Куди потрапив ключ

Після несподіваного суботнього пориву матері, Амане і Махіру почали по-інакшому зверталися один до одного, але більше нічого особливого не сталось.

Взаємини також не відразу покращились, однак, після змін у звертанні, відношення Махіру дещо пом’якшилось,

– …Ем, Амане-кун.

Недільного вечора Махіру з'явилася трохи раніше, обличчя показувало деяку незручність... чи занепокоєння.

Амане впустив її, але не розумів, чому вона так невпевнено поводиться.

Він задумався, чи це не через те, що називає її на ім'я, але Махіру без вагань кликала його по імені, тож, тут ховалось дещо інше.

Обидва сіли на диван. Амане поглянув в бік Махіру і помітив, як вона дістає хустинку з кишені фартуха.

Поки він гадав, що відбувається, Махіру розкрила охайно складену хустинку і дістала ключ, що відблискував тьмяним світлом.

Він мав певне уявлення про цей ключ, адже його Амане дав їй днями.

– ...Я повертаю цей ключ. Вчора ввечері не змогла цього зробити. Забула про нього, тож не змогла повернути його тобі... Мені дуже шкода.

– Зрозумів.

Схоже, вона була стурбована тим, що забрала ключ з собою, не повернувши його.

Зрозумівши причину такої поведінки, Амане глянув у бік ключа на хустинці.

Замислившись над цим, він збагнув, що Махіру практично щодня приходить до нього, щоб приготувати вечерю. І хоча Амане відчиняв їй двері, бували моменти, коли він вирушав довшою дорогою додому і його не було у квартирі, чи коли був трохи зайнятий, тож їй доводилося деякий час чекати назовні.

Надто жорстоко було б змушувати когось чекати перед дверима в таку погоду, не кажучи вже про дівчину.

Кажуть, що найбільший ворог дівочого організму - холод, і, опинившись на її місці, Амане теж відчував би дискомфорт.

Зважаючи, що Махіру заходить щодня, було б легше передати їй ключ.

– Думаю, було б добре, якщо ти залишиш ключ собі.

– А?

– Можеш повернути, коли ми не матимемо спільного.

Це здавалося Амане цілком розумним. Тепер, коли ключ був у Махіру, вона могла б залишити його собі, але вона не виглядала переконаною.

– А-але.

– Вірніше, мені клопітно щоразу йти відкривати двері.

– Твої справжні думки просочуються.

– Ти ж не плануєш зловживати ним.

– Ну, якщо ти так кажеш…

Минуло близько місяця відтоді, як Амане отримав від неї вечерю, і попрохав готувати у нього, і йому почало здаватись, що він добре розуміє її особистість.

Вона була розсудливою і мала чисте сумління. Як від людини, ніхто не очікує від неї підступності.

Маючи ключ, вона не передавала його комусь іншому і не прослизала у квартиру, коли Амане не було. Махіру - людина, якій можна довіряти.

– Ну, тебе ж втомлює щоразу натискати на дзвінок, так?

– Навіть якщо ти так кажеш, мені здається, що це ставлення недбале.

– Я даю ключ, бо довіряю.

Почувши ці слова, очі Махіру розширилися, вона заніміла, а потім насупилась.

Скептицизм на її обличчі супроводжувався іншою, невідомою емоцією.

Але Амане просто передав ключ Махіру задня уникнення зайвого клопоту. Якщо вона справді не хоче, то він готовий піти на компроміс.

Махіру, втім, озиралась між ключем і Амане... перш ніж зітхнути.

– …Зрозуміла. Тоді, тимчасово позичу.

– Угу.

– Амане-кун, я не впевнена, чи ти поводишся великодушно, чи недбало.

Боже, - сказала вона з деякою іронією, а Амане у відповідь криво посміхнувся.

– Це я.

– Це не те, що ти маєш говорити про себе.

Хмф, - холодно зауважила вона, і Амане всміхнувся яскравіше, ніж раніше.

Схожи, вони вже були достатньо близькими, щоб вести такі пусті розмови.

Але, оскільки вона дозволила йому звертатись на ім'я, було б дивно сказати, що вони не близькі.

Я дійсно втомилась від цієї людини, - так говорили її очі, але вони були сповнені теплом, а не відстороненням.

Вона знала, що Амане просто жартує.

– Тоді я візьму його. Байдуже, що станеться з будинком.

– Наприклад?

– …Наприклад, я заскочу і поприбираю.

– Буду вдячний за це.

– А якщо заповню холодильник їжею?

– Тоді я зможу насолодитися сніданком, і залишиться на вечерю.

Маленькі жарти Махіру були дуже мирними, навіть музикою для вух, чого він і прагнув. Проте, подібні реакції трохи засмучували її.

Погрози не здавались погрозами, вони лише підкреслювали її доброту, і були причиною для усмішки.

– Відчуття, немов зі мною поводяться як із дурненькою.

– Звісно ні.

Здавалося, якщо він продовжуватиме дражнити її, вона підніме метушню. Попри власне бажання побачити, як вона дується, Амане приховав посмішку і поглянув на Махіру.

Над главою працювали:
Переклад: mafeto1
Редагування: mafeto1