— У дитинстві я вчилася стріляти з лука, але мені напевно треба спробувати якось поцілити у великі мішені, як принцеса.
— До речі! Сьогоднішнє вбрання принцеси дуже добре їй пасує, чи не так?
Тепер вони атакували мій одяг.
— Дякую, — сказала я, вдаючи, що не помічаю, як їхні очі осудливо оглядали мене зверху вниз.
— Пфф……!
Хтось пирхнув, і звідусіль почувся голосний сміх.
"Уґх. Ці чортові пліткарки……"
Вислуховувати їх погано прикриті приниження дратувало, але можна було стерпіти, оскільки вони не знущалися з чогось, що зробила саме я. Що взагалі можна було зробити з минулими діями справжньої Пенелопи?
"І якщо я влаштую сцену і про це почує герцог чи Деррік……"
Оце вже могло перетворитися на питання життя і смерті.
Більш того, мені було трохи шкода герцога, що з таким нетерпінням розповідав мені про запрошення на чаювання. Ось чому я збиралася затриматися тут довше, аби не здатись грубою і потім піти.
Синьоволоса леді, здавалося, починала виходити з себе, бо я не реагувала на її напади. Вона спробувала знову.
— Здається, що Ви знову збираєтесь вполювати на когось, чи не так?
— Га? Зачекайте. Чи це не той самий арбалет, яким Ви учора вбили всіх тих монстрів? — запитала леді Аріс, вказавши пальцем на арбалет на моїй спині.
Навіть це відчувалося грубим, бо тепер я знала мету цього чаювання.
— Так.
Я відповіла без щирості. Я вже не намагалась зберігати ввічливу усмішку.
— О, як чудово! — сказала графиня Дортея, плескаючи в долоні. — Принцесо, Ви не уявляєте, як леді Аріс шкодувала, що не бачила Вас вчора. Я не хотіла Вас просити, але оскільки Ви вже з арбалетом, чи не могли б Ви, будь ласка, показати Ваші навички стрільби?
— Ви навіть одягнені відповідно, тож все чудово! — вставила своє слово леді Келлін. — Насправді нещодавно я отримала величезного плюшевого ведмедика на свій день народження. Я принесла його із собою, аби показати всім на чаюванні, і було б чудово, якби Ви використали його як мішень.
— Ох, леді Келлін! А якщо у Вашому дорогоцінному подарунку буде дірка? — відповіла графиня з удаваним хвилюванням.
— Він набагато менший за учорашніх чудовиськ. Можливо вона навіть в нього не попаде?
— Хо-хо, Ви маєте рацію. Це можливо.
Пані знову замахали віялами і залилися злісним сміхом.
— Принеси мені те, що я підготувала раніше, — наказала леді Келлін своїй покоївці, навіть не вислухавши моєї думки.
— Так, міледі.
"Цікаво. Ти навіть ціль для мене підготувала?"
Роздумуючи, куди вона веде, я відкинулася на спинку стільця й спостерігала, схрестивши руки. Я відчувала погляди людей, що помітили мою повну незацікавленість.
Через деякий час служниця повернулася з великим плюшевим ведмедиком розміром з неї.
Вона запитала, стоячи трохи осторонь від леді Келлін.
— Куди мені поставити мішень, міледі?
— Принцесо, де Ви волієте, щоб його Вам поставили? Думаю, це ідеальне місце.
Леді Келлін якомога відчайдушніше стримувала сміх та вказала на місце, де вже стояла служниця.
— Воно прямо перед Вами, тож менше ризику випадково поцілити в людину, як минулого року. Чи не так?
Жінки закивали, погоджуючись.
— Леді Келлін має рацію. Така відстань непогана. Якщо ми поставимо мішень задалеко, вона може промахнутися і ми цього не хочемо, — втрутилася графиня.
— Будь ласка, встаньте й покажіть нам свою майстерність, принцесо.
— Ого! Я так схвильована!
Леді Аріс радісно заплескала в долоні, наче дитина. Я почувалася жалюгідно, що нещодавно прийняла її допитливу зацікавленість за щиру.
"У певному сенсі вона таки зацікавлена."
Блиск в її очах нагадував той, коли спостерігаєш за шимпанзе у зоопарку чи клоуном, що виконує трюки.
Так як саме вона спочатку поставила пастку, вона використовувала той самий ентузіазм, аби я не могла відмовитись. Не було навіть сенсу оглядатися на інших леді, щоб знати, що у їх очах такі самі глузливі погляди, як у леді Аріс.
Тому я подивилася на організаторку, що була відповідальна за всю подію і запросила усіх цих дворянок. Її посмішка розширилась, коли вона побачила моє беземоційне лице.
Її очі, повні презирства й тріумфу, ніби казали мені: "Подивимось, чи збираєшся ти вести себе так, як минулого року?".
У Пенелопи в грі було два варіанти. Вона або підіграє їй, або піддається гніву та погрожує всіх пристрелити.
"Справжню Пенелопу б роздратували обидві опції."
Буде не важко змиритися і показати їм мої навички володіння арбалетом. Але тоді історія про "дурне арбалетне шоу принцеси" до завтрашнього дня буде вже в усіх на вустах.
І якщо я розізлюся й влаштую сцену, випитуючи, чи знущаються вони з мене……
"Вона знову стане королевою мисливського змагання, давлячи на жалість."
Здавалося, що леді Келлін планувала саме це. Вона з радістю би принизила Пенелопу настільки, що та більше ніколи не посміє показувати своє обличчя у світському суспільстві. Так чи інакше, з нею не сталося би нічого поганого.
Тоді……
"Завжди можна обрати обидві опції."
Леді Келлін спантеличено нахилила голову і покликала мене, помітивши, що я навіть не поворухнулася.
— Принцесо?
Я глянула на неї і раптом розсміялася.
— Може плюшевий ведмедик це занадто складно?
— ……Вибачте?
Моя відповідь збентежила її. Вона наче не могла повірити, що принцеса не істерить.
— Ч-чому ж?
— На жаль, він, здається, занадто маленький, щоб показати мої навички, — мляво відповіла я, скоса глянувши на плюшевого ведмедика.
— Боже мій! — пронизливо вигукнула графиня Дортея. — Наскільки ж велика Вам потрібна мішень, щоб показати Ваші навички? Розміром з чудовисько, у яке Ви влучили вчора?
Синьоволоса леді знизала плечима і пробурмотіла:
— Який жаль, принцесо. Я не думаю, що знайдеться майстер, який би зробив таку велику ляльку……
— Хо, хо! Ви праві. Як шкода! — вигукнула інша леді.
Після цих слів дворянки навколо розсміялися.
— Ну.
Дррррт—
Я підвелася зі свого місця, шумно відсовуючи стілець і змушуючи їх замовкнути.
Тоді я м'яким елегантним рухом дістала арбалет.
— Думаю, чутки чудово поширяться, якщо я зіб'ю ту муху, що літає коло Вашого рота……
Клінк—
Плавним рухом я підняла арбалет, обережно прицілюючись.
— Як думаєте?
Я озирнулася навколо, дивлячись на усіх леді з-під вій.
Сміх поволі стих.
Ніхто не очікував, що я поцілю в леді Келлін, щойно підіймуся. Я ж їх не попередила.
Леді Келлін та інші дворянки, пізно усвідомивши ситуацію, розплющили очі.
Одна з літніх дам, яка махала віялом, голосно закричала.
— Гей, леді! Як Ви смієте! Як можна знову когось так залякувати—
— Леді?
Холодно перервавши жінку, я глянула на неї, не повертаючи голови, наче вона не варта моїх зусиль.
— Це відколи якась карга, про яку я ніколи не чула, посміла говорити з такою неповагою до члена сім'ї Екарт?
— Ц-це……
Дама почервоніла, принижена від припущення, що її родина така незначна, щоб я могла її знати.
Однак вона вже не могла посперечатися. Можливо, її поважали за те, що вона була однією з найстарших на чаюванні, але в імперії була сувора класова ієрархія.
У шумному лісі запанувала несамовита тиша.
— ……Принцесо, будь ласка, заспокойтеся, — леді Келлін говорила більш спокійним голосом, ніж раніше. — Якщо Ви продовжите, у мене не буде іншого вибору, як викликати лицарів, як минулого разу. Чи переживе репутація принцеси ще один такий інцидент?
Це була провокація.
Охоронці стояли якраз на краю поляни, де проводилося чаювання. Я могла уявити, як минулорічна Пенелопа скажено кричить й розмахує арбалетом, з якого навіть не вміє стріляти.
Звісно, що цього шуму було достатньо, аби негайно з'явилася охорона.
Не важко було здогадатися, чому Пенелопа вдалася до зброї. Щоб погрожувати іншим і захистити себе.
Після кількох занять зі стрільби я зрозуміла, що у цього тіла немає жодного хисту до таких речей. Якби у Пенелопи було хоч найменше вміння стрільби, її пальці не були б такими гладенькими, а руки не були б настільки позбавлені м'язів.
"Дурепа."
Чому вона ні разу не подумала про те, щоб встановити панування?
Леді Келлін почала нервувати, коли побачила, що мене не хвилює її згадка про лицарів.
— Цього разу я не буду такою щадною, як минулого року. Тож опустіть краще арбалет чи……
— Тоді йдіть й покличте їх, — сказала я, посміхнувшись та піднявши підборіддя.
Всі жінки були шоковані моєю відповіддю.
"Вони всі думають: 'Принцеса вже мала вийти з себе, але натомість каже леді Келлін кликати лицарів'."
Синьоволоса дівчина дивилася на мене у подиві.
— Але подумайте……
Я невинно посміхнулася, злегка нахиливши голову.
— Чи встигне хтось дібратись до лицарів, перш ніж я у них пострілю?
