Ангел приголомшена енергійністю

Розділ 24 - Заздрість Ангела

– До речі, мама була в шоці, побачивши, що в тебе, Амане, з’явилася така гарна дівчина. Вони обоє мовчали. Амане був надто стомленим, аби заперечувати, а Махіру не знала, що робити. Шіхоко сприйняла мовчання за згоду... точніше, неважливо, що їй скажуть, та думатиме, що вони приховують своє зніяковіння. Шіхоко втупилася в Махіру допитливими очима. – Як справи, Махіру-чян? Зараз в Амане усе добре? – Е-е… ну, насправді… не думаю, що він помре… – Скажи вже щось хороше. – Але коли я вперше прийшла в цей дім, тут було дуже брудно. – Ну не будь такою суворою. Глянь, зараз уже чисто, так? – Але тому, що я допомогла з прибанням. – Ну, е-е, так, мушу подякувати тобі за все, від їжі до прибирання, та решту. Коли йшлося про це, то Амане дійсно у великому боргу перед Махіру. Саме завдяки її присутності Амане досі живе комфортне життя, і він би не вагаючись низько вклонився та подякував Махіру, але не зробив так, бо їй цього не хотілося. Проте, аби віддячити Махіру, Амане збирався щодня наполегливо працювати. Однак Шіхоко сприйняла ці слова не зовсім правильно. – Ну-ну, Амане, то ти постійно дозволяєш Махіру-чян допомагати, а не лише цього разу? Ну що за проблемна дитина... звучить, ніби ви живете разом. – Це не так!! Як ти до такого додумалась!? Вона просто живе по сусідству!" – Ой-ой, це доленосна зустріч! Амане, це ж чудово, що про тебе піклується така гарна і здібна дівчина, еге? – Я не можу заперечувати, що вона гарна і здібна, але посперечаюсь із тим, що це доленосна зустріч. – Хіба це не романтично? – Я не це мав на увазі! Я кажу, що ми не зустрічаємося!" – Ну-ну. Шіхоко явно припустила, що Амане намагається приховати своє зніяковіння, в той час як щоки останнього мало не сіпалися. Вона завжди сприймала подібні події як поживу для власних дивних ілюзій, а син, якого мама дратувала подібним незліченну кількість разів, зітхнув найважче за останні кілька місяців. А Махіру, приголомшена разючим тиском, озиралася то на Амане, то на Шіхоко, явно розгубившись, як їй діяти. – Махіру-чян, Махіру-чян, можливо, це материнське упередження до власного сина, та наш Амане зараз нечемний і нечесний, але насправді він прямолінійний і джентльмен, тож можеш вважати, що в тебе хороший улов. У нього зовсім немає досвіду спілкування з дівчатами, тому, Махіру-чян, тобі треба за ним уважно наглядати. – Мам, що ти плетеш, помовч. Останнє слово було явно зайвим. – Але ж я кажу правду. Власне, почнімо з того, чому ти не шукав собі дівчину? Добре, що ти схожий на Шюто-сана; може це того, що ти юно виглядаєш? – Перестань надокучати. – Може тобі варто показати Махіру-чян свої круті сторони?" – Я не буду, і вона не хоче їх бачити. – Ну ось, знову. Махіру-чан, може мені його причепурити так, щоб тобі сподобалося? Амане досить гарний, якщо трохи прибреться, розумієш? Побачивши, як Шіхоко широко всміхється, штрикаючи в Амане ліктем, Махіру невиразно, розгублено посміхнулася, мабуть тому, що була тут безпорадною. У певному сенсі, Шіхоко була по-справжньому жахливою і залякала зазвичай врівноваженого Ангела. – Мам, ти дуже набридажш Шіїні. Поквапся і йди вже додому. – То ти вже зовсім дорослий, ге? Хочеш, щоб я пішла. Дійсно, я заважаю тобі проводити прекрасний час із дівчиною, тож маю піти". – Просто йди вже. Амане надто втомився, щоб заперечувати, і Махіру, певно, теж виснажилася від того, що Шіхоко була такою жвавою. Він глянув на Махіру і переконався, що та трохи зморилася. Очікувано, адже Махіру тиха, спокійна дівчина, яку змусили брати участь в такій напруженій розмові, після якої навіть Амане геть виснажився. Амане вирішив заспокоїти Махіру і махнув рукою, виводячи Шіхоко за двері. Остання ж виглядала дещо незадоволеною. Однак Шіхоко не говорила, що збирається лишатися, певно, через прояв турботи, хоча явно не в те русло. – Ах, Махіру-чан, нумо обміняймося номерами. Потім розповіси мені як справи у Амане. – Ге, д-добре…? Зрештою Шіхоко налагодила зв’язок, за який Амане, приклавши руку до чола, мусів попросити прощення. Пливучи за течією, Махіру слухняно обмінялась номером телефону. Не було жодних сумнівів, що Шіхоко почне лізти до Махіру. – Мені дуже шкода. – А тепер, я залишаю свого Амане на тебе. – Шіхоко тримала Махіру за руки з посмішкою чеширського кота, а Амане вирішив надіслати повідомлення татові: "Будь ласка, вгамуй трохи маму". – Я втомилась… – Вибач, що сюди заскочив цей ураган. Шіхоко не затрималася надовго, але сидячи пліч-о-пліч на дивані, вони вже були стомлені. Амане зсунувся на дивані, затуливши обличчя руками, і глибоко зітхнув. Махіру була дещо обачнішою, але її зазвичай розправлена спина теж зігнута сильніше, ніж зазвичай. – Мені справді шкода, що я відправив її, не роз’яснивши непорозуміння. – Ну, нічого страшного, не так багато шкоди завдано… – Ні, буде клопіт... схоже, вона дуже зацікавилась тобою, Шіїно... тепер вона багато надокучатиме тобі... Амане знов створив Махіру проблеми, і через це відчував сильну провину перед нею. Шіхоко побачила дівчину свого сина (хоча це непорозуміння), а їй надзвичайно подобалося усе миле, тому ту дуже зацікавила Махіру, і вона буде дійсно любити останню, до набридливого рівня. – Фуджіміє-сан, схоже, Шіхоко-сан і справді про тебе піклується. – Гарно сказано, але вона надокучає... Не те щоб вона геть безтолкова, але такий її прояв любові — це не те, чого хотів Амане. Він також винен у тому, що був надто недбалим, тож не йому про це говорити, але попри те, Амане вважав, що Шіхоко лізе не у свої справи. Амане дуже вдячний мамі за її почуття, але, чесно кажучи, вона завдавала йому клопоту, і йому хотілося тримати із нею дистанцію. – …Це чудово. Пробурмотіла Махіру, а Амане подивився на неї. – Що? – Твоя мама доволі енергійна, але добра. – Вона просто галаслива і нав’язлива. – …Але це теж чудово. Це не просто ввічливість, у її погляді виднілася заздрість. Махіру квапливо пробурмотіла й опустила очі. Амане глянув на неї, її личко було меланхолійним, ніби готове розбитися від дотику. Хто завгодно подумав би, що вона крихка. Махіру виглядала не просто втомленою, а ще й кволою та ефемерною. Здалося, ніби вона відчула на собі погляд Амане, бо раптом підняла голову й усміхнулася. Обличчя Махіру набуло звичного виразу, ніби нічого не сталося, і відкинулася на диван, що було рідкісним вчинком. – Махіру-чян, га? – …Чого це ти раптом? – Нічого... давно вже мене не кликали на ім'я. Зазвичай мене називають Шіїною. Амане здивувався, дізнавшись, що до суперпопулярного Ангела ніхто так не звертався, але то певно того, що всі боялись кликати її на ім'я. У школі вона бездоганний Ангел, і ніхто не наважиться її так називати. До того ж, були й ті, хто називав її на прізвисько, хоча вона це ненавиділа. – Якщо не друзі, то батьки, правильно? – Мої батьки не кликатимуть мене так. Точно ні. Миттєва крижана відповідь. Амане ненароком зиркнув на обличчя Махіру і побачив, що воно втратило колір. Беземоційне, намовби порожнє, ба навіть неживе. Через ідеальне личко перед ним, Амане на мить подумав, що Махіру лялька. Однак це тривало лише коротку мить, бо тільки-но Махіру помітила погляд Амане, то сховалася за стоїчним виразом обличчя і насупилася, наче її щось непокоїло. – ...У всякому разі, це рідкість. Тихо пробурмотіла і зітхнула. Амане зрозумів, що в Махіру погані стосунки з батьками. Часом, згадуючи своїх батьків, вона демонструвала крижаний погляд. Махіру ніколи не їла разом із батьками, ненавиділа свій день народження, а з того, що вона розповідала, можна було припустити, що в її сім’ї є проблеми... але Амане й подумати не міг, що батьки не кличуть її на ім’я. – …Це чудово. Коли вона це пробурмотіла, можна було засумнівався в її почуттях. – Махіру. Амане невимушено назвав її ім'я, чого ніколи не робив. Очі карамельнього кольору моргнули. То було несподівано, тому Махіру, вочевидь, розгубилася, показавши незрілість, сховану за звичайною поведінкою та виразом обличчя. Було б доречно сказати, що її захопили зненацька. – Хтось міг би називати тебе на ім’я, правда ж? – …Ну, ти маєш рацію. Незграбно підмітив Амане, і через деякий час у Махіру з'явилася ледь помітна посмішка. Від розслабленої посмішки серце Амане запульсувало. – …Амане-кун. Махіру прошепотіла його ім'я і пульсація стала сильнішою. Ще кілька хвилин тому Амане не звернув би на це увагу, бо Махіру використовувала його лише тоді, коли розмовляла з мамою... але коли вона звернулася до нього так наодинці, він відчув, як у серці щось защеміло. – Будь ласка, не клич мене так на людях. – …Знаю. Ти так само не обмовся. – Зрозумів. Це таємниця. Амане не наважився прямо дивитися на усміхнену Махіру. – Авжеж, – стисло відповів Амане і глянув убік, вдаючи, що змінює позу, уникав тієї посмішки. Над розділом працювали: Переклад: mafeto1 Редагування: hecl