Яскравий червоний показник над його головою зловісно блимав, і я ніби могла чути, як уявна сирена дзвеніла у моїх вухах. Я забула, що мала вдавати із себе хвору, і відступила, бажаючи зберігати дистанцію між нами, та поспішно вигукнула:
— Ц-це все нісенітниці, Ваша Високосте! Я ніколи нічого такого не казала! Клянусь!
— Ну, я вже в цьому не впевнений. Враховуючи слова, що принцеса не так давно сказала мені, чутки не звучать такими вже й безпідставними.
— Що? Я не знаю, що Ви маєте на увазі……
— Хіба ти не запевняла, що розкохала мене, бо знайшла когось краще?
— Коли це я таке казала? — я швидко вирішила, що мала зупинити це, поки ситуація не вийшла з-під контролю. — Я не планую закохуватись у когось у найближчому майбутньому. Зовсім не планую.
— Сподіваюся, це правда, — погрозив мені кронпринц. — Я буду стежити за тим, якого дурня у всій великій імперії Інка ти обереш замість мене.
Його червоні очі зловісно блиснули у мій бік.
"Га? Щось не так."
Я завмерла, відчуваючи, що відбувалось щось дивне. Ніби наша розмова якось перейшла на зовсім іншу тему.
— Проте скажи мені, — сказав він, поки я розмірковувала над його минулими словами. — Чому ти продовжуєш відсахуватися від мене, як наляканий собака?
Кронпринц насупився та став ближче.
"Собака?"
Я обурено здригнулася через його вибір слів і відступила знову. Він мене трохи лякав. Його показник прихильності був схований від мене, і я не мала жодної гадки, що станеться, якщо підпущу принца у його нинішньому збудженому стані.
Я знала, що сад поза маєтком добре доглядався і ніде не було каменів, об які я могла випадково розколоти собі голову, але шанс, що щось піде не так, завжди був. Я хотіла зберігати відстань між нами, аби запобігти непередбаченій трагедії, що могла зі мною трапитися через цю дурну гру.
— Га?
Кронпринцу здавалося дивним, що я продовжувала відступати, і його очі звузились. Він зробив один широкий крок вперед — і я раптом зрозуміла, що мені нікуди бігти, стоячи спиною до лінії дерев. Я дійшла краю саду.
Червоноокий чоловік виглядав дивно та доволі недоречно між тендітних жовтих квітів. Насторожена через те, що він продовжував наближатися, я вигукнула:
— Ч-чому Ви продовжуєте йти за мною?
— Чому ти продовжуєш тікати?
"Так і знала."
Він помітив, що я зберігаю відстань між нами, і навмисно продовжував йти за мною.
"Упертий виродок."
Проковтуючи нецензурні слова, які хотіла сказати, я вичавила найуразливіший вираз обличчя, який могла.
— Я…… дуже хвора, Ваша Високосте.
— А хто з цим сперечається?
— Ви ж не…… забули свою обіцянку, ні?
— Яку обіцянку?
— Обіцянку, яку дали мені у Вашій спальні. Також, це негласне правило ніколи не ранити старих та хворих, навіть на війні.
Він зупинився, очевидно на мить обдумуючи мої слова, перш ніж у недовірі розсміятися.
— Ха! Ти думаєш, що я настільки божевільний, аби відрубати тобі голову через якісь чутки? — коли я не відповіла, обличчя кронпринца скамʼяніло. Він раптом підняв руки, показуючи талію. — Я навіть не взяв із собою меча.
— Га? Ох…… — я була трохи здивована. Він ніколи не ходив без нього, навіть приносячи на бенкети, але сьогодні, здавалося, справді прийшов без нього.
Я дивилася на його роззброєну талію і тихо пробурмотіла:
— Лише тому, що у Вас нема меча, не означає, що Ви не небезпечні……
— На відміну від деяких, я не такий мінливий, що змінюю свою думку за кілька тижнів.
Я не відповіла.
— Ха. Я не знаю, чому навіть виправдовуюся перед тобою, — приголомшений, пробурмотів він, перш ніж запитати: — Тож через це ти попросила такої дивної нагороди? Я ще тоді подумав, що це трохи підозріло.
Я зніяковіло прочистила горло. Він бачив мене наскрізь, вбиваючи будь-який мій намір нагадати йому, що він мав тенденцію жорстоко кидатися на людей.
— Те, що сталося на суді…… було прикро, Ваша Високосте, — знаючи, що помилилася, я почала виправдовуватись. — У мене не було вибору, окрім як сказати те, що я сказала, аби зупинити маркіза Еллен та його людей від того, аби вони накинулися на мене.
— Прикро, кажеш? Ха. Звіт, який я отримав про всю цю ситуацію, був настільки сміховинним, що я навіть не міг розсердитись.
— Вибачте…… — швидко сказала я, сподіваючись, що його поганий настрій зникне раніше, ніж роздратування перейде у злість.
Я могла лиш уявити, наскільки абсурдною йому здавалася ця ситуація. Він тільки оговтався від смертельної зустрічі з отрутою, лише аби дізнатися, що йому публічно відмовила та сама дівчина, що зізналася йому в коханні кілька місяців тому.
"Ну, він хоча б не взяв із собою меч. Це — достатній доказ, що я в безпеці від несподіваної смерті від його рук."
Задумливо вдивляючись у його зловісно майоріючий показник прихильності, що перестав блимати, я намагалася думати позитивно.
— Чому ти така похмура? Ти все ще поводишся так, наче я справді прийшов сюди лише, щоб вбити хвору леді.
"А ти кажеш, це не так?"
Я здивовано подивилася на нього, а він зиркнув на мене у відповідь.
— Я надіслав тобі листа з проханням зустрітися, аби розповісти тобі результати дослідження. І також я маю дещо тобі дати.
— Саме тому Ви надіслали мені цю погрозу…… Я маю на увазі, листа?
— Так. Тобі є що сказати щодо мого листа?
— Н-ні. Зовсім ні, — хутко відповіла я.
Кронпринц швидко дістав щось зі свого жакета.
— Ось. Бери.
Я кліпнула очима, дивлячись на предмет, який він мені простягнув. Це був звернутий сувій із вицвілого коричневого паперу, що був перев'язаний червоною стрічкою.
— Що…… це?
— Мапа Вальти, яку ти дістала у скелета. Один із магічних сувоїв, за допомогою яких ми вибралися з печери.
— Магічний сувій?
— Палацові чаклуни змогли його відновити певною мірою.
Мої очі розширилися. Вивчаючи його ближче, я зрозуміла, що частини мапи, які згнили, були якимось чином замінені. Однак я гадки не мала, чому він мені його давав.
— Навіщо давати його мені?
— Ти його дістала, тож він належить тобі, — сказав Каллісто так, ніби це було очевидно. — Ти, здається, цікавишся археологією. Я наказав, аби тобі надіслали матеріал, пов'язаний із Вальтою, тож ти зможеш продивитися і його, якщо забажаєш.
Він зніяковіло відвернувся, уникаючи мого погляду. Мене охопили дивні емоції. Каллісто дійсно не прийшов мене вбивати. Натомість він дав мені неочікуваний подарунок. Моє серце голосно забилося, і я якусь мить мовчки стояла, дивлячись на сувій, що все ще знаходився у його долоні.
— Що? Не хочеш? — нарешті промовив він, коли йому все-таки урвався терпець, і почав махати сувоєм.
Лише після цього я врешті неохоче взяла його у свої руки.
— Ви впевнені, що мені можна його забрати? Це ж важливий документ, ні?
— Я зробив копію для себе, тож не хвилюйся, — він відповів так легко, здавалося, наче справді мав всі наміри подарувати цей сувій мені.
Із його запевненням я нарешті розслабилася.
— Проте мені здалося, що ти тримала у секреті від герцога те, що вивчала археологію. Я чесно зізнався йому у моєму намірі віддати тобі цей артефакт, але він відмовлявся мені вірити, — раптом прокоментував кронпринц, ніби щойно згадав це.
Я не знала, що й сказати. Я не була справжньою Пенелопою, але це не мало значення, оскільки герцог ніколи раніше не помічав інтересів своєї прийомної доньки.
— Дякую за подарунок…… Ваша Високосте, — сказала я, щиро дякуючи йому замість того, аби відповісти на його непромовлене питання. Я обережно обійняла сувій до грудей. Це був найкращий подарунок, який я отримала відколи прибула у цей світ, і тримання його у руках приносило усмішку до моїх губ.
Каллісто знов заговорив:
— Зачекай мені дякувати.
— Га?
— У мене є ще один дарунок, — насупивши носа, він дістав щось ще зі свого жакета. — Ось.
Цього разу це був білий конверт.
— Що це таке?
— Просто візьми, — докорив мені він, трясучи конвертом.
Думаючи, що це щось, пов'язане зі скелетом, якого ми знайшли, я взяла у нього конверт.
— На жаль, я ще не можу запропонувати тобі голову маркіза Еллен на тарілочці, принцесо, — промовив Каллісто замість того, аби пояснити свій другий подарунок.
— Я не розумію—
— Цей старий уникнув покарання.
— Що?! — вигукнула я голосніше, ніж планувала.
Маркіз Еллен очевидно був мозком за спробою вбивства.
"Я зробила все, чого просив той дурний квест, тож чому……"
— А-але чому? — спитала я, мій вираз обличчя серйозний.
— Маркіз повісив всю провину на барона Тулітт, що все ще не в собі.
— Ах, — коротко відреагувала я. Я згадала, що [Тавро Найманого Вбивці], яке я отримала як винагороду за квест, не належало маркізу Еллен. — З-зачекайте…… Чи це означає, що жодні звинувачення не будуть до нього прив'язані?
"Це несправедливо!"
Ці події принесли мені нескінченні проблеми, тож мені важко було прийняти, що ніхто не буде покараний.
Моє невдоволення, імовірніше, проявилося на моєму обличчі, оскільки кронпринц продовжив утішливим тоном:
— Не засмучуйся так.
Не в змозі повірити, що тільки-но почула, я швидко підвела голову.
На обличчі Каллісто був трохи зніяковілий вираз.
— Я пересвідчився здійснити помсту за принцесу.
— Помсту?
— Так. Я зробив так, аби сімом дворянам, що звинуватили тебе у замаху на вбивство, відрубали голови, — він хитро посміхнувся, і ця холодна посмішка показувала всі його зуби.
Я відчула, як в мене крутиться голова. Було щось невимушено жорстоке у тому, як він ніби пишався тим, що зробив щось настільки жахливе. З іншого боку, те, як він говорив про події, що відбулися, і, здавалося, зовсім не був ними схвильований……
"Він ніби цього очікував."
Це Каллісто, а не я, мав би відчувати гірке розчарування, що маркіз Еллен уникнув покарання, але, здавалося, він більше хвилювався, що я буду засмучена.
Він швидко додав:
— Дім Келлін визнали винними у причетності до інциденту. Їх майно конфіскували, а вони самі були продані у рабство. Вони уникли страти, оскільки не було жодних доказів, що хтось із них брав пряму участь у нападі.
— Дім Келлін?
А цій новині я могла порадіти. Кронпринц оцінив моє раптове неприховане задоволення з деякою зацікавленістю. Він кивком вказав на конверт, нарешті пояснюючи його вміст.
— Це було конфісковано у дома Келлін.
— Що?
— Пам'ятаєш, як минулого року тобі було заборонено брати участь у мисливському змаганні? Через інцидент, після якого тебе прозвали "божевільною шимпанзе з арбалетом".
— Так, звичайно пам'ятаю…… — сухо промовила я. Мені не було боляче від цього коментаря, оскільки не я була у ньому винна. Однак мені не сподобалося, що він впевнився, аби нагадати мені про кличку "шимпанзе".
Моє невдоволення пройшло, коли він продовжив:
— Твій батько передав графу Келлін алмазну копальню в обмін на те, аби тебе не ув'язнили.
— А…… А-алмазну копальню? — ці слова пробудили мою зацікавленість. Я зовсім не знала цієї конкретної деталі.
— Конверт у тебе в руці — договір на неї, — сказав кронпринц, задоволено киваючи, коли побачив мій шок.
