафаїла простір плавився, а від лез Каеліса здіймалися повітряні вихори, які розривали підлогу в тренувальній залі.
— Ти сильніший, ніж здаєшся, — кинув Рафаїл, блокуючи особливо жорсткий удар.
— Дякую, — відповів ельф, відскакуючи назад і розводячи руки.
Його магічні кола запульсували, й одразу навколо нього здійнялись кілька вітряних клинів, що зависли в повітрі, а потім ринули до Рафаїла з усіх боків. Той лише спокійно зімкнув пальці — і навколо нього вибухнуло яскраве світло, яке на мить осліпило всіх.
Каеліс примружився, різко злетів угору, ухилився від контратаки, і вже звідти створив величезний вихор, що поглинув частину простору внизу. Рафаїл вийшов із нього, як крізь серпанок, світячи, мов зоря в нічному небі.
— Досить, — нарешті пролунав голос Іриди.
Обидва зупинилися. Рафаїл залишився спокійним. Каеліс опустився на землю, трохи спітнілий, але з прямою поставою. Їхні магічні кола зникли.
— Гарна робота, — сказав Рафаїл, підходячи до ельфа.
Каеліс коротко кивнув:
— Це було цікаво.
— Саме те, що потрібно, — усміхнувся Рафаїл і легенько хлопнув його по плечу. — Здається, у нас залишилась остання пара.
Погляди повернулись до єдиного, хто ще не бився.
Коли Рафаїл і Каеліс повернулись до решти групи, Фенрікс нарешті розтягнув губи в широкій, хижій усмішці.
— Ну от, нарешті, — сказав він, зробивши крок уперед. — Я спеціально залишив свій поєдинок наостанок. Найцікавіше завжди йде в кінці.
Його помаранчеві очі запалали збудженням, коли він подивився на Алекса.
— Твоя черга, хлопче. Покажемо їм, що таке справжній бій?
Алекс у відповідь лише посміхнувся й спокійно кивнув. Він вийшов із тіні інших студентів і рушив до центру зали разом із Директором звіролюдів.
Коли обидва опинилися одне навпроти одного, атмосфера в кімнаті змінилася. Тиша наче затримала подих. Всі погляди були прикуті до арени.
— Якщо не помиляюсь, — мовив Фенрікс, поглядаючи на хлопця, — ти б’єшся за допомогою меча?
— Не тільки, — відповів Алекс і злегка нахилив голову. — А ви, Директоре? Яким способом зазвичай воюєте?
— Ось таким, — із хижою посмішкою промовив Фенрікс, і в ту ж мить його руки почали змінюватися. Шкіра потемнішала, м’язи набухли, а пальці перетворились на потужні, вкриті густим хутром лапи із вигнутими пазурами. — Я віддаю перевагу власним кулакам.
— Тоді так і залишимо, — спокійно мовив Алекс. Його руки вкрилися шаром крові, що миттєво застиг у вигляді темно-червоних кігтів, які доходили до ліктів. Поверхня блищала, мов метал.
Фенрікс відверто засміявся, збуджено хруснувши шиєю.
— Це вже цікаво. Бій на умовах викладача, значить.
Він нахилився трохи вперед, приймаючи бойову стійку, схожу на хижу позу звіра, що ось-ось стрибне.
— Тільки не пошкодуй, юначе.
— Я постараюсь, — з усмішкою відповів Алекс.
Ірида підняла руку.
— Починайте.
Фенрікс зірвався з місця, мов постріл. Алекс встиг лише зреагувати на розмитий силует — кулак звіролюда вже нісся йому в груди. Рухом корпусу Алекс пішов убік, ухилившись, і у відповідь наніс свій удар знизу в живіт. Фенрікс зловив його передпліччям, і обидва відскочили назад.
— Гарно, — хмикнув Фенрікс.
Почався справжній обмін ударами. Без жодної магії, без світлових спалахів і барвистих ефектів — лише швидкість, техніка і сила.
Фенрікс атакував зверху, знизу, по діагоналі. Його удари рвали повітря, залишаючи після себе потоки тиску. Алекс був змушений постійно змінювати положення тіла — ухилятись, блокувати, контратакувати. Його кігті відбивали лапи Директора, з кожним разом стаючи все більш точними.
Зал гуділи від енергії двох тіл, що вдарялися одне об одне з шаленою інтенсивністю.
— Ха! Ти мені подобаєшся, — рикнув Фенрікс, коли Алекс змусив його відступити серією ударів по плечах і боках. — Але давай трохи піднімемо темп.
Його очі засяяли ще яскравіше. Тіло знову змінилося — м’язи ще більше напружилися, рухи стали різкішими. Один ривок — і Фенрікс вже за спиною Алекса. Хлопець встиг обернутись, блокуючи ногою, яку завчасно покрив шаром крові, його удар.
Їхні тіла відштовхнулися одне від одного, обидва ковзнули по підлозі. Погляди зустрілись.
Алекс відчував, як серце стукає в грудях. Кожен м’яз тремтів від напруги, але обличчя залишалося зібраним. Відчуття… було надзвичайне. Вільне. Чисте. Він давно не мав такого задоволення від бою.
Вони знову зірвалися назустріч одне одному. Цього разу Алекс сам йшов у наступ. Його удари стали агресивнішими. Рухи — ритмічнішими, мов танець. Він діяв впевнено, тіло рухалося інтуїтивно, без зупинки.
Кігті розсікали повітря, Фенрікс ухилявся, контратакував, але на якусь мить опинився в глухій обороні.
“Він тисне… Хе-хе… Оце вже цікаво”, — подумав Фенрікс, блокуючи комбінацію з трьох ударів.
— Добре, Алекс… Схоже, мені варто стати трохи серйознішим.
Фенрікс перехопив темп. Його рухи стали іншими — точнішими, хижішими, глибшими. Не просто набір атак — це була робота мисливця, що вловив ритм жертви.
Кулак звіролюда блискавично прорізав повітря і влучив Алексу прямо в живіт. Хлопця підкинуло — він буквально злетів у повітря і перелетів кілька метрів, врізавшись у підлогу біля самого краю кімнати.
— Алекс! — вигукнув хтось із студентів.
На мить запанувала тиша. Навіть Фенрікс завмер, нахиливши голову набік.
“Перестарався. Сподіваюсь Елізабет мене за це не приб’є. ”
Проте вже за секунду кров на руках Алекса заяскріла, і по всьому його тілу пройшла хвиля тепла — магія зцілення. Він зірвався з місця, наче не було й удару, і знову кинувся вперед, очі спалахнули вогнем рішучості.
Фенрікс розсміявся.
— Оце характер! Показуй усе, що можеш!
Обидва знову зійшлися. Але тепер, після пробиття захисту Алекса, бій став глибшим, напруженішим. Вони більше не тестували одне одного. Це вже було щось схоже на справжню дуель між двома рівними.
Алекс наносив комбінації ударів у корпус і ноги, ухилявся від навальних атак Фенрікса. Фенрікс відповідав жорсткими атаками, в яких поєднувалися техніка, інстинкт і сила.
Удар — блок — обманний рух — підкат — ривок. Піт виступав на чолі Алекса, але він тримався, дихаючи рівно, тіло рухалося мов у танці, і кожен рух був точним, вивіреним, майже інтуїтивним.
Фенрікс захоплено вів погляд за його рухами.
“Він тисне назад... навіть після такого удару. Тримається, адаптується, вчиться просто в бою. Цікавий, неймовірно цікавий юнак. І довго ти планувала приховувати від нас такий талант, а, Елізабет?”
І ще кілька серій ударів. Шум повітря від кожного руху. Звуки ударів, що розривали простір між ними. Зовні — двоє б’ються. Усередині — кожен прокладає шлях до межі власної сили.
Аж раптом голос Іриди — чіткий і гучний — зупинив усе.
— Годі!
Фенрікс встиг тільки зупинити замах, що вже майже летів у шию Алекса. Хлопець теж зупинився, важко дихаючи, очі ще палали. Вони дивились одне одному в очі. І в цих поглядах — повага, сила і глибоке розуміння.
Фенрікс зітхнув і опустив руки, що миттєво повернули собі людську форму.
— Ха... Якби ми ще хвилину билися, я б і сам міг отримати. Добре, Алекс. Дуже добре.
Алекс повільно випрямився, розтискаючи пальці.
— Спасибі... Директоре. Це було неймовірно.
Фенрікс усміхнувся й поплескав його по плечу. Позаду, решта зали була в тиші.
— Він справді вражає, — першим озвався Ліанель, повівши плечима. — І знаєте, якщо хтось і мав закривати цю серію боїв, то тільки він. Мені сподобалось.
— Ха! — Селія з легкою усмішкою глянула на ангела. — І набагато видовищніше, ніж твій поєдинок, Ліанелю.
— Це лише тому, що мені не вистачило часу показати себе повністю! — коротко буркнув той, ображено схрестивши руки на грудях.
— Дуже чиста робота, — хрипким, але спокійним голосом промовив Роґан. — Його удари були точними, а реакція — гострою. Справжній боєць.
— Згодна, — підтримала його Ліліт, злегка кивнувши. — Алекс показав себе якнайкраще. Не хочеться визнавати, але контроль над поєдинком у нього був набагато кращим, ніж у мене.
— Ем… — озвалася Елірія злегка сором’язливо. — Це було дуже гарно. Тобто… потужно. Але і ваші поєдинки були…показовими. Ви всі… добре впоралися.
А от Каеліс мовчав. Не кинув жодного слова, не зробив жодного жесту. Лише стояв осторонь, схрестивши руки, а його карі очі зосереджено і холодно вивчали Алекса. Але навіть без слів було зрозуміло — ельф уже вважав його суперником.
Крул плеснула в долоні, привертаючи увагу.
— Молодці, — її голос лунав впевнено, але не без теплоти. — Всі виклались на повну, і саме це ми хотіли побачити.
Вона зробила крок вперед, погляд ковзнув по кожному зі студентів.
— Ці поєдинки були не просто розвагою. Ми провели їх, аби бажаючі стати головою вашої групи мали можливість продемонструвати свою силу. Бо як би там не було, скільки б не говорили про важливість лідерських якостей — сила теж грає величезну роль. Особливо тоді, коли йдеться про рейди в підземелля.
Крул зробила паузу і схрестила руки.
— Після побаченого кожен із вас уже може прикинути, кому б він міг довірити своє життя. І це дуже важливо. Але, — вона підняла вказівний палець, — це був лише перший етап… екзамену на пост лідера.
У залі знову стало тихо.
— Попереду — останнє випробування. Та до нього ще буде час. Перед тим як ви підете разом у рейд, ви маєте краще дізнатися одне одного. І саме для цього через три дні ми, Директори, влаштуємо вечір. Спеціально для вас. Без сторонніх. Присутність — обов'язкова.
Вона перевела погляд на колег. Ті мовчки кивнули — Фенрікс, Ірида, Рафаїл, Вальтеріон, Діоніс, Елізабет — кожен з серйозністю підтвердив її слова.
— Наче нічого не забула, — підсумувала Крул. — Тож на сьогодні все. Можете розходитись.
Вона розвернулась і попрямувала до Ліліт, яка вже чекала її.
До Алекса тим часом підійшла Елізабет. Її рухи, як завжди, були точними і спокійними.
— Алекс, — звернулась вона. — Чи не виділиш мені трохи свого часу?
— Залюбки, — м’яко відповів він, переводячи погляд на неї.
Перш ніж піти, Алекс попрощався з Ліліт і Крул. Та коротко кивнула йому на прощання, а Ліліт кинула стриману, але теплу усмішку.
За мить Елізабет і Алекс зникли за дверима, залишивши решту учасників у затишній тиші зали.
