Том 1. Розділ 3

Ми з Кляйном різко підхопилися на ноги, ошелешені раптовим гучним дзвоном, що лунав, наче сирена.

—Якого?..

—Що відбувається?!

Вигукнули ми одночасно, а потім подивилися один на одного і очі поповзли на лоба. Нас охопило яскраве синє світло, і довкілля за його межами почало розпливатися.

Я бачив і сам використовував подібне кілька разів протягом бета-тестування – це була анімація телепортування, яка відбувалася після використання предмета для миттєвого переміщення. Проте зараз у мене його не було, і я не давав системі жодної команди. Якщо ж це було примусове телепортування, ініційоване самою системою, чому про це не було жодного повідомлення?

Поки в голові крутилися різні думки, світло спалахнуло ще яскравіше, повністю мене засліпивши, а коли згасло, краєвид повернувся, але це вже були не вечірні поля, осяяні призахідним сонцем. Нас зустріли широкі бруковані вулиці, дерева вздовж дороги і охайне, вишукане середньовічне місто, а далеко попереду, прямо по центру, чорнів величезний палац. Я миттєво впізнав місце – центральна площа Витоків, стартової локації гри – і повернувся до Кляйна, що стояв поруч із відкритим ротом. Ми здивовано витріщалися на купу людей, які заполонили площу.

Навколо нас зібралося кілька тисяч гравців, а може, й усі десять, що перебували в грі. Мої однодумці, яких теж захопило SAO. Тільки уявіть силу силенну вродливих чоловіків і жінок, розмаїття холодної зброї та усілякого спорядження і волосся усіх кольорів та відтінків. Схоже, сюди примусово телепортували усіх, хто був онлайн.

На кілька секунд, поки гравці оцінювали ситуацію, повисла напружена тиша, а потім звідусіль почали линути перешіптування, які поступово переросли в невдоволений гомін.

Крізь шум іноді можна було розібрати окремі фрази:

—Що відбувається?

—Коли ми зможемо нарешті вийти?

—Гей, давайте швидше!

На площі зчинився гамір, з різних боків лунали викрики, сповнені гніву та невдоволення. Ситуація помалу виходила з-під контролю, люди вимагали пояснень від ГМ.

Раптом хтось щодуху заволав:

—Гей… ДИВІТЬСЯ ВГОРУ!!!

Ми з Кляйном інстинктивно підвели погляди і перед нами постало неочікуване видовище.

Стеля першого поверху, що нависала в сотні метрів над нами, була вкрита червоним візерунком, який нагадував дошку для шахів. Придивившись уважніше, я розгледів кілька слів англійською: «WARNING» та «SYSTEM ANNOUNCEMENT», які перекладалися як «УВАГА!» та «СИСТЕМНЕ ОГОЛОШЕННЯ!».

Короткотривале потрясіння швидко розвіялося, і я трохи розслабив плечі – нарешті розробники дадуть пояснення. Гул на площі поступово стих і всі почали напружено вслухатися.

Проте те, що сталося далі, було геть не тим, чого я очікував.

У центрі червоного візерунка, що вкривав усе небо, почало провисати щось, схоже на величезну краплю крові. Вона повільно тягнулася вниз, але замість того, щоб відірватися і впасти, раптом змінила форму. Крапля перетворилася на величезну постать щонайменше двадцять метрів заввишки, яка була вбрана у багряну мантію з каптуром.

Втім щось точно було не так. Ми дивилися на неї знизу, під кутом, тож мали б побачити обличчя, проте там не було нічого – суцільна порожнеча. І це зважаючи, що внутрішні шви на тканині були чудово видно. Довгі рукави також лишилися порожніми, а в їхніх глибинах чорніла непроглядна темрява.

Я впізнав мантію – офіційне вбрання ГМ «Argus» протягом бета-тестування. Проте тоді чоловіки виглядали як літні чаклуни з довгими білими бородами, а жінки – як молоді панянки в окулярах. Можливо, саме технічний збій не дав створити нормальний аватар, і мантія стала найкращим варіантом, втім безликий каптур лякав мене до чортиків.

Схоже, гравці навколо поділяли мою думку, тут і там почали лунати розгублені голоси:

—Це ГМ?.. Чому у нього немає обличчя?

Ніби щоб усіх заспокоїти, правий рукав величезного плаща злегка поворухнувся. З його глибин з’явилася біла рукавичка, але між нею та мантією не було ніякої плоті. Незабаром інший рукав повторив жест. Врешті-решт, порожні рукавички розійшлися в сторони, ніби охоплюючи усі десять тисяч гравців. А потім безлика істота відкрила невидимі уста, і в повітрі пролунав спокійний, глибокий чоловічий голос:

—Ласкаво прошу до мого світу, дорогі гравці!

Я не одразу збагнув, що він мав на увазі.

Його світу? Червона мантія ГМ-а означала, що він міг маніпулювати світом на власний розсуд. Але якщо він і так був богом цього світу, то навіщо це урочисте оголошення?

Не розуміючи, що відбувається, ми з Кляйном обмінялися здивованими поглядами. Фігура в мантії опустила руки і продовжила говорити.

—Мене звати Каяба Акіхіко. Зараз я єдиний, хто контролює цей світ.

—Що?..

Я був настільки ошелешений, що, напевно, навіть у реальному світі затримав подих.

Каяба Акіхіко!!!

Звісно я знав це ім'я. Та й як, зрештою, можна було його не знати?! Геніальний молодий розробник та квантовий фізик, який перетворив інді-студію «Argus» на одного з передових розробників ігор. Він не лише був виконавчим директором SAO, а й розробником самого пристрою NerveGear.

Як і більшість затятих геймерів, я відверто захоплювався Каябою. Я купував усі журнали з його інтерв’ю і перечитував їх стільки разів, що міг будь-яке цитувати напам’ять. Голос одразу ж викликав його звичний образ – завжди зосереджений, в незмінному білому лабораторному халаті. А ще схильний уникати зайвої уваги, саме тому він нечасто давав інтерв’ю і ніколи не брав активної участі в ігрових процесах. То чому ж зараз?

Я завмер, спонукаючи мозок почати працювати та намагаючись зрозуміти ситуацію. Але як би я не старався, наступні слова звучали як відверте глузування з моїх кволих потуг.

—Ви, напевно, вже помітили, що кнопка виходу зникла з головного меню. Це не баг. Повторюю, це не баг – а особливість «Sword Art Online».

—Ф-фіча?.. – пробурмотів Кляйн надломленим голосом.

Знехтувавши запитанням, над площею продовжив лунати спокійний баритон:

—Ви не зможете на власний розсуд полишити цей світ, доки не буде підкорено замок.

Мозок зачепився за слово «замок». Хіба у Витоках є замок? Проте після наступної фрази вмить стало не до того.

—Крім того, NerveGear не можна зняти або вимкнути. Якщо буде здійснена спроба примусового виходу…

Пауза.

Повітря наповнилося напруженою тишею – десять тисяч гравців різко затамували подих. Наступні слова вжахнули простою та невблаганною остаточністю.

—…високоенергетичні мікрохвилі, які випромінює NerveGear, спалять ваш мозок і зупинять життєві функції.

Ми з Кляйном кілька секунд дивилися один на одного з геть спорожнілими обличчями, ніби мізки відмовлявся сприймати нову інформацію. Втім, прості й беззаперечні, слова Каяби пронизали мене з голови до п’ят.

Спалять мозок!

Інакше кажучи – вб’ють. Тобто, якщо вірити Каябі, вимкнення живлення шолома або спроба зняти його з голови призведе до неминучої смерті. Натовпом прокотився гомін, але ніхто не лютував і не впадав у паніку. Кожен, включно зі мною, або не міг, або не хотів до кінця вірити його словам.

Кляйн повільно підняв руку до голови, ніби намагаючись зірвати NerveGear, який існував лише у зовнішньому світі, а потім нервово розсміявся.

—Ха-ха… що він таке верзе? Геть кукухою поїхав? Та бути такого не може. NerveGear – лише ігровий пристрій. Він же ж не здатний… отак просто знищити наш мозок, правда, Кіріто? – наприкінці звичний голос зірвався на фальцет. І все ж, попри благальний погляд, я не міг змусити себе кивнути у відповідь.

Нижня частина шолома NerveGear містила незліченну кількість передавачів, які випромінювали слабкі електромагнітні хвилі, передаючи сигнали безпосередньо в мозок. Це був надскладний передовий пристрій, який частково запозичив принцип роботи у домашнього приладу, що існував вже десятки років – звичайної мікрохвильової печі. Якщо подати достатньо потужності, NerveGear цілком міг би викликати коливання молекул води в клітинах мозку, спричиняючи тертя, яке виділило б достатньо тепла, щоб зварити його зсередини. Але…

—Теоретично це можливо… Але, гадаю, він блефує. Тобто, якщо висмикнути шнур живлення, то звідки узяти достатньо енергії? Хіба що шолом обладнаний...

Я раптово замовк. Кляйн зрозумів, до чого я веду і застогнав від відчаю.

—Проте… він якраз обладнаний! Я чув, що третина ваги NerveGear припадає на батарею… Та це все одно якась дурня. А що як станеться тривале відключення?

Ніби почувши його слова, Каяба продовжив свою промову.

—Якщо бути більш точним, то механізм активується за наступних умов: десять хвилин без зовнішнього джерела живлення; дві години без підключення до мережі «Інтернет»; зняття, розбирання або пошкодження NerveGear. Влада та засоби масової інформації у зовнішньому світі вже повідомили громадськість про ці умови. Станом на зараз друзі та родичі кількох гравців проігнорували попередження і спробували силоміць зняти NerveGear, в результаті чого… – голос у повітрі зробив коротку паузу, – на жаль, двісті тринадцять гравців назавжди покинули як Айнкрад, так і реальний світ.

Звідкись із натовпу вирвався пронизливий крик. Проте більшість застигли на місці, відмовляючись вірити почутому, а на обличчях блукали розгублені посмішки. Мій розум також до останнього чіплявся за думку, що все це усього лише невдалий жарт. Проте тіло вже усвідомило правду: ноги затремтіли, і я, похитуючись, зробив кілька кроків назад, намагаючись не впасти. Кляйн же просто гепнувся на бруківку зі спорожнілим обличчям, де стояв.

Двісті тринадцять гравців.

Цифра лунала в голові знову і знову.

Каяба говорить правду? Невже понад двісті людей, які ще кілька хвилин тому були у грі, вже мертві? Деякі з них, можливо, були бета-тестувальниками, як і я. Люди, чиї імена та обличчя я міг знати. І тепер Каяба стверджує, що NerveGear підсмажив їхні мізки?

—Не вірю… Я відмовляюся в це вірити, – бурмотів Кляйн хрипливим голосом, досі сидячи на бруківці. —Це звичайне залякування. Ти не міг такого зробити. Годі нас дурити і випусти вже звідси. У мене є справи куди важливіші, ніж чекати, поки скінчиться дурнувата вистава. Це ж вона і є, так? Такий собі розіграш. Трохи пристрастей, щоб підігріти урочистий запуск, вірно?

Такі ж думки крутилися і в моїй голові. Але Каяба продовжив суху, монотонну промову, не зважаючи на наші почуття:

—Вам не варто турбуватися про фізичні тіла у реальному світові. Поточна ситуація та сьогоднішні смертельні випадки широко висвітлені у ЗМІ: на телебаченні, по радіо та в інтернеті. Ризик, що хтось намагатиметься зняти ваш NerveGear, вже значно знизився. Двогодинне відключення від інтернету повинне забезпечити достатньо часу, щоб ваші тіла були перевезені до лікарень або спеціальних установ із необхідним захистом. Тому можете не хвилюватися… і зосередитися на проходженні гри.

—Що?! – у мене нарешті вирвався крик. —Тобто проходженні гри? Хочеш сказати, ми маємо розслабитися і насолоджуватися грою, не маючи змоги вийти?

Я люто втупився в безлику червону мантію, що здіймалася майже до другого поверху, і закричав ще голосніше:

—Це вже не гра!

Ніби почувши мої слова, Каяба продовжив:

—Однак, будь ласка, будьте обережні. З цієї миті «Sword Art Online» більше не гра. Це ваша нова реальність. Стандартна система відродження більше не працюватиме. Якщо ваш запас здоров’я опуститься до нуля, ваш аватар буде назавжди видалений… – я знав, що він скаже далі, – і NerveGear знищить ваш мозок.

Охоплений раптовим неконтрольованим бажанням розреготатися, я все ж мусив стриматися. У верхньому лівому кутку мого зору горіла тонка синя смужка. Коли я зосередив погляд – з’явилися цифри: 342/342.

Мій запас здоров’я, ні – рештки життя. Щойно воно опуститься до нуля, я й справді помру. Ігровий пристрій миттєво підсмажить мій мозок, вб’є на місці – принаймні, якщо вірити Каябі.

Так, це була гра. Гра, де на кону стояло життя. Смертельна гра.

За два місяці бета-тестування я помирав, мабуть, з сотню разів. І кожного разу відроджувався у Чорнозалізному палацу на півночі площі та міг одразу повернутися на поле битви. Саме так і працюють усі RPG: ти помираєш, робиш висновки, удосконалюєш навички. То відтепер ми більше не можемо так робити? Якщо помреш, це назавжди? Навіть не маючи можливості просто вийти з гри?

—Яка ж маячня! – пробурмотів я.

Хто після почутого наважиться залишити безпечну зону міста? Ото ж бо і воно! Але, ніби передбачаючи реакцію гравців, Каяба висунув головну умову.

—Є лише одна умова, за якої ви зможете звільнитися: потрібно досягти сотого поверху Айнкраду і перемогти фінального боса. Усі гравці, які на той момент залишаться в живих, зможуть безпечно вийти з гри.

У цю мить площу знову охопила цілковита тиша.

Я нарешті усвідомив, до чого була попередня фраза про підкорення замку. Він говорив не просто про якийсь конкретний замок, а мав на увазі Айнкрад – величезну фортецю, що ширяла в небесах, на першому поверсі якої ми зараз стояли, поки дев’яносто дев’ять височіли над нашими головами.

—Піднятися на сотий поверх? – зненацька вибухнув Кляйн. Він різко підхопився на ноги і потряс кулаком. —Хіба нам таке до снаги?! Я чув, що навіть бета-тестувальники заледве впоралися з першими рівнями!

І він мав рацію. У бета-тестуванні SAO брали участь тисяча гравців, але коли воно завершилося, ми змогли пройти тільки шість поверхів. Зараз у грі було майже вдесятеро більше людей, але скільки часу знадобиться, щоб дістатися аж до сотого?

Припускаю, решта на цій площі мали схожі побоювання. Напружена тиша поступово змінилася стишеним гудінням голосів. Проте, це не був страх чи відчай. Більшість гравців й досі не могли визначитися, чи справжня небезпека, або ж лише невдалий рекламний хід задля ефектного початку. Заяви Каяби були настільки абсурдними і жахливими, що в них було важко повірити.

Я задер голову і втупився в порожню мантію, відчайдушно намагаючись пристосуватися до нової реальності. Я не міг вийти з гри. Не міг повернутися у свою кімнату, до свого життя. Єдиний спосіб – якщо хтось підкорить вершину твердині і переможе фінального боса. Втім, якщо раптом мій запас здоров’я знизиться до нуля… я помру. По-справжньому. Мене більше не існуватиме.

Але…

Як би я не намагався, я просто не міг у це повірити. Якихось п’ять чи шість годин тому я з’їв обід, приготований мамою, перекинувся кількома словами із сестрою та піднявся сходами у свою кімнату. А тепер не можу повернутися? Невже усе це відбувається насправді?

Вкотре випереджаючи наші думки, фігура у мантії змахнула білою рукавичкою і продовжила рівним голосом:

—Наостанок, дозвольте мені довести, що цей світ відтепер є вашою єдиною реальністю. Я підготував для вас подарунок. Ви знайдете його в інвентарі.

Я не замислюючись провів двома пальцями вниз, відкриваючи меню. Інші навколо зробили те ж саме, і площу переповнив передзвін відкриття інтерфейсів. Натиснувши вкладку інвентарю, я одразу помітив у верхній частині списку новий предмет, який називався …Ручне дзеркало†. З цікавістю торкнувшись назви, я натиснув «упредметнити» – з приємним звуковим ефектом з’явилося невеличке квадратне дзеркальце.

Я обережно взяв його у руку, але нічого не сталося. У відображенні я побачив лише ретельно підібрані риси аватара. Я повернув голову і глянув на Кляйна. Він, як і я, застиг, вдивляючись у дзеркало.

Аж раптом…

Кляйна та кількох інших гравців поруч огорнуло яскраве біле світло. А наступної миті, ненадовго засліпивши, воно оточило й мене. Коли через кілька секунд воно померкло, все виглядало, як і раніше.

От тільки…

Переді мною стояв не той Кляйн, якого я знав. Тобто його навмання підібрані ламінарний обладунок, кострубата бандана на голові та колюче руде волосся нікуди не ділися. А от саме обличчя було не впізнати. Вузькі, витончені очі стали круглими та опуклими, а тонке перенісся перетворилося на гачкуватий дзьоб. Крім того, гладкі щоки та підборіддя тепер вкривала ріденька недбала щетина. Якщо минулий аватар нагадував шляхетного молодого самурая, то новий Кляйн виглядав як мандрівний ронін, або і того гірше – як бандит.

На мить втративши зв’язок із реальністю, я, не втримавшись, пробурмотів:

—Ти… хто?

Чоловік переді мною відповів запитанням на запитання:

—Я? А сам?

У раптовому просвітленні до мене нарешті дійшов сенс «подарунка» Каяби. Я знову зазирнув у дзеркало і втупився у відображення. Чорне волосся, звичайна, нехитра зачіска, спокійні очі під довгим чубчиком. Ніжне, округле обличчя, через яке незнайомці часто плутали мене з сестрою, коли ми стояли поруч.

Від колишнього героїчного Кіріто не залишилося й сліду. Обличчя, яке дивилося на мене з дзеркала… було моїм справжнім обличчям, від якого я намагався втекти.

—Оце так… Це ж я… – приголомшено прошепотів Кляйн, теж поглянувши у дзеркало.

Ми знову подивилися одне на одного і одночасно вигукнули:

—Кляйн?!

—Кіріто?!

Фільтр тембру голосу, видно, теж вимкнувся, але це було найменшим з наших переживань. Обидва дзеркала вислизнули з рук і з глухим тріском вдарилися об землю. Я швидко обвів поглядом площу: від натовпу прекрасних героїв у фантастичних обладунках, з волоссям усіх кольорів не залишилося й сліду. Більше нагадувало, ніби хтось узяв натовп з щорічного Gamescom-у і вдягнув у середньовічні обладунки. Співвідношення між чоловіками і жінками одразу ж різко змінилося.

Але як таке можливо? Віртуальні аватари раптом канули у небуття, а всі ми повернулися до реальних зовнішностей. Тобто грані полігональної сітки все одно було помітно, але ступінь деталізації був неймовірним. Виглядало, ніби я пройшов повне сканування тіла.

Сканування…

—Ну звісно! – пробурмотів я, піднявши погляд на Кляйна. —В шоломі купа передавачів, навіть на лицьовій стороні. Тож він не тільки зчитує сигнали мозку, а й здатний відтворити риси обличчя…

—А як щодо мого зросту… і ваги? – Кляйн озирнувся довкола, його голос був незвично тихим.

Натовп гравців, які все ще здивовано дивилися один на одного, після останньої «корекції» явно втратив у середньому кілька сантиметрів зросту. Ми з Кляйном свідомо встановили справжній зріст, щоб не порушувати координацію. Проте більшість гравців, судячи зі змін у натовпу, явно додали собі щонайменше п’ятнадцять сантиметрів, а деякі навіть більше. І це було не єдиною зміною. В середньому натовп також став значно… масивнішим. Але ж NerveGear міг сканувати тільки голову. Як тоді він визначив параметри тіл?

Кляйн, схоже, мав відповідь.

—Стій, стій, стій… Я ж тільки вчора купив шолом, тому ще пам’ятаю про це… як же його... Калібрування! Під час налаштування він змушував мене торкатися різних частин тіла. Може, це воно?

—Точно! Так, безумовно…

Під час калібрування система вимірювала необхідний користувачеві простір, щоб торкнутися різних частин тіла, та відтворити його в цифровому вигляді. Інакше кажучи, NerveGear використовував самих гравців для збору даних про їхні пропорції.

Результат був очевидний: кожен гравець у SAO зараз був майже ідеальною полігональною копією себе самого. А прихований сенс цієї трансформації був очевидним.

—Тепер це реальність, – пробурмотів я. —Як він щойно і сказав. А мій аватар і запас здоров’я – реальне тіло і справжнє життя. Каяба відтворив наші обличчя і фігури, щоб змусити визнати правду.

—А-але, Кіріто… – застогнав Кляйн, смикнувши бандану, його очі вирячилися ще більше. —Чому? Навіщо він це робить?..

Я не знав відповіді. Натомість просто вказав угору.

—Чекай. Думаю, він зараз усе пояснить.

Каяба не підвів. Урочистий голос продовжував лунати з криваво-червоного неба.

—Напевно, ви зараз ламаєте голову: чому? Навіщо Каяба Акіхіко, розробник SAO та NerveGear, зробив це? Це терористичний акт? Ретельно сплановане викрадення заради викупу?

Вперше його позбавлений емоцій голос змінився, набувши ледь відчутного відтінку… ностальгії? Але цього не могло бути.

—Я не прагну ні того, ні іншого. Жодних корисних цілей чи виправдань. Насправді, усе це і було моєю кінцевою метою. Я створив NerveGear і SAO саме для того, щоб збудувати цей світ і спостерігати за ним. І нарешті я досягнув мети.

Після короткої паузи його голос знову став байдужим.

—На цьому ознайомлення зі «Sword Art Online» завершено. Бажаю вам успіху, дорогі гравці!

Останні слова недовго відлунювали у повітрі, перш ніж стихнути. Багряна мантія почала беззвучно повертатися назад, розчиняючись у системних попередженнях. Після каптуру у криваво-червону стелю поступово занурилися плечі, груди, руки і ноги, залишивши лише невеличку хвилю на поверхні. А наступної миті величезний текст зник так само несподівано, як і з’явився.

Вітерець пронісся над площею і здалеку повільно долинули звуки фонової мелодії – NPC-музики відновили гру на інструментах. SAO повернулася до звичайного стану, проте з’явилося кілька вкрай важливих правил.

Нарешті, гравці відреагували так, як мали з самого початку. Площа вибухнула істеричними криками.

—Цього не може бути… Це жарт?!

—До біса! Випустіть мене звідси! Я не хочу тут лишатися!

—Гей, у мене ще сьогодні зустріч із другом!

—Ні! Я хочу вийти! Випустіть мене!

Верещання. Лють. Істеричні крики. Лайка. Благання. І несамовитий рев.

За якихось кілька хвилин ми з гравців перетворилися на ув’язнених: хтось хапався за голову, хтось падав на коліна, дехто тряс кулаками, а інші ж кидалися один на одного.

Але, як не дивно, чим голоснішими ставали крики, тим ясніше ставали мої думки. Це нова реальність. Усе, що сказав Каяба Акіхіко, – правда. Він, як ніхто інший, був здатен втілити подібне в життя. І цей жорстокий, непередбачуваний інтелект завжди був частиною його шарму.

Я не повернуся у реальний світ ще дуже довго – місяці, можливо, навіть роки. Я не зможу побачитися чи поговорити з матір’ю та сестрою. А можливо, взагалі їх більше ніколи не побачу. Якщо я помру тут… то загину і в реальному світові. NerveGear – ігровий пристрій, а заразом окови та катівська сокира, готова впасти будь-якої миті – спалить мій мозок.

Я повільно вдихнув, відпустив усі непотрібні думки і проговорив:

—Ходімо зі мною, Кляйне.

Навіть після повернення до реальних пропорцій він лишався значно вищим за мене. Я схопив його за руку і швидко повів крізь ошалілий натовп. Схоже, нас перенесло ближче до краю, тож вирватися виявилося простіше, ніж я очікував. Я рішуче рушив однією з багатьох вулиць, що вели з площі, і зупинився за каретою, що стояла неподалік.

—Кляйн!!! – гримнув я на ошелешеного чоловіка, намагаючись звучати якомога серйозніше. —Слухай уважно! Я негайно залишаю це місто і прямую до сусіднього селища. Ходімо зі мною!

Кляйн застиг, витріщившись на мене з-під потворної бандани, але я продовжив, стишивши голос:

—Якщо Каяба не бреше, щоб вижити, нам потрібно ставати сильнішими. MMORPG – це завжди боротьба за ресурси. Золото, спорядження, досвід – усе в обмеженій кількості. Чим більше отримаєш, тим сильнішим станеш. Усі це розуміють, незабаром околиці Витоків будуть виснажені. Доведеться годинами чекати, поки з’являться нові монстри. Потрібно скористатися моментом і закріпитися в наступному місті. Я знаю дорогу, знаю, як оминути небезпечні місця. Я зможу провести нас навіть на першому рівні.

Це була найдовша промова, яку я коли-небудь виголошував, але Кляйн вислухав до кінця. А через кілька секунд злегка поморщився.

—Пам’ятаєш, що я казав раніше? Я цілу ніч стояв у черзі разом із друзями з іншої гри, щоб купити SAO. Вони теж залогінилися і, мабуть, досі десь там, на площі. Я не можу їх просто так залишити.

Я затамував подих і прикусив губу. Я чудово розумів, що означав його погляд. Життєрадісний та надійний, Кляйн не міг покинути друзів. Він хотів, щоб вони пішли з нами. Однак я не міг на це погодитися.

Так я був упевнений, що перший рівень не завадить мені безпечно довести Кляйна, навіть якщо дорогою трапляться агресивні монстри. А от якщо нас буде більше… Раптом хтось загине по дорозі і, як і сказав Каяба, його мозок підсмажиться? Відповідальність ляже на мене – на хлопця, який вирішив залишити безпечний притулок, але не зміг всіх уберегти.

Я не міг узяти на себе такий тягар. Це було занадто.

Кляйн, схоже, відчув мої вагання. На його щетинистому обличчі з’явилася напружена, але широка усмішка і він повільно похитав головою.

—Ні… я не можу просити й далі мені допомагати. Ти вже неабияк допоміг. Трясця, у минулій грі я взагалі-то був лідером гільдії. Не хвилюйся, завдяки тому, чого ти мене навчив, я впораюся. Крім того, усе ще лишається крихітний шанс, що це був просто невдалий розіграш, і ми скоро зможемо вийти з гри. Тож іди вперед і не зважай на мене.

Я кілька секунд мовчав, намагаючись розібратися із внутрішнім конфліктом, з яким стикнувся вперше в життю. І зрештою, сказав кілька банальних слів, про які жалкуватиму наступні два роки.

—Гаразд… – я кивнув і зробив крок назад. Надломленим голосом я продовжив: —Тоді тут і розійдемося. Напиши мені, раптом щось трапиться. Ну… бувай, Кляйне.

Я відвів погляд і майже розвернувся, коли Кляйн різко вигукнув:

—Кіріто!

По очах було видно, що він хотів щось спитати. Але скули лише сіпнулися, і слів так і не прозвучало. Я махнув рукою і рушив на північний захід, у напрямку селища, куди мав намір дістатися якнайшвидше.

За п’ять кроків, я знову почув його голос.

—Гей, Кіріто! Виявляється, ти доволі симпатичний! Прямо мій типаж!

Я поморщився і кинув через плече:

—А ти виглядаєш удесятеро краще, коли став гірським бандитом!

І, повернувшись спиною до першого друга, якого знайшов у цьому світі, не озираючись, пішов уперед. Лише поблукавши звивистими вуличками кілька хвилин, я нарешті наважився озирнутися. Звісно ж, позаду нікого не було.

Зціпивши зуби й проковтнувши клубок у горлі, я прискорив крок. Спочатку – північно-західні ворота Витоків, потім через безкрає поле і густий ліс і, нарешті маленьке селище. Я мчав уперед, стрімголов пірнувши у безкінечну, самотню боротьбу за виживання.

---

Підтримуйте військо та наближайте перемогу.
Підтримати перекладача: MONO | Privat | Donatello
Бібліотека Полум'яного альянсу – Yan Alliance | Полум'яний альянс ✙ Тут книги починають говорити