Кронпринц видав моторошний звук.
"Тож те, що він герой війни — це не порожні слова."
Він був готовий знищити групу людей у чорному одязі так само, як зробив це зі звіром.
Я вже знала, що він божевільний, але тепер він здавався небезпечнішим.
— Цього разу помреш саме ти! — підло заговорила жінка у чорному, зібравши залишки своєї хоробрості. — По-подивися назад!
Шшшш—
Щойно вона підняла палець, як пролунав чіткий звук.
— Щ-що це…… — розгублено вигукнув хтось.
Звук притягнув погляди усіх присутніх до того місця, куди вказувала людина у чорному одязі.
Голова, яка ледве трималася разом, і очі, які розкололися через атаку кронпринца, збільшувалися.
Джжік, джжіґяк.
Звір, що тривалий час збільшувався, нарешті повністю розділився.
— Куу!
— Куу, кууу!
Надвоє.
— Як вона, та прекрасна життєва сила, яку тобі дав Бог!
Стара жінка у чорному вбранні насміхалася над враженими людьми.
— Скільки не ріж — все марно! Вони лише продовжать множитися!
— Аххххххххххххх!
— Я-я ніколи в житті не бачив такого звіра.
Люди, які лише кілька хвилин тому відчували полегшення через те, що кронпринц убив звіра, знову закричали і розгубилися.
Єдиний вихід був переповнений людьми.
Але ніхто не міг втекти.
Це тому, що їх наче загородила невидима мембрана. Людей, які намагалися вибратись, відкидувало назад.
Крім того, товсті стіни кущів, що щільно огортали сад, були високі й ковзкі, тому піднятися було надзвичайно важко.
Тим часом два звірі почали йти у бік людей, що скупчилися біля виходу.
— Куу, Ку!
— Кюуу!
— Аххххххххххххххххххххххх!
Велетенські курячі лапки потоптали м'який газон і знову побігли.
Кронпринц і Деррік мовчки обмінялися поглядами, кожен обрав по монстру і чкурнув на них.
На звіра накинулися й інші аристократи, що встигли озброїтися. Рейнольд також був серед них.
Проте це не спрацювало. Чим більше звіра розрізали, тим більше той розділявся.
Ушкоджень, яких зазнали люди, було не перерахувати.
— Ахххххххххххххххххххххххх!
— Кеуууууу!
У тільки-но втихомиреній залі знов запанував хаос.
"Що тут в біса відбувається?"
Я озирнулася спантеличено.
Я не знала, куди подівся герцог, оскільки всі втікали, намагаючись уникнути звіря, якого до цього атакували.
У цьому безладі я почувалася так, ніби була єдиною посеред океану, не в змозі схопитися за реальність.
Поміж усіма криками та стогонами я знайшла когось, хто стояв самотньо, як я.
"……Вінтер?"
Як він, чарівник, з'явився тут?
— Аґх! В-врятуйте мене!
Біля нього монстр наступив на людину.
"……Чому він не тікає?"
У той самий момент, коли я роздумувала, я впізнала рух його руки.
Зараз він розмірковував.
Діставати йому посох чи ні.
Ризикуючи бути визнаним чаклуном, незалежно від того, використає він магію для порятунку людей чи ні.
"Як це можливо?"
Якщо він розкриється, нічого доброго для нього не було.
Ба більше, навіть причиною цього безладу є робота натовпу чаклунів……
"Може це й добрий вчинок, але чи потрібно тобі так ризикувати заради інших?"
Його вагання змусило мене почуватися трохи дивно.
Я згадала дітей у масках з того часу як ходила до "Білого Кролика".
Я подумала, що краще до кінця не розкривати, що він чаклун.
Але, всупереч моїй думці, Вінтер, схоже, прийняв рішення.
У ту мить, коли його рука впевнено потяглась до схованого посоха……
— Пенелопо—!
Я почула за собою гучний крик.
Можливо мені здалося, що хтось мене кличе, але я раптово встановила зоровий контакт із Вінтером. Ультрамаринові зіниці, що знайшли мене, повільно збільшилися.
Я, до цього вдумливо дивившись на Вінтера, лише тоді зрозуміла, що щось не так.
— Куу, кууу—!
Я обернулася і побачила монстра схожого на повітряну кулю, що мчав до мене.
Куґуґуґуґун, земля завібрувала.
— Пенелопо! Тікай!
Я бачила Рейнольда, що біг коло звіра і кричав мені, явно роздратований.
Після цього у мій бік глянули Деррік і Каллісто, які мали справу зі звіром. Обидва з блідими обличчями.
Все навколо було схоже на сповільнену зйомку.
У ту мить. Мої очі раптом проясніли.
<СИСТЕМА> Головний Квест! [Станьте Королевою Мисливського Змагання!]
Чи хотіли б ви продовжити? (Винагорода: прихильність всіх мейл лідів +5%, слава +50.)
[Прийняти/Відхилити]
Знову з'явилося вікно квесту, від якого я колись відмовилась.
— Ха.
Я оніміла і розреготалася.
"Зрештою, це мало статися."
Одразу після моєї цинічної думки з'явився новий текст.
<СИСТЕМА> Оскільки це головний квест, його буде прийнято автоматично через 5 секунд.
"5"
"4"
Навіть коли я грала, головний квест мав бути прийнятий упродовж епізоду, навіть якщо відмовишся від нього на початку.
Проте, коли доводиться проходити через це в реальності, почуваєшся жахливо.
Якби це була просто гра і я грала за межами екрану, я б лише побачила повідомлення "Переможемо все зло!" після прийняття.
В отоме іграх, максимум яких — ілюстровані події та вибір діалогів, існувала межа реалізації таких жорстоких сцен.
Але знову ж таки, переді мною не було ігрового екрану, а тільки реальність. Реальність……
— Куууууууууууууууу!
У мене не було іншого вибору.
Монстр був прямо переді мною, а всі нагороди та призи спостерігали за мною.
[Прийняти]
Мені вдалося прийняти квест якраз перед тим, як мене затоптав монстр.
І водночас моє тіло зарухалося самостійно.
Я підняла арбалет, який з величезною швидкістю витягла з-за спини, націлившись на монстра.
Підтримавши лівою рукою цівку, я одразу натиснула на спусковий гачок.
Бум! Та-анґ!
— Куууууууууууууууууууууууууууууууууу.
Моє серце впало у ноги.
Монстр, що збирався наступити на мене, миттєво повалився назад і здригнувся.
— Куу……
Незабаром звір почав зникати.
Навіть його гумовий прозорий корпус танув, як морозиво на сонці.
— Щ-що! Що це!
Група людей у чорному захвилювалася при вигляді вбитого звіра.
Я відчувала, як усі, включно з мейл лідами, дивляться на мене спантеличено, забувши про надзвичайну ситуацію.
"Гей, що відбувається?"
Звісно, серед них усіх я була найбільш збентежена.
Я зовсім забула, що мала у руках арбалет.
— При…… Принцеса Екарт знищила звіра……
Коли шок повільно почав заповзати до всіх в очі.
Хух—
Моє тіло знову ворухнулося. Але не довільно.
Поспішаючи, я стала на одне коліно і знову поцілила з арбалету. Згодом.
Чк, Та-анґ—
— Куууууууууууууу!
Біля галявини впав і здригнувся звір, який намагався атакувати людину.
Цього разу мені не вдалося підтвердити, чи розтанув він знову. Це тому, що моє тіло швидко піднялося, повернулося в інший бік і знову вистрілило з арбалета.
Та-анґ—!
— Куу-куу!
Кожен удар був напрочуд точний.
Монстри, які переслідували людей, почали падати один за одним.
Тим часом я перебувала під впливом системи гри.
— Спершу вбийте цю суку! Ну ж бо!
Група людей у чорних вбраннях вказувала на мене й кричала.
Розмножений звір, розбігшись у різні сторони, став наближатися, цілячись тільки в мене.
Це краще. Мені не довелося багато обертатися.
Чк, танґ! Танґ, Танґ! Та-анґ—!
Наскільки божевільною треба бути, щоб стріляти з арбалета отак?
Нарешті я знищила усіх монстрів, постріливши у двох останніх, що одночасно бігли до мене.
Їх було не так багато, як я очікувала.
Крім того, кожен монстр був настільки великим, що в нього легко було влучити.
— О Боже……
Тяжко дихаючи, я опустила арбалет, який тримала у руках.
Обидві руки нестримно тремтіли.
— Я навіть тримати його правильно ледве могла, коли тренувалася вдома……
Мені хотілося померти від того, що система змусила мене стріляти з арбалета так довго.
"Це квест? Це тортури."
Я озирнулася, ковтаючи сльози.
Не встигла я помітити, як у бенкетній залі запала тиша.
Усі дивилися на мене тупо, навіть залишки нової країни, яка вчинила все це зло.
"Ха-ха, цього року ти знов стала шимпанзе-суперзіркою."
Я смирно засміялася. Люди здригнулися від рвучкого звуку. І потім.
Десь я почула плескіт.
Хлоп, хлоп, хлоп…… Пролунали бурхливі оплески.
— Боже мій, принцеса Екарт врятувала нас!
— О Боже! Що б було, якби не принцеса……!
— Дуже дякую, принцесо! Ви рятівниця!
Плеяда вигуків мене просто приголомшила. Тоді.
<СИСТЕМА> Головний Квест [Станьте Королевою Мисливського Змагання!]
Перший етап "Врятуйте інших від небезпеки" виконано!
<СИСТЕМА> Ви отримали [Прихильність всіх мейл лідів +5%] та [Слава +50].
<СИСТЕМА> (Загальна слава: 80)
Моя слава, яка мені не потрібна, різко піднялася.
"Чому ти не видаєш прихильність у таких розмірах, га?"
Проте непогано було отримати нагороду за весь тягар.
Прихильність принца, яка була найнебезпечніша за всіх, вже не загрожувала мені смертю.
Хоча я була виснажена через систему, я була досить вдячною.
Я бачила білі літери над їхніми головами попри натовп, що мене оточував.
[Прихильність 27%]
Починаючи з Рейнольда, який біг до мене як міг.
[Прихильність 30%]
[Прихильність 9%]
Деррік і Каллісто.
[Прихильність 20%]
До Вінтера.
На відміну від інших другорядних персонажів, які дякували та хвалили мене так, що в них аж слина з рота текла, мейл ліди просто тупо дивилися на мене й не наближалися.
"……Якби головна героїня зробила таке на звичайній складності, їхні очі перетворилися б на серця й вони б побігли прямо до неї."
Якщо подумати, не тільки брати, але й жоден з інших мейл лідів не захистив би мене.
Проте я не почувалася особливо сумною чи втомленою.
"Мені це не потрібно."
[Прихильність 60%]
У мене вже був мейл лід, з яким я збиралася дійти до фіналу.
