"Тож він вже зустрів головну героїню."
Я прийшла сюди, сподіваючись дізнатися це, але все одно була шокована. Він вже роздавав з нею хліб та суп.
"Що мені тепер робити?"
Я цього очікувала. Саме так мав проходити сюжет гри. Знання, що Вінтер скоро міг з'явитися разом з головною героїнею, лякало мене. Навіть поки його слова нагадували смертний вирок, він продовжував спокійно говорити, дивлячись на мене з незнайомою емоцією в його очах.
— Вона сказала їм…… що якщо задири забиратимуть у них їжу, вони могли хоча б зʼїсти стільки, скільки зможуть, прямо тут.
Вона була права, але ця логіка могла застосовуватися лише до того рівня бідності, який все ще гарантував, що в домі буде їжа, яку можна буде з'їсти пізніше.
— Якщо з'їсти багато сьогодні, це не означатиме, що ти не будеш голодувати завтра, — байдуже сказала я, знизаючи плечима та відкидаючи ці занепокоєння. — Крім того, багато їсти після голодування днями лише зробить гірше. Хіба Ви ніколи цього не переживали?
Очі Вінтера на мить блиснули якоюсь сильною емоцією.
— Ви так кажете, леді, ніби таке пережили Ви.
— А як Ви думаєте? — сказала я, змушуючи себе посміхнутися. Я намагалась визначити думки Вінтера. Можливо, він злився, що дівчина, якій неймовірно пощастило за ніч стати донькою єдиного герцога імперії, говорила про бідність так, наче була з нею знайома. Чи можливо він думав з жалем про головну героїню, що віддавала вільно, ніби янгол, незважаючи на її нещасне життя.
— Не соромтеся дати мені сьогодні будь-яке завдання, яке забажаєте. Давайте задовольнимо Вашу зацікавленість. Це не дуже весело, якщо я просто розповім Вам все про себе, чи не так? — більше не була важливою причина, по якій він привів мене сюди. Гра вже повернулася до своєї оригінальної сюжетної лінії. У себе в голові я закреслила ім'я "Вінтер Верданді" червоним.
Щойно ми закінчили, то перейшли на іншу локацію, оскільки тут було ще одне місце, де ми збиралися роздавати їжу.
— Ви будете в порядку? — спитав Вінтер, перепрошуючи поглядом, без сумнівів через мою легку сукню.
— Все нормально.
Те, що я сприйняла сьогоднішню зустріч як побачення, частково було моєю провиною, тож мені більше нічого було сказати. Крім того, робота навіть не була важкою, оскільки я мала лише стояти на місці й бездумно роздавати хліб. Ми пройшли звивистою алеєю до краю селища.
Чим далі йшли, тим менше будівель та людей там було. Невдовзі ми нарешті досягли околиць, широкої поляни, що закінчувалася скелею з видом на море. Вона була зайнята нетрями з протрухлими домами, зробленими зі звичайних дошок, що навіть не заслуговували називатися будівлями.
Я була шокована тим, наскільки гіршою ситуація була тут порівняно з селищем, яке ми відвідали раніше, що саме по собі було очевидно зруйноване війною.
— Що це взагалі за місце? — спитала я.
— Тут живуть ті, що володіють маною. Їх всіх вигнали селяни.
— Люди з маною? Тож вони чаклуни?
— Ні. В них нема ні належного тренування, ні таланту…… Вони лише мають ману, нічого більше. Після обстрілу сюди принесли кришталеву кулю, що може розпізнавати всередині людини ману, і всіх, у кого її знайшли, вигнали.
Це пояснення ще більше мене спантеличило. Я вже чула про неприязнь імперії до чаклунів, але як могли жителі вигнати своїх же людей до навіть гіршого місця, коли вони всі ділили страждання?
— Чому вони так відреагували? Вони всі — співгромадяни Інки, — промовила я, насупившись.
— Це частково через війну, але особливо Тратан не зміг легко відновитися через постійні атаки Праведної Нації Лейла.
— Праведної Нації Лейла?
— Так. Їхньою місією є позбавити світ від усіх чаклунів. Ось чому жителі Тратана вважають людей з маною джерелом своїх проблем.
В голосі Вінтера не було жодних емоцій, натякаючи, що цей конфлікт був старою раною, до якої він онімів. Я все ще не могла зрозуміти.
— Чому б не відправити солдатів, аби їх захистити? Хіба у цього регіону нема правителя? Якщо атаки постійні, солдати зможуть очікувати, що нападники повернуться, хіба ні?
— Нападники — залишки тих, що програли війну та сховалися в місті Аркіна. Коли вони атакують, то використовують для цього магію.
— Оу.
— Регіон оточений долинами й бурхливими морями, тож до нього важко дістатися. Це проблема, у якої не існує легких рішень, — від дістав щось з карману та наблизився до мене, нахиляючись.
— Щ-що Ви—
Його кроляча маска раптом була дуже близько до мого обличчя — і я відчула, як він зав'язує щось на моїй шиї.
— Завжди тримайте його при собі, леді.
Я оглянула намисто, яке він мені дав. Воно мало орнамент у формі зірки з великим білим каменем посередині.
— Зачекайте, це ж…… — я впізнала цю річ.
Це намисто стало в нагоді, коли головна героїня мала довести, що Пенелопа була відповідальною за її отруєння на звичайній складності.
— Стародавній артефакт, — відповів він. У ту ж мить околиці залилися яскравим світлом.
<СИСТЕМА> Прихований Квест [Довіра Чаклуна] виконано!
<СИСТЕМА> Ви отримали [Реліквія Стародавнього Чаклуна] та [Прихильність Вінтера +3%].
Фіолетовий показник Вінтера блимнув, напевно, вказуючи на те, що його прихильність піднялася. Я примружилася, не в змозі повірити своїм очам.
— Камінь змінить колір, коли виявить щось отруйне поряд. Чим яскравіший колір, тим небезпечніша отрута. Тож якщо Ви побачите, що колір змінюється — негайно тікайте, — сказав Вінтер, пояснюючи, як працює артефакт.
Приголомшена, я спитала:
— Нащо…… давати його мені?
"Він мав подарувати це намисто головній героїні."
— Нема нічого поганого в тому, аби бути підготовленим, — швидко відповів він. Це не була та відповідь, якої я бажала. — На відміну від нашої минулої локації, це місце небезпечне для чужинців. Тут на нас можуть чекати люди з Праведної Нації Лейла. Не пийте жодної води, яку Вам пропонуватимуть, навіть якщо дуже спрагнені, — серйозним тоном попередив Вінтер.
— Дякую…… Я запам'ятаю, — сказала я з кивком, заціпеніла.
Його маска кролика все ще була близько до мого обличчя, тож по його очах було видно, що він усміхається.
— Тут живе не так багато людей. Ми зможемо скоро повернутися до столиці.
А ось цю новину я була рада чути. Він випрямився і ми продовжили йти. Нашою дорогою через поселення з протрухлих домів почали виходити люди з похмурими обличчями. Вірогідно, вони впізнали чаклуна.
На першій локації було багато схвильованих дітей, але тут я не бачила жодних взагалі. Жителі порожньо витріщалися на нас, поки ми рухалися. Через нудотний запах, що кричав про відчай, було важко дихати.
Стоячи на самому краю скелі, Вінтер повторив ті самі дії, беручи мішечок та дістаючи з нього всі маленькі предмети. На відміну від його минулої скритності, тепер він відкрито використовував магію, оскільки всі тут також мали ману. Я швидко усвідомила, що він навмисно показував їм, що був магом, можливо, аби викликати довіру.
Місцеві, вчепившись у брудні відра, довго вирішували, чи йти до нас, хоча ми вже давно все встановили. Процес не сильно відрізнявся від минулого разу. Оскільки тут було так мало людей, всі невдовзі були нагодовані.
— Гадаю, це всі. Прошу, сядьте та відпочиньте трохи, леді, — раптом сказав Вінтер, беручи до рук стілець.
Я здивовано блимнула на нього.
— Я піду ненадовго навідаюся до голови села, — промовив він.
— До голови села?
— Він чаклун.
Як цікаво, що чаклун управляв цими нетрями. Я цього не прокоментувала.
— Не поспішайте, — сказала я.
— Дякую, — коротко поклонившись, Вінтер поквапився вниз по схилу.
Я раділа можливості відпочити, бо мої ноги вже почали нити.
— Уґх. Мої ноги, — зі стогоном я плюхнулася на стілець.
Прохолодний морський бриз обдував мене, охолоджуюче відчуття — привітне після такого довгого стояння. Я продовжувала сидіти, підтягуючи стілець ближче до краю кручі. Я все ще не могла повірити, що Вінтер привів мене з собою для волонтерства, а не на побачення, проте було доволі приємно побачити океан, що простягався переді мною.
— Ну, певно, робити щось хороше час від часу не так вже й погано.
Блакитне море розтягувалося так, наскільки можна було оком сягнути, а сонце почало сідати, фарбуючи небо у червоний. Вид був прекрасний, на відміну від нетрів позаду мене. Я насолоджувалася виглядом зачаровуючої води і пляжу під скелею, коли помітила на горизонті маленьку точку.
"Чи може це бути…… Аркіна?"
Якщо я була права, то місто було ближче, ніж очікувалося. Я вирішила, що спитаю Вінтера, коли він повернеться, аж раптом, я почула дитячий сміх.
— Пенелопо! — голосно покликав хтось позаду мене.
Я повернулася та помітила Раона, що махав до мене, оточений іншими дітьми. З посоха, який він тримав, виходили мильні бульбашки.
"Він так відкрито чаклує, бо знаходиться серед таких же дітей, як і він?"
Раон не використовував жодної магії раніше, але зараз йому було комфортно: його посох у всіх перед очима. Він бадьоро крикнув:
— Можна я ненадовго піду донизу скелі з іншими? На пляж.
— Ні, — відповіла я негайно. Раон точно виглядав розчаровано.
— Чому ні?
— Спитай свого вчителя.
— Але його тут нема. Саме тому я й питаю Вас……
Я зрозуміла, що він був правий. Я розмірковувала, чи маю давати йому дозвіл, однак врешті-решт впевнено похитала головою. Ми збиралися повернутися до столиці, щойно зʼявиться Вінтер.
— Все ж, відповідь — ні. Це небезпечно. Не відходь далеко.
— Добре…… — Раон заскиглив, але я відвернулася від нього.
Раптовий вибух світла проковтнув червоний захід сонця.
<СИСТЕМА> Головний Квест [Зниклі Діти]
Перший етап "Разом із чаклуном візьміть участь у благодійному заході в нетрях" виконано!
<СИСТЕМА> Ви отримали [Прихильність Вінтера +5%] та [Слава +50].
<СИСТЕМА> (Загальна слава: 460)
"Тож це все? Який плідний день, га?"
Подумала я, криво посміхаючись на повідомлення. Раптом я помітила, що навколо було занадто тихо. Крутячись на місці, я покликала:
— Раон?
Діти, що голосно гиготіли лише якусь мить тому, зникли.
