— Аби хтось…… навчив тебе, як стати майстром меча? — повторила за ним я, повільно блимаючи. Це було не те прохання, котре я очікувала. — Але ж ти сказав, що тобі не потрібен справжній меч.
Коли я дізналася, що над ним знущалися інші лицарі, то купила йому безліч дерев'яних мечів та тренувального знаряддя, аби ті лицарі не дивилися на нього зверхньо.
[— Майстре, мені цього достатньо.]
[— ……Я не думаю, що колись скористаюся справжнім мечем.]
[— ……Раб не може офіційно стати лицарем. Тож все, що мені потрібно, це дерев'яний меч, аби тренуватися.]
До цієї миті Екліс зовсім не виглядав зацікавленим у тому, аби стати майстром меча. Його єдиною ціллю, здавалося, було лише виживання у маєтку.
[— Якщо Ви справді бажаєте допомогти, будь ласка, ігноруйте те, що стається зі мною. Це все одно неважливо.]
Незважаючи на це, я дала йому стародавній магічний меч, аби підвищити прихильність, більше для свого захисту, ніж з будь-якої іншої причини. Здавалося, він не має якоїсь особливої вірності чи схильності до мене, що змушувало хвилюватися.
Його тихий голос витягнув мене з роздумів.
— Я справді так вважав, але змінив свою думку, — вологі очі Екліса зустрілися з моїми, його голос впевнений. — Якщо все залишиться, як є, я продовжу зазнавати невдачі на тренуваннях, не говорячи вже про виконання наказів мого майстра.
— ……
— Мені потрібно, аби хтось мене навчав.
"Моїх наказів?"
На мить я не була впевнена, що він має на увазі, але швидко усвідомила.
— Я важко працюватиму, поки не навчуся користуватися мечем як слід.
— Еклісе, я говорила про—
— Це неважливо, якщо я продовжу бути рабом, — перебив він, вмовляючи мене, коли я намагалася виправдатись. — Я лише хочу мати можливість користуватися мечем, який Ви мені подарували. Ви дозволите мені хоча б це…… так? — спитав він, його очі дивно блищали.
Його погляд змушував мене ніяковіти.
"Він змінився. Коли це сталося?"
Екліс завжди був беземоційним та з сухими очима, але нещодавно став показувати проблиски емоцій, які я ніяк не могла зрозуміти.
Крім того, мене шокувало те, як він прямо просив про щось, хоча не показував жодного бажання ні до чого раніше. Я ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. Його прихильність, що стабільно підіймалася з самого початку, вперше впала. Я мала полишити ідею, що головна героїня прийде та подбає про цю проблему замість мене.
— Тоді ти більше не пропускатимеш тренувань? — спитала я, згадуючи, чому прийшла сюди в першу чергу. Я простягнула свій мізинець. Він подивився на мене великими здивованими очима. — Пообіцяй мені.
— ……
— Пообіцяй, що більше не пропускатимеш жодних тренувань.
"Та пообіцяй, що залишишся тут, поки я не зможу втекти."
Екліс дивився на мою простягнуту долоню. Він обернув свій мізинець навколо мого, сором'язливо бурмочучи та вдивляючись у підлогу.
— Я обіцяю……
— ……
Його долоня була набагато більшою, а пальці — набагато довшими за мої. Відчувши, як його тепла долоня обвивається навколо моєї, я серйозно кивнула.
— Добре. Якщо ти справді цього хочеш, я про це подбаю, — проголосила я, хоча навіть не була впевнена, чи можливо це. Я не була настільки дурною, аби визнати перед мейл лідом, чия прихильність падала, що лицарі були поза мого контролю.
<СИСТЕМА> Наразі перевіряється прихильність [Екліс] за [10 мільйонів золота].
(Баланс: 70 000 000 золота)
Я подарувала йому свою найяскравішу усмішку.
— Тож не плач більше, гаразд?
[Прихильність 88%]
Мені залишалося лише 12%. Відтепер я робитиму все, що він попросить.
***
Коли я виходила з будівлі, занурена в думки, то почула, як хтось мене кличе.
— Леді……
— О, дворецький.
— Ваша розмова пройшла добре?
— Так…… Гадаю, що так. Як щодо лицарів? — спитала я, міняючи тему.
— Я виконав Ваші вказівки.
— Справді? Молодець.
Відверто кажучи, я зробила це лише на зло підмайстрам. Я не очікувала багато. Деррік на власні очі не бачив, що сталося, тож не повірив би мені на слово.
"А навіть якщо й повірив, то просто змусить їх тренуватися на кілька годин більше, чи щось типу такого."
Подумки відкидаючи цю проблему, я почала свій шлях назад до маєтку, коли дворецький заговорив знов:
— Однак……
— Гмм?
— Лорд Деррік сказав, що бажав би трохи поговорити з Вами щодо того, що сталося раніше.
Я точно не очікувала цього.
— Мій брат сказав це? — із сумнівом запитала я, обдумуючи дивне прохання. В мене ще не було часу організувати свої думки, але було би на краще якомога швидше розібратися із зустріччю з Дерріком, поки інцидент все ще був свіжий.
Я кивнула дворецькому.
— Ходімо до нього зараз.
***
Кабінет Дерріка знаходився в західній стороні маєтку, у протилежному боці від кабінету герцога. Я слідувала за дворецьким, оглядаючись навколо. Я ще ніколи не була у цій частині маєтку, околиці були мені незнайомі.
Дворецький незабаром зупинився перед великими антикварними дверима та двічі постукав.
Стук-стук—
— Лорде Дерріку, леді Пенелопа тут, аби зустрітися з Вами.
— Нехай заходить.
Грррк—
Двері скрипнули, коли старий чоловік їх відчинив. Я зайшла, все ще напружена. Я памʼятала його офіс ще з ілюстрацій гри, але було доволі дивно вперше бачити його своїми очима. Кімната була оформлена дуже стримано, обмежена у дизайні, віддзеркалюючи холодну особистість її господаря. Закінчивши оглядати її, я раптом зупинилася посеред дверного отвору.
"Що це таке?"
Яскраве полуденне сонце проливалося крізь великі віконні рами, і перед ними сиділа прекрасно виготовлена пташина клітка, що зовсім не поєднувалася із суворою атмосферою офісу. Усередині неї знаходилася найяскравіша птаха, яку я тільки бачила.
— Пьо, пьоо—
Вона голосно защебетала та замахала своїми крилами на мене зі своєї жердинки. Водночас кілька пір'їнок полетіли на підлогу. Вони були доволі гарними, наче азалії, що розвиваються на легкому вітерці.
"Він вирощує тваринку?"
Здавалося, наче попри його жахливий характер в нього було бачення прекрасного. Я відвернулася від темно-рожевої пташки у клітці та помітила на собі крижаний блакитний погляд Дерріка. Володар пташки сидів за переповненим документами столом та мовчки дивився, як я наближаюсь.
"Точно, я, здається, не бачила його з обіду після мисливського змагання."
Його показник прихильності все ще був помаранчевим, але я про це не хвилювалась. Я зупинилась неподалік від столу — і крижана тиша запала кімнатою. Однак, оскільки я була молодшою, то стримала бажання проігнорувати його та поклонилася.
— Ти бажав мене бачити?
Він кивнув. Це зовсім не було схоже на вітання між братом і сестрою, занадто холодне та знеособлене.
— Сядь на хвилинку. В мене ще залишилась робота. Поговоримо, коли я закінчу, — сказав Деррік, вказуючи підборіддям на кавовий столик за мною.
Столик знаходився перед великим вікном, біля якого висіла клітка. Мені не подобалося, що він просив зачекати після того, як сам покликав, проте мовчки підкорилася. Я все одно хотіла ближче подивитись на пташку.
— Пьо, пьооооооо.
Птаха щебетала та воркотіла, плескала своїми крилами, помітивши, що я підходжу, попереджаючи та відганяючи мене. Далі я не наближалася, вирішивши сісти на софу перед кліткою та споглядати. Я ніяк не могла розпізнати, що це за вид. Її темно-рожевий хвіст був довгим та пишним, нагадуючи формою девʼятихвосту лисицю. Хоча це була пташка, вона була доволі граціозною.
Але це не все, що було дивного у цій тварині. Коли вона рухалась, її тіло ніби блискотіло.
"Га?"
При ближчому розгляді я помітила, що не лише її пір'я, а й дзьоб, кігті та навіть очі були особливими. Вони блищали веселкою кольорів, відбиваючи сонячне світло, наче діамант.
"Вау. Це неймовірно."
Проте, безумовно, найпрекраснішими були її гарні, схожі на коштовні камені, очі. Я витріщалась на неї, зачарована, коли у моєму полі зору виникла рука, яку супроводжував перестук порцеляни.
— Хочеш чаю?
Чайна чашка з'явилась прямо переді мною на столику. Я різко підвела голову та побачила, як Деррік випрямляється та обходить софу, аби сісти з іншого боку столика.
— Ні, — швидко відповіла я, незважаючи на його ввічливу пропозицію. Я не бажала витрачати час на чаювання з ним.
Деррік, що тепер сидів навпроти, на мить завагався, почувши мою впевнену відмову. Він байдужо кивнув та налив трохи чаю у свою чашку. Течіння води було голосним у тихій кімнаті, пара підіймалася з червоного чаю. Я гадала, чи заварив він його нещодавно чи просто завжди мав гарячий чай напоготові.
Він поставив чайник та звернувся до мене.
— Я чув, що в тебе знову була сутичка з лицарями.
— Так, — сказала я, кивнувши. — Я впевнена, що дворецький вже повідомив тебе, але я нічого не починала. І не робила нічого, аби помститися.
Мені не подобалося, що я звучала так, ніби виправдовуюсь. Однак у минулому мене завжди звинувачували у всьому, тож я не могла нічого з цим поробити. Мені було важливо першою вставити слово, якщо я хотіла досягти своєї мети. Я змусила себе продовжити говорити.
— Вони також, здавалося, пропускали тренування.
— ……
— Оскільки події можуть бути спотворені пізніше, я хотіла поговорити з тобою про це першою—
— Достатньо, — сказав він, раптом підіймаючи руку. — Якого покарання ти бажаєш?
