Із порожніми очима я повільно опустила погляд на папір, все ще стиснутий у моїй долоні. Білий конверт, який я прийняла без зайвої думки, раптом відчувався дуже важким.
— Я також вирішив повторно розслідувати той маленький інцидент, — байдужо промовив кронпринц.
— Повторно розслідувати?
— Так. Мені було цікаво, чому ти вела себе так чудернацько минулого року.
Хоча я не була насправді винна, я все одно почувалася вразливою під його важким поглядом.
— Поки я допитував членів дому Келлін, то також зміг задати кілька питань графині Дортеї. Вона доволі легко та швидко все пригадала.
— Графиня…… Дортея?
— Так. Вона супроводжувала леді Келлін та свідчила на суді, — додав кронпринц, киваючи головою. — Ймовірно, організатор їх чаювань міняється кожного мисливського змагання. Минулого року організаторкою була Келлін, а цього — Дортея.
Це нарешті роз'яснило, чому мене так раптово запросили на чаювання, хоча я не знала нікого особисто. Ця дурна жінка, напевно, була причетна і до минулорічного інциденту.
— Чого ти поповзла назад на те чаювання, коли знала, що вони всі між собою товаришують? — здивовано запитав кронпринц.
"Це хто ще повз! Я пішла туди на своїх двох, сучий сину!"
Як я, не будучи справжньою Пенелопою, могла знати, що вони всі були у зговорі? Я відчула приплив обурення, але з великим зусиллям придушила його. З точки зору кронпринца це було доволі обґрунтоване питання.
— З інциденту минув цілий рік…… Я думала, що, можливо, щось змінилося, — розпливчасто відповіла я.
Кронпринц подивився на мене із виразом щирого здивування.
— А я вже думав, що ти наймерзенніша з лиходіїв…… У тебе, на диво, є невинна сторона.
— Я пацифістка. Я не дістаю свого меча у мить, як хтось мене розізлить.
— Ні, ти натомість дістаєш свого арбалета.
Я зціпила зуби. Мені не було що на це сказати.
"Дурна Пенелопа!"
Насправді, я знала лише кілька деталей минулорічних подій. Але й цього було достатньо, аби додумати все інше. Хоча я здивувалася, дізнавшись про договір герцога з Келлінами та передачу їм алмазної копальні.
Я справді зовсім не цікавилась обговоренням того, що Пенелопа наробила до мого прибуття і що змусило мене розбиратися з наслідками її дій. Кронпринц, однак, не знаючи моїх почуттів, продовжував згадувати деталі минулорічних подій.
— Леді Келлін підкупила двох охоронців і розмістила їх неподалік місця, де проводилося чаювання, з конкретною метою поставити тебе у скрутне становище. Ти знала про це?
— П-підкупила? — я широко розкрила очі.
Ця дівчина заплатила охоронцям лише, аби нашкодити Пенелопі?
"Вона доклала багато зусиль, це я можу сказати точно."
Я роздумувала над тим, чому вона не спробувала чогось схожого цього разу, але мені здавалося, що я вже знала відповідь на це питання: вона, ймовірно, не очікувала, що я взагалі прийду після того, що сталося минулого разу.
Оскільки я очевидно не мала жодної гадки, кронпринц продовжив розповідати історію:
— А потім вони подали тобі чай із завареною у воді горсткою комарів та знущалися над тобою, кажучи що для такої як ти це найкращий напій.
— Ко……
"Комарів?!"
Я ледве стримала крик. Оскільки він лише згадував все з досвіду Пенелопи, було би дивно, якби я вела себе так, наче вперше це чую.
"Але комарі!? Це вже занадто!"
Я усвідомила, що цього разу зі мною сталося те саме. Графиня Дортея дала мені чашку смердючого жовтого чаю. Я лише удала, що ковтнула його, і добре, бо вони би підловили мене знову.
"Ці суки. Я мала пристрелити їх всіх!"
Я стиснула зуби, жалкуючи, що не вистрілила, коли мала шанс. Я легко могла зрозуміти, чому сімнадцятирічна Пенелопа могла розізлитися, слухаючи події, які описував кронпринц.
— Твоя реакція була доволі виправданою, — сказав кронпринц, роздивляючись мене з якимось задоволенням, ніби думаючи про те саме, що і я. — Хоча це було доволі неймовірно: я чув, що ти запропонувала пристрелити комара прямо до рота леді Келлін.
— ……
— Плітки про те, яка ти незвична, правдиві.
Хлоп, хлоп, хлоп, хлоп, хлоп, хлоп, хлоп, хлоп, хлоп.
Він повільно хлопав у долоні із виразом подиву на його обличчі. Я насупилася.
— Ви смієтеся з мене, чи не так?
— В жодному разі. Це комплімент. Якщо тихо терпіти, страждатимеш лише ти сама.
Це не відчувалося компліментом. Проте я із тривогою помітила, що ми були на одній хвилі.
— До речі, ти не проінформувала герцога про деталі минулорічного інциденту? — раптом запитав кронпринц.
— Що Ви маєте на увазі?
— Ти не сказала йому про чай із комарів, — сказав він. — Якби сказала, герцог би не віддав їм алмазну шахту. Оскільки ти не єдина була винна, цю справу можна було вирішити за допомогою лише сапфірової.
Каллісто, здавалося, щиро питав мене, а не знущався, і я розгубилася. Я зовсім не мала гадки, чому Пенелопа повела себе саме так, оскільки гра не згадувала всіх цих речей.
"Вона справді не сказала герцогу нічого?"
Однак, враховуючи обурливі діалогові опції, що надавалися на високій складності, мені важко було уявити, що Пенелопа мовчала би. Вона би влаштувала галас та здійняла пекло, безкінечно лаючи жінок, що посміли дати їй чай із завареними у ньому комахами.
Я вирішила повірити, що Пенелопа подумала вперше повести себе як "добра головна героїня", не розповівши нічого. Якби вона все-таки сказала герцогу і нічого не змінилося, це було би занадто сумно.
— Я…… не думала, що він повірить мені, — нарешті промовила я. Сама того не помічаючи, я провела долонею по щоці, ніби заспокоюючи себе. Я отямилася, лише коли помітила незрозумілий погляд кронпринца, і засоромлено опустила руку. — Їх було так багато і лише одна я. А також вже встигла прославитися тим, що була доволі незрілою.
Я знизала плечима, вдаючи, що мене це зовсім не турбувало.
Я готувалася, що Каллісто нещадно знущатиметься наді мною: через його викривлений в посмішці рот цей момент здавався неминучим.
— Має сенс, знаючи, який чоловік твій батько, — сказав він, на превелике диво, не сміючись з мене. — Він настільки ж поганий, як мій.
Каллісто гірко засміявся, хоча вираз його обличчя був напрочуд дуже меланхолічним.
Я не хотіла переживати це некомфортне відчуття, що змушувало моє серце незрозуміло битися швидше, тож швидко змінила тему.
— Але…… навіщо Ви віддаєте його мені? — сказала я, трохи підіймаючи білий конверт. — Це належало моєму батьку.
— Це я вирішую, що з ним робити, тож можу дати його кому забажаю, — надувшись відповів Каллісто.
Це означало, що він не мав наміру повертати його герцогу. Я на мить завагалася і простягнула документ, аби він забрав його назад.
— Я не можу його прийняти, це занадто. Тож візьму лише сувій, вельми дякую, — я не могла просто так схопити алмазну шахту, як гарне та неочікуване благо, оскільки за неї було сплачено соромом, ганьбою та сльозами, через які Пенелопа пройшла минулого року. Я не могла це прийняти, наче все пережите не мало значення.
Каллісто скептично підняв одну зі своїх елегантних брів.
— Це на тебе не схоже, принцесо.
— Га? Я не розумію—
— Я думав, тобі подобаються розкішні речі. З цією шахтою у руках ти отримаєш всі коштовні камені, які забажаєш, — кронпринц пирхнув.
Я насупилась, не розуміючи, про що він, коли раптово згадала нашу розмову у печері.
[— Це комплімент, аби сказати що Ви виглядаєте заможно.]
[— Мені завжди подобалися дорогоцінні камені і всіляке таке. І золото теж.]
Я здригнулася від жахливо принизливого спогаду.
— Перестань казати дурниці про те, що я тебе вб'ю. Просто бери та подякуй. Думай про це, як винагороду за порятунок життя кронпринца, — він наблизився, хапаючи мене за руку.
<СИСТЕМА> Бажаєте перевірити прихильність [Каллісто]?
[2 мільйони золота/200 слави]
Неочікуваний контакт викликав біле вікно сповіщення над його головою. Я тупо дивилася на панель, поки Каллісто охопив мої долоні своїми, змушуючи мене стискати конверт сильніше.
— Візьми його та усміхайся трохи більше, га? Бо кожен раз, як ти мене бачиш, у тебе обличчя, ніби ти наступила у собаче гівно.
— Со-собаче гівно? — вигукнула я, обурена його вульгарними словами.
Хоча і не планувала цього, я збиралася скористатися моментом та підглянути шкалу його прихильності, поки мала нагоду.
Раптом я почула шелестіння неподалік, десь у саду. Я автоматично повернула голову до щільних кущів, що знаходилися вздовж доріжки до тренувальної зони. Побачивши, як хтось сховався за деревами, я негайно впізнала силует.
— Екліс? — пробурмотіла я.
Хоча людина зникла зарано, аби я могла роздивитися, я була впевнена, що побачила його сіро-каштанове волосся.
"Чому Екліс тут?"
Наразі він мав тренуватися. Я нахилила голову, роздумуючи, чи помилялася.
— Хтось з працівників маєтку? — спитав Каллісто.
— Що? Ох……
Почувши його питання, я прийшла до тями. Я повернула свою увагу до Каллісто, і побачила, що його червоні очі звузилися, роздивляючись порожній ліс.
— Так, напевно, — швидко відповіла я, запевняючись, що звучала так, ніби мені було байдуже.
— До речі, принцесо, — покликав він мене із дивним обличчям, все ще стискаючи мою руку. — Я так розумію, що акторська гра теж наразі є для дворян базовою навичкою?
