— Ах……!
Навколо почулися різкі подихи. Можливо, це тому що я поводилася зовсім по-іншому від дурної Пенелопи минулого року.
— Покличте тоді лицарів. Вперед.
Навіть покоївки, що напружилися, наче готові негайно рушити з місця, не могли поворухнутися.
Ак……
Між дерев лунав тільки звук моїх пальців, які повільно натискали курок.
— При-принцесо! Ви не можете……! — квапливо вигукнула Леді Келлін.
Я майже могла прочитати її думки: "Скажена собака Екартів дійсно намагається застрелити когось насмерть".
Нарешті зрозумівши серйозність ситуації, очі синьоволосої дівчини шалено затремтіли, просочені страхом.
А потім, клік.
Голосно пролунав звук натискання на спусковий гачок.
— Ах!
Всі жінки, включно з леді Келлін, заплющили очі зі збліднівшими обличчями.
— Бах.
Я зімітувала постріл. Природно, його не було.
— Це жарт.
Я посміхнулася й опустила арбалет.
— Ік.
Леді Аріс, яка сиділа навпроти, загикала. Донедавна обличчя, сповнені презирства й глузування, були викривлені страхом.
"Я, мабуть, природжена лиходійка."
Натомість замість того, щоб поспівчувати їм, я насолоджувалася видовищем.
— Чому ви такі перелякані?
— ……
— Я навіть його не заряджала.
Я підняла арбалет в одній руці і ще кілька разів натиснула на гачок. Це було лише для того, аби показати, що це безпечно, але щоразу їхні плечі тремтіли.
Я знову повісила арбалет собі на спину. Я озирнулась навколо стола і поводилася так, наче нічого не сталося.
— Розслабтеся, га?
Я надула губи, наче розчарована реакцією на пустотливу витівку. Я насупила ніс.
— Через вас я почуваюсь лиходійкою, що прийшла зіпсувати свято. Мене взагалі-то офіційно сюди запросили.
— ……
— Чи не так, графине Дортея?
Коли я поглянула на організаторку й запитала її, вона зіскочила з місця.
— З-звісно, принцесо! — швидко прийшовши до тями, вона квапливо вигукнула. — Гей, усі, у-усміхніться. При-принцеса зіграла такий смішний жарт, щоб нас розсмішити.
Але над витівкою ніхто не сміявся.
— Мені вже треба йти на полювання, тож я полишу вас.
Я піднялася зі стільця.
Оскільки атмосфера завмерла через мене, чи не повинна людина, яка спричинила незручності, піти?
— На жаль, я не думаю, що зможу показати вам свої навички. У мого арбалета не болти, а зачаровані кульки, — додала я тужливо, збираючись йти.
— ……
— Я покажу вам, якщо матиму можливість наступного разу.
Розвертаючись, я навмисно призупинилася, наче забула поділитися чимось важливим.
— О, так.
Я знову повернулася до них.
— Якщо комусь було цікаво, що саме за зачарування на цих кульках……
— ……
— Вони перетворюють тих, у кого вони потрапляють, на ідіотів.
Я спокійно говорила неправду і подивилася спочатку у очі головної винуватиці змови, а далі продовжила дивитися в очі кожної леді по черзі.
— Мені так свербіло піти на полювання, особливо зважаючи на те, що завдяки декому я отримала заборону на цілий рік. Я так сильно хотіла цього, що навіть замовила ці особливі кульки.
Я знов повернулася до леді Келлін. Я посміхнулася і нарешті договорила.
— Звичайно, вони створені для малих тварин, тож людина не загине……
— ……
— Але мені цікаво, що станеться, якщо випробувати цю магію на комусь.
Леді Келлін мертвенно зблідніла, наче могла знепритомніти у будь-яку мить.
Я відвернулася, впевнена, що вони перестануть розпускати плітки завдяки моїм останнім словам, та попрямувала до центрального поля.
Раптом перед моїми очима блимнуло сповіщення.
<СИСТЕМА> Ваша слава понизилась на -10. (Всього: 80)
Я втратила славу. На мить я надулася, а потім проминула системне вікно, не звертаючи на нього уваги.
На моє виживання впливала тільки прихильність. Я не хвилювалася за свою славу.
***
— Гей. Де зона полювання на малих тварин?
Я зупинила охоронця, який проходив повз, запитала у нього дорогу і, почувши відповідь, зробила крок до місця, у яке планувала піти ще вранці. На дорозі за входом до мисливських угідь була розвилка, і я пішла правою стежкою, що мала привести мене до пункту призначення.
"Що мені йому зловити?"
Згадуючи неприродні сірі очі, я легкими кроками йшла лісовою стежкою. Проте коли я прибула на місце, все виглядало не так, як я собі уявляла.
— Що за……
Я тупо дивилася на нескінченну смугу дерев і пишних кущів.
Я очікувала огороджену парканом територію, до якої запустять малих звірів, що дасть можливість початківцям спробувати себе у полюванні.
— Вони казали, що тут можуть полювати діти. Це просто ліс.
Так. Це був просто ліс. Я шукала усюди, але тварин не було ніде.
Здавалося, що організатори обрали ледачий підхід і просто призначили дві локації, у яких випустять здобич — одну для великих і одну для дрібних тварин. Дітей із собою брали рідко, а більшість аристократок не переймалися полюванням.
— Ха…… Чому все в цій грі йде не по плану? — скаржилася я, плентаючи лісовою доріжкою.
На щастя, дорога була добре облаштована і заблукати було важко.
Однак, навіть якби я пішла глибше у ліс вздовж стежки, я не була впевнена, чи зможу не те що зловити, а навіть побачити прудких тварин, що ховалися серед дерев.
"Ну, я вже тут, тож хоч прогуляюся."
Поки я йшла стежкою, то передумала полювати.
Проте незабаром я зрозуміла, що здалася надто поспішно.
"Ого! Кролик!"
Недалеко від стежки стрибали білі, як сніг, кролики, і не один, а аж чотири.
"Які милі……"
Насправді я ніколи в житті не бачила жодної тварини, крім собаки чи кота, чи тих проклятих кроликів Вінтера. Це тому, що я ніколи не була у зоопарку, на відміну від інших людей мого віку.
Через це, хоч я і знайшла тварину, на яку могла вполювати, проте не здогадалась підняти зброю, поки не було занадто пізно.
"Ні! Не йдіть!"
Тим часом група кроликів помітила мене і втекла.
Я насупилась і знову пішла стежкою. Невдовзі повторилося те саме.
Білки, єноти, кури, дикі коти і навіть маленькі олені.
Я почала бачити здобич усюди, що запевнило мене, що я потрібному місці.
На жаль, я могла лише споглядати за ними. Здобич швидко втікала поки я захоплено дивилась на них або коли підіймала арбалет.
"Бляха, чорт його забирай…… Очевидно, що я ніколи раніше цього не робила."
Мені пощастило, що навколо нікого не було. Це була б катастрофа, якби я посміла офіційно брати участь у полюванні, супроводжуючи герцога.
У відчаї, майже готова повністю здатись, я йшла далі з арбалетом у руках.
Я йшла все глибше й глибше в ліс. І нарешті знайшла звіра, що був найкращим за всіх, що я бачила раніше.
"Неможливо."
Це була сива лисиця, колір її хутра схожий на очі Екліса.
"Це воно!"
Я відразу переконалася. Саме це — здобич, яку я мала зловити й принести Еклісу.
Лисиця пила воду зі струмка під схилом, на якому стояла я. Її забарвлення було рідкісним, і, на відміну від інших тварин, вона була на самоті.
"Якщо я її впущу, то вже нічого не спіймаю."
Я обережно підкрадалася стежкою. Дерево, що росло на схилі, закривало мою лінію прицілювання, тож я мала підібратися ближче.
Я намагалася не видати жодного звуку, ховаючись за деревом. Я повільно повернула кривошип.
У цю мить лисиця нашорошила вуха, однак продовжила пити. Вона ще мене не помітила.
К-клак—
Нарешті я зарядила арбалет. Повільно піднявши арбалет, я прицілилась.
Я цілилася прямо в неї, але лисиця раптово підвела голову. Якраз коли я натиснула на спусковий гачок, вона побігла.
Та-анґ—!
Випущена кулька промахнулася. Лисиця побігла геть, відчувши загрозу.
"Ні! Я не можу її упустити!"
Чи так почувається мисливець, коли упускає свою здобич в останню секунду?
Я почала бігти за лисицею, роздратована і засмучена, що промахнулася всього на кілька сантиметрів.
"Мабуть я зможу її наздогнати!"
На жаль, я помилилася. Лисиця була неймовірно швидкою. Я не могла повірити, як таке маленьке тіло могло мати таку швидкість і витривалість.
Я хотіла побігти за нею, але моє слабке тіло скоро втомилося.
— О Боже……
Зрештою я упустила лисицю, тяжко дихаючи і ковтаючи повітря.
Проте тепер вона була найменшою з моїх проблем. Поки я переслідувала її, я заблукала у глибину лісу.
— Де я в біса……
Я озирнулася навколо, але стежки, якою я слідувала, ніде не було.
— Уґх…… Треба спочатку знайти якусь позначку.
Навіть якщо це ліс, він все одно на території палацу. Я знала, що по всіх мисливських угіддях були встановлені позначки, аби ніхто не заблукав.
Оскільки моя спроба полювання була цілковитим провалом, я блукала далі у пошуках. На щастя, я швидко знайшла прив'язану до дерева золоту хустку, що слугувала позначкою.
— Яке полегшення……
Тепер я мала лише слідувати за позначками, поки не зустріну когось або поки не виберуся з лісу.
Але я допустила помилку — я забула, що означають кольори різних хусток.
— Кеууу, Куоххх—
Незабаром після цього я змогла зустріти ще одного звіра. Хоча цього разу, здавалося, полювати будуть на мене.
— Кеуууу!
— Ак! Що за!
Я побачила величезного ведмедя, який вискочив із кущів навпроти.
Тільки тоді я згадала. Золоті хустки позначали територію, де випускають хижаків, таких як леви і тигри.
У той момент.
<СИСТЕМА> Несподіваний Квест! З'явився Розлючений Бурий Ведмідь!
Вполюйте на [Велетенського Ведмедя] та закладіть основу для того, щоб стати [Королевою Мисливського Змагання].
(Обмеження у часі: 30 секунд.)
(Винагорода: [Шкура Велетенського Ведмедя], [Жовчний Міхур Велетенського Ведмедя], прихильність [???] +5%, слава +50.)
[Прийняти/Відхилити]
"Божевільна гра, що тут відбувається! Чому у отоме грі взагалі є полювання на ведмедя?"
