— Мої причини? — Хан зітхнув, намагаючись уявити гіпотетичну розмову з розлюченими представниками.
Хан міг брехати та прикидатися дуже добре. Йому не знадобилося б майже ніяких зусиль, щоб зіграти роль, яку представники родин могли б відпустити з гачка. Йому потрібно було лише запитати капітана Ґолдмона, що спрацює, і справа була б завершена.
— Ти думаєш, що зможеш викрутитися брехнею? — запитав капітан Ґолдмон своїм грубим тоном.
— А це взагалі можливо? — здивувався Хан.
— Звичайно, — усміхнувся капітан Ґолдмон. — Ти непоганий брехун. Я бачив їх надто багато, щоб не бути обдуреним такою дитиною, як ти. Втім, за допомогою правильних слів і обіцянок змусити ці сім’ї заплющити очі буде неважко.
— А зараз буде якесь «але»? — запитав Хан.
— Але ці зустрічі можуть бути важливими для чиєїсь кар’єри, — продовжив капітан Ґолдмон. — Це шанс створити імідж у свідомості сімей, і ти повинен вирішити, як ти хочеш виглядати.
«Таке відчуття, що він запитує мене, якою людиною я хочу бути» — подумки прокоментував Хан, коли випив і обмірковував це питання.
— Я ніколи не думав, що курс без обов’язкового відвідування може призвести до такого, — зізнався Хан.
— Така реакція говорить про те, наскільки їм важливий цей предмет, — пояснив капітан Ґолдмон. — Інакше вони не були б такими злими. Сам предмет може навіть зачіпати лише частину питання. Будь-хто хотів би, щоб його нащадки вчилися у найталановитіших солдатів.
Після цієї короткої розмови Хан мав загальне розуміння ситуації. Його предмет не був обов’язковим, але сім’ї хотіли, щоб їхні нащадки вчилися у нього і заробляли бали для своїх профілів. Його слава була причиною їхнього гніву.
«Професорка Норвелл також була досить популярною, тепер, коли я думаю про це, — згадує Хан. — Вона навіть виграла турнір Онії, коли була молодшою».
— Тобі потрібна ще якась допомога? — запитав капітан Ґолдмон.
— Ні, — похитав головою Хан. — Мені лише треба вирішити, що сказати на зустрічі.
— Хочеш моєї поради? — продовжив капітан Ґолдмон.
— Ні, — зітхнув Хан. — Тільки я можу це вирішити.
— Хороший хлопчик, — засміявся капітан Ґолдмон. — У будь-якому випадку, не переймайся цим. Завжди є скарги, коли мова йде про нові підходи. Крім того, ти не можеш догодити всім і бути самим собою одночасно. Я знав незліченну кількість придурків, які піднялися політичними сходами лише завдяки досягненням.
Хан кивнув, спорожняючи свою чашку. Він розумів, що зіткнення з сім’ями неминуче, особливо коли намагається навчити чогось настільки жорсткого. Але він не хотів зациклюватися на собі. Нетрі навчили його бути егоїстом, але можливість того, що його кар’єра трохи постраждає, не йшла ні в яке порівняння з тим, що він не дасть своїм учням пережити свої труднощі.
Мислити безкорисливо було майже визволенням. Хан міг перестати турбуватися про свої проблеми та зосередитися на тому хорошому, що він міг зробити. Він перетворював свої травми й негативний досвід на щось позитивне для своїх учнів, і йому подобалося це відчуття.
— Тобі ще щось потрібно? — Капітан Ґолдмон пирхнув, регулюючи своє положення на кріслі.
Хан знову похитав головою і залишив свою склянку на столі. Він уже збирався встати, але капітан зупинив його з простою пропозицією: «Хочеш допити пляшку з цим старим?»
Хан не відмовився, і капітан швидко наповнив його склянку. Вони не почали жодної розмови. Вони мовчали, поки їхні потужні тіла і випивка боролися за контроль над їхнім розумом. Коли пляшка закінчилася, Хан підвівся і віддав військове вітання перед тим, як вийти з будівлі.
Комендантська година вже минула, тож Хан міг насолоджуватися самотньою прогулянкою до своєї квартири в повній тиші. Його розум був ясний, як ніколи, навіть якщо випивка намагалася вплинути на його рівновагу. Він точно знав, що має робити під час зустрічі.
Хан тренувався, прокидався і знову занурювався у свій щільний графік, перш ніж готуватися до другого уроку. Цього разу він не покладався на Заплямовану мавпу, але місце проведення занять не змінилося.
Рекрути полегшено зітхнули, коли увійшли до ангара та помітили відсутність клітки. Частина з них вважала, що Хан збрехав, щоб переконатися, що вони були присутні на другому занятті, але це занепокоєння виявилося безглуздим.
Хан сидів, притулившись спиною до дальньої стіни. Він медитував і не розплющував очей, аж поки потік рекрутів не припинився. На його здивування, всі вирішили відвідати його другий урок, навіть якщо багато хто мав нерішучий вираз обличчя.
Шестеро рекрутів, які наважилися зустрітися обличчям до обличчя з Заплямованою мавпою, все ще носили сліди поранень. Їхня форма приховувала більшість бинтів, але деякі рани було неможливо приховати. Молода жінка з двома лезами мала металеву конструкцію навколо ліктя. У одного з чоловіків щось схоже було на правому коліні, а в іншого — пов’язка на лівому оці.
— Я радий бачити всіх вас тут, — вигукнув Хан, підводячись і щиро посміхаючись. — Сподіваюсь, що цього разу до навчань приєднається більше з вас.
— Що це буде, сер? — запитав Джон, рекрут, який першим зіткнувся із Заплямованою мавпою.
— Я хочу запитати вас про декілька речей, перш ніж ми почнемо урок, — відповів Хан. — Перш за все, я знаю, що багатьом з вас бракує здібностей, щоб встигати за моїми вправами. Проте, чи хотіли б ви відвідувати мої заняття, навіть якби не могли до них приєднатися?.
Це питання спантеличило рекрутів. Уроки Хана могли тривати лише дві години, а попередні тривали набагато менше. Вибір провести цей короткий час в ангарі не був проблемою, але це все одно могло дратувати таких молодих солдатів.
— Навіщо комусь у такому стані йти на навчання, сер? — запитала Елсі, жінка з двома лезами та зламаною рукою.
— Тому, що рекрути, слабші за вас, пережили повстання Істрона, — пояснив Хан. — Вони не були сильними, і навіть не мали особливих талантів. Але їм вдалося швидко виробити правильне мислення, тому вони зберегли свої життя і навіть допомогли викликати космічну станцію.
— Ви хочете сказати, що ми можемо щось змінити, навіть якщо ми слабкі, сер? — запитала Лорел, одна з рекрутів, яка зіткнулася із Заплямованою мавпою.
— Що ж, те, що ви сказали, правда, але я не намагався донести цю думку, — відповів Хан, обводячи поглядом своїх розгублених студентів. — Я хочу, щоб ви зрозуміли, що правильне мислення може бути важливішим за силу.
Ці слова не переконали рекрутів, але Хан не зупинився: «Хто з вас готовий битися з воїном першого рівня до смерті?»
Питання не мало сенсу, навіть коли рекрути намагалися пов’язати його з попередньою темою. Багато хто хитав головою, а інші прямо хмурилися.
— Нікого, звичайно, — оголосив Хан. — Але я вбивав воїнів другого рівня. Хочете знати, як?
— Ви скористалися хаосом на полі бою? — запитав Дуайт, ще один рекрут, який зіткнувся з Заплямованою мавпою.
— Саме так, — відповів Хан. — Однак мені вдалося це зробити, бо я знав, що можу перемогти воїна другого рівня за правильних обставин. Я пішов шукати ситуацію, яка б дозволила мені зробити щось настільки складне.
Багато хто зрозумів, що мав на увазі Хан. Він не намагався сказати, що слабкий може перемогти сильного. Урок полягав у тому, що нічого виняткового не станеться, якщо їхній розум не сприйматиме ці можливості.
— Усі ви різні, — продовжив Хан, давши рекрутам кілька секунд обміркувати його слова. — Дехто має гарну підготовку, а дехто — неймовірний талант. Ви будете вдосконалюватися з різною швидкістю, але ваш розум не має таких обмежень. Якщо мій досвід може вас чогось навчити, я з радістю поділюся ним навіть з тими, хто не хоче приєднуватися до моїх небезпечних вправ.
Безкорисливість у словах Хана неможливо було не помітити. Його не цікавив талант чи доблесть. Він лише хотів, щоб рекрути були готові до найгіршого, і його наміри досягли мети.
— Гадаю, вам сподобалося розпитувати мене минулого разу, — засміявся Хан. — Думаю, ми можемо проводити ці раунди запитань після кожного заняття. Як вам така ідея?
Усі кивнули. Почуття рекрутів щодо методів викладання Хана не мали нічого спільного з їхньою цікавістю, тому ніхто не наважився відмовитися від цієї пропозиції.
— Добре, тоді перейдемо до іншого питання, — вигукнув Хан. — Воно здебільшого для тих, хто стикався з Заплямованою мавпою, але інші теж можуть відповісти. Чи помітили ви щось інше на інших уроках? Чи змінилося щось після того, що ви пережили на моєму уроці?
Питання звучало розпливчасто, але Хан зробив це навмисно. Він хотів уникнути можливих брехунів або рекрутів, які вигадують щось, щоб отримати бали в його очах.
На подив Хана, першим підняв руку молодий чоловік, який не належав до групи шістьох. Хан кивнув йому, і рекрут ковтнув, перш ніж висловити свої думки: «Я був занадто жорстоким зі своїм спаринг-партнером під час вчорашнього заняття. Я навіть не усвідомлював цього, поки професор не перебив мене».
Хан кивнув, потім подивився на інших рекрутів і повторив своє запитання: «Хтось ще відчував щось подібне? Це не обов’язково має бути те саме. Навіть незначна зміна, яку ви помітили лише зараз, може спрацювати».
— Історія мани вчора здалася мені безглуздою, — зізналася Елсі, навіть не потрудившись підняти руку. — Зазвичай я люблю цей предмет.
— Що ще? — запитав Хан.
— Я вперше спробувала використати ману в тренувальному залі.
— Мені снилися кошмари про Заплямовану мавпу.
— Я не міг заснути до глибокої ночі.
— Я не сміявся, коли друг жартував, як зазвичай.
— Після вашого уроку у мене пропав апетит, сер.
— Я був більш зосередженим під час вчорашнього бою.
Хан кивав щоразу, коли рекрут щось говорив. Багато з цих реплік не мали жодного стосунку до того, що він хотів сказати, але він не хотів зруйнувати загальну впевненість, яка наповнювала цих молодих чоловіків і жінок, тому ніколи не перебивав їх.
— Гаразд, гаразд, зупинімося на цьому, — врешті-решт наказав Хан. — Це питання стосувалося, в основному, мене. Я хотів побачити, чи мій урок мав бажані наслідки, і я думаю, що дехто з вас їх відчуває.
— Які наслідки, сер? — запитав Джон.
— Поле бою змінить вас, — зітхнув Хан. — Здебільшого ці зміни не є добрими, але вони мають певні спільні риси. Це нормально, що солдати, які побували на війні, відчувають труднощі після повернення в мирне середовище. Я зіткнувся з тією ж проблемою, і я не думаю, що коли-небудь повернуся до того, яким я був.
Хан помовчав кілька секунд, перш ніж продовжити: «Я не можу навчити вас того, що знаю сам, не викликавши подібних змін. Зазвичай я б утримався від втручання у вашу невинність та ентузіазм, але дати вам шанс пережити кризу — першочергове завдання».
— Мені шкода, якщо через мене ви перестанете насолоджуватися тим, що вам зараз подобається. Я пропоную вам не слідкувати за моєю темою, якщо вам дорога ця ваша частина, тому що я спробую зруйнувати її усіма силами, які в мене є. Але краще втратити її тут, у безпеці тренувального табору та серед друзів, ніж на полі бою.
Хан обвів очима рекрутів, щоб переконатися, що всі отримали це повідомлення. Він не міг зупинити тих, хто хотів піти, але міг висловитися якомога чіткіше, щоб його учні знали, що вони втратять або до кого приєднаються.
— Що ж, у мене більше немає запитань, — вигукнув Хан, прямуючи до центру ангара. — Урок почнеться зараз.
— Що ми будемо робити сьогодні, сер? — запитав Кіт, один з рекрутів, який стояв перед Заплямованою мавпою.
— Все просто, — хихикнув Хан. — Вишикуйтеся в лінію і йдіть на мене. У вас може бути стільки часу, скільки вам потрібно для підготовки. Я, звісно, не буду вказувати на можливі недоліки у вашому підході, коли обмін закінчиться.
Очі Елсі загорілися, і вона швидко витягла один зі своїх мечів, перш ніж стрибнути вперед, щоб бути першою в черзі. Хан не міг не посміхнутися, побачивши її ентузіазм, але все ж відчув потребу щось додати.
— Ніхто з вас не може напасти на мене, — пояснив Хан. — Суть уроку полягає в тому, щоб розвинути вбивчий намір. Нападайте на мене так, ніби хочете мене вбити. Я можу забути стриматися, якщо побачу, що ви не сприймаєте завдання серйозно.
Наприкінці свого пояснення Хан зробив холодний вираз обличчя, що здивувало рекрутів. Вони почали відчувати себе дещо розслаблено поруч з ним, але напруженість, яку міг створити лише хтось сильніший за них, повернулася назад. Багато студентів вагалися, але інші стрибали за Елсі, створюючи лінію.
Далі
Том 3. Розділ 303 - Перший
Хан не був надто суворим до рекрутів. Він не збирався завдавати їм болю, а також хотів трохи заспокоїти їх після того, що сталося із Заплямованою мавпою. Ніхто з рекрутів не був воїном першого рівня, і рівень їхньої майстерності також був недостатнім. Багато хто з них не міг досконало виконувати свої техніки навіть після того, як витратив цілу хвилину на підготовку до атаки. Хан покладав певні надії на шістьох рекрутів, які зіткнулися з Заплямованою мавпою, але вони виявилися надто невинними, щоб висловити справжній намір вбити її. Дебора була близька до того, щоб завдати смертельного удару, але злякалася наприкінці своєї техніки, через що її мана розсіялася, перш ніж її відкрита рука змогла приземлитися. Джон, Лорел і Кіт правильно використали свою ману, але намагалися атакувати талію або плечі Хана. Дуайт не зміг виконати правильну техніку, а ентузіазм Елсі був нічим іншим, як бажанням перевірити себе. Вона любила битися, але це не робило її вбивцею. Серед інших рекрутів з’явилося кілька сюрпризів. Хан контратакував простими ударами, які лише відкидали його супротивників, тож кожен набирався сміливості, щоб зустрітися з ним обличчям до обличчя. Кілька хлопців націлювали свої прийоми на шию, голову чи центр грудей, але Хан пояснював їхні невдачі особистими проблемами та затаєним гнівом. Ніхто не виявляв наміру вбити Хана і навіть не намагався зробити все можливе, щоб досягти успіху в цьому завданні. Проте Хан все одно скористався нагодою, щоб дати підказки чи прокоментувати їхню роботу. Насправді Хан не міг сказати рекрутам, як покращити їхній наступ. Вони використовували різні бойові мистецтва, тому їхні помилки були пов’язані з неправильним виконанням або слабкими сторонами їхніх стилів. Проте Хан не забував сварити рекрутів, коли їхні атаки не були націлені на життєво важливі місця. Він розумів, чому вони стримувалися або хвилювалися через потенційні наслідки наступу, але суть уроку полягала не в цьому. Вбивати було важко. Хан знав це надто добре. Але розвинути в собі рішучість іти напролом, навіть якщо це може призвести до смерті ворога, було цілком можливо, і він хотів цього досягти. Спаринг був настільки нешкідливим, що рекрути погодилися на ще один раунд. Другий цикл обмінів пройшов краще. Більшість студентів намагалися завдати смертельних ударів, але їхній страх завдати шкоди Хану часто брав гору над стратою. Хан продовжував легко ухилятися від кожної атаки, а сила його ударів зростала після кожного обміну. Біль міг би допомогти усунути вагання і страх, але результати такого підходу він побачив лише під час третього циклу спарингів. — Гаразд, закінчимо на сьогодні, — оголосив Хан після закінчення третього циклу. — Час, відведений для моїх уроків, вже минув, тож нам доведеться пропустити раунд запитань. Я впевнений, що наступного разу ви матимете нагоду зазирнути в моє життя. З групи рекрутів пролунали розчаровані голоси. Вони вже вишикувалися в чергу, щоб підготуватися до четвертого циклу обмінів. Було зрозуміло, що вони не хочуть, щоб урок закінчувався, але Хан нічого не міг з цим вдіяти. — Та ну, це ж лише два дні, — засміявся Хан. — У нас ще цілий семестр попереду. У вас буде ще багато шансів отримати від мене стусанів. Пролунало кілька смішків, і черга швидко закінчилася. Рекрути не були втомлені, адже мали змогу випробувати свої удари лише тричі. Однак вони не могли заперечувати, що було вже досить пізно. Вони ризикували пропустити вечерю, якщо витрачатимуть час даремно. — Ми будемо битися з вами на наступному уроці? — запитав Джон, коли учні готувалися вийти з ангара. — Ні, це, мабуть, станеться наступного тижня, — відповів Хан. — У мене є дещо інше на наступне заняття. Це не повинно бути небезпечним, але все залежатиме від вас. — Ми знову битимемося із Заплямованою мавпою? — запитав рекрут, і його запитання викликало хвилю страху серед її товаришів. — У цьому немає сенсу, — відповів Хан. — Щоб відчути справжній страх, вам треба було побачити Заплямовану мавпу. Якщо я зіштовхну вас з нею зараз, це тільки вам зашкодить. Ви побачите її знову, коли я відчую, що ви зможете дати їй гідну відсіч. Серед рекрутів з’явилися посмішки та кивки. Ніхто не хотів так швидко зустрітися з заплямованою мавпою. Навіть Елсі утрималася від коментарів з цього приводу. — Професоре Хан, — покликала Дебора, коли група вже наближалася до входу. — Ви будете їсти в їдальні? — Звичайно, — недбало вигукнув Хан, наближаючись до однієї зі стін, щоб дістати свій телефон. — Дехто з нас зараз туди йде, — продовжила Дебора. — Хочете приєднатися до нас? Хан ледь не застиг на місці, коли почув це запитання, але його рухи залишалися плавними та природними. Проте він вирішив не приховувати свого вагання, коли повернувся обличчям до рекрутів. Він хотів побудувати глибоку довіру зі своїми студентами, тому не міг вдаватися до брехні та удавання. — Я не знаю, наскільки це буде правильно, — відповів Хан. — Я професор і ваш безпосередній керівник. — Ми можемо використати цю можливість для запитань, — оголосив Кіт, і багато рекрутів схвально кивнули на знак схвалення, а на їхніх обличчях з’явилася цікавість. Хан відчув себе загнаним в кут цим ентузіазмом. Він хотів зблизитися з рекрутами, але визнавав, що між ним і ними має бути певна межа. Втім, він все одно збирався до їдальні. Крім того, його студенти також матимуть можливість поставити свої запитання під час трапези. — Гадаю, це не така вже й погана ідея, — відповів Хан, хоча в його тоні все ще відчувалося деяке вагання. — Але мушу вас попередити. Я багато їм, тож мені доведеться відповідати між прийняттям їжі. Рекрути розсміялися, бо сприйняли репліку Хана за жарт, а він щиро посміхнувся цьому загальному щастю. Йому подобалося бачити своїх учнів такими. Він майже шкодував, що йому довелося створити тріщину в цій невинності, щоб донести своє послання. Рекрути зібралися навколо Хана, коли вони почали йти до їдальні. Дехто пішов, бо мав інші справи або хотів прийняти душ перед вечерею, але багато з тих, хто мав подібні плани, передумали, коли дізналися, що Хан приєднається до них. Зрозуміло, що питання почалися ще дорогою, і Хан помітив, як загальна сміливість рекрутів посилилася. Можливо, важливу роль у цій зміні відіграла інші обставини, але Хану подобалося думати, що його стосунки з учнями покращилися. Запитання стосувалися випадкових тем. Ці рекрути бачили прибульців лише через свої телефони, тому вони просили дати їм яскраві описи. Серед них лунали здивовані охання, коли вони чули, що Хан розмовляє мовою Ніколсів, а турнір Онії також викликав інтерес. Хан дізнався, що деякі з його учнів роздобули записи турніру. Рекрути не донесли на своїх товаришів, але розповіли, що тепер ці відеозаписи є у кожного в таборі. Це зіграло на користь Хана, але також збільшило кількість пліток навколо його імені. Рекрути не згадували про найособистіші з них, але все одно розпитували Хана про речі, які розпалювали їхню цікавість. — Без коментарів, — повторив Хан, ледь помітно посміхаючись, намагаючись приховати свій смуток. — Я не проти розповісти вам про поля битв, інопланетян і деякі кумедні випадки, але моє особисте життя залишиться таємницею. Можете не сподіватися дізнатися більше про мій час на Нітісі. — Це несправедливо! — поскаржилася Дебора. — Міжвидові пари — це така рідкість. Ваш досвід може допомогти багатьом з нас, якщо ми опинимося на чужих планетах. — Чому б тобі не спробувати з такою ж самовіддачею ставитися до моїх уроків, замість того, щоб використовувати їх для отримання відповідей? — пожартував Хан. Усі засміялися, навіть Дебора. Під час прогулянки рекрути змогли побачити Хана в іншому світлі, і ця подія їм сподобалась. Поза заняттями, коли Хану не потрібно було віддавати накази або використовувати свій досвід, щоб чогось навчити, він розкрив своє справжнє я — сімнадцятирічного юнака, який багато чого бачив. Хан також визнав, що ситуація була далеко не жахливою. Ці студенти були його ровесниками, і він почувався серед них комфортно. Деякі з них явно мали приховані мотиви за своєю добротою і сміхом, але багато хто просто намагався познайомитися з ним, як зі звичайним рекрутом. Це було соціальне життя, якого за шість місяців навчання Ілако так і не зміг запропонувати. Здебільшого це була провина Хана через його щільний графік і загальну недовіру до однолітків, але зараз ситуація була іншою. Хан бачив, що могло б бути тоді, і не знав, як ставитися до цієї події. Зрештою група дійшла до їдальні, і Хан залишився вірним своїм словам. Рекрути втратили дар мови перед величезною кількістю їжі, яку він міг з’їсти, а випадкові повідомлення, що надходили на його телефон, займали навіть короткі проміжки між його укусами. «Як ти опинився на обіді зі своїми студентами?» — написала Амбер. «Я чую, як ти смієшся звідси» — відповів Хан. «Це тому, що я дуже сильно сміюся» — відповіла Амбер. «Принаймні, здається, все йде добре» — встиг написати Хан, коли доїв четверте куряче крильце. «О, ні, насправді я тебе хвалю, — написала Амбер. — Я ніколи не очікувала, що ти будеш настільки вправним у цьому». «Хтось мене недооцінював» - подражнив Хан. «Нагадати тобі, що ти не маєш жодного досвіду викладання, і що все твоє життя це лише Нетрі та поля битв?» — прокоментувала Амбер. «Я думав, що зачарував тебе достатньо, щоб завоювати твою повну довіру і відданість» — продовжував дражнитися Хан. «Гаразд, частина про відданість мене зачепила, — пожартувала Амбер. — Ви кумедний, професоре Хан». «Я справді велика людина» — написав Хан. «Не захоплюйся, інакше мені доведеться припинити робити компліменти» — відповіла Амбер. «Звісно, мем» — відповів Хан. «Замовкни» — відправила Амбер. На цьому розмова між ними закінчилася, але жоден з них не був винен у такому результаті. Під час прогулянки Хан також обмінявся повідомленнями з Корою, і вона прийшла до їдальні, щоб побачитися з ним. — Привіт, Хане, — посміхнулася Кора, побачивши, що Хан обернувся, коли вона наближалася до його столика. Рекрути залишили місця поруч з Ханом порожніми з поваги до його становища, тож Кора могла до них дотягнутися. Цікаві погляди студентів змушували її соромитися і не відривати погляду від підлоги під час прогулянки, і Хан не допомагав їй у цьому питанні. — Це Кора Оммо, — оголосив Хан, коли Кора сіла поруч із ним. — Мені пощастило бути з нею під час кризи на Істроні. Студенти, звісно, чули про Кору, оскільки вони були з Рібфелла. Список тих, хто вижив з Істроне, був коротким, тому її ім’я неважко було знайти в деяких звітах. Проте рекрути ніколи не мали можливості ідентифікувати її, оскільки вона рідко проводила вільний час за межами гуртожитку або занять. — Він перебільшує, — швидко подолавши сором’язливість, поправила Хана Кора. — Я була там практично нікому не потрібна. Він все робив сам. Рекрути побачили шанс поглянути на подвиги Хана під іншим кутом зору і не упустили його. Кора зачекала лише кілька секунд, щоб побачити незліченну кількість запитань, які летіли на неї. — Він має погану звичку бути скромним, — пояснила Кора після того, як отримала загальне уявлення про те, що Хан сказав своїм студентам. — Бачили б ви його. Він продемонстрував чисту впевненість від моменту аварії до нашого порятунку. У мене незліченна кількість поганих спогадів про Істрон, і я ненавиджу все, що там сталося, але я рада, що мені випала нагода побачити, як він сяяв. Кора не вміла брехати. Її почуття проявлялися скрізь, на її голосі та обличчі, але її слова також несли в собі глибоку чесність. Студенти одразу зрозуміли, що можуть використати її, щоб дізнатися більше про Хана, і без вагань використали її. — Його перше вбивство сталося там, вірно? — запитала Елсі, перш ніж її товариші встигли поставити інші запитання. — Як це було? — Я ж казала вам, що від мене там не було ніякої користі, — відповіла Кора. — Проте, його битви були неймовірними. Він ніколи не падав духом, навіть коли йому не вдавалося виконати своє бойове мистецтво правильно. — Але звідки у нього така впевненість у першій битві? — наполягала Елсі, перш ніж перевести погляд на Хана. — Ви без вагань завдали смертельного удару? Чи важко було здолати Креда? — Я б не хотів про це розповідати, — збрехав Хан, надягаючи фальшиву посмішку. — Креди не встигали за його рухами, — описала Кора. — Він був занадто швидким і точним для них. — То ви поцілили йому в голову? — додала Елсі. — Я не надто пишаюся своїм першим вбивством, — продовжував вдавати Хан. — Я б хотів поговорити про щось інше. — Чому це? — запитала Елсі. — Хіба не в цьому суть ваших уроків, сер? Ваш перший досвід зі смертю має бути чимось цінним, чим можна поділитися. Погляди всіх зійшлися на Хані, і навіть Кора спочатку слідувала цій тенденції. Однак раптом вона щось пригадала, і її рука потягнулася, щоб стиснути руку Хана. На обличчі Кори з’явився вибачливий вираз. Хан бачив, як вона намагається знайти слова, які могли б витягнути його з цієї ситуації, але він уже все вирішив. — Тому, що їй було десять років, — сказав Хан, коли Кора стиснула його руку. — Моєю першою жертвою стала десятирічна Кред.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!