Склад розуму

— Мої причини? — Хан зітхнув, намагаючись уявити гіпотетичну розмову з розлюченими представниками.

Хан міг брехати та прикидатися дуже добре. Йому не знадобилося б майже ніяких зусиль, щоб зіграти роль, яку представники родин могли б відпустити з гачка. Йому потрібно було лише запитати капітана Ґолдмона, що спрацює, і справа була б завершена.

— Ти думаєш, що зможеш викрутитися брехнею? — запитав капітан Ґолдмон своїм грубим тоном.

— А це взагалі можливо? — здивувався Хан.

— Звичайно, — усміхнувся капітан Ґолдмон. — Ти непоганий брехун. Я бачив їх надто багато, щоб не бути обдуреним такою дитиною, як ти. Втім, за допомогою правильних слів і обіцянок змусити ці сім’ї заплющити очі буде неважко.

— А зараз буде якесь «але»? — запитав Хан.

— Але ці зустрічі можуть бути важливими для чиєїсь кар’єри, — продовжив капітан Ґолдмон. — Це шанс створити імідж у свідомості сімей, і ти повинен вирішити, як ти хочеш виглядати.

«Таке відчуття, що він запитує мене, якою людиною я хочу бути» — подумки прокоментував Хан, коли випив і обмірковував це питання.

— Я ніколи не думав, що курс без обов’язкового відвідування може призвести до такого, — зізнався Хан.

— Така реакція говорить про те, наскільки їм важливий цей предмет, — пояснив капітан Ґолдмон. — Інакше вони не були б такими злими. Сам предмет може навіть зачіпати лише частину питання. Будь-хто хотів би, щоб його нащадки вчилися у найталановитіших солдатів.

Після цієї короткої розмови Хан мав загальне розуміння ситуації. Його предмет не був обов’язковим, але сім’ї хотіли, щоб їхні нащадки вчилися у нього і заробляли бали для своїх профілів. Його слава була причиною їхнього гніву.

«Професорка Норвелл також була досить популярною, тепер, коли я думаю про це, — згадує Хан. — Вона навіть виграла турнір Онії, коли була молодшою».

— Тобі потрібна ще якась допомога? — запитав капітан Ґолдмон.

— Ні, — похитав головою Хан. — Мені лише треба вирішити, що сказати на зустрічі.

— Хочеш моєї поради? — продовжив капітан Ґолдмон.

— Ні, — зітхнув Хан. — Тільки я можу це вирішити.

— Хороший хлопчик, — засміявся капітан Ґолдмон. — У будь-якому випадку, не переймайся цим. Завжди є скарги, коли мова йде про нові підходи. Крім того, ти не можеш догодити всім і бути самим собою одночасно. Я знав незліченну кількість придурків, які піднялися політичними сходами лише завдяки досягненням.

Хан кивнув, спорожняючи свою чашку. Він розумів, що зіткнення з сім’ями неминуче, особливо коли намагається навчити чогось настільки жорсткого. Але він не хотів зациклюватися на собі. Нетрі навчили його бути егоїстом, але можливість того, що його кар’єра трохи постраждає, не йшла ні в яке порівняння з тим, що він не дасть своїм учням пережити свої труднощі.

Мислити безкорисливо було майже визволенням. Хан міг перестати турбуватися про свої проблеми та зосередитися на тому хорошому, що він міг зробити. Він перетворював свої травми й негативний досвід на щось позитивне для своїх учнів, і йому подобалося це відчуття.

— Тобі ще щось потрібно? — Капітан Ґолдмон пирхнув, регулюючи своє положення на кріслі.

Хан знову похитав головою і залишив свою склянку на столі. Він уже збирався встати, але капітан зупинив його з простою пропозицією: «Хочеш допити пляшку з цим старим?»

Хан не відмовився, і капітан швидко наповнив його склянку. Вони не почали жодної розмови. Вони мовчали, поки їхні потужні тіла і випивка боролися за контроль над їхнім розумом. Коли пляшка закінчилася, Хан підвівся і віддав військове вітання перед тим, як вийти з будівлі.

Комендантська година вже минула, тож Хан міг насолоджуватися самотньою прогулянкою до своєї квартири в повній тиші. Його розум був ясний, як ніколи, навіть якщо випивка намагалася вплинути на його рівновагу. Він точно знав, що має робити під час зустрічі.

Хан тренувався, прокидався і знову занурювався у свій щільний графік, перш ніж готуватися до другого уроку. Цього разу він не покладався на Заплямовану мавпу, але місце проведення занять не змінилося.

Рекрути полегшено зітхнули, коли увійшли до ангара та помітили відсутність клітки. Частина з них вважала, що Хан збрехав, щоб переконатися, що вони були присутні на другому занятті, але це занепокоєння виявилося безглуздим.

Хан сидів, притулившись спиною до дальньої стіни. Він медитував і не розплющував очей, аж поки потік рекрутів не припинився. На його здивування, всі вирішили відвідати його другий урок, навіть якщо багато хто мав нерішучий вираз обличчя.

Шестеро рекрутів, які наважилися зустрітися обличчям до обличчя з Заплямованою мавпою, все ще носили сліди поранень. Їхня форма приховувала більшість бинтів, але деякі рани було неможливо приховати. Молода жінка з двома лезами мала металеву конструкцію навколо ліктя. У одного з чоловіків щось схоже було на правому коліні, а в іншого — пов’язка на лівому оці.

— Я радий бачити всіх вас тут, — вигукнув Хан, підводячись і щиро посміхаючись. — Сподіваюсь, що цього разу до навчань приєднається більше з вас.

— Що це буде, сер? — запитав Джон, рекрут, який першим зіткнувся із Заплямованою мавпою.

— Я хочу запитати вас про декілька речей, перш ніж ми почнемо урок, — відповів Хан. — Перш за все, я знаю, що багатьом з вас бракує здібностей, щоб встигати за моїми вправами. Проте, чи хотіли б ви відвідувати мої заняття, навіть якби не могли до них приєднатися?.

Це питання спантеличило рекрутів. Уроки Хана могли тривати лише дві години, а попередні тривали набагато менше. Вибір провести цей короткий час в ангарі не був проблемою, але це все одно могло дратувати таких молодих солдатів.

— Навіщо комусь у такому стані йти на навчання, сер? — запитала Елсі, жінка з двома лезами та зламаною рукою.

— Тому, що рекрути, слабші за вас, пережили повстання Істрона, — пояснив Хан. — Вони не були сильними, і навіть не мали особливих талантів. Але їм вдалося швидко виробити правильне мислення, тому вони зберегли свої життя і навіть допомогли викликати космічну станцію.

— Ви хочете сказати, що ми можемо щось змінити, навіть якщо ми слабкі, сер? — запитала Лорел, одна з рекрутів, яка зіткнулася із Заплямованою мавпою.

— Що ж, те, що ви сказали, правда, але я не намагався донести цю думку, — відповів Хан, обводячи поглядом своїх розгублених студентів. — Я хочу, щоб ви зрозуміли, що правильне мислення може бути важливішим за силу.

Ці слова не переконали рекрутів, але Хан не зупинився: «Хто з вас готовий битися з воїном першого рівня до смерті?»

Питання не мало сенсу, навіть коли рекрути намагалися пов’язати його з попередньою темою. Багато хто хитав головою, а інші прямо хмурилися.

— Нікого, звичайно, — оголосив Хан. — Але я вбивав воїнів другого рівня. Хочете знати, як?

— Ви скористалися хаосом на полі бою? — запитав Дуайт, ще один рекрут, який зіткнувся з Заплямованою мавпою.

— Саме так, — відповів Хан. — Однак мені вдалося це зробити, бо я знав, що можу перемогти воїна другого рівня за правильних обставин. Я пішов шукати ситуацію, яка б дозволила мені зробити щось настільки складне.

Багато хто зрозумів, що мав на увазі Хан. Він не намагався сказати, що слабкий може перемогти сильного. Урок полягав у тому, що нічого виняткового не станеться, якщо їхній розум не сприйматиме ці можливості.

— Усі ви різні, — продовжив Хан, давши рекрутам кілька секунд обміркувати його слова. — Дехто має гарну підготовку, а дехто — неймовірний талант. Ви будете вдосконалюватися з різною швидкістю, але ваш розум не має таких обмежень. Якщо мій досвід може вас чогось навчити, я з радістю поділюся ним навіть з тими, хто не хоче приєднуватися до моїх небезпечних вправ.

Безкорисливість у словах Хана неможливо було не помітити. Його не цікавив талант чи доблесть. Він лише хотів, щоб рекрути були готові до найгіршого, і його наміри досягли мети.

— Гадаю, вам сподобалося розпитувати мене минулого разу, — засміявся Хан. — Думаю, ми можемо проводити ці раунди запитань після кожного заняття. Як вам така ідея?

Усі кивнули. Почуття рекрутів щодо методів викладання Хана не мали нічого спільного з їхньою цікавістю, тому ніхто не наважився відмовитися від цієї пропозиції.

— Добре, тоді перейдемо до іншого питання, — вигукнув Хан. — Воно здебільшого для тих, хто стикався з Заплямованою мавпою, але інші теж можуть відповісти. Чи помітили ви щось інше на інших уроках? Чи змінилося щось після того, що ви пережили на моєму уроці?

Питання звучало розпливчасто, але Хан зробив це навмисно. Він хотів уникнути можливих брехунів або рекрутів, які вигадують щось, щоб отримати бали в його очах.

На подив Хана, першим підняв руку молодий чоловік, який не належав до групи шістьох. Хан кивнув йому, і рекрут ковтнув, перш ніж висловити свої думки: «Я був занадто жорстоким зі своїм спаринг-партнером під час вчорашнього заняття. Я навіть не усвідомлював цього, поки професор не перебив мене».

Хан кивнув, потім подивився на інших рекрутів і повторив своє запитання: «Хтось ще відчував щось подібне? Це не обов’язково має бути те саме. Навіть незначна зміна, яку ви помітили лише зараз, може спрацювати».

— Історія мани вчора здалася мені безглуздою, — зізналася Елсі, навіть не потрудившись підняти руку. — Зазвичай я люблю цей предмет.

— Що ще? — запитав Хан.

— Я вперше спробувала використати ману в тренувальному залі.

— Мені снилися кошмари про Заплямовану мавпу.

— Я не міг заснути до глибокої ночі.

— Я не сміявся, коли друг жартував, як зазвичай.

— Після вашого уроку у мене пропав апетит, сер.

— Я був більш зосередженим під час вчорашнього бою.

Хан кивав щоразу, коли рекрут щось говорив. Багато з цих реплік не мали жодного стосунку до того, що він хотів сказати, але він не хотів зруйнувати загальну впевненість, яка наповнювала цих молодих чоловіків і жінок, тому ніколи не перебивав їх.

— Гаразд, гаразд, зупинімося на цьому, — врешті-решт наказав Хан. — Це питання стосувалося, в основному, мене. Я хотів побачити, чи мій урок мав бажані наслідки, і я думаю, що дехто з вас їх відчуває.

— Які наслідки, сер? — запитав Джон.

— Поле бою змінить вас, — зітхнув Хан. — Здебільшого ці зміни не є добрими, але вони мають певні спільні риси. Це нормально, що солдати, які побували на війні, відчувають труднощі після повернення в мирне середовище. Я зіткнувся з тією ж проблемою, і я не думаю, що коли-небудь повернуся до того, яким я був.

Хан помовчав кілька секунд, перш ніж продовжити: «Я не можу навчити вас того, що знаю сам, не викликавши подібних змін. Зазвичай я б утримався від втручання у вашу невинність та ентузіазм, але дати вам шанс пережити кризу — першочергове завдання».

— Мені шкода, якщо через мене ви перестанете насолоджуватися тим, що вам зараз подобається. Я пропоную вам не слідкувати за моєю темою, якщо вам дорога ця ваша частина, тому що я спробую зруйнувати її усіма силами, які в мене є. Але краще втратити її тут, у безпеці тренувального табору та серед друзів, ніж на полі бою.

Хан обвів очима рекрутів, щоб переконатися, що всі отримали це повідомлення. Він не міг зупинити тих, хто хотів піти, але міг висловитися якомога чіткіше, щоб його учні знали, що вони втратять або до кого приєднаються.

— Що ж, у мене більше немає запитань, — вигукнув Хан, прямуючи до центру ангара. — Урок почнеться зараз.

— Що ми будемо робити сьогодні, сер? — запитав Кіт, один з рекрутів, який стояв перед Заплямованою мавпою.

— Все просто, — хихикнув Хан. — Вишикуйтеся в лінію і йдіть на мене. У вас може бути стільки часу, скільки вам потрібно для підготовки. Я, звісно, не буду вказувати на можливі недоліки у вашому підході, коли обмін закінчиться.

Очі Елсі загорілися, і вона швидко витягла один зі своїх мечів, перш ніж стрибнути вперед, щоб бути першою в черзі. Хан не міг не посміхнутися, побачивши її ентузіазм, але все ж відчув потребу щось додати.

— Ніхто з вас не може напасти на мене, — пояснив Хан. — Суть уроку полягає в тому, щоб розвинути вбивчий намір. Нападайте на мене так, ніби хочете мене вбити. Я можу забути стриматися, якщо побачу, що ви не сприймаєте завдання серйозно.

Наприкінці свого пояснення Хан зробив холодний вираз обличчя, що здивувало рекрутів. Вони почали відчувати себе дещо розслаблено поруч з ним, але напруженість, яку міг створити лише хтось сильніший за них, повернулася назад. Багато студентів вагалися, але інші стрибали за Елсі, створюючи лінію.