Я почувалась дуже ніяково.
"Чому він тут?"
За винятком комбінації Рейнольда та Дерріка, зустріч із двома мейл лідами одночасно була у грі рідкісним явищем.
Посеред шквалу несподіваних подій він промовив тихо.
— Пенелопо Екарт.
По шиї пройшлись мурашки.
"Це не дуже добре."
Хай там що, я мала швидко залагодити ситуацію. Я квапливо спробувала вирватись з обіймів Екліса. Проте гарячі долоні, що лежали на моїх, так і не поворухнулися.
— ……Еклісе?
Я знову покрутила зап'ястями, окликаючи його. Але чим більше я виривалась, тим сильніше він тримав мене.
— Еклісе, відпусти. Боляче.
Нарешті я підняла голову й подивилася на нього. Сірі очі подивилися на мене у відповідь.
На мить зустрівшись зі мною очима, він нарешті послабив свою хватку. Його руки тепер здавалися холоднішими. Я швидко вирвалась з його обіймів і мовчки привітала Дерріка згідно з етикетом.
— Що ти робиш?
Проте я знову зустрілась із його холодним поглядом.
"Чого він такий злий?"
Завдяки герцогу сутичку з лицарями вже було вирішено. Пройшло кілька днів і Деррік ні слова про це не сказав, а окрім цього я не зробила нічого, у чому можна було б мене звинуватити.
Я слухняно відповіла, схиливши голову перед розлюченим Дерріком.
— Я тренувалася у стрільбі з арбалета зі своїм охоронцем……
— Про лучників родини ти, очевидно, не згадала.
Холодний погляд перейшов з мене на Екліса, що стояв позаду.
— Я не можу турбувати лицарів під час тренувань, — я стала перед Еклісом, наче захищаючи його від Дерріка, і додала: — І мій охоронець досить добре знався на арбалеті, аби навчити мене.
— Навчити тебе?
Я побачила блакитну іскру, яка спалахнула в його очах при цьому саркастичному тоні. Показник прихильності над головою Дерріка почав небезпечно блимати. Але мене більше лякав вираз його обличчя, який ставав все агресивнішим.
Деррік зневажливо дивився по черзі на мене й на Екліса.
— У тебе навіть елементарного здорового глузду немає, чому ти взагалі можеш навчитися?
— У мене немає здорового глузду, тож я просто намагаюся хоч трохи опанувати арбалет, перш ніж йти на змагання, молодий пане.
Я не могла не зітхнути від його різких слів, проте не відчувала неправоти у своїй відповіді.
— Якщо Вам не подобається, що я використовую поле, я піду деінде.
— ……
— Ходімо, Еклісе.
Я взяла Екліса за руку і спробувала квапливо зійти зі свого місця. Щойно я зібралась пройти повз Дерріка.
Так—
— Куди.
Я не могла просунутися далі через сильну хватку на моїй руці.
Оглянувшись із здивованими очима, я побачила, що обличчя Дерріка ледь не посиніло.
— Я навчу тебе сам, якщо тобі так потрібно.
— ……Га?
— Ти.
Він раптом відвернувся від мене й подивився на Екліса.
— Якщо у тебе немає подальшого тренування, повертайся до казарм.
Я ніяк не могла дорікти Дерріку у його зарозумілому тоні при віддаванні наказів. Скільки б я не підкреслювала, що привела Екліса сама і що він мій охоронець, Екліс міг брати участь у тренуваннях лише завдяки мовчазному дозволу Дерріка, як командира лицарів.
Як і в будь-якій іншій армії, лицарі Екарт мали суворо дотримуватися наказів. Тому я подумала, що він повернеться до своєї кімнати.
Проте замість того, щоб піти, Екліс обережно обхопив зап'ястя руки, якою я тримала арбалет, протилежну тій, за яку мене схопив Деррік.
— ……Мій майстер хоче, аби її навчив я, — відповів він, схиливши голову.
"Що з ними не так?"
У ситуації, коли мене утримували за обидві руки, я просто дивилася на них тремтячими очима. Обличчя Дерріка спотворилось люттю, коли він побачив непокірність Екліса.
— Чого її може навчити звичайний раб?
— Навіть імперська армія зазнала нищівної поразки в битві при Лівії завдяки навичкам лучників Делману.
Я відкрила рота з подиву на таку пряму відповідь Екліса.
У якийсь момент я відчула, наче мене щось ужалило.
"Я б хотіла, щоб ви мене відпустили……"
Я спробувала покрутити обидвома зап'ястями, але жодне з них не зрушило з місця.
— ……Делман?
Деррік, який до цього безмовно дивився на Екліса, раптом зневажливо хмикнув із трохи припіднятим кутиком рота.
— Ах.
— ……
— Країна грубих дикунів, яку стерли з карт через імперську армію після того, як її зрадили маленькі країни, які ті до цього розграбовували?
Екліс міцніше стиснув моє зап'ястя.
"Ти так у бійку втрапиш!"
Я дивилася на двох юнаків, що обмінювалися розлюченими поглядами, не в змозі навіть зітхнути.
Відверто кажучи, я дуже хотіла, аби Екліс не відповідав. У будь-якому разі, їх різниця в статусі була величезна.
Але всупереч моєму щирому бажанню Екліс відкрив рота, сердито дивлячись на Дерріка.
— Тоді давайте подивимося сьогодні на те, як цей дикун вчитиме єдину принцесу імперії тримати лук.
— Як ти смієш……
Обличчя Дерріка жахливо спотворилось від саркастичного тону Екліса. Показники над їх головами почали небезпечно мерехтіти. Тривога охопила моє тіло.
Якщо це один із епізодів, де вони борються, я впевнена, що єдиною, кого зметуть, буду я.
Я не могла просто затамувати подих та очікувати, що все вирішиться самотужки.
— Стійте! Стійте!
Я голосно закричала, якомога сильніше відкидаючи їх руки. Мені вдалося, завдяки їх необережності, бо вони дивилися один на одного, готові до бою.
Я притиснула руки до грудей на випадок, якщо мене знову спіймають.
Повернувшись спочатку до Дерріка, я квапливо сповістила його:
— Я йду. Мені раптово більше не хочеться тренуватись.
"Я маю забиратись звідси негайно."
Я залишила їх самих і спробувала втекти від ігрових цілей. Проте ці двоє негайно спробували мене зловити знов, напевно, зніяковілі через мою поведінку.
— Пенелопо.
— Майстре.
Навіть Екліс, від якого я цього не очікувала, наблизився до мене так швидко, мов блискавкою. Я примружила очі і холодно промовила у його сторону.
— Не йди за мною. Я повернуся до своєї кімнати сама.
Здавалося, що я казала це Еклісу, але насправді це було для Дерріка. Він міг попрямувати за мною до маєтку.
"Якщо ви збираєтеся битися, робіть це десь, де мене не буде!"
— Тоді до побачення.
Я поквапилась з поля, поки вони не встигли оговтатись та погнатись мною знову.
Я відчувала, як вони дивляться мені вслід. Чим швидше я віддалялася від них, тим більше я бігла.
— О Боже……
Щойно вийшовши на лісову дорогу, я тихо зітхнула і оглянулась. На щастя, за мною ніхто не йшов. Лише тоді я уповільнилась.
— Фух…… Я мало не померла даремно.
Тривога завжди права. Холод, який я відчувала раніше, повернувся до мене, і моє тіло тремтіло.
Серед цього хаосу я почала безсило бурмотіти собі під ніс, раптом засміявшись із того, що я весь цей час бігла з арбалетом у руках.
— Проте я рада, що втекла……
Я не знала, чи ці двоє почали битися. Але зараз це не мало значення. Навряд чи я втрачу їх прихильність, бо мене там навіть немає.
"Я просто попрошу герцога призначити мені особистого вчителя зі стрільби і буду тренуватися сама на задньому дворі."
Я знову почала йти, багато разів поклявшись поки що не наближатись до тренувальної зони.
