— “Блазень”, — коротко відповів Алекс.
Чоловік у чорній мантії перевів на нього погляд. Усмішка не зникла з його обличчя, а очі блищали неприхованою цікавістю.
— Ах, ти навіть знаєш моє ім’я. Тим краще, — його голос був мелодійним, спокійним, навіть приємним. — Радий нарешті зустрітися з тобою. Той, хто розібрався з Монтамерами… Той, хто зумів перемогти професора Академії.
Він кинув швидкий погляд на Еліана, який все ще лежав на землі, важко дихаючи, а потім знову повернувся до Алекса.
— Ти привернув до себе увагу.
Алекс сильніше стиснув руків’я меча.
— Що тобі потрібно?
Блазень розвів руками в боки, ніби жестом запрошуючи його розслабитися.
— О, та зовсім нічого поганого, запевняю. Насправді… — він зробив невеличку паузу, а потім витягнув щось зі свого інвентарю. У його руці опинилася колба з дивною рідиною. — …я навіть можу тобі допомогти.
Алекс примружив очі.
— Що це?
— Ліки. Точніше, зілля, яке зможе повернути твого друга в норму.
Рейнер напружився, коли почув ці слова, а Алекс лише скептично посміхнувся.
— І що ж ти хочеш натомість?
— Ах, ти швидко схоплюєш суть, — Блазень кивнув. — Все дуже просто: ти віддаєш мені професора, а я віддаю тобі зілля.
Алекс не стримав іронічного сміху.
— Ти серйозно? Після того, як щось схоже намагався провернути Еліан, думаєш я ось так візьму і довірюсь тобі?
— Що ж, початку вашої битви я не застав, тому цього моменту не знав, — Блазень хитро усміхнувся. — Але якщо на словах мені не вірять, доведеться заслужити довіру діями.
І в наступну мить він зник.
Алекс навіть не встиг зреагувати. Просто кліпнув — і Блазень уже стояв позаду Рейнера, встромивши йому в шию щось гостре.
— Як же добре, що я взяв ще один про запас, — невимушено промовив він.
Алекс відчув, як у нього холоне всередині.
“Що це за швидкість?.. Я навіть не встиг побачити його руху…”
Рейнер різко здригнувся, його тіло затремтіло, а потім почало змінюватися. Очі втратили криваво-червоний відтінок, кігті почали ховатися, тіло поверталося до нормальної форми. За кілька секунд він був звичайним.
Блазень ляснув його по плечу.
— Отак набагато краще.
Алекс не сказав ні слова. Він лише дивився на Блазня, в голові крутилися варіанти, що робити далі.
“Я можу швидко прикінчити Еліана і напасти на нього… Але чи встигну? Він швидший за все, що я бачив до цього…”
— Ну що ж, тепер, коли я довів свою доброзичливість… — Блазень почав неквапливо підходити до Алекса і Еліана. — Сподіваюся, ти теж підеш мені назустріч.
Алекс внутрішньо напружився. Погляд метався між Рейнером, Блазнем і Еліаном.
“Чорт… Що робити? Він грає зі мною, і я це відчуваю… Він навіть не боїться.”
— Алекс, не роби необдуманих вчинків, — тихо пролунав у його голові голос Сирени.
Юнак глибоко вдихнув, з силою стиснув зуби… І все ж прибрав меч.
Блазень усміхнувся, ніби цього й очікував.
— Ось і чудово.
Він простягнув руку Еліану, і той мовчки прийняв її. Блазень допоміг йому встати, а потім знову повернувся до Алекса.
— Дякую, що виконав свою частину угоди.
Алекс фиркнув.
— Якої ще угоди? Ти просто не залишив мені вибору.
— Ну, сумніваюсь що ти погодився б по іншому… Це було вигідно нам обом.
Блазень простягнув руку вперед. На його долоні лежала та сама колба з зіллям.
Алекс звузив очі.
— Що це означає?
— Ми домовлялися: зілля за Еліана. А те, що я сам вирішив допомогти твоєму другу… — він легенько хмикнув. — Це був просто жест доброї волі.
Алекс узяв колбу, не зводячи погляду з Блазня.
— Навіщо ти це робиш? Ти міг би просто вбити нас і забрати Еліана силою.
— О, безперечно міг би, — Блазень кивнув. — Але, бачиш… Ти надто цікава особистість, щоб просто так зникнути.
Алекс похолов.
— Тобто?
Блазень схилив голову набік, усмішка стала ще ширшою.
— Сподіваюся, ми ще зможемо поговорити… в більш приємній обстановці. І тоді ти отримаєш відповіді на всі питання.
Його очі блиснули.
— А поки… знай: я не твій ворог.
Під ногами Блазня і Еліана засяяло магічне коло. І за мить їх не стало.
Алекс одразу кинувся до Рейнера.
— Ти як?
— Все… добре… Просто трохи втомився, — хлопець обережно доторкнувся до своєї шиї.
Алекс зітхнув і посміхнувся.
— Радий чути.
Під ними двома теж почало світитися магічне коло.
— Час повертатися в Академію, — тихо промовив Алекс.
І вони зникли.
Алекс і Рейнер повернулися в Академію, з’явившись у саду біля жіночого гуртожитка. Там, на лавці серед квітів, на них уже чекала Крул. Вона сиділа, схрестивши ноги, а її погляд, сповнений спокійного очікування, ковзав по вечірньому небі.
Як тільки хлопці з’явилися, вона відразу піднялася і швидко підійшла до них. Жодного слова не кажучи, Крул легко, але впевнено обійняла Рейнера.
— Я рада, що ти повернувся, — її голос був м’яким, сповненим незвичної ніжності.
Рейнер застиг, явно не очікуючи такої реакції. Його руки невпевнено зависли в повітрі, а очі бігали то на Алекса, то на Крул.
— Ем… я теж радий повернутися, — видавив він із себе, криво посміхнувшись. Його погляд знову ковзнув до Алекса, цього разу з якоюсь сумішшю подиву та безпорадності, ніби він питав: «Що, чорт забирай, тут відбувається?»
Алекс у відповідь лише посміхнувся, схрестивши руки на грудях і вирішивши залишатися осторонь.
Коли Крул відпустила Рейнера, її обличчя повернулося до звичного холодного виразу.
— Ти в порядку? — її погляд пробіг по його фігурі, зупиняючись на розірваній у кількох місцях формі.
— Так, все добре, — відповів Рейнер. Він кинув швидкий погляд на свій одяг, ніби тільки зараз усвідомив його стан, і додав: — Хіба що трохи втомився.
— Тоді можеш відпочивати. Завтра на заняття можеш не з’являтися, я домовлюсь з професорами, — промовила Крул, кидаючи короткий погляд на Алекса. — На мої питання і так є кому відповідати.
Алекс лише зітхнув, зрозумівши натяк.
— Новий комплект форми Академії отримаєш завтра вдень, — додала вона.
— Дякую, пані Директор, — кивнув Рейнер.
Перш ніж піти, він підійшов до Алекса і протягнув йому руку.
— Дякую тобі, Алекс.
Алекс легко потиснув його руку і посміхаючись відповів:
— Завжди радий допомогти. Але, сподіваюся, більше таких ситуацій не повториться.
Рейнер ледь помітно усміхнувся, кивнув і, розвернувшись, рушив у бік чоловічого гуртожитку.
Після того, як він зник у темряві алеї, Крул перевела погляд на Алекса.
— Довелося чекати трохи довше, ніж ти мені обіцяв, — промовила вона.
Алекс лише знизав плечима.
— Під кінець все пішло не зовсім за моїм планом. Але головне — результат. А він якраз такий, на який я й розраховував.
Його погляд ковзнув у бік, де ще нещодавно стояв Рейнер.
Крул схрестила руки на грудях.
— Це, звісно, добре… Але в мене ще купа питань, на які мені потрібні відповіді.
Не даючи Алексу відповісти, вона зробила легкий рух рукою, і під ними засвітилося магічне коло.
Мить — і вони зникли, залишивши після себе лише легкий порух повітря.
Алекс зайшов до своєї кімнати, коли на вулиці уже почало світати. Повітря ззовні було трохи прохолодним після нічної тиші, а в кімнаті панувала спокійна атмосфера, що різко контрастувала з подіями минулої ночі.
Адам, який саме одягався в академічну форму, відразу звернув увагу на Алекса.
— О, дивись-но, хто з’явився. — Він поправив манжети і склав руки на грудях. — Де це ти знову пропадав цілу ніч?
Алекс лише втомлено усміхнувся і відповів коротко:
— Та так… Невеличке рандеву з Рейнером.
Адам підняв брову.
— І як пройшло?
— Все добре. Він повернувся до звичайної форми, а значить історія з ним нарешті закінчилася.
Адам глянув на Алекса уважніше, ніби оцінюючи, чи той нічого не приховує.
— Деталі?
Алекс хмикнув.
— А ти не запізнишся на заняття, якщо будеш тут зі мною розмовляти?
Адам відмахнувся:
— Якщо ти не будеш затягувати з відповідями, то точно не запізнюся.
Алекс зітхнув, сів на ліжко і почав розповідати про події ночі: битву з Еліаном, несподівану зустріч із Блазнем і розмову з Крул. Адам слухав мовчки, не перебиваючи, тільки іноді ледь помітно змінював вираз обличчя.
Коли Алекс закінчив, Адам нахилився вперед і запитав:
— І що далі? Як нам розуміти слова Блазня про те, що він наш друг?
Алекс задумався на мить, перш ніж відповісти:
— Не знаю, як на це реагувати… Але в будь-якому випадку я визнаю, що Блазень допоміг нам, хоча й не за просто так. Якщо випаде можливість поговорити з ним ще раз — я скористаюся нею. А далі вже подивимося, що з того вийде.
Адам кивнув.
— Ну, головне що на даний момент все закінчилося і ніхто не постраждав.
Алекс посміхнувся і відкинувся на ліжко.
— Це точно. І тепер я дуже сильно надіюся, що якийсь час більше не буде жодних цікавих і неочікуваних подій, щоб я зміг повністю зосередитися на тренуваннях.
Адам глянув на нього з ледь помітною посмішкою.
— Говориш так, ніби сам не притягуєш проблеми.
Алекс лише втомлено закотив очі.
Адам зиркнув на годинник і схопив сумку.
— Мені час бігти. І не забудь, сьогодні ввечері ти мені потрібен.
Алекс махнув рукою.
— Прекрасно пам’ятаю.
Адам вийшов, а Алекс, відчуваючи, як втома нарешті бере верх, просто впав на подушку, дозволяючи собі кілька годин спокійного сну.
Алекс прокинувся після декількох годин сну, відчуваючи приємну легкість у тілі. Він потягнувся, потім поглянув на сусіднє ліжко – Адама все ще не було.
Перш ніж вставати, він подумки звернувся до Сирени:
— Сирено, як там аналіз тих двох зіллів?
Її голос відразу пролунав у його свідомості, спокійний і чіткий:
— Володарю, аналіз завершено. Перше зілля, те, що ви забрали у Еліана, виявилося надзвичайно сильною отрутою. Достатньо лише однієї краплі, аби миттєво вбити Рейнера. Навіть більше, за своїм складом воно б з легкістю подіяло навіть на монстра А-рангу.
Алекс скривився, відчувши, як у ньому знову закипає ледь помітний гнів, однак, вже через секунду він тихо видихнув і продовжив:
— Добре, що нам вдалося запобігти цьому, — він сів на ліжку, провівши рукою по обличчю. — А друге зілля?
Сирена трохи затрималася з відповіддю, що вона робила завжди, коли відповідь явно б не влаштовувала Алекса.
— Я… не змогла нічого знайти, Володарю. Це зілля не має відомих мені характеристик, його склад не відповідає жодному існуючому рецепту. Якщо вірити словам Блазня, це щось схоже на потужні ліки, але…
Алекс легенько усміхнувся.
— Я очікував подібного. В будь-якому разі, я задоволений, що отримав це зілля від Блазня. Він видається надто зацікавленим у нашому виживанні, щоб підсовувати нам щось небезпечне. А якщо це справді ліки… колись вони можуть стати в нагоді.
— Володарю… — голос Сирени змінився, у ньому з’явилися нотки хвилювання. — Це мене і турбує.
Алекс здивовано підняв брову.
— Що саме?
— Блазень. Його слова, його дії… Все це не сходиться з тим образом, який ми знали раніше. Якщо він і справді той, хто розпочав цю війну, то чому тепер допомагає вам? Чому каже, що він — наш друг?
Сирена рідко виявляла подібні емоції, але Алекс чудово її розумів. І він сам не знав, що думати.
— Я не поспішаю робити висновки, — відповів він спокійно, проте в глибині душі відчував легкий холодок. — Але визнаю: поки що Блазень діяв нам на користь. Я не довіряю йому, але якщо з’явиться шанс поговорити з ним ще раз, я ним скористаюся. Мені потрібні хоча б якійсь відповіді, щоб розуміти як рухатися далі.
— Мені це не подобається… — прошепотіла вона.
Алекс м’яко усміхнувся.
— Ти хвилюєшся за мене?
— Завжди, Володарю.
Він замовк на мить, відчувши щось тепле всередині. Сирена була його незмінним супутником, завжди поруч, завжди вірна.
— Не хвилюйся, — він нахилив голову назад, вдивляючись у стелю. — У мене все більш-менш під контролем. Але поки що я зрозумів одне: я все ще не достатньо сильний.
Сирена промовчала, дозволяючи йому висловитися.
— Я вже досяг сотого рівня, і все ж та швидкість Блазня показала, що він все ще сильніший. Якщо я не стану кращим, якщо не докладу більше зусиль, то рано чи пізно… — він різко видихнув. — Коротше, треба більше тренуватися.
— Тренування важливі, Володарю, — м’яко погодилася вона. — Але хіба вам не варто також просто насолодитися студентським життям?
Алекс ледь помітно всміхнувся.
— Ти маєш рацію. Останні дні були занадто насиченими, — він піднявся з ліжка, потягнувся. — Здається, зараз у мене є трохи часу, щоб хоч трохи пожити, а не лише виживати.
Він кинув погляд на годинник і криво усміхнувся.
— Або ні. Час біжить. Мене вже чекає тренування з Арією.
У тренувальному залі відлунював брязкіт зброї. Алекс і Арія стрімко обмінювалися ударами, кров'яний меч хлопця і кинджали дівчини відбивали світло, створюючи мерехтливий малюнок в повітрі. Арія атакувала агресивно, намагаючись прорвати оборону суперника, але Алекс легко ухилявся, інколи завдаючи легкі уколи у відповідь.
Нарешті, він зробив крок назад і підняв руку, даючи сигнал на перерву.
— Ти справді вражаєш, — сказав Алекс, трохи важко дихаючи. — Швидкість, з якою ти навчаєшся, дивовижна. Це лише наше третє заняття, а різниця між тобою зараз і тією, що була під час першої дуелі, просто колосальна.
Арія гордо випросталася, витираючи піт з чола.
— Ну, це ж очевидно, — відповіла вона з нотками самовдоволення. — Я аристократка. До того ж, я навчалася у міс Елізабет раніше.
Алекс посміхнувся, нахиливши голову набік.
— І все?
Дівчина хмикнула, але в її голосі вже не було колишньої впевненості.
— Ну… ще й тому, що ти добре пояснюєш, де я роблю помилки, — пробурмотіла вона, а потім, струснувши головою, вже звичним тоном додала: — Але якщо в тебе немає зауважень, то я готова продовжувати.
Вона знову зайняла бойову стійку, наставляючи кинджал на Алекса.
— Я тільки за, — відповів хлопець, приймаючи захисну позицію.
Наступний раунд розпочався. Арія переважно атакувала, Алекс майже не контратакував, лише ухилявся і зрідка завдавав точних ударів, які змушували її змінювати стратегію.
Раптом Арія різко зупинилася, дивлячись на нього серйозним поглядом.
— Ти не ставишся до мене серйозно, — сказала вона твердо.
Алекс здивовано підняв брову.
— Навіть після всіх твоїх похвал, я не відчуваю серйозності в твоїх діях, — продовжила дівчина з нотками роздратування в голосі. — Я хочу, щоб ти не тільки ухилявся, а й частіше атакував!
Алекс кивнув.
— Добре.
Арія знову кинулася в атаку. Алекс відбив кілька її ударів, а потім, побачивши відкриття в її захисті, блискавично перейшов у наступ. Його кров'яний меч майнув у повітрі і зупинився всього за кілька міліметрів від шиї дівчини.
Арія важко дихала, її груди швидко здіймалися і опускалися.
Алекс опустив меч і подивився їй в очі.
— Щоб ти собі не думала, я завжди ставився до тебе серйозно, — сказав він. — Просто зараз я повністю зосереджений на тому, щоб навчити тебе не тільки атакувати, а й одразу закривати слабкі місця в захисті. Щоб ти працювала корпусом, стояла впевнено на ногах.
Він зробив крок назад, дозволяючи їй вирівняти дихання.
— Коли я побачу, що ти досягла в цьому ідеалу, ми перейдемо до наступного етапу. Там вже ти будеш більше захищатися, а я — атакувати, щоб ти навчилася не виснажуватися і витримувати тиск. І тільки коли ти впораєшся з цим, ми зможемо перейти до найцікавішого — справжніх спарингів, де зможеш випробувати всі свої навички на повну. І, як бонус, я паралельно навчатиму тебе новим прийомам магії крові.
Арія мовчки слухала, потім провела рукою по волоссю, прибираючи його з обличчя.
— Ти моя перша учениця, — продовжив Алекс. — Я не маю досвіду у навчанні, можливо, було б краще об’єднати два перші етапи. Але, на мою думку, краще спочатку відточити одну навичку, а потім переходити до іншої. Якщо ж ти хочеш щось змінити, я готовий вислухати і ми разом вирішимо, як краще проводити тренування.
Дівчина перевела подих, потім, опустивши очі, сказала:
— Нічого змінювати не потрібно. Я довіряю тобі.
Вона трохи зам’ялася, а потім додала:
— І… вибач за мої слова.
— Тобі немає за що вибачатися, — відповів він. — Ти моя перша учениця. А отже, маєш стати найкращою.
Арія підняла голову і вже більш жваво кивнула.
— Тоді ти готовий до нового раунду?
— Завжди, — сказав Алекс, приймаючи стійку.
Вони знову зійшлися в бою. Цього разу Арія виглядала ще більш впевненою, її рухи стали чіткішими, удари — точнішими. Алекс бачив прогрес і це його радувало.
В цей момент двері тренувальної кімнати відчинилися, і всередину зайшов Адам.
— О, ви ще тренуєтесь? — запитав він, зупинившись в декількох метрах від них.
Алекс і Арія опустили зброю.
— Схоже, уже закінчуємо, — відповів хлопець, витираючи лоба.
— Чудово, бо я якраз прийшов тебе забрати, — сказав Адам, звертаючись до Алекса. Потім перевів погляд на Арію. — І не забудь, що ввечері я чекаю і на тебе.
Арія роздратовано скривилася, схрестивши руки на грудях.
— Я пам’ятаю, не нагадуй.
Адам лише усміхнувся.
— От і добре.
— Слухай, Адам, а ти не думаєш, що ходити за мною хвостиком трохи дивно? — Алекс тихо розсміявся.
— Це тільки сьогодні, — відповів той, глузливо піднімаючи брову. — Бо без мене в тебе є всі шанси знайти проблеми на свою голову, а мені це не потрібно.
— Справедливо.
Арія із цікавістю спостерігаючи за їхнім обміном репліками.
— Ого, Адам тепер твій нянька?
— Дуже смішно, — Алекс важко зітхнув, але все ж прибрав меч. — Тебе підкинути до гуртожитку?
— Я не ти, зможу дійти до кімнати і без няньки, — вона відвела від Алекса погляд і прикрила долонею усмішку.
— Радий за тебе, — Алекс підійшов до Адама і під ними з’явилось магічне коло. — До вечора, — Алекс посміхнувся Арії після чого хлопці зникли з кімнати.
Алекс і Адам йшли по одному з коридорів Академії. Звичайний просторий прохід зі світлими стінами, рівними рядами дверей і м’яким світлом магічних ламп, що ледь жевріли під стелею. Вже не в шкільній формі, обидва виглядали доволі невимушено: Алекс — у білій сорочці з розстебнутим коміром і темних штанях, Адам — у чорній, що контрастувала з його світлим волоссям. Вони виглядали майже дзеркально, як два різні відтінки однієї енергії.
Зупинившись біля масивних дверей із темного дерева, Адам без стуку відчинив їх і впевнено переступив поріг. Алекс увійшов слідом.
Кабінет студентської ради одразу справляв враження. Просторе приміщення з високою стелею, арками та стелажами, заставленими сувоями, книгами й старими магічними артефактами. В центрі — довгий овальний стіл із темного дерева, за яким могли проводити засідання кілька десятків людей. Вікно, оздоблене витонченими шторами кольору нічного неба, виходило на західну сторону Академії. Промені сонця, що вже схилялося до горизонту, заливали кімнату м’яким золотим світлом, створюючи враження затишку й водночас якоїсь важливої тиші перед майбутніми подіями.
Їхню появу одразу помітив один з присутніх — ельф із довгим сріблястим волоссям і пронизливо-зеленими очима. Алекс одразу впізнав його: цей хлопець був поруч із Ліліт під час інциденту на площі. Його постава, як і погляд, були точними — без надмірностей, але з відчутним благородством.
— Нарешті з’явився сам винуватець святкування, — з легкою посмішкою сказав ельф, підходячи до них і простягаючи руку Адаму.
— І я радий тебе бачити, Кайлане, — відповів Адам, потискаючи руку.
Ельф перевів погляд на Алекса, уважно його оглянув, але тон залишився дружнім:
— А ось і наш вічно зайнятий гість, про якого Адам згадує ледь не частіше, ніж про власне ім’я. Мене звуть Кайлан Елеаріс, заступник голови студради. — Він простягнув руку.
— Алекс, — відповів хлопець, потискаючи її. — Радий знайомству.
— Це взаємно, — Кайлан ледь кивнув і забрав руку. — А ще раді будемо твоїй допомозі. Зайві руки зараз не завадять. Ходімо.
Він розвернувся і повів їх до дверей у дальньому куті кабінету. За дверима відкрилася гостьова кімната — затишна й простора. Тут стояли кілька м’яких диванів і крісел, біля кожного — акуратні невеликі столики, а в центрі — масивний круглий стіл. На даний момент усі поверхні були порожні. З протилежного боку кімнати виднівся широкий прохід на балкон, за яким розкидався краєвид на далекий ліс, що темнів під променями вечірнього сонця.
Біля одного з бічних столиків стояла Ліліт — у легкій темній сукні, зосереджено розставляючи закуски. Почувши, як відчинилися двері, вона лише кинула на них короткий погляд і кивнула, не відволікаючись від справи.
— Сюди, — коротко мовив Кайлан і повів хлопців у протилежний кінець кімнати, де на підлозі стояли два ящики з вином. Біля них — стіл із десятками порожніх келихів.
— Люди скоро почнуть підтягуватися, — пояснив ельф. — Тож ваша задача — розлити вино по келихах і розставити їх по столах. По п’ять штук на кожен. А я піду допоможу Ліліт.
Не чекаючи відповіді, він розвернувся й рушив до дівчини.
Алекс підняв одну з пляшок, уважно оглянув її і з цікавістю подивився на Адама:
— То що це за святкування таке?
Адам узяв другу пляшку і почав відкручувати пробку.
— Мене офіційно прийняли до студради, — відповів він. — І вирішили влаштувати вітальну вечірку. Але буде не тільки студрада — ще й кілька гостей. Друзі її учасників.
— І ти раніше не міг про це сказати?
Адам на мить замовк, серйозно глянув на Алекса.
— Гаразд, я скажу. Тільки, будь ласка, не смійся.
Він опустив погляд на пляшку у своїх руках.
— Я спочатку хотів одразу пояснити, що це за вечірка і навіщо ти мені потрібен… Але в голову закралася якась дурна думка. Думка, що ти настільки зациклений на тренуваннях і підземеллях, що можеш відмовитися.
Алекс не встиг нічого сказати — тільки відкрив рот, коли Адам поспішив додати:
— Я знаю, як це звучить. Дурна, смішна думка. Але вона так міцно засіла в моїй голові, що я не міг її позбутися.
На мить він затих, потім, уже тихіше, додав:
— Я розумію. Тебе сюди послали, щоб врятувати світ, усе таке... Але ти не повинен забувати, що маєш право на відпочинок. І що ти тут не один. У тебе є на кого покластися.
Адам зітхнув.
— Ти стільки розповідав мені про те, що було у твоєму майбутньому. Як ми разом розібралися з Монтамерами, як підтримували одне одного… І тепер, бачити, як ти вирішуєш усе сам, чесно… трохи прикро. Я розумію, що це лише ситуація з Рейнером, але…
Він не встиг договорити. Алекс поклав йому руку на плече й тепло посміхнувся:
— Я навіть не підозрював, що ти настільки переймаєшся цим. Можеш викинути думку про мою одержимість тренуваннями й підземеллями куди подалі. Так, доля правди в цьому є, але я повернувся не лише задля місії — я хочу мати можливість знову хоча б трохи насолодитися спокійним життям.
Далі погляд Алекса різко став серйознішим.
— Але мене повернули сюди не просто так. І я зобов’язаний докласти всіх зусиль, щоб виконати обіцянку, яку дав Люменії.
— Я це прекрасно розумію, — тихо мовив Адам. — Окрім тієї обіцянки, в твоїх руках фактично доля нашого світу, але просто… просто…
Хлопець важко видихнув і знизав плечима.
— Не знаю, як краще сказати, тому скажу прямо. Я хочу допомогти тобі з цим. Хочу бути поруч. Не плестися десь позаду, а стояти поряд, як вірний друг і сильний помічник. Як твоя права рука.
— Ти ніколи не був позаду, Адам. — Алекс м’яко усміхнувся. — Я завжди покладався на тебе у важку хвилину. Так було раніше, і так буде зараз.
Він на мить замовк, потім додав щиро:
— Дякую, що поділився цим.
— Мені реально полегшало, — з полегшенням зітхнув Адам. — Навіть не очікував, що таке просте виговорення може допомогти.
— Ей! — почувся голос Кайлана з іншого кінця кімнати. — Ви там ще довго будете язиками чесати, чи, може, нарешті візьметеся за діло?
Адам у жартівливому тоні гукнув:
— Ліліт! Дай-но йому ще роботи! У нього стільки вільного часу, що він ще й підслуховувати встигає!
— Ще трохи, і я дам вам роботу всім, — відповіла Ліліт, не піднімаючи погляду від закусок. — Я сяду на диван і буду спостерігати, як ви працюєте, якщо негайно не почнете робити те, що повинні.
Усі троє миттєво замовкли. Кайлан продовжив допомагати Ліліт, а Адам з Алексом узялися за напої.
Сонце вже повністю зайшло за горизонт, занурюючи Академію у м'яке світло ліхтарів і сяйво місяця. У залі вже було накрито столи з закусками та напоями, і гості почали підтягуватися.
Першими зайшли двоє людей — хлопець і дівчина. Алекс одразу впізнав юнака. Це був ще один із тих, хто з’явився на площі разом із Ліліт того дня, коли відбулась перша зустріч із Рейнером. Молодий чоловік із рудим волоссям і карими очима наблизився до Алекса, простягнув руку і тепло посміхнувся.
— Нарешті випала нагода познайомитися з тобою особисто, — сказав він, впевнено стискаючи руку Алекса. — Я Едвард Хейл. Дякую що втрутився тоді на площі.
— Алекс, — представився той у відповідь, легко потиснувши руку. — Радій допомогти.
— Нам у студраду такі б, як ти, знадобилися, — зауважив Едвард, хитаючи головою. — Не думав приєднатися?
Алекс лише злегка посміхнувся:
— Дякую за запрошення, але в мене вже вистачає своїх справ.
— Розумію, — коротко відповів Едвард і, не відходячи, взяв два келихи вина зі столу поряд. Один простягнув Алексу. — Хоча сьогодні зірка вечора — Адам, але цей перший бокал я хочу підняти за тебе, Алекс. За твою хоробрість і доброту.
Його слова привернули увагу кількох гостей, що стояли неподалік. Дехто зупинив погляд на Алексові, ніби оцінюючи його. Алекс, як і завжди, сприйняв це спокійно — просто підняв келих і легко стукнувся ним з Едвардом.
— За хороших людей, — додав він.
Вони зробили кілька невеликих ковтків, після чого Алекс перевів погляд на дівчину, що прийшла разом із Едвардом. Вона стояла трохи осторонь, розмовляючи з Ліліт. Світле волосся спадало на плечі, а її блакитні очі уважно стежили за співрозмовницею. На ній була елегантна фіолетова сукня, що підкреслювала витончені риси.
— Бачу, ти не сам, — зауважив Алекс.
Едвард глянув у той бік і посміхнувся:
— Це моя дівчина, Софія.
Його голос набув легкого грайливого тону, коли він додав:
— Вона одна з найсильніших людей у цій академії… ну, звісно, після мене.
Алекс лише хмикнув, не коментуючи.
Двері знову відчинилися, і до зали увійшли нові гості. Алекс упізнав серед них Арію, яка прийшла разом із Деміаном, а також Міру та Ліама. Він коротко кивнув знайомим, коли вони проходили повз у напрямку Адама.
— Піду привітаюся, — кинув Едвард, злегка піднімаючи келих, і відійшов.
Минуло лише кілька секунд, як до Алекса підійшов Деміан. Вони привіталися, після чого Алекс поцікавився:
— Як ти?
— Добре, — відповів Деміан. — За ці кілька днів я краще навчився керувати магією крові. Тренування з Елізабет дають свої результати.
— Її тренування справді допомагають швидше розкрити прихований потенціал вампірів, — кивнув Алекс. — Але не применшуй власних заслуг. Це твоя праця принесла плоди.
Деміан на мить затримав погляд на Алексові, ніби зважуючи його слова, а тоді злегка посміхнувся:
— Дякую. Як твої тренування з Арією? — поцікавився він.
Алекс потягнувся рукою до потилиці й з легкою посмішкою відповів:
— Вона виявилася значно кращою, ніж я очікував. З нею буває нелегко, але головне — вона слухає мене.
Деміан хитнув головою, зберігаючи ту ж легку усмішку.
— Радію, що хтось із її однолітків, окрім Адама, зміг знайти до неї підхід.
Він на секунду замовк, а потім додав:
— Вона багато розповідає про тренування. Та й про тебе.
Алекс із цікавістю поглянув на нього:
— І що ж вона каже?
Деміан якраз відкрив рота, коли раптово за його спиною, ніби з повітря, з'явилася Арія. В її очах блиснув ледь прихований гнів. Одним швидким рухом вона долонею прикрила брату рота.
— Якщо ти зараз не припиниш говорити те, що не слід… ти про це пошкодуєш, — прошипіла вона йому на вухо.
Її погляд був твердим, а тон — холодним, із знайомими нотками погрози. Деміан, не приховуючи посмішки, що відбилася в його очах, мовчки кивнув.
Арія, все ще уважно дивлячись на брата, повільно забрала руку, а потім перевела спокійний погляд на Алекса:
— Забудь усе, що він тобі тут наговорив.
Алекс легко посміхнувся:
— Запам’ятав тільки те, що він добре відгукувався про тебе. А все інше вже забув.
Він простягнув їй келих:
— Розслабся й насолоджуйся вечором.
Арія взяла келих і, легенько закотивши очі, пробурмотіла:
— Розслабитися? У кімнаті з тобою, Деміаном і Адамом? Боюсь це неможливо. — Все ж вона зробила невеликий ковток.
До них підійшов Адам.
— Не перерву вашу захопливу бесіду?
— Ти? Та нічого ти не перервеш, — відмахнулася Арія. — Але що це ти тут забув? У тебе завдання стояти біля входу й зустрічати гостей. Вечір узагалі-то в твою честь.
— З усіма, з ким потрібно, я вже привітався, — спокійно відповів Адам. — А тепер мені цікаво приєднатися до вас.
Арія склала руки на грудях.
— Надіюся, що через вступ у студраду твоє его не виросте ще більше.
Паралельно з цими словами вона передала йому келих вина. Адам із посмішкою прийняв келих.
— Ні в якому разі.
Вони всі легко стукнулися бокалами і зробили кілька ковтків.
Вечір тривав, всі гості вже зібралися, і за кілька хвилин Ліліт кілька разів легенько вдарила ложечкою по бокалу. Дзвінкий звук розлетівся кімнатою, й розмови поступово стихли. Усі погляди звернулися в її бік — Ліліт вийшла трохи вперед, з легкою усмішкою на обличчі. Вона кинула погляд на гостей і, не втрачаючи свого невимушеного вигляду, нарешті заговорила.
— Друзі, я рада бачити кожного з вас тут сьогодні. Щиро дякую, що ви знайшли час приєднатися до нашого невеликого, але дуже важливого вечора.
Вона на мить зробила паузу, ніби збираючись із думками.
— Ми зібралися з гарної причини — щоб відсвяткувати поповнення нашої студентської ради. І це, безумовно, заслуговує на увагу.
Всі погляди перевелися на Адама. Він стояв поруч з Алексом, Арією і Деміаном, тримаючи келих і спокійно всміхаючись.
— Отож, сьогоднішній вечір — в честь нашого нового члена студради — Адама! — з теплотою в голосі промовила Ліліт.
Пролунали оплески, хтось вигукнув ім’я Адама, інші кивали чи піднімали келихи вгору. Адам, злегка розгублений від такої кількості уваги, все ж зберіг свою легку усмішку, киваючи у відповідь.
— Впевнена, з його допомогою Академія стане ще кращим місцем — сильнішим, мудрішим і справедливішим. Тож пропоную підняти бокали! За Адама!
— За Адама! — повторили вголос усі присутні. Келихи знову злетіли в повітря, зіткнулись у веселому дзвоні, і гості зробили по ковтку вина чи соку.
Свято набирало обертів. Столи злегка спустошувалися, обговорення ставали дедалі гучнішими, сміх лунав то з одного, то з іншого боку зали. Гості переміщалися, знайомились ближче, хтось уже заводив танець під легку музику. Атмосфера була легкою, теплою, і, здавалося, навіть самі стіни будинку раділи цьому вечору.
Алекс відійшов убік, опинившись на просторому балконі, який виходив у вечірній сад. Тримаючи келих у руці, він сперся ліктями на кам’яні перила і вдивлявся вдалечінь — на дерева, підсвічені ліхтарями, і зоряне небо над ними. Легкий вітерець грався його волоссям. У цій тиші, далеко від шуму залу, думки почали спокійно вкладатися в голові.
Саме в цей момент він почув легкі кроки, і знайомий голос м’яко порушив тишу.
— Насолоджуєшся краєвидами? — пролунав знайомий голос за спиною.
Алекс легко посміхнувся, навіть не повертаючись:
— Просто люблю тишу й нічні горизонти. Тут вони мають свій шарм.
— Сподіваюся, ти не проти компанії, — відповіла Ліліт і підійшла ближче, спершись ліктями на перила поруч з ним. Її бокал злегка брязкнув об камінь, коли вона вмостилася зручно.
Кілька секунд вони просто мовчки вдивлялися у темряву, в яку повільно занурювалась Академія. Лише шум музики та приглушені голоси з залу нагадували, що вечірка все ще триває.
— Чула, ситуація з Рейнером завершена, — першою порушила тишу Ліліт, не зводячи погляду з неба.
— Так, — коротко відповів Алекс.
— Тобто… Еліан, який допоміг йому перетворитися в чудовисько, просто віддав тобі зілля, що повернуло все назад… і зник? Без пояснень? — вона повернулася до нього, одна брова була злегка піднята. — Я нічого не пропустила?
— Ні, ти все розповіла точно, — спокійно відповів він.
Ліліт злегка посміхнулась — не з гумором, а з тим спокійним скепсисом, який краще за будь-які слова казав: вона не вірить ані на крихту.
— Ти справді вважаєш, що я або моя мати повіримо в таку нісенітницю?
Алекс нарешті повернув голову й подивився прямо в її очі:
— А яка тоді твоя версія?
— Не знаю. Мене там не було. Але це точно не правда. Ти щось приховуєш, Алекс, — її голос став м’якшим, але наполегливим. — Просто скажи, як усе було насправді.
Алекс важко зітхнув, зробив ковток з бокала і на кілька секунд замовк.
— Гаразд. Ось правдива історія. Ми з Рейнером боролися з Еліаном. І перемогли його. Я вже був готовий завдати останнього удару, як з'явилась… загадкова постать, яка спостерігала за всім з тіні. В обмін на зілля, яке повернуло Рейнера до нормального вигляду, цей незнайомець забрала Еліана, після чого обоє зникли.
Він перевів погляд назад на краєвид.
— Ця історія тобі більше до душі?
Ліліт мовчала. Її погляд був пильний, трохи обережний. Потім вона озвалась вже спокійніше:
— Це звучить ще абсурдніше, ніж перший варіант. Двом студентам перемогти професора Академії? Серйозно?
Алекс знизав плечима:
— Значить, перша версія залишається офіційною. Поведінку Еліана я не розумію. Ми з ним навіть не мали спільних занять. Може ти здогадуєшся, що в нього було на думці.
— Навіть не уявляю, чим він керувався, — тихо відповіла Ліліт і злегка похитала головою. — Але щось мені підказує, що ти говориш тільки частину правди.
— Це вже не має значення. Рейнер більше нікому не загрожує. Єдиний мінус — Академії доведеться шукати нового викладача з "Історії магії".
— Так і є, — згодилась Ліліт, і її обличчя нарешті знову розцвіло легкою посмішкою. Вона підняла келих. — Тоді… вип’ємо за тебе?
Алекс підняв свій бокал у відповідь.
— Чому б і ні?
Вони легко цокнулись, зробили по ковтку, і ненадовго знову повисла приємна тиша.
— Нам варто повертатися до інших, — сказала Ліліт, переводячи погляд з Алекса на гостей.
— Згоден, — кивнув Алекс, і вони разом покинули балкон, зникаючи в теплій атмосфері вечора.
Блазень неквапливо підіймався старовинними гвинтовими сходами, що вели на другий поверх маєтку. У коридорі панувала тиша, яку порушував лише м'який звук його кроків. Підходячи до темних дерев’яних дверей із різьбленою рамою, він торкнувся ручки — та легко піддалася. Двері відчинились без жодного скрипу, впускаючи Блазня до кабінету.
Всередині стояла тиха, зосереджена атмосфера.
Кабінет Еліана був позбавлений надмірної розкоші — однак у кожній деталі відчувалася витонченість і статус. Великий письмовий стіл з темного, полірованого дерева стояв навпроти високого вікна, крізь яке пробивалося приглушене світло раннього вечора. По обидва боки стіни тягнулися книжкові шафи з дорогого дерева, наповнені акуратно розставленими книгами.
За столом сидів сам Еліан, уважно схилившись над паперами.
— Радий бачити, що ти знову на ногах, — промовив Блазень, легко й невимушено, ніби мимохідь, та водночас з ледь відчутною усмішкою.
Еліан здригнувся, одразу відклав папери й звівся на ноги. Він миттєво схилив голову в легкому, бездоганно точному поклоні.
— Вітаю Вас, Володарю, — його голос звучав спокійно й поважно.
Блазень зробив кілька кроків у кімнату, зупинившись неподалік столу.
— Як почуваєшся?
— Мені вже значно краще. Організм відновився. Прошу Вас, не турбуйтеся, — коротко відповів Еліан, вирівнюючи поставу. — Якщо бажаєте, я можу провести Вас до гостьової кімнати і заварити чаю.
— Не потрібно, я надовго не затримаюсь, — відказав Блазень, переводячи погляд на нього. — Краще розкажи про свою битву з Алексом.
Еліан затримав подих. Він на мить опустив очі, ніби зважуючи кожне слово, після чого серйозно заговорив:
— Алекс... значно перевершує типового студента тридцять четвертого рівня. Спочатку, під час бою, я не відчував загрози. Навіть з урахуванням підтримки Рейнера, ситуація залишалась під контролем. Я розраховував сили, аналізував хід поєдинку. Але ближче до завершення...
Еліан злегка нахилив голову вперед, наче згадав щось, що не давало спокою.
— Він різко змінився. Його рухи стали блискавичними. Тиск — потужним, неочікуваним. Сила та швидкість, з якою він діяв у фінальній фазі бою... — він обережно вдихнув, — ...вони перевищували межі, які може продемонструвати навіть елітний вампір. Не хочу здатися емоційним, Володарю, але його рівень... він був вищим за мій. Хоча, Ви це й самі бачили, — додав він після паузи, голосом, у якому вже ледь відчувалась делікатна нотка провини. Він не опускав очей, та у його твердості відчувалося — програш торкнувся гордості, якої він не демонстрував відкрито.
Блазень задумливо зиркнув у вікно.
— Перевершити професора з вісімдесят другим рівнем. Цікаво, — його голос був спокійний, але в ньому відчувалась увага. — Ти можеш відпочити кілька днів. Я надішлю когось, коли знадобишся.
Еліан схилив голову в поклоні.
— Володарю… — його голос став ще глибшим, серйознішим. Він коротко замовк, зібравшись. — Я розчарував Вас, і готовий прийняти будь-яке покарання, яке вважатимете доречним.
Блазень лише махнув рукою, відкидаючи слова.
— Твоє завдання було — перевірити Алекса через Рейнера. Ти впорався. Потім — позбутися Рейнера, але замість цього ти особисто поборовся з хлопцем, і я зміг на власні очі побачити на що він здатен. Це була безцінна інформація, так що ти зробив навіть краще.
Еліан схилив голову ще нижче.
— Дякую Вам, Володарю.
— Що ж, мені вже час. До нової зустрічі, — просто сказав Блазень і спокійно вийшов із кімнати.
Коли він знову спускався тими самими сходами, на обличчі з’явилася легка, ледь помітна усмішка. У голові вирували думки.
"Алекс… з кожним днем він стає все цікавішим. Неможливо передбачити, чого він доб’ється завтра. Аж не терпиться зустріти його ще раз. Хочу дізнатися звідки така сила, хочу випробувати його самостійно."
— Рекомендую не недооцінювати його, — озвалася Сирена в його свідомості, спокійним, майже лагідним голосом.
— Я ніколи не недооцінюю сильних, — з усмішкою прошепотів він. — І я маю стати першим, хто встановить із ним контакт… Поки не добралися інші.
