Я чула, що найкраще всього насолоджуватися фестивалем, коли вже темно, і здавалося, що так саме і було, оскільки вулиці вже були переповнені людьми.
Жваву вулицю прикрасили екстравагантними ліхтарями та різноманітними стендами з їжею, іграми тощо.
Я бачила багато подібних фестивалів, перш ніж потрапити до цього світу, тож швидко пройшла повз усе, не звертаючи уваги.
— Гей. Ти впевнена, що прийшла насолодитися фестивалем? — запитав Рейнольд, знаходячи мою поведінку дивною порівняно з тим, що б зробила Пенелопа.
Я глянула на нього, перш ніж байдуже відповісти йому.
— Я насолоджуюсь.
— Ти навіть не просиш нічого для себе купити. Зазвичай ти божеволієш, коли бачиш аксесуари, — прокоментував він, вказуючи на стенди, де продавались різноманітні речі для дівчат.
"Ти справді думав, що я прийшла сюди просто повеселитися з тобою на фестивалі?"
Якусь мить я дивилась на нього, а потім безмовно повернулася.
Чесно кажучи, нічого не траплялося на очі, ні сам фестиваль, ні ще щось.
Я була надто розгубленою, бо не знала, з чого почати пошуки Екліса.
— Гей, піди сюди на хвилинку.
— Га, а!
Саме тоді Рейнольд схопив мене за руку і потягнув кудись.
Деррік безмовно слідував за нами обома.
— Подивись. Тут продають доволі гарні речі.
Місце, куди мене привів Рейнольд, було стендом, де продавалися коштовності.
— О, ласкаво просимо! Подивіться, шановні клієнти! Багато нового надійшло сьогодні зі сходу.
Я дивилася на чоловіка порожнім поглядом, бо не розуміла, що я зараз роблю. Через це Рейнольд розчаровано крикнув на мене.
— Айй, він же сказав тобі подивитись! Так подивись вже!
Через його слова я поглянула на коштовності. Вони були дуже унікальні, і, здавалося, такі можна було побачити лише під час фестивалю.
Однак я не відчувала бажання купувати щось із цього. Скринька Пенелопи вже була переповнена аксесуарами.
Я дуже швидко втратила до них інтерес. Але.
— Це виглядає непогано.
З-за мене простяглася рука. Потім Деррік підняв один аксесуар.
Це був браслет із платинового ланцюжка зі звисаючими маленькими дорогоцінними каменями рожевого кольору.
— Боже! Я знав, що у Вас чудовий смак на ці речі, містере. Щоб виготовити цей браслет, знадобилося три місяці діб і ночей, використовуючи рідкісні коштовності, що можна знайти лише в тій шахті там, на сході……
Власник стенду почав випльовувати ці слова, аж кидаючись слиною.
Я почувалася трохи дивно, дивлячись на браслет, який тримав Деррік.
Це тому, що я зрозуміла, що колір дорогоцінних каменів був схожий на колір мого волосся.
"Гей, неможливо. Ні в якому разі він не дав би мені його."
Я подивилась на [10%] і задумалася.
— Тоді оце мені.
Здавалося, Рейнольд збирався заплатити щохвилини, тож я поспішила і взяла річ, яка мене зацікавила.
Власник стенду, який до цього балакав про браслет, цього разу закрив рота.
— ……Ти серйозно?
Рейнольд нахмурився, дивлячись на те, що я тримала. Те саме було з Дерріком.
— Так. Цю маску.
Я обрала білу маску, яку поставили далеко в кутку.
Вирізаними були лише очі та рот, вигнутий вгору в усміхнене обличчя. Вона нагадувала мені маску хахве1.
Якщо подумати, вони ніяк не дозволили б такій маленькій дівчинці, як я, потрапити на ринок невільників, навіть якщо я була б у мантії.
Тому це було розсудливе і розумне рішення.
— Я куплю це.
— Гей. Я давно хотів тебе про це запитати…… — промовив Рейнольд із серйозним виразом обличчя у відповідь на моє рішення. — Тобі недобре цими днями? Я запитую, чи раптово у тебе іноді паморочиться голова, чи розум стає порожнім, і ти опиняєшся в іншому місці пізніше, коли ти приходиш до тями, чи щось подібне.
— Просто скажи що не хочеш мені це купувати.
— Ні, не те щоб я не……! Ти справді її хочеш?
— Так! — зрештою я закричала на Рейнольда, який неодноразово ставив мені одне й те саме запитання.
Він подивився на мене з недовірою, але врешті-решт заплатив і за маску.
І тоді.
Бззззз—!
Здалеку почувся шум.
Я обернулася й побачила групу людей, які йшли вулицями в костюмах.
Бац, бац!
Почався феєрверк, від якого на вулиці ще більше шаленіло. Це був початок параду.
Звідусіль люди з'їхалися подивитись на парад.
Поштовх.
Мене постійно штовхали люди, що поспішали.
— Тримайся.
Рукав, який виглядав як частина якогось вишуканого одягу, простягнувся до мене спереду. Я підвела очі й побачила, що Деррік дивиться на мене з беземоційним обличчям.
— ……Дякую.
Я дійсно думала, що мене знесуть усі ці люди, тож поспішила і схопила його за рукав.
Але здавалося, що я схопилася не за те місце, бо щось затріщало в тій частині, за яку я трималась.
Бзззз—!
Тоді повз нас пройшли люди на параді.
Я якомога міцніше вчепилась в рукав Дерріка, щоб мене не змило.
Однак……
Тріск—
— Ух, ухххх……!
— Пенелопо!
Повне паніки обличчя Дерріка поступово віддалялося від мене зі звуком, що щось тріснуло.
— Н-ні……
Мене кудись знесло усіма цими людьми, і я ледве змогла вибратися набагато пізніше.
Коли я прийшла до тями, я зрозуміла, що перебуваю в кутку моторошного і темного провулка.
Маючи в руках лише золотий ґудзик, що відірвався від рукава Дерріка, і маску, яку Рейнольд купив для мене.
— ……Де я?
Я насупила брови, оглядаючись навколо.
У той момент переді мною нізвідки з'явилась біла панель і……
<СИСТЕМА> Епізод [Нещасний Невільник з Переможеної Країни, Екліс] розпочато. Чи хотіли б ви піти на [Ринок Невільників]?
[Так/Ні]
У мене відвисла щелепа.
— Це раптом……?
Завдяки цьому я змогла розпочати рут Екліса, чого, як я думала, не станеться, якщо ці двоє підуть за мною.
***
Мене перенесло до входу на невільничий ринок одразу після того, як я натиснула [Так].
Я навіть не змогла б припустити, що опинилась у потрібному місці, бо це була дуже обшарпана будівля.
Я побачила кілька людей, що вишикувалися біля входу. На кожному з них була маска.
"Так і знала. Я вчинила розумно, купивши маску."
Вона зовсім не була вишуканою, на відміну від тих, що носили інші дворяни, але це не мало значення, якщо вона приховувала моє обличчя.
Я одягнула маску і стала у кінці черги.
Я не забула поправити мантію, щоб не було видно кольору мого волосся.
Незабаром дійшла і моя черга.
— Будь ласка, покажіть мені своє запрошення.
Великий чоловік простягнув до мене руку.
"Для цього потрібне запрошення?"
Я почала хвилюватися. Я не очікувала, що мені знадобиться запрошення, щоб мати змогу потрапити всередину.
"Ти не повідомляла мене ні про що з цього, божевільна гра!"
Чоловік страшно нахмурився, коли я запанікувала, не давши йому відповіді.
— У Вас немає запрошення? Це місце працює лише для людей з членством, тому Ви не можете увійти без запрошення. Отже……
— З-зачекайте!
Ідея виникла в моїй голові, коли він сказав слово "членство". Я поспішно засунула руку в кишеню.
— Ось.
Я дала величезному чоловікові ґудзик із рукава Дерріка.
На ґудзику було чітко вирізьблено символ родини Екартів.
Очі чоловіка розширилися, коли він побачив цей ґудзик.
— Якщо справа у моєму запрошенні, то я забула його вдома. Це підійде, ні?
— Я-я не помітив такої високої і шляхетної людини. Л-ласкаво просимо!
Він кинувся щоб пропустити мене. Я зайшла повсякденно, але всередині була здивована.
"Так ось наскільки могутня родина герцогів, а може, навіть більше."
Звичайно, ніколи не знаєш, чи спрацював цей обман лише через те, що герцог був VIP-гостем, який іноді приходив, щоб отримати корисних рабів.
Мені було гірко думати про всю цю справу з рабством.
— Я проведу Вас до аукціону.
До мене підійшов помічник, відповідальний за супровід людей, зустрівши мене біля входу та завівши всередину. Я пішла за ним по невеликих сходах ззаду.
Скільки часу минуло з того моменту?
Сходи закінчились, коли стало видно зону з тьмяним світлом.
Невдовзі я опинилася у величезному та розкішному приміщенні і навіть не повірила, що опинилася в тій обшарпаній будівлі, яку бачила раніше.
"Це величезне місце весь час було приховано тут?"
Велика зала була оформлена як Колізей, щоб можна було дивитися на сцену з великих місць.
— Сідайте тут. І візьміть це.
Слуга повів мене на переднє сидіння, звідки найкраще видно сцену, простягнув мені табличку з номером, а потім пішов. Вона була для аукціону.
Я сиділа на своєму місці, дивлячись на сцену.
— Пані та панове! Аукціон нарешті починається!
Аукціон невдовзі почався.
Закуті раби піднялися на сцену після гучного оголошення аукціоніста.
— Десять золотих! Десять золотих, є ще хтось? Продається за десять золотих!
У всіх рабів були похмурі обличчя, коли їх продавали вельможам.
Вартість кожного наступного раба ставала вищою за минулих, оскільки деякі з них почали виконувати кілька захоплюючих трюків, а деякі мали неймовірну зовнішність.
— Сто золотих! Сто золотих, є ще хтось? Ах, сто два золота!
Невдовзі це стало полем битви, де всі люди читали обличчя та атмосферу інших.
І нарешті.
— Настав час, якого ви всі чекали. Зараз на сцену виходить останній на сьогодні раб!
Я, яка досі байдуже дивилася на сцену, випросталася, дивлячись на останнього невільника, що підіймався на сцену.
— Варвар із переможеної країни! Представляю раба, Екліс!
Сивувато-каштанове волосся.
Його закували в наручники, рот також був закритий, але його очі різко оглядали присутніх.
Це був Екліс.
— Всі тут, мабуть, знають чутки про цього раба, так? — посміхнувся і сказав аукціоніст.
Я не чула жодних чуток про Екліса.
Проте всі інші, здавалося, знали, киваючи головами.
— Але завжди є велика різниця між чутками і тим, що ви бачите самі! Тому ми влаштували особливу подію для нашої публіки! Дивіться!
У відповідь на помах аукціоніста, один слуга кинув щось Еклісу.
Це був маленький дерев'яний меч, яким користувалися діти, коли вперше навчалися фехтування.
"Що вони задумали?"
Я схилила голову допитливо.
Коли я це зробила, з одного кута почувся звук відкриття клітки.
— Крррррр—!
На сцену вистрибнули гієни.
При цьому їх було п'ять.
[1] Хахве, Хахветхаль — традиційні корейські маски, що використовуються для особливої ритуальної танцювальної драми.
