Почувши це, Лін Сюечень спокійно окинув Мо Веньюаня поглядом.
— Тут усе ще надто близько до секти Тисячі Клинків. Щоб уникнути зайвих проблем, безпечніше подорожувати вночі.
— Зайвих проблем? — скептично перепитав Мо Веньюань, згадавши, як кілька душ перетворилися на попіл у його Вогні Пожирач Душ. — Оця наволоч? Скільки прийде — стільки й уб’ю.
— Якщо не помиляюся, ти наразі виживаєш завдяки моїй сутності, так?
Це просте речення залишило Мо Веньюаня без слів. Помовчавши, він усвідомив, що заперечити не може, й лише роздратовано відвернувся.
Небо майже зовсім стемніло. Лін Сюечень підвівся й рушив уперед. Мо Веньюань, маючи гостре око, помітив, що поламаний меч залишився на землі, і поспішив окликнути:
— Ти забув меч.
— Це просто меч, який я випадково підібрав під час втечі. Це не мій родовий духовний меч.
Лін Сюечень спокійно глянув на нього й пішов далі. Мо Веньюань почухав потилицю — він не розумів, що таке «родовий духовний меч», але мовчки побрів слідом.
— Слухай...
— Гм-м?
— Можеш знайти мені одяг? — Мо Веньюань довго збирався з духом, перш ніж поставити це питання. Йому було не холодно, але подертий одяг, що висів на ньому, виглядав геть ганебно.
На свій подив, він побачив, як обличчя Лін Сюеченя раптом набуло дивного виразу. Той окинув його поглядом з голови до п’ят, аж Мо Веньюань почав сердитися:
— Ей, чого витріщаєшся?
— Я думав... ваш суккубівський стиль завжди такий.
— Що?! — Мо Веньюань не повірив своїм вухам. — Та хто нормальний носить таке?!
Лін Сюечень тихо відвів погляд. Суккуб перед ним, мабуть, трохи відновив сили, бо вже не виглядав таким блідим, як спочатку. Його довге біле волосся стало м’яким після того, як Мо Веньюань потай його впорядкував, тож обличчя здавалося ще витонченішим і прекраснішим.
А тепер ті кроваво-червоні, звабливі очі дивилися на нього з досадою:
— Гей, поясни! Що значить «завжди такий»? Ти бачив інших суккубів?
(Вибачаюсь. Згадала жарт:
— Ти найревнивіший хлопець з усіх, кого я знаю.
— Ти знайомий з іншими хлопцями?)
Лін Сюечень похитав головою й більше нічого не сказав. Просто дістав свою сумку зберігання та передав її Мо Веньюаню.
— Це що ще за штука? — Мо Веньюань прийняв сумку, поворушивши в руках легку тканинну торбинку. — Тут одяг?
— Тут усе, що я маю. Але… — він на мить замовк, і вже звичним спокійним тоном додав: — Як бачиш, я тепер каліка. Навіть сумку зберігання відкрити не можу.
— Якщо зможеш відкрити цю сумку, то всередині є… — Лін Сюечень не встиг закінчити фразу, як побачив, що Мо Веньюань спокійно просунув руку в сумку зберігання й почав у ній ритися.
Це була сумка зберігання високого рівня — силоміць її не відкрити без культивації щонайменше рівня Зародок Душі. Невже в цього суккуба справді така висока культивація?
Але Лін Сюечень не встиг замислитись — Мо Веньюань вже витягував речі одну за одною, бурмочучи собі під ніс:
— Що це в тебе за смак такий? Чому весь одяг білий? Як у тих із Церкви Світла...
Лін Сюечень не розчув, що саме він бурчав. Лише спостерігав, як той спокійно перевертає вміст сумки — і в нього мимоволі стиснулось серце: а як же еліксири, які він туди поклав?..
Нарешті, серед купи білого одягу Мо Веньюань дістав довгий халат. З першого погляду той був чорним, але при уважнішому розгляді в тканині пробивалися темно-червоні візерунки. Матерія була щільна й м’яко спадала донизу.
Мо Веньюань явно залишився задоволений. Не вагаючись, просто зняв подертий одяг перед Лін Сюеченем.
— Ти!.. — Побачивши оголене тіло суккуба, Лін Сюечень миттєво розгубився. Відвернувся, силоміць стримуючи шалене серцебиття. — Безсоромний!
— Що? — Мо Веньюань якраз був напівроздягнений, але підійшов ближче. — Це ж просто перевдягання. У вас, людей, стільки правил...
Лін Сюечень не очікував, що суккуб підійде так близько, й різко обернувся в інший бік:
— Швидше вдягайся!
У цю мить комір Мо Веньюаня був розхристаний, сніжно-біле волосся спадало на міцні груди, а чіткі лінії талії та живота зникали під краєм вільного пояса. Темний халат лише більше підкреслював молочно-білу шкіру.
На диво, цілком пристойний і строгий одяг, одягнений на суккуба, набував зовсім іншої, звабливої привабливості.
— Хм. Поводиться, як і личить негіднику! — з огидою подумав Лін Сюечень.
Мо Веньюань щиро не розумів, чому Лін Сюечень так бурхливо реагує. Просто перевдягання — хіба це щось особливе?
— Ми ж обидва чоловіки, чого тут соромитися? — пробурмотів він, але швидко натягнув одяг. — Все, я вдягнений. Можеш повертатися. Люди — такі клопітні.
Лін Сюечень обернувся — і відразу впізнав халат.
Секта Тисячі Клинків, яка вважала себе провідною мечною сектом, мала суворі вимоги. Уніфікований білий одяг був обов’язковим, і Лін Сюечень зазвичай носив саме учнівські шати.
Але його вчитель не хотів, щоб той увесь час лише культивувався, і час від часу спускав його з гори в світ людей. Цей темний халат був саме подарунком від його майстра.
У словах його вчителя тоді прозвучало:
— Ти весь час носиш цей білий одяг — у мене вже очі болять. Зміни колір хоч іноді.
Лін Сюечень і Мо Веньюань мали схожу статуру, тому халат ідеально йому підійшов. Глянувши на впевненого в собі, гордого Мо Веньюаня, Лін Сюечень згадав, як вчитель постійно казав, що він надто суворий і негнучкий.
Може, саме таку людину вчитель і хотів бачити? Здається, цей халат справді знайшов свого власника.
Мо Веньюань, звісно, не здогадувався, про що думає Лін Сюечень, але той раптом ніби засумував. Люди — такі непередбачувані!
Хоча він і бурчав подумки, та все ж витяг із сумки ще один халат такого ж фасону, як у Лін Сюеченя, й подав йому:
— Тобі теж слід переодягнутися.
Після цих слів, не чекаючи відповіді, він сам обернувся спиною:
— Не хвилюйся, я не підглядатиму. Давай, переодягайся.
Невдовзі позаду почувся шелест одягу. Коли пролунав голос Лін Сюеченя:
— Готово, — Мо Веньюань обернувся.
На ньому був простий білий халат. Його постава була стрункою, мов меч, уся фігура випромінювала холодну відстороненість. Погляд був ясним і гострим, з ледь помітним відтінком криги — жодного тепла.
Його вузькі очі, схожі на очі фенікса, мали трохи підняту форму, і зараз у них майнуло легке здивування:
— Чого ти на мене витріщаєшся?
Саме тоді Мо Веньюань усвідомив, що дивиться на Лін Сюеченя занадто довго. Він не відчував сорому, натомість на куточку його вуст з’явилася легка усмішка:
— Як на мого контрактного напарника — виглядаєш гідно.
Намір був похвалити — мовляв, і вигляд у Лін Сюеченя чудовий, і постава не гірша за небесних безсмертних. Але він не очікував, що той лише холодно пирхне й піде далі.
Дивлячись йому вслід, Мо Веньюань уперше за довгий час відчув легкий головний біль.
Невже навіть похвалити не можна? Справді, люди — такі клопітні!
Пробурчавши ще кілька слів подумки, він усе ж слухняно поплентався слідом. У цьому чужому світі, щоб вижити й здобути силу, йому доводилося триматися за свого контрактного напарника.
Після кількох днів подорожі за Лін Сюеченем терпіння Мо Веньюаня вже майже скінчилося.
Дивлячись на тонку фігуру попереду, він нарешті не витримав:
— Лін Сюеченю, ти куди взагалі йдеш? Скільки нам ще йти?
Це було вперше за кілька днів, коли Мо Веньюань звернувся до нього на ім’я. Побачивши, як той зупинився, він відразу наблизився, із нотками скарги в голосі:
— Ми вже так довго йдемо. Ну хіба не можна було знайти якусь повозку чи ще щось?
— Раніше я пересувався літаючи на мечі.
Голос Лін Сюеченя залишався беземоційним, та всередині він гірко всміхнувся.
Той Лін Сюечень, що колись вразив дев’ять континентів одним лише мечем, більше не існував.
Якби цей суккуб знав, що він зараз не здатен навіть на елементарний політ на мечі, то, мабуть, пошкодував би, що обрав його — покаліченого — собі за контрактного партнера, чи не так?
— Що?! Політ на мечі?!
Очікуваного глузування не було. Лін Сюечень здивовано кліпнув очима.
Перед ним стояв суккуб із блискучими від захвату очима:
— Ти хочеш сказати, що можна просто літати в небі на мечі?!
— Так, усе вірно, — відповів Лін Сюечень, на мить замислившись, а тоді додав: — Це базовий курс для культиваторів меча.
Хто б міг подумати, що це лише поглибить захоплення Мо Веньюаня:
— Тобто тут багато хто може літати в небі? Це неймовірно!
Після цих вигуків він, здається, усвідомив, що трохи розхвилювався, й ніяково кашлянув двічі:
— У моїй рідній країні літати можуть тільки ті, хто має крила: крилаті демони або ж оці прокляті янголи з їхніми здоровенними крильми...
Пф, тільки згадавши про янголів, Мо Веньюань похмурнів. Думки його одразу змінили напрямок, і в очах з’явився ледь помітний вогник очікування.
— Сьогоднішнє зцілення ще не почалося. Як щодо того, щоб зробити це просто зараз?
Лін Сюечень не міг збагнути, звідки в очах суккуба така дивна іскра, але мовчки проколов собі палець і простягнув його Мо Веньюаню.
Той м’яко обхопив його зап’ясток і, вже звично, взяв краплю крові з блідого, витонченого пальця й увібрав її в себе.
За ці дні, під впливом його демонічної енергії, раніше зламані та викривлені руки Лін Сюеченя поступово відновлювали свою чітку й правильну форму.
Лін Сюечень відчув, як тепле, вологе дихання торкається пальця, і приємне поколювання пробігло з кінчика пальця вгору хребтом. У цю мить здавалося, що суккуб робить це навмисно — ніжно й ледь помітно проводячи іклами по подушечці пальця.
Він мимоволі затримав подих, опустив погляд — і зустрівся з вологими, соковитими очима кольору персикового цвіту, що, здавалося, усміхалися. З пальцем у роті суккуб, звісно, не міг говорити, й виглядав напрочуд слухняно.
— Досить. На сьогодні вистачить.
Палець несподівано висмикнули з рота. Мо Веньюань здивовано кліпнув очима. Що тепер не так із цим господарем? Він же ще не наситився!
Невдоволено пробурмотів, втупившись у Лін Сюеченя:
— Така крапелька щодня — і моя демонічна енергія відновлюється надто повільно, ти ж розумієш.
— Якщо твоя демонічна енергія відновлюється повільно — отже, й моє тіло загоюється так само повільно.
— Отже, щоб якнайшвидше відновити твою силу, чому б тобі не… — він нахилився до Лін Сюеченя з лукавою усмішкою, — спробувати більш ефективний спосіб?
Та Лін Сюечень зовсім не звернув уваги на ці слова.
Він дістав із обіймів сумку зберігання і подав її Мо Веньюаню:
— Витягни звідти еліксири та талісмани.
Але Мо Веньюань навіть не думав простягати руку. Він схрестив руки і з піднятою бровою подивився на Лін Сюеченя.
Чи справді той розраховував отримати допомогу, навіть не проявивши жодної щирості?
Лін Сюечень помовчав хвильку, потім змушений був знизити тон і м’яко промовив:
— Еліксири та талісмани потрібні для відновлення мого тіла. Я ж тепер просто смертний, мої рани ще не загоїлися повністю. Та й усі ці дні я давав тобі кров, тож тепер ти маєш дати мені змогу відновитися.
Побачивши, що Лін Сюечень добровільно пом’якшує тон і незвично ввічливо пояснює йому, Мо Веньюань легенько замурмотів, прийнявши пояснення.
Він витяг еліксири і талісмани зі сумки та байдуже кинув їх Лін Сюеченю.
Лін Сюечень узяв флакон із еліксиром, висипав одну пігулку, проковтнув її просто перед Мо Веньюанем, а потім сів навмання, схрестивши ноги, щоб медитувати.
Мо Веньюань, бачачи це, повільно підійшов до Лін Сюеченя, взяв його за зап’ястя і розпочав сьогоднішнє зцілення. Він навіть не помітив, що другою рукою Лін Сюечень міцно стискав талісман, який щойно витягли з сумки.
Саме тоді, коли Мо Веньюань подумав, що й сьогоднішній день мине в мовчазному лікуванні, Лін Сюечень несподівано заговорив.
