Один удар!
Лише один удар — і воїн рівня однієї зірки був розсічений навпіл!
І солдати Чамбарду, і вороги — завмерли в приголомшенні. Вони дивилися на того чоловіка, ніби це дракон у людській подобі.
Гул битви, стукіт зброї, крики та зойки, що лунали лише хвилину тому — раптом стихли. На полі бою настала мертва тиша. Солдати Чамбарду та вороги обмінялися поглядами, усвідомили, що ще в бою — і знову кинулись у бій.
— Ха-ха-ха! Вдалося! Я геній! Ха-ха-ха! — голосно розсміявся той самий чоловік.
...
...
Пів милі від Чамбарду, біля ріки Зулі, ворог розгорнув табори зі ста чорних військових наметів, які повністю перекрили єдиний вихід із замку.
Це була база ворога.
Жителі Чамбарду не знали, звідки взялися ці воїни в чорних обладунках. Три дні тому, після того як розсіялась ранкова мла, один вартовий помітив наближення армії. Йому вдалося вчасно зачинити ворота, вигравши трохи часу для підготовки оборони.
В армії ворога було близько двох тисяч солдатів.
Після провалу атаки зненацька, вони розбили табір біля Зулі й щодня штурмували замок. Розвідувачі ворога перерізали всі зв’язки Чамбарду з навколишнім світом.
Сьогодні — четвертий день облоги.
— Це маленьке королівство має складний рельєф, який псує настрій будь-якому завойовнику. Якби не ця довбана річка й ці стіни, я б уже давно віддав цей замок батькові, а та Анжела була б уже моєю іграшкою...
На березі Зулі верхи на чорному жеребці стояв вершник у повному чорному обладунку та з срібною маскою, на якій був вигравіюваний демон. Маска закривала верхню частину обличчя. Вершник випромінював зловісну енергію, схожу на магнітне поле.
Позаду нього мовчки стояли дев’ятнадцять лицарів, усі в чорному, на чорних конях, у таких самих масках — лише чорних. Їхні обладунки мали шипи, коні теж були частково заброньовані. Вони виглядали як всадники із пекла.
— Цього ніхто не очікував. Це ж лише шосте рівневе королівство при мізерній імперії першого рівня — а в нього є річка з сильною течією, фортеця та навіть воїн трьох зірок! — сказав один із лицарів.
— Але не хвилюйтесь, пане. Вони на межі. Ще двадцять хвилин — і замок упаде.
— Егеж... Коли візьмемо замок — дозволь солдатам розважитись як хочуть. Окрім Анжели — нікого не шкодувати.
— І запам’ятай: палити заборонено. Замок нам потрібен цілий.
— Так, пане! — одночасно відповіли всі дев’ятнадцять чорних лицарів.
Це був звичний наказ — так вони діяли вже сотні разів.
— Пане, а як щодо їхнього короля?.. — запитав хтось.
— Стратити. Протягом трьох днів усі жінки в замку мають задовольняти солдатів — а потім їх убити.
— Слухаємось! — чорні лицарі були в захваті. Вони обожнювали подібні накази.
— [Двадцятий] майже завершив зачистку. Будьте напоготові. Коли відкриють ворота — вривайтесь і знищіть всіх. Я хочу сидіти на їхньому троні якнайшвидше!
БУМ!
Його слова перервав оглушливий вибух, що долинув із поля бою.
Гриміло, як грім.
Усі лицарі, які були воїнами зіркового рангу, одразу побачили — що саме сталося на стінах Чамбарду.
Вони зблідли.
— О Боже! Це ж [Двадцятого] розрубали навпіл?! Вони що, мають воїна-бога?!
Усі чорні лицарі дивились один на одного, приголомшені.
Їх навчили помічати деталі — і вони помітили, що цей «залізний чоловік» використовував лише фізичну силу, без жодної ознаки енергії.
Але ж [Двадцятий] був воїном першої зірки!
— Пане, дозвольте мені відтяти голову тій тварюці — за [Двадцятого]!
Один із лицарів ледь стримував гнів.
Хоча в загоні нікому не давали імен, лише номери, та за 4–5 років служби під керівництвом срібномаскового, вони стали ближчими за братів. І ось, [Двадцятий] — загинув отак легко.
— Може, в нього просто надлюдська сила?.. — замислено мовив срібномасковий і... посміхнувся.
— Цікаво... Він мене зацікавив. Передай наказ — припинити штурм. Відвести війська.
— Пане, але ж...
— Є проблеми? — холодно глянув він.
— Ні, пане!
— Інформація від агентства “Орел” стверджувала, що король Чамбарду — ідіот. Ха! Зміна плану.
Оточити замок. Надіслати гінця з пропозицією капітуляції. Якщо здадуться — король, міністри, Анжела й той “залізний” виживуть. Інших — знищити.
Він посміхався, мов хитрий хижак.
— Так, пане!
Чорні лицарі розвернулись і почали виконувати наказ.
...
...
— Швидко! Віднесіть цього хороброго солдата в лазарет!
Цей “залізний чоловік” був, звісно, Фей.
Його сокира стала косою смерті, яка збирала життя всіх ворогів поблизу драбин. Жоден не витримав навіть одного удару.
Коли він розчистив простір довкола Пірса, той був уже без свідомості. Фей гукнув, і кілька солдатів швидко понесли пораненого з мурів.
