Його прихильність піднялася високо. Незважаючи на це, я непохитно йшла до дверей.
— Тоді я піду.
Цим я повернула усі борги, які була йому винна.
"Я маю квапитись додому і викреслити деякі речі на папері."
Я відчиняла двері, але саме тоді.
Клац, двері зачинилися, щойно почавши відчинятися.
"……Гм?"
Я була збентежена, коли побачила руку над своєю головою, його долоня впиралася у двері.
Чоловік, що так швидко підійшов до мене ззаду, тримав двері зачиненими, витягнувши руки.
Я була затиснута між ним і дверима.
— ……Леді.
Низький голос пролунав по всій кімнаті.
Я була помітно збентежена несподіваним становищем, у якому опинилася.
— Щ-що таке? Вам ще є що сказати?
— ……Я хочу повернути Вам послугу, оскільки Ви доглядали за дітьми, — відповів Вінтер після хвилини мовчання.
— Все гаразд. Я не мала заходити туди у першу чергу……
— Я з тих, хто не може спокійно жити, поки не поверне всі борги.
Розмовляючи, він опустив голову в мій бік. Дві маски тепер були ближче.
"Можливо, він погрожує мені, аби переконатися, що я триматиму рота на замку?"
У горлі пересохло. Навіть якби він не поводився таким чином, я все одно збиралася стежити за своїми словами, оскільки не хотіла глибше з ним вплутуватися.
Я притулилася до дверей спиною, намагаючись відійти від нього хоч трохи, але все одно докладала зусиль виглядати спокійною та розслабленою, знизавши плечима.
— Мені насправді нічого такого не потрібно.
Борг, щоб його, твоє ім'я буде викреслено з паперу, щойно я заберуся звідси.
Вінтер трохи почекав, перш ніж несподівано заявив.
— Я чаклун.
— ……
— Я маю уміння, завдяки яким можу робити те, чого не можуть більшість інших.
Я страждала, оскільки не могла зрозуміти, до чого він веде.
"Тож він що, каже, що мене не можуть вбити інші, а він може?"
Я намагалася знайти слова, щоб відповісти на його погрози.
— Будь ласка, завітайте до нас, коли Вам знадобиться допомога.
У той момент за головою Вінтера з'явилася біла панель.
<СИСТЕМА> Прихований Квест [Розкрийте Таємницю Чаклуна!] виконано!
Ви успішно розгадали секрети в таємному просторі чаклуна. Як винагорода дається [Допомога Чаклуна 1 Використання].
<СИСТЕМА> Бажаєте прийняти винагороду?
[Так/Ні]
"Ха."
Винагорода була настільки абсурдною, що з мене вирвався награний сміх.
Страх, прийняття рішень і люті хвилювання, які мені довелося пережити через несподіваний квест.
Якщо подумати, хіба винагорода не надто смішна, що її дають мені, втікачці, упевнений в тому, що ніколи більше його не побачу?
— ……Як жорстоко.
— Вибачте? — запитав Вінтер, коли я пробурмотіла собі під ніс.
Я тихо відштовхнула його від себе.
Я не використовувала свою силу, але він все одно відступив.
Тепер він стояв повністю за системною панеллю. Тоді я таємно натиснула на [Так], удаючи, що забираю від нього руки.
— Я прийду знову, коли мені щось знадобиться.
Я була у такому становищі, коли мусила приймати навіть винагороди, які, здавалося, висміювали мене.
Це тому, що я не знала, коли і як скористаюся нею, якщо настане момент, коли моє життя буде під загрозою.
— Хоча цього ніколи не станеться.
Принаймні, не повинно.
<СИСТЕМА> Ви отримали [Допомога Чаклуна 1 Використання].
Щоб скористатися, вигукніть: [Поміч].
Я востаннє перевірила системну панель, перш ніж обернутися й відчинити двері.
І коли я нарешті вийшла з бази Вінтера, небо над провулком вже стемніло.
— Ха, чорт……
Я відчула розпач, спускаючись короткими сходами від входу на базу.
— Про що я думала, забувши попросити карету, аби відвезти мене додому, ідіотка……
Я повністю забула, оскільки голова йшла обертом. Я не могла телепортуватися додому.
"Чи варто мені повернутися та попросити допомоги?"
Подумала я, озираючись на двері, з яких вийшла.
Однак роздуми тривали недовго.
Це я впевнено поводилася так, ніби мені не потрібна твоя допомога. Якою дивною він мене вважатиме, коли я знову ввійду та попрошу карету.
Сьогодні я більше не могла терпіти насмішок.
"Ха…… Шлях назад буде довгим. Сподіваюся, коли повернуся, герцог все ще працюватиме."
Я дивилася у кінець провулка.
На щастя, він яскравів великою кількістю вогнів, які все ще сяяли через триваючий фестиваль. Звуки багатолюдних вулиць доносилися аж сюди.
"Ходімо спочатку на головну вулицю. Тоді я спробую знайти місце, де зможу найняти карету."
Я пришвидшилась, будучи вдячною за те, що провулок не був схожий на лабіринт, яким я йшла, аби врятувати Екліса.
Я вийшла з провулку і незабаром мене зустріла головна вулиця.
Це місце було дуже схоже на вулиці, які я відвідувала минулого разу з двома синами герцога.
Мені потрібна була карета, але не було видно жодної, оскільки рухалися лише люди.
Я насупилась, озирнувшись.
Потім я побачила. Обладунки із дуже знайомим символом.
— Покажіть нам ваше посвідчення особи.
Неподалеку двоє лицарів у срібних обладунках підійшли до підозрілого чоловіка й попросили його посвідчення.
— Чому ви просите моє п-посвідчення?
— Був наказ знайти злочинців під час фестивалю. Швидше.
— Ц-це……
Між чоловіком і лицарями зав'язалася невеличка розмова.
"Я бачила ці обладунки раніше."
Я намагалася згадати, а потім вирячила очі.
"Що! Це символ Екартів!"
Ще раз озирнувшись, я побачила всюди лицарів дому Екарт, що щільно стояли поряд одне з одним.
"Чому вони тут? Можливо, щоб знайти мене врешті-решт……?"
Я відчула, як мої очі тремтять.
Надзвичайна ситуація. Тим, хто відповідає за лицарів Екартів, був Деррік.
Це означало, що Деррік міг бути десь тут.
"Мені кінець, якщо спіймають, як я таємно викралась."
Саме я казала, що залишусь на домашньому арешті.
Я ще раз озирнулася навколо себе. Мені треба було вертатись додому так, щоб не спіймав Деррік.
Але з іншого боку.
— Що трапилось?
Знайомий голос почувся звідти, де були чоловік і двоє лицарів.
— Командире, Ви прибули!
Лицарі вклонилися, суворо вітаючи когось.
Я глянула в той бік, сподіваючись, що помилилась.
Чорне волосся. Чоловік, що йшов в модній чорній накидці, прикріпленій до обладунків з чистого срібла із символом Екартів.
Це був Деррік.
Він миттєво прибув на сцену. Моє серце билося швидко, хвилюючись, чи мене не спіймають.
Але, на щастя, на мені був капюшон і маска, що повністю приховували обличчя.
"Він же ніяк не впізнає маску, правда?"
Це було тиждень тому.
Деррік, який ненавидів мене, не був настільки дбайливим, аби згадати маску, яку я купила тоді.
Вулиця була переповнена людьми, тому він не міг мене помітити.
Я зігнулась якомога більше. Я думала рухатися обережно, ховаючись у натовпі.
"Чудово. Люди!"
Як вчасно. До мене йшла група людей у масках.
Я чекала відповідного моменту, аби почати рухатися, кожну секунду споглядаючи за Дерріком.
Він, що слухав охоронця, раптом підняв голову.
І саме у ту сторону, де знаходилась я.
Від несподіванки я відступила назад.
І в цю мить наші очі зустрілися.
Секунду тому він дивився з цікавістю, поки поступово погляд не змінився на похмурий.
— Ти……
"Лайно."
Я повернулася до нього спиною, перш ніж він повністю упізнає мене, а потім поквапилась назад до провулка, з якого вийшла.
Проте кінець провулку перекривали кілька будівель, які виглядали майже як база Вінтера.
Якби Деррік увійшов за мною сюди, мене, безперечно, спіймали б.
Я мчала сходами, не маючи особливого вибору. І.
Туп!
"Поміч—!"
