Інциденти на Землі, пов’язані з маною Наків, були досить відомими, і Пол також знав, що Хан походив з тренувального табору Ілако. Йому не знадобилося багато зусиль, щоб пов’язати блакитний шрам з Другим Ударом, що також допомогло пояснити, чому Хан був таким хорошим у порівнянні зі своїми однолітками.
Ліізу зацікавив шрам. Вона знову наблизилася до Хана і без жодних вагань підняла руку до його грудей.
Хан інстинктивно схопив Ліізу за руку, щоб зупинити її дії, і вони знову обмінялися довгим поглядом. Очі Пола розширилися, коли він побачив цю сцену. Він швидко підготував низку ввічливих слів, але вони не встигли вилетіти з його горла, оскільки Хан відпустив її руку.
Лііза ковзнула пальцями по долоні й передпліччю Хана, перш ніж дістатися до лівої сторони його грудей. Її чорні нігті м’яко дряпали шкіру Хана і пройшлися по червоній плямі на лівому плечі, перш ніж досягти країв блакитного шраму.
Ніколс провела пальцями по краях шраму, а потім зазирнула всередину. Для Хана було рідкістю, коли хтось інший торкався цієї частини його тіла, але дотик Ліізи відчувався як ніжний та виважений. Вона не завдавала йому жодного дискомфорту.
Зрештою Лііза поклала всю свою долоню в центр його грудей. Вона відчула, як б’ється серце Хана, а її погляд ковзнув по його обличчю. Їхні погляди знову зустрілися, і вони залишалися прикутими один до одного протягом декількох секунд.
Зрештою прибулиця прибрала свою руку й оглянула долоню. Хан не знав, про що вона думала під час цього процесу, але не відчував потреби ставити запитання.
— Він не зможе їздити верхи на Уґу, — пояснила Лііза, зрештою, переводячи погляд назад на обличчя Хана. — Вони ніколи не приймуть його.
— Йому доведеться ходити пішки? — запитав Пол, і на його обличчі з’явився складний вираз.
Не мало значення, наскільки талановитим був Хан. Глобал Армі вважала б його непридатним для тренувального табору на Нітісі, якби він не міг використовувати деякі з її основних функцій.
— Йому потрібно приручити [Адунс], — оголосила Лііза, перш ніж вказати на орла позаду себе. — Здається, ви називаєте їх Адунсами.
— У нас немає на це дозволу, — ввічливо відповів Пол. — З усією повагою, ваше командування висловилося досить чітко.
Хан хотів оглянути Пола, щоб вивчити його реакцію, але його погляд був прикутий до очей Ліізи. Здавалося, вона перебувала в такій самій ситуації, і її невиразне обличчя ледь ворушилося, коли вона давала відповіді.
— Вони не зможуть нічого сказати, якщо Адунс вибере його, — пояснила Лііза. — Я негайно відведу його до гнізда.
— Ми ще не проінструктували його! — поскаржився Пол, і Лііза нарешті відвела очі від Хана, щоб подивитися на солдата.
Пол явно пошкодував, що підвищив голос. Він опустив голову, і з його вуст вилетіли ввічливі слова: «Він мало знає про Нітіс. Будь ласка, вибачте йому, якщо він вас помилково образив».
Лііза обмежилася тим, що кивнула і повернулася до свого транспорту. Вона поплескала орла по шиї, і той опустив крило, щоб вона стрибнула йому на спину.
— Чого ти чекаєш? — запитала Лііза, помітивши, що Хан досі не зрушив з місця.
— Іди, — прошепотів Пол, наближаючись до нього і підштовхуючи його до Адунса. — Це твій шанс залишитися на Нітісі, але не роби дурниць. Зрозуміло?
— Так, сер, — швидко відповів Хан, наближаючись до істоти.
Орел стежив за його рухами трьома очима. Хан не міг не помітити відмінності з органами Наків. Третє око Адунса було вертикальним і трохи більшим за інші, але воно не випромінювало світла.
Адунсу, схоже, не сподобалося, що Хану довелося залізти до них на спину, але він сприйняв цю подію з бездоганним етикетом. Істота виявилася досить розумною і добре натренованою. Вона ні на мить не здригнулася, коли Хан наступив на темне пір’я та опинився позаду Ліізи.
З цієї позиції Адунс здавався ще більшим. Істота була майже три метри заввишки, а її крила в розгорнутому стані могли покрити шестиметрову площу. На його спині було достатньо місця для кількох людей, але Хан все ще намагався знайти місце, де б сісти.
Хан вивчав позу Ліізи та намагався наслідувати її. Її руки були на пір’ї на шиї орла, а стрункими ногами вона обхопила основи крил.
Хан не міг зробити те саме зі своєї позиції, тому він сів і спробував обхопити ногами спину Адунса, тримаючи пір’я прямо перед собою. Очевидно, він трохи віддалився від Ліізи, але все ще був досить близько, щоб торкнутися її спини, якщо присісти.
Несподівано орел видав тихий пронизливий крик, і Хан інстинктивно посилив хватку. Але його хватка зникла, оскільки його руки вирвали кілька пір’їн.
Очі Хана розширилися, коли він побачив темно-сіре пір’я у своїй руці. Усередині нього здійнялася паніка. Він фактично завдав шкоди істоті, яка, здавалося, займала важливе місце у свідомості Ніколсів.
Лііза не виявила жодних емоцій. Вона відпустила свою хватку і нахилилася назад, щоб схопити Хана за зап’ястя. Він дозволив їй підвести його ближче до своєї спини, і Пол ледь не знепритомнів, коли побачив, як інопланетянка обіймає Хана за талію.
— Ти не можеш тримати Адунса звідти, — швидко пояснила Лііза, перш ніж знову нахилитися вперед.
Хану довелося лягти на неї, щоб триматися за її талію. Його груди лежали на її спині, а її біле волосся часто падало йому на обличчя.
Хан повернувся до Пола й помітив, що солдат тримав голову, дивлячись на всю цю сцену. Його очі були широко розплющені, але вони перетворилися на повчальний погляд, коли вони впали на Хана.
— Я відправлю його до табору, як тільки ми закінчимо, — оголосила Лііза. — Не шукай його, якщо він не повернеться.
Пол хотів щось сказати, але Адунс раптом розгорнув крила і замахав ними, створюючи шторми з пилу і рельєфу місцевості.
Хан не втримався, щоб не обхопити ногами спину істоти, і те ж саме зробила його рука. Незабаром його обличчя торкнулося спини Ліізи, і холод її тіла поширився крізь одяг, досягнувши його грудей і щоки.
Адунс видав гучний крик, перш ніж знову змахнути крилами та відірватися від землі. Здавалося, істоті було важко злетіти, коли на її спині сиділо двоє людей, але вона все одно повільно набирала висоту.
Хан не міг висловити те, що він відчував, простими словами. Його ноги втрачали хватку на спині орла щоразу, коли той штовхав його вгору. Страх падіння загрожував заволодіти його розумом, але міцна постать Ліізи заспокоювала його.
Лііза майже не рухалася, поки Адунс здіймався й опускався в небі. Під час польоту вона здавалася частиною істоти, і Хан інстинктивно покладався на неї, щоб уникнути падіння.
Його обійми міцнішали, а тіло все ближче притискалося до неї. Хан практично лежав на ній, і його нестійке положення часто призводило до того, що його груди стикалися з її спиною.
Хан не міг висловити, наскільки він був стурбований своїми діями, але він зробив все можливе, щоб швидко відновити самовладання. Його ноги продовжували шукати стійку точку опори та врешті-решт знайшли її прямо над основою крил. Його хватка на талії Ліізи також ніколи не ставала жорсткою. Він робив усе можливе, щоб тримати її ніжно.
У якийсь момент вітер посилився, і Хан зазирнув за величезні крила, щоб оцінити ситуацію. Вираз його обличчя застиг, коли він помітив, що Адунс був уже високо в небі. Пол навіть зник з його поля зору.
Розмовляти з таким сильним вітром, що дув в обличчя, було важко, та Хан не хотів турбувати Ліізу, тому мовчав і насолоджувався подорожжю. Це був не перший його політ, але відчувалося, що це неначе вперше. Використання транспортного засобу навіть близько не могло зрівнятися з цим досвідом.
Орел був живий. Він реагував на короткі, але впевнені рухи Ліізи. Істота повертала праворуч, коли Ніколс тягнула його за праву сторону шиї, підіймалася вгору, коли вона підтягувала ноги, і прискорювалася, коли вона присідала ближче до шиї.
Хан не міг не захоплюватися такою майстерністю її польоту. Його тіло практично лежало на ній, тому він міг відчувати, коли її м’язи напружувалися або розслаблялися.
Дивовижний краєвид з висоти неба і неймовірний досвід польоту на інопланетній істоті змусили Хана ігнорувати неминуче збудження, викликане цією ситуацією. Він зосередився на вивченні рухів Ліізи, замість того, щоб звертати увагу на її м’які вигини. Ці відчуття все ще сягали його свідомості, але він постарався ізолювати їх у куточку свого розуму.
Адунс летів до гірського ланцюга, але уникав наближатися до осяяного міста. Хану вдалося розгледіти різні темні будівлі з дивними символами на поверхні, але істота розвернулася, перш ніж він зміг краще розгледіти архітектуру Ніколсів.
Температура впала, коли Лііза повела орла до гірської вершини, вкритої сірим матеріалом, що нагадував сніг. Хан намагався краще роздивитися місцевість, але Адунс раптом почав злітати вище в небо.
Час від часу вони ставали абсолютно вертикально, що змушувало Хана зосереджувати всі свої зусилля на тому, щоб не впасти. Його ноги встигли зачепитися за спину Адунса, але тварина врешті-решт склала крила і повернула голову в бік гори внизу.
«Не кажіть мені!» — Хан ледве встиг проклясти подумки, перш ніж орел пірнув у бік гори.
У цей момент його ноги втратили зчеплення зі спиною істоти. Тіло Хана розтягнулося в повітрі, і йому вдалося втриматися на Адунсі завдяки міцній фігурі Ліізи.
У голові Хана все зникло. Він міг думати лише про те, щоб міцніше триматися за Ліізу, поки Адунс прискорювався. Гори небезпечно наближалися, але істота раптово розкрила крила і відновила горизонтальний політ, перш ніж розбитися об темно-сірі скелі.
Раптове уповільнення змусило Хана впасти на спину Ліізи, але їй вдалося залишитися на місці навіть після цього сильного удару. Тим не менш, обличчя Хана визирнуло над її плечем і лягло поруч з головою.
— Вам справді потрібно було це робити? — не міг не запитати Хан, коли його щока торкнулася чола прибульця.
— Адунс роблять те, що хочуть, — відповіла Лііза, а потім ледь чутно захихотіла.
Ця подія здивувала Хана і змусила його повернутися до неї обличчям. Перед його очима розгорнувся усміхнений вираз обличчя Ліізи, але вона обмежилася лише поглядом на нього, перш ніж повернути голову.
— Ти все ще на мені, — нарешті сказала Лііза, і Хан швидко перекинувся на спину, щоб відновити попередню позицію.
Адунс більше не робив нічого небезпечного. Він продовжував літати серед гір, поки не видав гучний крик і не повернув до скелястої споруди, що мала низку порожнин.
Крик істоти відлунював серед гір, і інші подібні крики лунали в околицях. З заглиблень визирнули численні Адунси й привітали орла з поверненням у гніздо.
Лііза розслабила ноги, і Адунс м’яко спустився вниз, поки не приземлився біля підніжжя однієї з гір. У цей момент Ніколс випрямила спину, а Хан імітував її рухи, втягуючи руки.
— Я знаю, що люди не так добре переносять холод, як ми, — сказала Лііза, обертаючись до Хана. — Але ж мана дозволяє тобі витримувати стільки, чи не так?
Хан не міг не запам’ятати момент, коли Лііза підняла ноги, щоб повернутися до нього. Він знав, які вони були м’які, і його знання зробило цю сцену досить захопливою.
— Холод не повинен бути проблемою, — сказав Хан, переводячи погляд на обличчя Ліізи. — Чи справді я можу їздити на Адунсі, не наражаючи людей на небезпеку?
— Адунси — це... думаю, люди назвали б їх святими тваринами, — пояснила Лііза. — Моє командування не зможе поскаржитися, якщо тобі вдасться приручити одного з них до того, як вони дізнаються про це.
Далі
Том 2. Розділ 88 - Тест
Лііза розповіла, що її ідея, щоб Хан приручив Адунса була не зовсім законною. Однак, завдяки дрібниці він міг би уникнути можливих покарань і неприємностей. — Що мені потрібно зробити, щоб приручити Адунса? — врешті-решт запитав хан, вдивляючись у темну гору збоку від себе. Темне небо ховало гнізда, помічені під час польоту. Вони були десь на верхній половині гори. Час від часу звідти долинали пронизливі крики, але Хан не бачив над собою жодної крилатої фігури. — Підіймись на гору і дістанься до гнізд, — пояснила Лііза. Хан не втримався і кинув розгублений погляд на Ліізу. Її питання про холод раптом набуло сенсу. — У мене немає з собою належного спорядження, — поскаржився Хан, не згадуючи про те, що не має жодного уявлення про те, як лазити по горах. — У мене також немає їжі. Як я маю дістатися до гнізд? — Це твоя проблема, — спокійно відповіла Лііза. — Адунси не приймуть тебе, якщо не побачать твоїх зусиль. Гора — це випробування. Хан завагався. Його погляд перебігав між Ліізою та горою. Він знав, що його тіло вже перевершило нормальні людські стандарти, але подорож все одно могла вбити його. Він не мав імунітету до холоду та виснаження. — Я можу померти, — прокоментував Хан. — Тоді ти повинен зрозуміти, наскільки сильним є твоє бажання залишитися тут, — продовжила Лііза. — Люди не можуть привезти сюди свої машини, бо їхній шум лякає тварин. Я впевнена, що ваша армія не дозволить залишатися на планеті тим, хто не вміє їздити на транспорті. Лііза явно багато знала про Глобал Армі та її стосунки з Ніколсами. Хан почав задаватися питанням, чи була вона важливою фігурою всередині свого виду, але незабаром його думки повернулися до головного питання. «Я можу загинути, якщо спробую піднятися на гору, — подумав Хан. — Але мені доведеться повернутися на Землю, якщо я не знайду транспорт». Думки про Землю змусили його згадати про порожні почуття, які пожирали його зсередини. Хан раптом усвідомив, що його розум ніколи не затримувався на цих спогадах після телепортації на Нітіс. Прибуття на планету змусило його забути про проблеми, які його турбували. «Приїзд сюди насправді допоміг на деякий час» — зітхнув подумки Хан, перш ніж зістрибнути з орла. — Звідки мені знати, що Адунси не відкинуть мене, як це трапилося Уґу? — запитав Хан, не дивлячись на Ліізу. Прибулець був здивований такою раптовою зміною Хана. Раніше він не міг відірвати від неї погляду, але зараз, здавалося, його хвилювала лише гора. — Адунси не боягузи, — пояснила Лііза. — Вони поважають силу, тому ти повинен пройти це випробування. Крім того, у тебе є великий шанс приручити одного з них, навіть якщо ти не належиш до мого виду. — Чому це? — запитав Хан. — Ти пережив Нака, — пояснила Лііза, опустивши погляд, коли Хан повернувся, щоб подивитися на неї. — Я відчула твій біль. Вони теж відчують. Зрештою Ніколс знову підняла погляд і побачила, що Хан все ще дивиться на неї. Холодний вітер розвівав їхнє волосся і змушував його тріпотіти, але нікому з них, здавалося, не було до цього діла. — До речі, мене звуть Хан, — зрештою оголосив Хан, ледь помітно посміхаючись. — Полетимо разом, якщо я дістану Адунса. Хан повернувся до гори, не чекаючи на реакцію Ніколс. Він ступив на круту скелясту поверхню і почав підійматися на високу споруду. Після цієї пропозиції на обличчі Ліізи з’явився складний вираз. Вона ледь помітно посміхнулася, яку Хан не міг побачити, і спостерігала за ним, поки він пробирався по крутій поверхні. Було зрозуміло, що Хан нічого не знав про підкорення гір. Він обмежувався тим, що покладався на свою фізичну силу, щоб тягнути тіло вгору, не дбаючи про належні точки опори та не вивчаючи шлях попереду. Він стрибав на скелю, доки вона здавалася стабільною. Його кроки були навіть легкими, тому ніколи не спричиняли зсуву. Хан був спритним серед цього холодного і недружнього середовища. Він тренував свої ноги, щоб вони були найсильнішими та найшвидшими частинами його тіла. «Я фактично запросив її на побачення, — думав Хан, стрибаючи з каменя на камінь. — Вона навіть здається важливою тут. Чорт забирай, мої гормони». Хан знав, що на Нітісі він повинен поводитися належним чином, але не міг стриматися перед, здавалося б, смертельно небезпечним завданням. По правді кажучи, він навіть не був упевнений, чи зможе фліртувати з кимось належним чином так скоро після подій з Мартою. Однак Хан не міг контролювати свої смаки, і завдання змусило його відмовитися від частини своєї стриманості. Він навіть проігнорував можливі наслідки, які його дії могли мати для Глобал Армі, адже Лііза була не з тих, хто здасть його. Хан більше не помічав порожнечі всередині себе, коли почав сходження. Він навіть не усвідомлював, що це почуття перестало впливати на його розум. Місія в чужому світі й слабке передчуття, що спливало в його голові, змушували його ігнорувати все, що не стосувалося його поточного завдання. Зрештою, у разі успіху він отримає шанс знову літати. Будь-хто був би радий цьому. Зрештою, до його вух долетів звук ляскання крил. Хан побачив, як Лііза та її Адунс віддаляються вдалині. Вони залишили його одного посеред гірського ланцюга, що лише посилило небезпеку, яку відчував його розум. Хан продовжував здійматися ще трохи, поки не зупинився на відносно великій платформі, що виходила з поверхні гори. Його телефон швидко опинився в його руках, і пальці постукали по екрану, поки він не знайшов інструкції, які могли б йому допомогти. «Ретельно підготуйте своє спорядження, — читав Хан у телефоні. — Ретельно вивчіть маршрут, об’єднайтеся з досвідченими альпіністами, встановіть свій темп відповідно до вашої витривалості. Що ж, я приречений». Хан не втримався від сміху, коли зрозумів, що пішов всупереч усім порадам. Він був сам, у незнайомому середовищі, без жодного спорядження. Він міг би виграти приз як найменш підготовлений альпініст у будь-якому інопланетному світі. «Можливо, цьому не судилося статися, — зітхнув Хан, ретельно обміркувавши це питання. — Закладаюся, що я все ще можу зв’язатися з кимось на Нітісі та повернутися до телепорту, адже мій телефон працює». Хан намагався знайти вихід з цієї ситуації, але ризикувати життям лише заради того, щоб залишитися на Нітісі, здавалося трохи занадто. Армія знайде інші придатні планети, оскільки проблема виникла не з його вини. Якби він відступив зараз, то лише втратив би трохи часу. Та зрештою в його полі зору з’явилося дещо особливе. Хан помітив відносно велику стежку на схилі гори. Шлях був явно штучним, і здавалося, що він з’єднаний з основою споруди. Він не міг її розгледіти, бо вона починалася позаду місця, де він приземлився. «Невже Лііза навмисне залишила мене на деякій відстані від проходу?» — подумав Хан, чухаючи потилицю. Хан нічого не знав про звичаї та характер Ніколсів. Він би вже стверджував, що сподобався Ліізі, якби вона була людиною. Однак відмінності між їхніми видами змушували Хана стримуватися від можливих ілюзій. «Вона мене випробовує? — дивувався Хан, випрямляючись і стрибаючи з каменя на камінь, поки не опинився на стежці. — Чи хотіла вона побачити, чи не здамся я, перш ніж знайду стежку?» Навколо було пусто. Хан нікого не бачив, і навіть його чуття не вловили жодних дивних слідів мани. Він залишився наодинці з холодним вітром, тож думки про Ліізу поволі зникли. Хан почав рухатися до висхідної стежки, яка вела його в обхід гори. Вітер ставав сильнішим, коли він підіймався вище, але його тіло було здатне боротися з ним, а уніформа допомагала йому ігнорувати холод. Мана текла по його тілу щоразу, коли холод намагався просочитися крізь шкіру. Хан з радістю усвідомив, що може легко переносити це недружнє середовище, навіть якщо його становище погіршувалося, коли він продовжував підійматися. Стежка ставала вужчою, вітер продовжував посилюватися, а температура не переставала падати. Час від часу Хан змушений був сідати та медитувати, щоб розігнати холод, але суворість ситуації не змушувала його вирішити повернутися назад. Минали години, але Хан насилу помічав плин часу через постійну темряву, що охоплювала Нітіс. Проте його витривалість була нелюдською, і він майже не втомлювався навіть після південної прогулянки. Врешті-решт, у його полі зору з’явилася низка порожнин. Пронизливі крики стали ще гучнішими. Хан знав, що він наближається до місця призначення, але на цьому відрізку шляху на нього чекала нова серія проблем. Час від часу на стежку падала велика кількість сірого снігу, і Хан змушений був присідати біля стіни, щоб не впасти. Деякі камені були надто слизькими, щоб за них можна було вхопитися руками, тому йому доводилося з усієї сили спиратися на ноги та штовхатися спиною об нерівну поверхню гори, щоб залишатися на стежці. Під час цього процесу на його спині неминуче з’являлися порізи. Хан не міг ризикувати впасти з такої висоти, коли його поглине сніг, тому йому доводилося ігнорувати гостре каміння, яке пробивало його форму і шкіру під час невеликих лавин. Хан помітив, що Адунси мають якесь відношення до лавин, після того, як пережив кілька з них. Їхні найгучніші крики завжди передували лавинам. Здавалося, вони робили це навмисно, оскільки помітили хлопця, який підіймався стежкою. Лавини почали сходити частіше, коли Хан продовжував підійматися. Адунси навіть літали на великій швидкості поруч зі стежкою, щоб відволікти його і здійняти штормовий вітер, який міг би змусити його втратити рівновагу. Вони ніколи не нападали на нього безпосередньо, але й не допомагали йому. «Кляті птахи»! — Хан зловив себе на тому, що лається. Після того, як він кілька разів випробував на собі їхні методи, його органи чуття стали здатні передбачати прихід цих істот. Вони навіть підлетіли так близько до стежки, що Хан міг би напасти на них, не сходячи з неї, якби захотів. Проте він стримувався, щоб не завдати шкоди тваринам, які могли б дозволити йому залишитися на Нітісі. Врешті-решт стежка відкрилася на відносно великій ділянці, де було багато порожнин. Явні ознаки гнізд заповнювали ці отвори в схилі гори, але Хану довелося підійти до них ближче, щоб оглянути їхні нутрощі. Проте, як тільки він підійшов надто близько, з отворів вилетіла зграя Адунсів. Вітер, здійнятий їхніми крилами, штовхнув Хана назад і змусив його впасти з гори. Паніка охопила Хана, коли його руки потягнулися до схилу гори. На його долонях відкрилися порізи, коли вони ковзали по камінню, але Хан не наважився відтягнути їх. Зрештою, його пальці приземлилися на майже сухий і стабільний камінь, що дозволило йому зупинити падіння. Біль заповнював кожен сантиметр тіла Хана, але він активував ментальний бар’єр, щоб відрізати все та отримати відсторонений підхід до своєї проблеми. Хан оглянув навколишнє середовище і вирішив спуститися і повернутися на стежку, а не ризикувати, піднімаючись назад по рівній місцевості. Він втратив цілу годину маршу, але врешті-решт його ноги знову ступили на безпечну дорогу. Психічний бар’єр зник, як тільки Хан відновив свій марш до гнізд. Його тіло боліло в кожному місці, а мундир був розірваний на шматки. На тулубі, руках і ногах відкрилися численні порізи, але це були лише поверхневі ушкодження, які не заважали йому ходити. Адунси, які змусили його впасти, почали ширяти над ним. Їхні крики, здавалося, насміхалися з його зусиль, але Хан не звертав на них уваги. Він занадто багато вклав у це завдання, щоб стати жертвою цих насмішок. Врешті-решт Хан повернувся на рівнину і, наближаючись до гнізд, присів навпочіпки. Адунси стежили за його рухами та продовжували літати по колу над ним, не замовкаючи. У цей момент горою почали поширюватися слабкі поштовхи, і Хан, відчувши їх, швидко стрибнув в одну з печер. Його швидка реакція дозволила йому ухилитися від величезної лавини, яка накрила всю рівнину і печери. Метри сірого снігу засипали входи в печери, і він не міг нічого бачити. Лише темрява заповнювала його зір, але він не втратив свого становища. Хан сів у темній печері й кілька хвилин медитував, щоб стабілізувати свій стан, а потім підійшов до снігу, який заблокував вхід. Він почав копати пальцями м’який сірий матеріал, і холод неминуче просочився крізь його шкіру. Хан змусив ману текти через своє тіло і розігнати частину холоду, намагаючись вплинути на суглоби, поки він копався в снігу. Під час цього процесу він намагався тримати схил гори позаду себе, і холодний вітер врешті-решт вдарив йому в руку, коли вона виринула з сірості. Підійматися по снігу було важко, але Хан використовував поверхню гори, щоб просунути своє тіло повз шар сірого снігу, який вкривав рівну ділянку. Його позиція була нестійкою, але він зміг оглянути місцевість, коли опинився на відкритому місці. Адунси в небі на той час зникли. Хан більше не чув навіть їхніх криків. Натомість мовчазна біла постать м’яко опустилася на деякій відстані від нього і приземлилася на сніг, не потрапивши всередину нього. Хан не міг не заціпеніти, побачивши білого Адунса. Істота відчувала себе чужою в цьому темному світі. Вона була такою ж, як і він.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!