Передбачення

Коли Дзі Вей знову проснувся було вже темно. 

Він був у номері готелю, зв'язаний він лежав на ліжку з балдахіном, яке можна побачити лише у драмах про ідолів. 

Фан Юань підвівся зі стільця, що стояв біля ліжка, і підійшов до нього з порожнім виразом обличчя. 

На мить Дзі Вей відчув, що Фан Юань схожий на робота. Він завжди добре функціонував, коли мав справу з різними діловими питаннями, і він знав, як показати доброзичливий вигляд хорошого інвестора на роботі, але в приватній сфері він ніби не мав нормальних людських почуттів.

Злочинці-збоченці часто не вміли поводитися спокійно, а багатії вищого класу з особливими фетишами не були настільки холоднокровними.

Фан Юань був занадто дивним.

Дзі Вей вирішив зробити перший крок і вдарив Фан Юаня по обличчю своїми скутими наручниками руками.

Фан Юань не промовив ані слова пояснень чи погроз, проте його брови ставали все щільнішими та щільнішими, оскільки він вирішив підкорити Дзі Вея.

Втім, Дзі Вей теж був молодим чоловіком, навіть у наручниках. Він ще може довго робити випади, тож вони були схожі на леопарда, який вперше вийшов на полювання, і газель, яка несамовито тікає, коли вони ганялися і билися в розкішно оздобленому готельному номері.

Фан Юань покликав свою охорону, але ніхто не прийшов. Він випустив тиху лайку і поставив підніжку Дзі Вею.

Дзі Вей був притиснутий обличчям до килима, його рука була зафіксована таким чином, що якби Фан Юань штовхнув його досить сильно, його рука була б вивихнута або навіть зламана.

— Відпусти мене! …Що це за шум? — скривився Дзі Вей.

Фан Юань також почув дивний звук і підняв голову. Панорамне вікно раптово спалахнуло яскравим світлом, яке осяяло його і змусило підсвідомо повернути голову. 

Дзі Вей отримав шанс вирватися на волю. Він перевернувся і побачив червону пляму світла біля скроні Фан Юаня.

За вікном висів гелікоптер, який підіймався з-за нижчої будівлі навпроти.

Можливо, через інстинкт насамперед порятунку життя, Дзі Вей закричав і штовхнув Фан Юаня.

Куля пройшла крізь скло, залишивши павутину тріщин, і пробила старовинний письмовий стіл за ними.

Фан Юань перевернувся і швидко зреагував, простягнувши руку до Дзі Вея, який від несподіванки схопився за неї.

Оглушливий обстріл перемежовувався зі звуком розбитого скла. Світло в номері згасло, і люди в гелікоптері не могли знайти свою ціль.

У коридорі охоронця Фан Юаня вже не було. Двоє незнайомих, сильних чоловіків вийшли з комори в кінці коридору. Очевидно, вони щойно безшумно винесли охоронця і сховали його.

У голові Дзі Вея панувало сум'яття.

Він не розумів, чому він пішов за Фан Юанем, щоб втекти. Можливо, тому, що ситуація була надто небезпечною, а можливо, тому, що навіть якщо він був невинний, його неминуче чекала б смерть…

Він також не зовсім пам'ятає, як Фан Юань схопив його, щоб втекти від убивць, зайшов у ліфт і вийшов з нього на середньому поверсі. Вони увірвалися в приміщення для працівників і вкрали брудний спецодяг персоналу. Вони були оточені на першому поверсі, потім зуміли скористатися вентиляційними каналами, щоб втекти на задню кухню, і, нарешті, втекли за допомогою сміттєвоза готелю…

Для Дзі Вея все це було надто заплутано, щоб бути реалістичним.

Він пам'ятав лише, що в грудях у нього було холодно, в горлі присмак іржі, а сам він біг із затуманеними очима.

Коли він нарешті зміг зупинитися, ранкове сонце замінило вогні будинків. У світанковому світлі вони сиділи під мостом біля річки, а на іншому березі річки група старих людей грала в маджонг.

Зараз Фан Юань зовсім не був схожий на інвестора чи великого акціонера, який сидить на величезних статках. Його зазвичай ретельно зачесане волосся висіло перед очима. Обличчя було жирним від поту, а одягнений він був у брудну уніформу, яку не випрали працівники готелю.

Дзі Вей виглядав не краще. Він був ще більш втомлений, ніж Фан Юань. Зрештою, він навіть ніколи не ходив до спортзалу і був ботаніком в очах інших.

— Ти вдарився головою? — запитав Фан Юань.

— Га? — Дзі Вей глянув на нього спантеличено. 

— Твій погляд порожній, а вираз обличчя божевільний.

— Дурня. Що, в біса, сталося вчора?... Вчора. 

На додаток до цього речення, було занадто багато інших речей, про які Дзі Вей хотів запитати й звинуватити. Якби не Фан Юань, він би зустрічався з такими сценами хіба що у кримінальних фільмах.

— У мене є вороги. Ну... вони є у всіх сферах, я гадаю, — Фан Юань недбало промовив. 

— Вони хочуть тебе вбити?

— Вони точно хочуть мене вбити. 

— А я тут при чому? Ти мене в це вплутав! 

— Це правда, що це не твоя справа. Але якщо ти не втечеш, ти не виживеш. 

— То що тепер?

Фан Юань на мить замислився. 

— Тепер я дам тобі спокій, роби, що хочеш. Коли я подбаю про справи, я продовжу ловити тебе. 

Дзі Вей був просто розлючений. 

— Ти психопат?

Очі Фан Юаня справді були схожі на очі психопата. Він просто не розумів, що було особливого в його поведінці. Готуючись щось сказати, Фан Юань помітив, що один зі старих, які спостерігали за грою в маджонг на іншому березі річки, відповідає на телефонний дзвінок, і час від часу переводить погляд у їхній бік. 

— Йди.  Може виникнути проблема. — Він схопив Дзі Вея за руку та підняв його на ноги. 

Він мав рацію. За кілька секунд з тихої дороги над берегом річки почувся звук машин.

Вони перетнули лісисту місцевість у сусідньому вуличному саду, вискочили на галасливий і переповнений людьми ранковий ринок, а потім забігли у випадковий житловий будинок.

Двоє чоловіків затамувавши подих, дивилися у вікно. На щастя, за ними ніхто не стежив.

— Звідки у них така глибока ненависть до тебе? — Дзі Вей нахилився і став на коліна. 

— Зі стількома людьми, важко сказати. — Фан Юань відповів зі стурбованим обличчям. 

Фан Юань трохи помовчав і сказав: 

— Ти досить розумний.

— Загалом, я навчився цього, дивлячись фільми.

— Не лише ця втеча, — сказав Фан Юань. — Я так довго за тобою ганявся, але так і не зміг зловити. Я відчуваю, що ти дуже розумний.

Дзі Вей не вважав це гідним похвали. 

— Це нормально. Ти використовуєш ресурси, які є у твоїх руках, щоб змусити мене робити те, чого я не хочу. Звичайно, я повинен уникати тебе всіма силами. Так само як якби за тобою гнався ворог. Ти б стояв на місці, коли б тебе вбивали?

Фан Юань довго мовчав, ніби переварюючи значення цього речення. Через деякий час він сказав: 

— Чесно кажучи, я не думав про те, чи ти хочеш, чи ні. Я просто хотів би. Але щойно у мене раптом з'явилося відчуття…

— Яке відчуття? — Дзі Вей тихо молився у своєму серці. Ти не можеш сказати, що по-справжньому покохав мене.

— Я раптом відчув, що ти — людина, схожа на мене, а не символ, — сказав Фан Юань.

— Звичайно я не символ… 

— Я думав, що ти був таким. Не тільки ти, але й багато людей. Я не маю зайвого серця, щоб переживати їхні так звані настрої. У будь-якому разі, я маю свої навички, тож можу досягти мети.

Почувши це, Дзі Вей трохи здивувався, адже Фан Юань дуже точно описав себе. Хоча він зазвичай був з тих, хто робить неправдиві зізнання, і твердо вирішив не змінюватися.

— Я навіть не думав про розмову з тобою. — Фан Юань трохи посміхнувся. Дзі Вей вперше бачив, як він посміхається від щирого серця, не діловою усмішкою.

— Ну, я теж навіть не думав з тобою розмовляти, — відповів Дзі Вей. — Але, звичайно, я все ще ображений на тебе за те, що ти мене в це втягнув.

— Ось у чому справа, — сказав Фан Юань. — Я не буду докучати тобі після того, як все закінчиться.

— Справді?

— Справді. Я не мушу тобі брехати. Якби мені подобалося брехати, я б збрехав тобі та сказав, що кохаю тебе.

Дзі Вей посміхнувся.

— Ти навіть не знаєш, чим я займаюся, правда ж? 

— Ні, не знаю. Я знаю, що ти займаєшся біотехнологіями чи чимось подібним. Я нічого про це не знаю. У будь-якому разі, якщо тобі щось знадобиться, просто звернися до мене.

— Це що, вибачення переді мною?

— Ні, — Фан Юань знову зробив паузу, щоб подумати й ретельно підібрати слова. — Просто як друг.

Слово «друг», що прозвучало з вуст Фан Юаня, змусило Дзі Вея відчути себе дуже незручно. Фан Юань був схожий на одного з тих вигаданих персонажів. Багата, зарозуміла і самотня людина, яка була дуже унікальним персонажем, але водночас дуже нереалістичним.

З іншого боку, Фан Юань, зрештою, був успішною людиною, якою б дивною не була його особиста вдача. У нього завжди були друзі, навіть якщо вони не були справжніми довіреними особами. Просто контакти також мали значення.

— Я не можу допомогти тобі у світі бізнесу.

— Ти будеш науковцем у майбутньому. Я теж хочу мати друга-науковця, — серйозно відповів Фан Юань. 

Оскільки він загубив свій мобільний телефон у готелі, Фан Юань скористався мобільним телефоном Дзі Вея, щоб зв'язатися зі своєю секретаркою та співробітниками служби безпеки та повідомити їм про своє місцеперебування.

Чекаючи, вони сиділи навпочіпки в коридорі, як двоє соціально неактивних молодих людей, і безтурботно розмовляли. Важко було уявити, що кілька годин тому вони були викрадачем і його жертвою.

Через кілька хвилин за ними піднялися секретар і двоє охоронців. Внизу вже була припаркована куленепробивна машина.

Фан Юань підійшов і сказав секретарю відвести Дзі Вея на певну дорогу, а Дзі Вей озирнувся, боячись, що група вбивць підійде ближче.

Озирнувшись, він застиг від страху.

Охоронець Фан Юаня приставив пістолет до потилиці Фан Юаня.

Ніхто не сказав більше жодного слова, а Дзі Вей навіть не встиг крикнути. Куля, прикрита глушником, просто вилетіла з патронника, і Фан Юань впав на землю, не промовивши жодного слова.

Побачивши цю сцену, мозок Дзі Вея майже зупинився. Він не міг думати, чи були ці люди тимчасово підкуплені, чи були ворожими шпигунами, він лише хотів втекти.

У заціпенінні він розвернувся і побіг нагору, в той час, як голос ззаду промовив: 

— Позбудься і цього теж.

Вибуховий удар збив Дзі Вея з ніг. Він скотився зі сходів і впав до ніг убивць.

П'ять почуттів людини, здається, притупляються під час надзвичайного шоку і кризи. Він лежав на спині, важко дихав, не міг поворухнутися, але все ще був трохи притомний.

Останнє, що він пам'ятав, був не біль, а чорне дуло пістолета перед собою. Була коротка мить, ніби розтягнута якоюсь силою. Можливо, це було світло вкінці тунелю, коли людина ось-ось помре.

Однак кілька вимірів не бачили повного життя цього світла. Останньою думкою в його голові було: «Якщо дійсно існує розрив між вимірами, якщо юнак із золотими очима дійсно існує... Будь ласка, врятуй мене».