Мирний куточок і напад ворога

Амане планував передати фрукти Махіру одразу після отримання і то, певно, була помилка.

– А-мане. – Щойно почувся дзвінок у двері і високий, пустотливий  голос, він усвідомив ситуацію й схопився за голову.

Амане був вдячний, що Махіру заскочила у суботу приготувати обід, і вважав це благословенням небес.

Насправді, карбонара, яку вона приготувала була дуже смачною. Густий соус і чорний перець ідеально поєдналися і смакували надзвичайно.

Взагалі-то, провинилася не Махіру. Так, це дійсно не її проступок.

Проступок полягав у тому, що Амане не зауважив, чому… родичка, котра любила сюрпризи і неординарність, сказала йому залишатись вдома.

– …Ем, Фуджіміє-сан? Хіба це не доставка..?

– Ні. Мама взяла ключ і пройшла через вхід в будинок…

Якщо поміркувати, то винний Амане, бо сприйняв слова матері за чисту монету, тоді як вона, хай там що, хотіла його побачити.

Неможливо, щоб його мама нічого не замислила.

– …Ге, мама??

– Швидше за все, мама хоче побачити, чи зараз у мене все добре… вона не говорить мені про це наперед, бо я спробую від неї вислизнути.

– Ах-х…

– У мене суперечливі почуття, бо здається, ніби ти згідна, але це неважливо.

Проблема в тому, що робити з Махіру, яка знаходиться тут.

Якби мама була біля входу в будинок, Амане міг би відправити Махіру додому. Однак, оскільки вона вже під дверима, він не міг відпустити Махіру.

Якщо Амане її відпустить, то мама точно зустріне Махіру, і виникне непорозуміння. Махіру такого б теж не хотіла.

Що мені робити? Поки Амане мізкував, інтервали між дверним дзвінками скорочувалися.

…О боже.

– ……Вибач, Шіїно, іди в мою кімнату. Будь ласка.

– Ге, та-так?

– Тримай це. Я спробую вивести маму назовні, і тоді ти підеш додому. Вибач за це, але прошу.

Амане справді не мав іншого вибору, окрім як сховати Махіру.

Обід приготовано, але помешкання вони вже прибрали, тому все гаразд.

Черевики можна сховати в шафці для взуття, а ковдру та інші її особисті речі він перенесе до кімнати.

Поки Махіру буде в кімнаті Амане, він запропонує мамі щось поїсти і, щойно інспекція закінчиться, вона, ймовірно, погодиться. Але якщо мама наполягатиме на огляді його кімнати, він їй відмовить.

Амане попросить приготувати страви, інгредієнтів для яких у холодильнику немає, і вони разом підуть на закупи. Саме в цей час Махіру мала б піти, чи так він запланував.

Прохаючи, Амане вручив їй запасний ключ, мовляв, зараз я не маю вибору. – У-угу. – Махіру кивнула, хоч і виглядала схвильовано.

Коморою не користуються, тому без опалення цієї пори року в ній буде дуже холодно.

А в кімнаті Амане було опалення і м’яка подушка, тому вона не сидітиме на голій підлозі, знемагаючи від холоду.

– …Тоді лишаю це тобі. А сам я розберуся з мамою…

Амане вже ментально втомився ще до того, як зустрів маму. Як тільки він підійшов до дверей, Махіру мовчки прошмигнула в його кімнату.

Упевнившись, що Махіру зайшла, Амане неохоче відчинив двері.

– Божечки… Амане, ти довго. Я гадала, ти спиш, але виглядаєш дуже жваво.

Перед Амане одразу ж постала його мама, яку той не бачив з літніх канікул.

Вона його матір, але її зовнішність нехтувала віком, і в неї досі був той звичний, радісний погляд, що й колись удома. Можна сказати, що не лише її зовнішність нехтує віком, а ще й поведінка.

– Так-так, я жвавий, тож можеш тепер повернутися додому?

– Це так ти ставишся до власної мами..? Щоб приїхати, я витратила години, розумієш? Може якось винагородиш мене?

– Дуже дякую за довгу поїздку сюди, будь ласка, вертайся додому.

– Все ще кажеш подібне? Не надто ти милий, не те що Шюто-сан.

– Я хлопець, чого мені бути милим?

"Ай", — агресивно видав Амане, але настрій його матері, Шіхоко, не зіпсувався, бо вона лиш захихотіла, приймаючи це за бунтівний період Амане.

– Можна мені увійти?

– Чекай, я такого не казав.

– За оренду платили я і Шюто-сан, розумієш?

Щойно вона це сказала, в Амане не було можливості відмовити, і  він міг тільки відчинити двері з похмурим виглядом, запрошуючи Шіхоко зайти.

Певна річ, Амане йшов уздовж стіни де була спальня і, блокуючи їй вхід туди, вів її до вітальні.

– До речі, мамо, дзвони перед тим як приходиш. Я вже дорослий.

– Ой, леле, якщо я буду приходити без раптової перевірки, то не побачу, чи все гаразд у мого синочка, розумієш?

– Гр-р… бачиш, тут все добре. Все поскладано.

– Авжеж. Мене це шокувало. Вдома ти цього не робиш, Амане, але ти доволі самостійний. Такого я не очікувала.

Шіхоко оглянула вітальню, киваючи, немовби була в захваті.

Звичайно, все було чисто і охайно, бо Амане з Махіру працювали разом, аби прибрати квартиру, і він підтримував порядок завдяки її порадам та нагадуванням. Це все було за сприяння Махіру, але наразі Амане не міг сказати те Шіхоко.

– Твоя шкіра гарно виглядає. Схоже ти правильно харчуєшся.

– …Угу.

Амане відвів погляд, бо це теж було завдяки Махіру.

– Здається, ти готував… га, на двох?

Наманікюреним пальцем вона показала на столові прибори.

Обідало двоє людей, тому там були дві тарілки. Амане був недбалим і не помітив цього, але не схоже, що Шіхоко проти.

– Друг заходив.

І то не було брехнею.

Амане вагався, але вони вже були на рівні друзів, тому його слова не здавалися неправдивими. Хоча про стать друга він нічого не говорив.

Відповідаючи, Амане щосили намагався не виглядати схвильованим. – О~, – відповіла Шіхоко, озирнувшись по вітальні, бо вочевидь її це не переконало.

Якимось чином Амане вдалося обманути маму, але з нього капотів холодний піт.

– Що ж, задовільно… хоча відчувається, ніби хлопчина живе не сам.

Шіхоко роззирнулася, поставила декілька питань, отримала відповіді й зробила таке припущення.

У певному сенсі, це було очікувано. До більшості з цього доклала руку Махіру.

– Тепер нема чого переживати, правда ж, мамо?

– Так. Мене це дійсно шокувало. Коли ти був удома, то нічогісінько не вмів робити. Схоже ти виріс.

– …Ну, я можу вирости.

Відповідаючи, Амане мовчки собі докоряв, байдуже з чиїх вуст виходять оці слова. – Ти старанно попрацював, – засяяла Шіхоко.

Амане не сприйняв компліменти, бо не він той, хто це зробив.

Однак, сказати правду не міг, а міг лише терпіти і просити маму повернутися додому.

Принаймні, перевірку вона закінчила.

Може вона піде і без прохань щось приготувати… але якраз коли Амане про це подумав.

– А тепер я перевірю спальню.

Впала фінальна бомба, і Амане широко розплющив очі.

Перевірить спальню. Іншими словами, його кімнату… спальню.

Махіру, звичайно, всередині. Якщо її знайдуть, Амане легко уявив, як ситуація стане набагато гіршою, ніж початкова перспектива зустрічі.

– Ге, що? Ти не можеш увійти, навіть якщо ти моя мама.

– Ох, невже там щось непоказне?

– Зазвичай, у старшокласника будуть одна чи дві непоказні штуки, правда ж?

– То ти це визнаєш, ге?

– Так, я це визнаю, тому не заходь.

Доклавши усіх зусиль, Амане мусів зупинити її тут. Навіть якщо його почуття гордості буде зруйноване, Амане до останнього мусить ховати існування Махіру.

Зараз, якщо Махіру побачать у кімнаті Амане, Шіхоко точно матиме щасливі ілюзії, а саме цього він хотів уникнути, незважаючи ні на що.

Амане уперто відмовлявся впускати Шіхоко, по суті, викрикуючи "ні" і стоячи перед дверима. Шіхоко швидко збагнула, що всередині кімнати щось сховано. – Ховаєш щось від мами~, – посміхаючись, насувалася вона.

"Мені дуже шкода, але я маю спинити тебе, навіть якщо треба буде застосувати силу", — так думаючи, Амане подивився в очі Шіхоко.

Але з його кімнати почувся глухий стук.

– Амане.

– Так?

– Що ти ховаєш всередині?

– …Тебе це не стосується, мамо.

– Ось як ти заговорив. Я зрозуміла.

Посмішка стала ширшою.

Шіхоко чинила непереборний тиск і щоразу, бачачи цю посмішку, Амане відчував сильний дискомфорт, а його бажання відмовляти значно виснажувалось.

То була сила звички — те, що Амане змінити не міг.

"Грр", — поки Амане невдоволено бурчав, Шіхоко скористалася з нагоди і поклала руку на двері.

Було надто пізно, аби шкодувати.

Шіхоко обійшла Амане і відчинила двері, щоб перевірити той звук.

А за дверима…… була красива дівчина, яка обхопивши подушку на колінах, сперлася об ліжко.

Очі заплющені, дихання рівномірне… по суті, Махіру спала.