Зустріч

Хана, безумовно, дратували ці гучні скарги. Він відчував, що представники родин змусили його прийти лише для того, щоб принизити його, і багато хто з них навіть не потрудився подивитися на нього, поки вони це робили.

Його настрій не був ідеальним. Хан провів майже добу, занурений у повну свободу, яку могла дати лише битва з бездушними роботами, тож повернення до стриманого політичного життя менш ніж за дві години дратувало його.

Хан також щойно визнав, що його самовідданість не була рішенням його бажань і поривань. Теоретично, його стан міг призвести до нерозважливої та ірраціональної заяви, але його відповідь на гучні нарікання була прорахована.

Вчення капітана Ґолдмона звучало в голові хана, коли він оглядав приголомшених і безмовних представників. Політичне середовище було сповнене брехунів, які не зупинялися ні перед чим, щоб здобути прихильність або обдурити Хана, щоб пристосувати його до своїх планів. Мало того, всі вони були б кращими за нього в цій грі.

Вступ у політичну гру як брехун спрацював би лише проти Хана, оскільки йому довелося б зіткнутися з опонентами, які мали більше досвіду, ніж він. Поки що це могло б зійти йому з рук, оскільки він міг би використати свій молодий вік і подвиги. Але прийде час, коли він втратить ці переваги.

Хан не знав, чи встигне він дізнатися все, що йому потрібно, про політичну гру до того, як його переваги закінчаться. Крім того, він не був упевнений, що хоче цього. Одна лише думка про те, що йому доведеться все життя прикидатися серед брехунів, намагалася вбити будь-яку мотивацію, яку його відчай породжував протягом багатьох років.

Побудова політичного образу могла б спрацювати, але це йшло всупереч із бажаннями Хана. Його характер міг би навіть відповідати такому підходу через його досвід життя в Нетрях, але йому це не подобалося. Він міг піти на компроміс, якщо цього вимагала ситуація, але не відмовлявся від себе, щоб догодити більшій кількості людей.

Директор Піткус був таким же безмовним, як і представники, але його роль змушувала його бути на боці Хана. Щобільше, Хан не виглядав таким, що втратив контроль. Його обличчя було спокійним, а очі холодно вивчали місцевість. За цим виразом обличчя ховався план, і директор Піткус вирішив поки що йому довіряти.

— Що ти сказав?!

— Ти щойно нас образив?!

— Директоре Піткусе, я сподіваюся, що ви звільните його після такої серйозної образи!

— У цього хлопця немає ніяких манер!

— Що він собі думає?!

Це були лише деякі з реплік, які вигукували представники, щойно вони повернулися до реальності. Зрозуміло, що вони не були задоволені. Вони навіть не намагалися стримувати свої голоси. Вони кричали та грюкали долонями по маленьких столиках перед собою, щоб показати, наскільки вони розлючені.

— Можете заткнутися на кілька секунд? — крикнув Хан, щоб переконатися, що його слова дійшли до розлючених представників. — І, будь ласка, припиніть намагатися залучити директора Піткуса, не вислухавши мене. Я рік проливав кров за Глобал Армі. Я заслуговую на повагу.

Першим інстинктом представників було підвищити голос, тим більше, що Хан навіть не намагався виправдати свої попередні слова. Проте остання частина його заяви нагадала їм про його досягнення.

Його перемога на Онії принесла величезну користь Глобал Армі та Землі в цілому, а також він врятував багато життів під час інших своїх подвигів. Проте представники одразу ж поставилися до нього, як до дитини.

Хан кивнув, побачивши, що серед присутніх з’явилися відтінки сорому. Тепер він привернув до себе увагу представників, тож його наступні слова повинні були мати значення.

— Ви всі багатші за мене, — оголосив Хан. — Я впевнений, що ви намагатиметеся дати своїм нащадкам все, що зможете. Ви захистите їх і забезпечите найкращими ресурсами на ринку. Ви дасте їм речі, які я навіть не можу вимовити, і я можу тільки радіти, знаючи це.

Хан робив компліменти представникам, і вони це знали. Деяке невдоволення і роздратування все ще читалося на їхніх обличчях, але ці слова виграли Хану кілька секунд і покращили загальну атмосферу.

— Я також впевнений, що ви знайдете для них хороші посади, — продовжив Хан. — Вони збиратимуть заслуги в безпечному середовищі та підійматимуться військовими щаблями, не наражаючись на жодну небезпеку. Я знаю все це, бо саме так би я вчинив для своїх дітей чи родичів, якби мав ваші статки.

— Ближче до справи, молодий чоловіче, — озвався один з представників.

— Я був з багатими нащадками, — відповів Хан. — Я бачив, що можуть зробити гроші та ресурси. Але поки я тут, вони мертві.

— Ви зараз ображаєте наших нащадків? — запитав інший представник.

— Зовсім ні, — швидко відповів Хан. — Я зміг вижити, тому що це те, що я робив усе своє життя. Мені доводилося боротися за їжу, одяг і навіть житло. Коли сталося повстання на Істроні, я зміг реагувати швидше і краще, ніж мої однолітки, тому що у мене вже були правильні інстинкти.

— Ми знаємо, що ви намагаєтеся сказати, лейтенанте Хан, — сказав третій представник, один з найспокійніших серед присутніх. — Ми навіть знаємо, чого ви намагаєтеся досягти своїми уроками. Проте, ви відправили шістьох рекрутів до медичного відсіку з пораненнями, які потребують тижнів для повного загоєння.

— І що? — запитав Хан. — Наступного разу, коли мої студенти опиняться зі зламаною рукою чи ногою, вони не застигнуть. Вони не будуть панікувати. Вони не будуть плакати перед ворогом або посеред поля бою, тому що вони вже мають досвід, необхідний для реагування.

— Це все одно занадто! — вигукнув один з розгніваних представників, і в аудиторії пролунали схвальні голоси.

— Як же ви їх цього навчите? — запитав Хан. — Я знаю, що я молодий і що в мене немає досвіду викладання, але я відкритий для пропозицій. Я не хочу нашкодити своїм учням, але я не можу знайти іншого методу, щоб підготувати їх до того, що може підкинути їм всесвіт. Тому, будь ласка, скажіть мені, якщо у вас є кращі ідеї. Я буду радий їх застосувати.

Ніхто не заговорив, а деякі представники навіть відвели погляд, коли Хан подивився на них. Всі вони знали сумну правду про цю справу. Тільки поле бою може навчити про поле бою.

— Мій син ніколи не побачить поля бою, — зрештою вигукнула одна з розгніваних жінок серед присутніх. — Його майбутнє вже визначене. Він ніколи не наблизиться до бою, тому я не розумію, чому він повинен стикатися з вашими варварськими методами тільки для того, щоб отримати більше академічних заслуг.

— Куди він піде? — спокійно запитав Хан.

— Він вступить до академії, що спеціалізується на створенні магічних предметів, — гордо оголосила жінка. — Рібфелл це ще один варіант, але ми побачимо, чи зможе він досягти більшого після двох років у цьому таборі.

Інші представники кивнули, а дехто навіть прошепотів жінці компліменти. Почалася політична гра, і всі хотіли отримати свою частку, всі, крім Хана.

— Уявімо, що він матиме винятково гарні результати протягом цих двох років, і уявімо, що мене немає, — теоретизував Хан. — Ваш нащадок вступає до цієї вищої академії та демонструє неабиякий талант на її курсах. Однак Третій Удар відбувається прямо над будівлею, і він гине, бо застигає перед Наком.

— Що ви знаєте?! — жінка інстинктивно поскаржилася, перш ніж закрити рот руками. Її гнів майже змусив її забути історію Хана.

— Другий Удар був трагічною подією, — заявив інший представник. — Однак ви не можете використовувати її, щоб довести свою точку зору.

— Чому ні? — запитав Хан, обводячи поглядом аудиторію. — Чи знаєте ви, коли та де станеться наступний Удар? Чи можете ви передбачити наступне повстання? Що, якщо Глобал Армі знайде сильніший інопланетний вид і програє війну з ним? Чи можете ви з абсолютною впевненістю сказати мені, що в найближчі роки не станеться жодних великих криз?

Ніхто не відповів. Це було безглуздо, оскільки представники знали, що скаже Хан у відповідь. Він пережив не одну кризу. Йому не пощастило, і ніщо не може завадити його нащадкам пережити щось подібне.

— Як я вже казав, я знаю, що ви зробите все, що в ваших силах, щоб захистити їх, — продовжив Хан. — Але я також знаю, що цього може бути недостатньо. Ви можете скаржитися скільки завгодно, але я все одно намагатимуся підготувати своїх учнів до найгіршого. Врешті-решт, я дбаю лише про те, щоб вони мали все необхідне, щоб вижити там.

Хан не був грубим, але деякі представники мали можливість поскаржитися на це. Проте вони промовчали, оскільки все, що він сказав, мало сенс. З іншим професором все було б інакше, але історія Хана надавала його словам надто великої цінності.

— Так чи інакше, — додав Хан після того, як його слова прозвучали в головах представників протягом кількох секунд. — Мій предмет не є обов’язковим. Скажіть своїм нащадкам не відвідувати його, якщо ви вважаєте його надто небезпечним. Якщо щось трапиться, це не буде на моїй совісті, бо я знаю, що роблю все, що в моїх силах, щоб підготувати їх.

Ці останні слова стали смертельним ударом. Хан висловив свою позицію більш ніж чітко, і представники не могли сперечатися з цим. Тепер все залежало від них.

Минуло кілька мовчазних хвилин, перш ніж представники почали перешіптуватися. Хан не міг зрозуміти, про що вони говорили, але різноманітні кивки та загальний спокій, який наповнив аудиторію, підказали йому, що зустріч пройшла відносно добре.

Погляд на директора Піткуса також показав, що він схвалює те, що сталося. Він кивнув Хану, як тільки зустрівся з ним поглядом, і навіть вирішив взяти ситуацію під свій контроль, коли минуло ще кілька хвилин.

— Я думаю, що більше немає чого сказати, — оголосив директор Піткус, роблячи крок вперед, щоб стати по ліву руку від Хана. — Ми можемо завершити зустріч на цьому. Будь ласка, дозвольте мені супроводжувати вас усіх.

Представники кивнули та почали спускатися зі сходів, поки директор Піткус йшов до входу. Хан виконав військове вітання, залишаючись на своєму місці, і більшість присутніх кивнули йому, перш ніж піти далі. Проте деякі вирішили підійти до Хана, щоб обмінятися кількома короткими репліками.

— Я ціную все, що ви зробили для Глобал Армі та людства, лейтенанте Хан, — сказав один з представників, тепло посміхаючись.

— Здається, майбутнє Глобал Армі в надійних руках, — зневажливо прокоментував інший представник.

— Вибачте за початкову грубість, — прошепотів третій представник. — Частина з нас лише випробовувала вас, і я думаю, що скажу за всіх, коли скажу, що ви справили чудове враження.

— Постарайтеся обмежитися кількістю зламаних кісток, добре? — четвертий представник хихикнув.

— Не можу дочекатися зустрічі з вами в більш дружній обстановці, — сказав п’ятий.

— Моя Елсі приблизно вашого віку, — натякнула жінка середнього віку. — Намагайтеся уважно за нею спостерігати. Можливо, їй у житті знадобиться такий чоловік, як ви.

Хан фальшиво посміхнувся, коли почув ці слова. Ця частина виявилася найгіршою фазою зустрічі, але вона швидко закінчилася. Коли останній представник залишив залу, директор Піткус ще раз кивнув Хану, перш ніж піти за цими високими постатями.

«Все скінчилося» — вигукнув подумки Хан, коли зітхання вирвалося з його вуст. Незабаром він зрозумів, що результат зустрічі його не хвилює. Він був лише радий, що все закінчилося.

«Можливо, я не підходжу для політичного середовища, — подумав Хан, чекаючи в залі, щоб віддалитися від представників. — Я ніколи не думав, що говорити правду може бути втомливо».

Хан провів у залі кілька мовчазних хвилин. Він відправив кілька повідомлень, щоб розповісти Амбер та Корі про зустріч і свої перші враження, але його шлунок врешті-решт змусив його піти. Він ще не вечеряв, тому пішов прямо до їдальні.

Коли він вийшов з їдальні, перед його очима розгорнулася знайома сцена. Хан помітив фігуру, що чекала на нього на лавці вдалині. Світло телефону освітлювало обличчя Кори, яка чекала на повідомлення від коханого.

Кора ледь не впустила телефон, коли почула кроки, що порушили нічну тишу, але на її обличчі з’явилася несмілива посмішка, коли вона побачила Хана, що йшов до неї. Проте сором’язливість невдовзі змінилася радістю, яка змусила її опустити погляд.

— Ти хвилювався за мене? — Хан хихикнув, зупинившись перед Корою.

— Я знала, що ти впораєшся із цим, — відповіла Кора, хитаючи головою. — Я лише хотіла переконатися, що з тобою все гаразд.

— З моїми руками все гаразд, — відповів Хан, виставивши руки в її поле зору. — Я зніму бинти, як тільки дістануся до своєї квартири.

Кора почала тягнутися до його рук, але її обличчя раптом почервоніло, а руки застигли. Вона відчувала себе надто боязкою, коли думала про минулу ніч. Вона не знала, як подивитися йому в очі.

Хан посміхнувся, спостерігаючи за цією милою реакцією, але все ж вирішив діяти. Його пальці торкнулися підборіддя Кори та підняли її голову, а сам він нахилився вперед. Кора дозволила йому вести її, поки не відчула його губи, що притиснулися до її рота.

Поцілунок був солодким, м’яким і повільним. У ньому не було тієї жорстокості, яку показав Хан минулої ночі, і Кора поступово звикла до цього жесту.

— Я вже прийняв тебе, — прошепотів Хан, коли їхні губи розійшлися. — Перестань так хвилюватися.

Кора хотіла щось сказати, але Хан перебив її швидким поцілунком у губи. На її обличчі з’явився милий надутий вираз, коли її обличчя ще більше почервоніло, але Хан розтопив її коротким сміхом.

— Дозволь мені відвести тебе додому, — попросив Хан, випрямляючи спину і показуючи їй свою відкриту руку.

Кора посміхнулася і кивнула, перш ніж взяти його руку. Вона відійшла від лавки, і вони почали повільно йти до її гуртожитку. Вони розійшлися лише тоді, коли мали потрапити в поле зору солдатів, що патрулювали вулицю.