– До речі, мама була в шоці, побачивши, що в тебе, Амане, з’явилася така гарна дівчина.
Вони обоє мовчали. Амане був надто стомленим, аби заперечувати, а Махіру не знала, що робити.
Шіхоко сприйняла мовчання за згоду... точніше, неважливо, що їй скажуть, та думатиме, що вони приховують своє зніяковіння. Шіхоко втупилася в Махіру допитливими очима.
– Як справи, Махіру-чян? Зараз в Амане усе добре?
– Е-е… ну, насправді… не думаю, що він помре…
– Скажи вже щось хороше.
– Але коли я вперше прийшла в цей дім, тут було дуже брудно.
– Ну не будь такою суворою. Глянь, зараз уже чисто, так?
– Але тому, що я допомогла з прибанням.
– Ну, е-е, так, мушу подякувати тобі за все, від їжі до прибирання, та решту.
Коли йшлося про це, то Амане дійсно у великому боргу перед Махіру.
Саме завдяки її присутності Амане досі живе комфортне життя, і він би не вагаючись низько вклонився та подякував Махіру, але не зробив так, бо їй цього не хотілося. Проте, аби віддячити Махіру, Амане збирався щодня наполегливо працювати.
Однак Шіхоко сприйняла ці слова не зовсім правильно.
– Ну-ну, Амане, то ти постійно дозволяєш Махіру-чян допомагати, а не лише цього разу? Ну що за проблемна дитина... звучить, ніби ви живете разом.
– Це не так!! Як ти до такого додумалась!? Вона просто живе по сусідству!"
– Ой-ой, це доленосна зустріч! Амане, це ж чудово, що про тебе піклується така гарна і здібна дівчина, еге?
– Я не можу заперечувати, що вона гарна і здібна, але посперечаюсь із тим, що це доленосна зустріч.
– Хіба це не романтично?
– Я не це мав на увазі! Я кажу, що ми не зустрічаємося!"
– Ну-ну.
Шіхоко явно припустила, що Амане намагається приховати своє зніяковіння, в той час як щоки останнього мало не сіпалися.
Вона завжди сприймала подібні події як поживу для власних дивних ілюзій, а син, якого мама дратувала подібним незліченну кількість разів, зітхнув найважче за останні кілька місяців.
А Махіру, приголомшена разючим тиском, озиралася то на Амане, то на Шіхоко, явно розгубившись, як їй діяти.
– Махіру-чян, Махіру-чян, можливо, це материнське упередження до власного сина, та наш Амане зараз нечемний і нечесний, але насправді він прямолінійний і джентльмен, тож можеш вважати, що в тебе хороший улов. У нього зовсім немає досвіду спілкування з дівчатами, тому, Махіру-чян, тобі треба за ним уважно наглядати.
– Мам, що ти плетеш, помовч.
Останнє слово було явно зайвим.
– Але ж я кажу правду. Власне, почнімо з того, чому ти не шукав собі дівчину? Добре, що ти схожий на Шюто-сана; може це того, що ти юно виглядаєш?
– Перестань надокучати.
– Може тобі варто показати Махіру-чян свої круті сторони?"
– Я не буду, і вона не хоче їх бачити.
– Ну ось, знову. Махіру-чан, може мені його причепурити так, щоб тобі сподобалося? Амане досить гарний, якщо трохи прибреться, розумієш?
Побачивши, як Шіхоко широко всміхється, штрикаючи в Амане ліктем, Махіру невиразно, розгублено посміхнулася, мабуть тому, що була тут безпорадною.
У певному сенсі, Шіхоко була по-справжньому жахливою і залякала зазвичай врівноваженого Ангела.
– Мам, ти дуже набридажш Шіїні. Поквапся і йди вже додому.
– То ти вже зовсім дорослий, ге? Хочеш, щоб я пішла. Дійсно, я заважаю тобі проводити прекрасний час із дівчиною, тож маю піти".
– Просто йди вже.
Амане надто втомився, щоб заперечувати, і Махіру, певно, теж виснажилася від того, що Шіхоко була такою жвавою.
Він глянув на Махіру і переконався, що та трохи зморилася.
Очікувано, адже Махіру тиха, спокійна дівчина, яку змусили брати участь в такій напруженій розмові, після якої навіть Амане геть виснажився.
Амане вирішив заспокоїти Махіру і махнув рукою, виводячи Шіхоко за двері. Остання ж виглядала дещо незадоволеною.
Однак Шіхоко не говорила, що збирається лишатися, певно, через прояв турботи, хоча явно не в те русло.
– Ах, Махіру-чан, нумо обміняймося номерами. Потім розповіси мені як справи у Амане.
– Ге, д-добре…?
Зрештою Шіхоко налагодила зв’язок, за який Амане, приклавши руку до чола, мусів попросити прощення.
Пливучи за течією, Махіру слухняно обмінялась номером телефону.
Не було жодних сумнівів, що Шіхоко почне лізти до Махіру.
– Мені дуже шкода.
– А тепер, я залишаю свого Амане на тебе. – Шіхоко тримала Махіру за руки з посмішкою чеширського кота, а Амане вирішив надіслати повідомлення татові: "Будь ласка, вгамуй трохи маму".
– Я втомилась…
– Вибач, що сюди заскочив цей ураган.
Шіхоко не затрималася надовго, але сидячи пліч-о-пліч на дивані, вони вже були стомлені.
Амане зсунувся на дивані, затуливши обличчя руками, і глибоко зітхнув. Махіру була дещо обачнішою, але її зазвичай розправлена спина теж зігнута сильніше, ніж зазвичай.
– Мені справді шкода, що я відправив її, не роз’яснивши непорозуміння.
– Ну, нічого страшного, не так багато шкоди завдано…
– Ні, буде клопіт... схоже, вона дуже зацікавилась тобою, Шіїно... тепер вона багато надокучатиме тобі...
Амане знов створив Махіру проблеми, і через це відчував сильну провину перед нею.
Шіхоко побачила дівчину свого сина (хоча це непорозуміння), а їй надзвичайно подобалося усе миле, тому ту дуже зацікавила Махіру, і вона буде дійсно любити останню, до набридливого рівня.
– Фуджіміє-сан, схоже, Шіхоко-сан і справді про тебе піклується.
– Гарно сказано, але вона надокучає...
Не те щоб вона геть безтолкова, але такий її прояв любові — це не те, чого хотів Амане.
Він також винен у тому, що був надто недбалим, тож не йому про це говорити, але попри те, Амане вважав, що Шіхоко лізе не у свої справи.
Амане дуже вдячний мамі за її почуття, але, чесно кажучи, вона завдавала йому клопоту, і йому хотілося тримати із нею дистанцію.
– …Це чудово.
Пробурмотіла Махіру, а Амане подивився на неї.
– Що?
– Твоя мама доволі енергійна, але добра.
– Вона просто галаслива і нав’язлива.
– …Але це теж чудово.
Це не просто ввічливість, у її погляді виднілася заздрість. Махіру квапливо пробурмотіла й опустила очі.
Амане глянув на неї, її личко було меланхолійним, ніби готове розбитися від дотику. Хто завгодно подумав би, що вона крихка.
Махіру виглядала не просто втомленою, а ще й кволою та ефемерною. Здалося, ніби вона відчула на собі погляд Амане, бо раптом підняла голову й усміхнулася.
Обличчя Махіру набуло звичного виразу, ніби нічого не сталося, і відкинулася на диван, що було рідкісним вчинком.
– Махіру-чян, га?
– …Чого це ти раптом?
– Нічого... давно вже мене не кликали на ім'я. Зазвичай мене називають Шіїною.
Амане здивувався, дізнавшись, що до суперпопулярного Ангела ніхто так не звертався, але то певно того, що всі боялись кликати її на ім'я.
У школі вона бездоганний Ангел, і ніхто не наважиться її так називати.
До того ж, були й ті, хто називав її на прізвисько, хоча вона це ненавиділа.
– Якщо не друзі, то батьки, правильно?
– Мої батьки не кликатимуть мене так. Точно ні.
Миттєва крижана відповідь.
Амане ненароком зиркнув на обличчя Махіру і побачив, що воно втратило колір.
Беземоційне, намовби порожнє, ба навіть неживе. Через ідеальне личко перед ним, Амане на мить подумав, що Махіру лялька.
Однак це тривало лише коротку мить, бо тільки-но Махіру помітила погляд Амане, то сховалася за стоїчним виразом обличчя і насупилася, наче її щось непокоїло.
– ...У всякому разі, це рідкість.
Тихо пробурмотіла і зітхнула.
Амане зрозумів, що в Махіру погані стосунки з батьками.
Часом, згадуючи своїх батьків, вона демонструвала крижаний погляд. Махіру ніколи не їла разом із батьками, ненавиділа свій день народження, а з того, що вона розповідала, можна було припустити, що в її сім’ї є проблеми... але Амане й подумати не міг, що батьки не кличуть її на ім’я.
– …Це чудово.
Коли вона це пробурмотіла, можна було засумнівався в її почуттях.
– Махіру.
Амане невимушено назвав її ім'я, чого ніколи не робив.
Очі карамельнього кольору моргнули.
То було несподівано, тому Махіру, вочевидь, розгубилася, показавши незрілість, сховану за звичайною поведінкою та виразом обличчя. Було б доречно сказати, що її захопили зненацька.
– Хтось міг би називати тебе на ім’я, правда ж?
– …Ну, ти маєш рацію.
Незграбно підмітив Амане, і через деякий час у Махіру з'явилася ледь помітна посмішка.
Від розслабленої посмішки серце Амане запульсувало.
– …Амане-кун.
Махіру прошепотіла його ім'я і пульсація стала сильнішою.
Ще кілька хвилин тому Амане не звернув би на це увагу, бо Махіру використовувала його лише тоді, коли розмовляла з мамою... але коли вона звернулася до нього так наодинці, він відчув, як у серці щось защеміло.
– Будь ласка, не клич мене так на людях.
– …Знаю. Ти так само не обмовся.
– Зрозумів. Це таємниця.
Амане не наважився прямо дивитися на усміхнену Махіру.
– Авжеж, – стисло відповів Амане і глянув убік, вдаючи, що змінює позу, уникав тієї посмішки.
Над розділом працювали:
Переклад: mafeto1
Редагування: hecl
Далі
Розділ 25 - Куди потрапив ключ
Після несподіваного суботнього пориву матері, Амане і Махіру почали по-інакшому зверталися один до одного, але більше нічого особливого не сталось. Взаємини також не відразу покращились, однак, після змін у звертанні, відношення Махіру дещо пом’якшилось, – …Ем, Амане-кун. Недільного вечора Махіру з'явилася трохи раніше, обличчя показувало деяку незручність... чи занепокоєння. Амане впустив її, але не розумів, чому вона так невпевнено поводиться. Він задумався, чи це не через те, що називає її на ім'я, але Махіру без вагань кликала його по імені, тож, тут ховалось дещо інше. Обидва сіли на диван. Амане поглянув в бік Махіру і помітив, як вона дістає хустинку з кишені фартуха. Поки він гадав, що відбувається, Махіру розкрила охайно складену хустинку і дістала ключ, що відблискував тьмяним світлом. Він мав певне уявлення про цей ключ, адже його Амане дав їй днями. – ...Я повертаю цей ключ. Вчора ввечері не змогла цього зробити. Забула про нього, тож не змогла повернути його тобі... Мені дуже шкода. – Зрозумів. Схоже, вона була стурбована тим, що забрала ключ з собою, не повернувши його. Зрозумівши причину такої поведінки, Амане глянув у бік ключа на хустинці. Замислившись над цим, він збагнув, що Махіру практично щодня приходить до нього, щоб приготувати вечерю. І хоча Амане відчиняв їй двері, бували моменти, коли він вирушав довшою дорогою додому і його не було у квартирі, чи коли був трохи зайнятий, тож їй доводилося деякий час чекати назовні. Надто жорстоко було б змушувати когось чекати перед дверима в таку погоду, не кажучи вже про дівчину. Кажуть, що найбільший ворог дівочого організму - холод, і, опинившись на її місці, Амане теж відчував би дискомфорт. Зважаючи, що Махіру заходить щодня, було б легше передати їй ключ. – Думаю, було б добре, якщо ти залишиш ключ собі. – А? – Можеш повернути, коли ми не матимемо спільного. Це здавалося Амане цілком розумним. Тепер, коли ключ був у Махіру, вона могла б залишити його собі, але вона не виглядала переконаною. – А-але. – Вірніше, мені клопітно щоразу йти відкривати двері. – Твої справжні думки просочуються. – Ти ж не плануєш зловживати ним. – Ну, якщо ти так кажеш… Минуло близько місяця відтоді, як Амане отримав від неї вечерю, і попрохав готувати у нього, і йому почало здаватись, що він добре розуміє її особистість. Вона була розсудливою і мала чисте сумління. Як від людини, ніхто не очікує від неї підступності. Маючи ключ, вона не передавала його комусь іншому і не прослизала у квартиру, коли Амане не було. Махіру - людина, якій можна довіряти. – Ну, тебе ж втомлює щоразу натискати на дзвінок, так? – Навіть якщо ти так кажеш, мені здається, що це ставлення недбале. – Я даю ключ, бо довіряю. Почувши ці слова, очі Махіру розширилися, вона заніміла, а потім насупилась. Скептицизм на її обличчі супроводжувався іншою, невідомою емоцією. Але Амане просто передав ключ Махіру задня уникнення зайвого клопоту. Якщо вона справді не хоче, то він готовий піти на компроміс. Махіру, втім, озиралась між ключем і Амане... перш ніж зітхнути. – …Зрозуміла. Тоді, тимчасово позичу. – Угу. – Амане-кун, я не впевнена, чи ти поводишся великодушно, чи недбало. Боже, - сказала вона з деякою іронією, а Амане у відповідь криво посміхнувся. – Це я. – Це не те, що ти маєш говорити про себе. Хмф, - холодно зауважила вона, і Амане всміхнувся яскравіше, ніж раніше. Схожи, вони вже були достатньо близькими, щоб вести такі пусті розмови. Але, оскільки вона дозволила йому звертатись на ім'я, було б дивно сказати, що вони не близькі. Я дійсно втомилась від цієї людини, - так говорили її очі, але вони були сповнені теплом, а не відстороненням. Вона знала, що Амане просто жартує. – Тоді я візьму його. Байдуже, що станеться з будинком. – Наприклад? – …Наприклад, я заскочу і поприбираю. – Буду вдячний за це. – А якщо заповню холодильник їжею? – Тоді я зможу насолодитися сніданком, і залишиться на вечерю. Маленькі жарти Махіру були дуже мирними, навіть музикою для вух, чого він і прагнув. Проте, подібні реакції трохи засмучували її. Погрози не здавались погрозами, вони лише підкреслювали її доброту, і були причиною для усмішки. – Відчуття, немов зі мною поводяться як із дурненькою. – Звісно ні. Здавалося, якщо він продовжуватиме дражнити її, вона підніме метушню. Попри власне бажання побачити, як вона дується, Амане приховав посмішку і поглянув на Махіру. Над главою працювали: Переклад: mafeto1 Редагування: mafeto1
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!