Розділ 15: Відьма Різні (5) 

Канхун вишкірився, і чоловіки із мечами оточили Міно. 

— Не рухайся… ми скоро повеселимось. 

Міно закрила очі та глянула вниз. 

Здавалося, наче вона повністю здалася, але Вбивця Темного Лісу знала, що ставалося з ворогами, коли вона робила такий вираз обличчя. 

Руки Міно зрушили, коли троє чоловіків кинулись на неї. 

Рухи були такими швидкими, що їх навіть не було видно. Троє чоловіків, за виключенням Канхуна, сильно затряслися, наче їх вдарило струмом, та впали. В грудях кожного були кинджали. Обличчя Канхуна стало похмурим. 

— О, вибач. Я, напевно, кинула їх надто сильно, бо я розлючена. 

Міно усміхнулась, але її слова стали злішими, поки вона говорила. 

— Я провалилась в заманюванні монстра… партнер не співпрацює… Духовна Зброя в руках якогось дурня… тож все виходить… не надто приємно. 

Канхун відчув, як його серце впало, коли мін почув зловісні слова жінки. 

— Чому б тобі не повернути той меч власнику? 

— …Що, як ні? 

— Погано мати зброю, яка не підходить до твого рівня. Будуть проблеми. 

— Ця зброя личить мені більше, ніж тому дурню. 

— Ти так думаєш? Тоді, здається, у мене немає вибору. 

Міно зняла свою чорну накидку, та викрила темний стелс-одяг. З нього показались сім кинджалів та зависли у повітрі. 

— Тепер в тебе проблеми. 

Канхун глянув на неї на мить та відповів гірко. 

— Точно… ти справді була Відьмою Різні. 

— Га? Ти знав? 

— …як я міг не знати? Ти виманила всіх тих монстрів так легко. Тільки дурень не знав би. 

Канхун відповів, стиснувши зуби. Міно хлопнула себе по лобі та пробурмотіла: 

— Чорт забирай, Лідер знову мені вичитуватиме… 

Тоді злісна аура енергії почала випромінюватися з неї. Міно, яка прикидалася Не-Адаптером, зараз вибухала Духовною Енергією, яку могли використовувати тільки високорівневі Адаптери. 

— Тож це правда, що Вбивці з Темного Лісу можуть контролювати свою Духовну Силу. 

— Ти багато знаєш як для того, хто бурчить. 

— …Хто попросив роботу? 

— Яка різниця? Ви вбили надто багато Не-Адаптерів, і тепер є багато тих, хто хоче вашої смерті. 

— Що, не може бути, щоб Темний Ліс працював на таке… 

Тоді Канхун, здається, усвідомив щось та запитав: 

— Стоп — робота. Це був особистий запит? 

— Хіба це важливо? 

— Якщо це так, то ти не можеш битися з «нами», Відьмо. 

— Що? 

Міно тоді відчула зміну в оточенні. Ліс навколо був підозрілим якийсь час, тому що вона відчувала багато Духовної Сили. Але відчуття було віддаленим, і не так далеко від селища, тому вона не думала, що це було щось серйозне. Була можливість, що то були мисливці на нічному полюванні, але вони всі збиралися в одному місці. 

Обличчя Міно побіліло. Вона пригадала, як Канхун надіслав поштову птаху. 

— Думаєш, я не покликав підкріплення, коли я маю Відьму з Темного Лісу та чоловіка, який вбив дворога одною атакою? 

— … 

— Ну, я не просив би так багато, якби знав, що зможу отак легко отримати цю Духовну Зброю. 

Затінені фігури почалися показуватися над лісом. Їх було багато. Більшість була принаймні Адаптерами 1-го ступеню, деякі — 2-го. І серед них був хтось, щодо кого Міно не мала впевненості, що зможе перемогти один-на-один. То був чоловік з чорною накидкою та капюшоном. 

— Чорний Лис… ти теж тут? 

— Відьмо Різні. 

— Тобі настільки нудно? 

— Думай про це, як про честь… що половина Червоного Лиса зібралася тільки, щоб вбити тебе. 

Клант Червоний Лис. Він був відомим в регіоні за те, що був могутнім Адаптером 3-го ступеню та Майстром Клану Червоного Лиса. 

— …це так, бляха, чудово. 

Вона сказала, але ситуація була жахливою. Міно порахувала кількість ворогів та запитала, не озираючись. 

— Агов, безпам’ятний. А, зажди, Сильний із Глибин. Ти тут? 

Голос почувся ззаду. 

— Так. 

— Я знаю, що трохи запізно, але мені шкода. 

— … 

— Я просто хотіла, щоб все виглядало так, наче Червоного Лиса вбив Сильний із Глибин. 

— Я знаю. 

— Знаєш? 

Міно відповіла здивовано, і Джехван повторив те, що він запам’ятав, беземоційним голосом. 

— ХАХА. Червоний Лис, я чекав на тебе. Я — Сильний із Глибин, який прийшов покарати тебе. 

— …то ти це все запам’ятав, але не зробив? 

— Я міг би, якби воно було краще сформульовано. 

Міно вишкірилась. 

— Хаха, ясно. Ну, вибач, що я змусила тебе. 

Міно усміхалась, але її голос став серйозним. 

— Мені справді шкода. 

В цьому було багато змішаних емоцій. Джехван дивився на спину Міно без слів. Він знав, що вона не хотіла нашкодити, але це не те, що можна було зробити тільки вибачившись. Міно закусила губи та сказала: 

— Тобі варто бігти. 

— Чому? 

— Тому що я не можу тебе врятувати. 

Це був її останній спосіб покаятися. Вона знала, що Джехван не міг втекти. Джехван не мав жодної здібності [Ходьби], яка б дозволила йому втекти із цього безладу. Тож Міно кинула щось собі за спину. 

— Що це таке? 

— Це [Камінь Втечі]. Ти можеш телепортуватися до найближчої фортеці. В мене є тільки один, тож тобі варто використати. 

— А ти? 

Міно не відповіла, і Джехван глянув вниз на камінь. Він здавався дуже знайомим. Він мав форму каменю, який Джехван зневажав найбільше. 

Але це не був камінь, який надіслав би його в минуле. Це був камінь для порятунку когось у теперішньому. 

Це був камінь, щоб врятувати когось та допомогти рухатися в майбутнє. 

«Юнхване…» 

Джехван подумав про свого друга. Друга, якого він не зміг врятувати на 98-му поверсі вежі. 

Юнхван також тримав тоді камінь. 

Він говорив так, наче то був [Камінь Повернення], але Джехван знав, що то взагалі не було чимось схожим. Що, якби Джехван дав тоді Юнхвану цей камінь? 

Джехван стиснув камінь, наче той був відповіддю, яку він вивчив. Відчуття грубиш країв каменю прийшло до нього, наче він був живим. Джехван заговорив: 

— Агов, я тебе запитаю дещо? 

— …Що. 

Міно не озирнулась та відповіла напружено. 

— Якби ти могла повернутися в минуле, чи пішла би ти? 

Міно здалася ошелешеною. 

— …Тобі треба таке питати зараз? 

Вона не могла зрозуміти, але відповіла, не вагаючись, наче відповідь була готовою вже довгий час: 

— Я ніколи не повернусь. 

— Чому? 

— Тому що я важко виживала. 

Вона не стала уточняти, але Джехван відчув, наче зрозумів її. 

— Якщо я помру, я помру сьогодні. Я не повернусь. 

Однак ця відповідь змусила серце Джехвана затріпотіти. Вона не знала, що її відповідь змінила всю її долю. 

«Так, це підійде». 

Джехван поставив руку на плече Міно та пішов уперед. Міно дивилась на нього без слів. То був крок, який вона не сміла зробити, але Джехван вийшов безстрашно. 

— Ти не помреш сьогодні.