Гектор посунувся за столом:
«Ее... гаразд... То що мені робити?»
«Хм».
«Ґаровель?»
«Я думаю. Він виглядає абсолютно здоровим, тож це, мабуть, не хвороба. Я бачу ауру навколо нього — Офіцера Меллорі, до речі — але небезпека, здається, не безпосередня. Зрештою, він знаходиться посеред дільниці поліції. Я підозрюю, що точна природа загрози не стане очевидною, поки він не вийде з будівлі».
«Ти хочеш, щоб я поїхав у відділок прямо зараз?»
«Схоже, що його зміна закінчиться ще через кілька годин. У тебе є час. Приходь сюди після школи».
«Ти впевнений...? Я маю на увазі, що на кону життя людини... і я не проти пропустити заняття...»
«Я дам тобі знати, якщо ситуація зміниться. Тим часом можливо, тобі варто вжити заходів для приховування своєї особи. Якщо тобі доведеться отримати кулю за цю людину, буде краще, якщо він не побачить твого обличчя, коли ти відмахуватимешся від неї».
«Г-гаразд, але... У мене немає маски або... нічого...»
«Придумай щось. Позич щось в магазині по дорозі, якщо треба».
«Не думаю, що це позичання...»
«Якщо не знайдеш маску вчасно, тоді... Що ж. Доведеться ризикнути. Очевидно, що приховування своєї особистості не є важливішим за життя людини».
Гектор зробив паузу, а потім тихо зітхнув:
«Я... думаю, я знаю, де я можу позичити один...»
«Відмінно».
«Це, ем, це може виглядати дуже дивно...»
«Ох. Що ж. Тоді забудь. Ми не можемо допустити, щоб ти виглядав дивно».
«Тобі не обов’язково бути грубим...»
«Це жорстка любов, Гекторе. Жорстка любов».
За кілька хвилин до останнього дзвінка він вислизнув з класу. Він чув, як викладач кричав на нього за те, що він пішов раніше, але проігнорував це і спустився до підвалу. Він сподівався потрапити до столярної майстерні до того, як туди прийде хтось із членів клубу, але в підсумку дочекався, коли спорожніє останній клас. Він відійшов у куток, намагаючись бути непомітним, що було напрочуд легко з такою кількістю учнів, і коли помітив зварювальну маску, яку хтось ще не повернув на стелаж, зібрався з духом і простягнув до неї руку. Він схопив її, але це зробив хтось інший.
— Гей, що за...? Відпусти... Гекторе?
Гектор зіщулився, зрозумівши, що це був Ленс Александер, скарбник теслярського клубу й один з тих людей, яких він намагався уникати.
— Що ти тут робиш, Гекторе? Тільки не кажи, що хочеш знову приєднатися до клубу.
— Ні, — відповів він, стягуючи маску з Ланса. — Мені просто... потрібно позичити це на деякий час.
— Нікому не дозволяється виносити обладнання з класу.
— Я поверну його назад.
— Проблема не в цьому, — Ланс був більший за Гектора, більший за більшість людей, і неабияк лякав, але в той момент Гектор мав усі підстави не зважати на те, що він мав сказати.
— Тоді донеси на мене, — він втік, не чекаючи відповіді Ланса.
Гектор знав, що Ланс не був поганим хлопцем. Він знав, що Ланс просто дотримується правил, і знав, що за це його, ймовірно, залишатимуть після уроків протягом тижня чи двох, але він не бачив способу обійти це. Можливо, у драматичному гуртку були маски, які він міг би позичити, але він не знав, де збирається драматичний гурток; а оскільки школа навіть не мала власної актової зали, він подумав, що це буде нелегке місце, щоб дістатися туди.
Він поклав чорну зварювальну маску в сумку і пішов з кампусу пішки. Він запитав у Ґаровеля дорогу й отримав її, виявивши, що це була неблизька подорож; але вчасно він прибув, і жнець зустрівся з ним на розі вулиці перед вокзалом.
Гектор сів на дерев’яно-кам’яну лавку.
«Тож... ти дізнався про нього ще щось?»
«Він не ладнає ні з напарником, ні з іншими офіцерами. Здається, всі вважають його засранцем».
«Чи дійсно він?»
«Можливо. Я знаю його лише з обіду».
«Гадаю, це не має великого значення...»
«У нього, здається, є дочка. На відміну від нього, вона брюнетка і носить окуляри. Виглядає дуже молодою, хоча фото на його столі може бути вже кількарічної давності. Про матір поки що нічого не відомо».
«Ого... а ти спостережливий...»
«Тебе легко вразити. Тут не так багато, щоб продовжувати. Меллорі, здається, не має активної справи, на цей момент. Я бачив, як він займався паперовою роботою, але дізнався, що за кілька днів він має з’явитися в суді».
«Для чого?»
«Точно не знаю, але є не так багато речей, через які поліціянти ходять до суду. Якби його звинувачували в чомусь серйозному, я сумніваюся, що йому дозволили б вийти на роботу. Можливо, його просто відсторонили від виконання службових обов’язків, але я думаю, що він виступає як свідок-експерт».
«Тож... хтось хоче вбити його до того, як він дасть свідчення?»
«Схоже на те. Але вбивство копа прямо перед судом не так легко приховати. Якщо я правий, то хтось або дуже дурний, або...»
«Дуже впливовий».
«Так, — Ґаровель подивився на Гектора і посміхнувся. — Хех».
«Чому ти посміхаєшся?»
«Знаєш, для того, хто настільки тупий, що наклав на себе руки, ти розумніший, ніж я думав».
Обличчя Гектора спохмурніло:
«Пішов ти, Скелеторе».
Ґаровель тільки розсміявся:
«До речі, як твої болі?»
Він трохи застогнав:
«Неймовірно боляче... але... Я починаю звикати... Мабуть.
«Після сьогоднішнього дня, мабуть, стане набагато гірше».
— Угх...
Вони обидва помітили машину поліції, що виїжджала з гаража збоку від станції, з офіцером у формі на водійському сидінні.
«Ось він, — сказав Ґаровель, стискаючи плече Гектора. — Приготуйся. Я піду за ним і даватиму тобі вказівки. Коли я скажу, біжи так швидко, як тільки зможеш».
Гектор відчув, як його розпирає прилив сил. Біль зник, і він глибоко вдихнув: «Ого...!» — він відчув, як його м’язи пульсують, кров приливає, і він відчув приплив такої кількості енергії, що подумав, що може збожеволіти, якщо не виплеснути її назовні.
«Можливо, вона тобі не знадобиться, але про всяк випадок одягни маску. І переконайся, що ти ні з ким не зіткнешся. Це важливіше, ніж наздогнати нас».
Він насунув зварювальну маску на обличчя. Йому довелося підняти маленький чорний козирок, щоб хоч щось бачити. На прямокутній щілині скла було кілька подряпин, але не стільки, щоб заважати йому бачити.
Машина поліції від’їжджала. Ґаровель полетів за нею, а Гектор чекав. Вони зникли з поля зору, а він продовжував чекати. Перехожі кидали на нього незручні погляди, поки він стояв у масці, тремтячи від нетерпіння.
«Рухайся прямо п’ять кварталів і поверни праворуч. Скажеш, коли доберешся».
Гектор рвонув уперед. Його ноги переступали через бруківку з більшою силою, ніж він очікував, але він міг сказати, що ще навіть не вичерпав свій потенціал. Він широко маневрував між пішоходами, все ще набираючи швидкість, але коли побачив перехрестя, заповнене автомобілями, зрозумів, що не зможе вчасно зупинитися. Тож він не зупинився. Він вбіг у потік машин. Білий міський автомобіль засигналив йому, коли він перестрибнув через його дах і приземлився, продовжуючи бігти по тротуару.
Бігти було так легко, наче це не вимагало жодних зусиль, наче бігти було природніше, ніж ходити. Хтось вийшов з крамниці перед ним, і він промайнув повз поли його пальта. Він трохи сповільнився, щоб упевнитися, що контролює ситуацію, і коли з’явився поворот, повернув праворуч.
«Я дістався повороту» — сказав він Ґаровелю.
«Рухайся прямо, поки не побачиш з’їзд на шосе, і прямуй на нього».
Люди ставали розмитими, тож він знову сповільнив крок. Натовп заповнив тротуар попереду. Гектор бачив, що майже не відстає від машин, тому вибіг на дорогу. Йдучи по білих лініях між смугами та не відчуваючи жодного вітру, він не міг втриматись від сміху під маскою, коли шукав дорожній знак швидкості. Він побачив знак «40 км/год».
Однак, як тільки він вибіг на шосе, машини знову почали мчати повз нього на великій швидкості. Він щосили відштовхувався ногами та був упевнений, що біжить набагато швидше, ніж раніше, але машини все одно проносилися повз нього, і він притиснувся до узбіччя дороги. Наступний знак, який він побачив, говорив «110 км/год».
Проте, після, мабуть, щонайменше пів години бігу, він зійшов з шосе, за вказівкою Ґаровеля, і відчув, що важко дихає, але не задихається. Він зрозумів, що його кров все ще потребує додаткового повітря, але м’язи не боліли та не відчували жодної втоми.
Незабаром він опинився в тихішому районі. Він побачив машину поліції, припарковану на під’їзній дорозі далі по вулиці. Побачивши, що до нього наближається жнець, він сповільнився до ходи.
— Як швидко... — він зупинився, щоб зсунути маску з обличчя. — ...Наскільки я швидкий? — стоячи на місці, він відчував, як його серце калатає швидше, ніж будь-коли за все його життя.
Ґаровель знизав плечима.
«Як швидко може бігти твоє тіло, не розриваючись на частини?»
Він почухав голову і повернувся з мокрою рукою. Він витер піт сорочкою, але вона так само намокла. Натомість він витер його об штани.
«Офіцер Меллорі у себе вдома. Тобі слід триматися подалі, поки... — Ґаровель зупинився, коли вони обидва побачили чорний фургон, що зупинився перед будинком. З нього вийшло п’ятеро чоловіків. Двоє попрямували до вхідних дверей, троє — до задніх. — Тобі краще одягнути маску».
«Добре».
Підбігши до будинку, він побачив, що вони стукають у двері.
«Спочатку розберися з тими, що ззаду».
«Гаразд».
Він прокрався вздовж сусідського паркану і перестрибнув на задній двір. Вони втрьох одразу помітили його і застигли в позах, сховавши руки в пальто.
— Ти, бляха, хто такий? — запитав найближчий, з квадратною щелепою і молодший за інших. — Що це за довбана маска?
— Е-е... Я чув, що у вас протікають труби?
— Забирайся звідси, поки ми...
«У тебе немає часу на розмови, — Ґаровель торкнувся його плеча, і знайомий біль пронизав його тіло. — Вперед».
Він кинувся на наймолодшого хлопця, який витягнув пістолет, але Гектор зрівняв його з землею, перш ніж той встиг вистрілити. Чоловік залишився лежати. Двоє інших потягнулися, і Гектор отримав дві кулі в груди, перш ніж дістався до наступного чоловіка, вдарив його в обличчя і відбив у нього пістолет. Останній вистрілив ще п’ять разів, три з яких не влучили в Гектора, і впав, отримавши удар ногою в яєчка і ліктем в лоб.
Зсередини будинку почалася стрілянина.
Він висадив двері та побачив Меллорі, що сидів навпочіпки за кухонним островом, тримаючись однією рукою за бік, а іншою намагаючись перезарядити табельну зброю, і дивився прямо на Гектора. Стрілець з хвостиком був у коридорі, і Гектор пішов прямо на нього. Куля пробила маску і прошила йому шию. Гектор висмикнув пістолет чоловіка і вдарив його по обличчю. Кілька зубів вилетіли з його рота і впали на дерев’яну підлогу.
Постріл змусив його побігти назад на кухню. Останній бандит впав в іншому дверному отворі, його голова була розбита, і кров заливала всю плитку. Офіцер Меллорі важко зітхнув і подивився на Гектора, безсумнівно, бажаючи поставити очевидне запитання, але замість цього він витягнув мобільний телефон і набрав номер. Він спробував встати, але сповз назад на стільницю, стікаючи кров’ю майже так само, як і мертвий чоловік.
— Я припускаю… угх... що ти прийшов сюди не вбивати мене, — сказав офіцер. Він підніс телефон до вуха. — Так, мені потрібна швидка, називаючи свою адресу і дивлячись на Гектора, він додав: — І тут є ще хтось у ще гіршому стані, ніж я... Я думаю.
Він спробував заговорити, але куля в гортані зробила це неможливим. Ґаровель викликав відновлення. Жодна з його ран не боліла, але Гектор відчував, як плоть стискається і розширюється, як тремтять зламані кістки, коли вони зростаються, і як кулі виштовхуються з його тіла і з гуркотом падають на підлогу.
— Хто ти? — нарешті запитав офіцер.
«Що ти йому скажеш?» — запитав Ґаровель.
Гектор раптом подякував за те, що його збентежене обличчя було приховане, і вирішив зробити те, що було для нього природним. Він нічого не сказав.
— Ну... — Меллорі зробив паузу, скорчивши гримасу. — ...Дякую за вашу допомогу, хоча я не можу уявити, навіщо ви це зробили.
«Запитай його, хто послав цих людей».
— Хто послав цих людей вбити вас?
Меллорі примружився.
— Скільки тобі років? Ти говориш, як дитина, — після мовчання Гектора він відповів. — Рофал. Джозеф Рофал.
— Тому, що ви даєте свідчення в суді п-проти нього?
— Не проти нього. Проти його маленької гівняного племінника. Я був там. Я бачив, як він убив того хлопця. Не більше десяти років. Кинув шлакоблок йому на голову. А потім засміявся. Довбаний маленький виродок... — він обірвався, боляче скривившись, і почав кашляти. Його шкіра зблідла. Піт покрив його обличчя. — І тепер я помираю через цього маленького засранця? Я повинен був просто... п-повинен був просто пристрелити цей шматок... тупий шматок лайна... — похмурий погляд його очей, здавалося, свідчив про те, що він забув, що говорив. Або що йому вже все одно.
«Запитай його про його сім’ю».
— Ваша сім’я, — сказав Гектор. — Думаєте... думаєте, що вони теж можуть бути в небезпеці?
Меллорі просто сидів, повільно дихаючи та розгублено дивлячись на жовті шафи перед собою. Сирени вдалині сповістили Гектора, що настав час йти.
— Офіцере Меллорі, в-ваша сім’я... Я можу допомогти.
«Думаю, тобі краще піти, Гекторе».
«Але нам потрібно, щоб він розповів нам...»
«Не думаю, що він тебе чує».
З кутика рота офіцера капала кров.
— Офіцере Меллорі, скажіть щось. Кивніть, якщо чуєте мене. Моргніть, якщо можете...
«Гектор...»
— Він...? Він не... Ти-ти ж знаєш, так?
«Він ще не помер, — сказав Ґаровель. — Але він, мабуть, не виживе».
— Ти нічого не можеш... зробити щось? Нічого...?
«Мені шкода».
Гектор заплющив очі та зітхнув: «Я не зміг його врятувати?»
«Ми не змогли, Гектор, — сирени були досить гучними, щоб заповнити кімнату. — І якщо ти не побіжиш прямо зараз, наші невдачі тільки збільшаться».
Він побіг. Вибіг назад, через задній двір і через паркан. Він зрізав між будинками, щоб уникнути вулиці.
«Тобі треба зняти сорочку».
Він зупинився за рогом будинку з ліпниною. Він подивився на свою сорочку, поцятковану дірками від куль і просякнуту кров’ю:
— Це... — він зітхнув. — Це ж стане частим, чи не так...?
«Можливо».
— Але... ем...я не впевнений... що чорношкірий хлопець, який бігає без сорочки по цьому району, буде... гм... так добре сприйматися...
«Краще, ніж чорношкірий хлопець, що біжить по сусідству весь у крові. З місця злочину, я б сказав».
— Але я... Я не знаю, чи... гм...
«Зараз не час соромитися, Гектор».
— Ти так говориш, ніби це щось змінить...
«Зніми цю кляту сорочку!»
Він стягнув її. І коли він подивився на мокру тканину, то зрозумів, що його долоні тремтять. Руки теж, аж до самих грудей. Воно було слабким, ледь помітним, якщо він не стояв на місці, але воно було.
«Ах. Твоє тіло зазнало шоку. Я намагався придушити ефекти, але цього слід було очікувати».
— Що...? Чому я в шоку...?
«Серйозно? У тебе щойно вистрілили п’ять разів, Гекторе. Не кажучи вже про те, що ти бачив, як мозок хлопця вислизнув з його голови. А потім ще й Меллорі. Я здивований, що цього не сталося, коли тебе зарізали вчора ввечері. Просто розслабся на хвилинку. Сядь. З тобою все буде гаразд».
Сирени припинилися. Вони дійшли до будинку. Сидячи на траві зі складеними ногами, він просто дихав і намагався думати. Він насупився і зняв маску. Він торкнувся великим пальцем дірки від кулі.
— Що я зробив не так, Ґаровель? — прошепотів він. — Я міг би врятувати його... чи не так? Я облажався... але... агх...
Жнець плавав навколо нього.
«Пам’ятаєш, що я тобі казав? Іноді не залишається хорошого варіанту для вибору».
— ...Це повинно було втішити?
«Ні. Не мало. Тому що нам не повинно бути комфортно. Комфорт робить нас самовдоволеними. Недбалими».
— Тоді... що ти хочеш сказати?
«Я кажу, що ми зробили все, що могли. І ми не реагуємо на невдачу депресією. Ми реагуємо, стаючи кращими. До тих пір, поки наших зусиль не стане достатньо».
Гектор завагався, але урочисто кивнув. За мить він запитав:
— Що нам тепер робити?
«Як мінімум, тобі потрібно переодягнутися. Ти знаєш, як дістатися додому?»
— Гм... насправді, ні. Я зовсім заблукав...
«Тоді я проведу тебе додому і повернуся сам, щоб поспостерігати. Сподіваюся, мені вдасться з’ясувати, де знаходяться мати й дочка. Зніми маску. Вона тільки приверне увагу. Трохи холодно, але без сорочки ти будеш схожий на бігуна».
Він поклав маску і сорочку в сумку та почав бігти, тримаючись тротуарів, де тільки міг.
Він продовжував прокручувати сцену в голові. Він постійно ставив під сумнів свої рішення під час бійки. Можливо, було помилкою спочатку прибрати трьох чоловіків. Можливо, постріли насторожили двох чоловіків на вулиці та змусили їх швидше почати стріляти в Меллорі. Але якби він спочатку пішов на двох чоловіків, Меллорі залишився б один проти трьох. І навіть якби він якимось чином зумів зустріти Меллорі раніше за них, він ніяк не зміг би переконати офіцера, що він був там не для того, щоб вбити його. Хоча, можливо, йому і не треба було його переконувати. Може, якби він... Може, він міг би... Може...
Коли він повернувся додому, то знову опинився на самоті. Батьків все ще не було вдома, мабуть, у ресторані, зважаючи на годину. Ґаровель пішов, як тільки Гектор почав розпізнавати будівлі.
Він піднявся нагору і кинув сумку на ліжко. Він замислився, чи буде у нього взагалі час на відпочинок. Він не був втомленим, але відчував, що мав би бути. Він сів, щоб роззутися. З правої шкарпетки просочилося трохи крові.
«Я вдома, — сказав він Ґаровелю. — Я скоро перевзуюсь».
«Я на місці події».
«Що ти дізнався?»
«Судячи з усього, дочка весь цей час була нагорі».
«Срань господня... — Гектор опустив брову і почухав голову. — В-вона... вона чула постріли й все інше...?»
«Я шукаю її зараз. Кажуть, що вона бачила чорного чоловіка в червоній сорочці та дивній масці, який тікав з місця злочину».
«Звичайно...»
Настала довга пауза:
«Лайно».
«У чому справа?»
«Я бачу її. У неї є аура. Рофал її теж замовив».
Далі
Том 1. Розділ 5 - Завдячую твоєму похмурому завданню...
Коли Гектор дістався до лікарні, настала ніч. Він намагався провітрити свій мокрий від поту одяг, коли входив до будівлі. Дочка Меллорі повинна була залишитися під охороною до кінця ночі, і Ґаровель спочатку хотів, щоб Гектор трохи відпочив. Але потім жнець почув приватну розмову кількох офіцерів. Кожен з чотирьох охоронців, приставлених до неї, очікував, що люди Рофала прийдуть за нею до кінця ночі, і тільки Офіцер Кольт, здавалося, не збирався ставати у них на шляху. Решті трьох не знадобилося багато часу, щоб його вмовити. Не маючи потреби в подальших вказівках, Гектор дочекався, поки чоловік за стійкою реєстрації не дивитиметься, і прокрався повз нього. Він тримав сумку біля себе і намагався не дивитися в очі нікому з тих, хто проходив повз. Меллорі відвезли в заднє крило лікарні на операцію, і, за словами Ґаровеля, його дочка сиділа в залі очікування. Гектор зазирнув за ріг і побачив чотирьох офіцерів, які стояли в іншому кінці коридору. «Я бачу палату» — подумав він. Він сів якомога далі від офіцерів. «Добре. Я з донькою». «Дізнався щось нове?» «Її звуть Мелісса. Трохи невисокого зросту, з виду на пару років старша за тебе, каштанове волосся, заплетене в косу, зелена сорочка з милим песиком на ній, сині штани, білі кросівки...» «Це, ем, це забагато інформації...» «Можливо, тобі потрібно знати, як вона виглядає». «Гм... так, добре. Дякую. Я мав на увазі більше, гм... про матір або про Рофала, можливо...» «Мати померла». «Ох...» «Медсестра запитала Мелісу про це. Вона сказала, що її мати померла дев’ять років тому. Вона не згадувала про інших родичів». «Боже... і тепер це...» «Так. Зачекай. Йде лікар. Операція вже закінчилася?» Гектор затамував подих. «...Вони не змогли вчасно перелити йому кров. Він помер». Він видихнув і заплющив очі. «Мелісса розбита». Гектор провів рукою по обличчю. «Ти мав рацію». «Хотів би я, щоб це було не так». Вони чекали. Гектор незручно посунувся на своєму сидінні. Напруга була задушливою. Він раз у раз висовував голову з-за рогу, цікавлячись, про що розмовляють офіцери. Потім він побачив одного з них, що йшов у його напрямку. Чоловік щось бурмотів собі під ніс, коли завертав за ріг. «... Дебіли..." Він зустрівся поглядом з Гектором, який одразу ж спробував відвести погляд, але безрезультатно: «Привіт, хлопче. Що ти тут робиш?» — Гм... — коли він знову зустрівся з чоловіком поглядом, то був трохи здивований, побачивши дуже спокійний блакитний погляд, розслаблений, а можливо, просто впевнений. На його уніформі було написано «КОЛЬТ». — Я... просто чекаю на декого... А що? — Може, тобі варто піти прогулятися. Подихати свіжим повітрям абощо. Це піде тобі на користь. Гектор трохи опустив брови. «Дякую, але я в порядку...» Кольт нахилився: — Я не можу наказати тобі піти. У мене немає таких повноважень, і, чесно кажучи, я людина, яка поважає право іншої людини йти туди, куди їй подобається, і робити те, що вона хоче. Але, хлопче. Зараз тут стане по-справжньому хріново. І повір мені, коли я кажу, що ти захочеш бути в іншому місці. Гектор лише втиснувся в крісло, притиснувши сумку до грудей і дивлячись на стерильну підлогу. — Чорт, хлопче. Це було попередження, а не погроза, — за мить Кольт знизав плечима і почав відходити. — Гаразд. Роби, що хочеш. Він дивився, як Кольт іде, як він розмовляє з парою медсестер і лікарем, як вони всі розбігаються невдовзі після того, як він залишив їх наодинці. Після цього Гектору не довелося довго чекати. Він помітив чоловіків, як тільки вони увійшли в перехрестя коридору. Він нарахував чотирьох, які йшли разом, всі були в сонцезахисних окулярах вночі та темних капелюхах в приміщенні. Він надягнув свою маску і зупинився. «Вони тут» — сказав він. «Як і я, — Ґаровель вийшов зі стіни та схопив Гектора за плече. Гектор почав звикати до болю. — Зачекай, поки ми не будемо впевнені на сто відсотків, що це вони, — сказав Ґаровель. — Було б незручно, якби ти напав на танцювальну трупу абощо». Гектор подивився на нього. «Гей, це можливо. Може, хтось із їхніх учасників зламав ногу під час виступу, і вони прийшли провідати його в лікарні. Ти ж не знаєш». Він почекав, поки вони підійшли до групи офіцерів. Коли вони почали розступатися, це стало для Гектора достатнім підтвердженням. Він попрямував коридором. Вони обернулися на звук його кроків, але для крайнього лівого бандита було вже занадто пізно. Гектор кинувся на нього. Тіло чоловіка пробило тонку стіну, обсипавши кімнату Мелісси дощем тинькування. Вона закричала. — Якого хріна?! — бандити витягли свою зброю, що змусило копів витягнути свою, але Гектор вже схопив другого бандита за руку. Він жбурнув його на третього, як ганчір’яну ляльку, і вони обидва впали. Гектор повернувся до четвертого, отримав кулю в груди та вдарив його так сильно, що відчув, як у хлопця зламалася щелепа. — Срань господня. Що за... — постріл обірвав слова. Він розвернувся вчасно, щоб побачити, як Кольт застрелив двох інших офіцерів, а третій вже лежав на землі. Всі в потилицю, ще до того, як вони зрозуміли, що сталося. Кольт подивився на нього: — Гей, ти той хлопець, чи не так? Що це за маска? Гектор був на ньому в одну мить. Він вибив пістолет і штовхнув його до стіни: — Що ти робиш?! Навіщо ти їх убив?! — Що я можу сказати? Мій бос — сім’янин, — Кольт звивався під хваткою Гектора. — Знаєш, тобі дійсно варто було послухати... Гектор відчув, як лезо увійшло йому під підборіддя. Все навколо спалахнуло і потемніло. Це було знайоме відчуття. Порожнеча. Розпливчасте уявлення про перебування у вакуумі. Ні життя, ні дихання, ні світла, нічого, що можна було б відчути або усвідомити. А потім він повернувся. Він сів, виявивши, що був на підлозі. Він потряс головою, кліпаючи очима: — Що сталося? «Пробач, Гекторе... Я не зміг воскресити тебе достатньо швидко...» — Що? Я не ... «Кольт вдарив тебе ножем. Ніж пронизав твій мозок. Твій мозок все ще потрібен тобі. Мені довелося воскресити тебе». Він піднявся на ноги. Його маска злетіла, але це не було його першою турботою: — Куди він пішов? «Я не знаю. Я не міг іти за ним і воскрешати тебе одночасно». — Чорт забирай... — І тут його осяяв раптовий жах. Те, що щойно сказав Ґаровель. Про те, що йому шкода. — О ні...! — він увірвався в кімнату Мелісси. Вона лежала на підлозі, застрелена в голову. Гектор відсахнувся від кімнати. Його очі були широко розплющені, дивлячись на все навколо, але образ її застряг там. Він спіткнувся. Йому було важко дихати, наче саме повітря душило його. Він сильно примружився і заскреготав зубами. «Пробач, Гекторе». — Бль-лядь! — він так сильно стиснув кулаки, що з них пішла кров. — Я повинен був врятувати її! Я повинен був врятувати хоча б її! Я не можу... я не можу...! Я-як...?! У мене є сила! Я не втомлююся! Мене навіть не можна вбити! І...! І ти кажеш мені, що цього все ще недостатньо?! Щ-що ще треба зробити...?! Я просто...! Я не...! Не розумію...! «Нам не вистачало чогось важливішого за всі ці речі». — Чого?! «Інформації, — відповів Ґаровель. — Якби ми знали, що Кольт працював на Рофала, ми б по-іншому підійшли до ситуації. Це була гра. Він випробовував почуття обов’язку інших офіцерів, коли підняв тему захисту Мелісси. Я не зміг його розпізнати...» Обличчя Гектора розкололося навпіл. Він почав ридати. «Мені шкода...» — П-припини, — кричав він. — Це не... це не твоя провина... «Все ж таки моя. Ти покладаєшся на мене в інформації. Будь ласка, не звинувачуй себе, Гектор. Будь ласка...» Він тільки сильніше заплакав. Довгий час було тихо. Ніхто не приходив їх провідати. Усі, хто ще не пішов, напевно, втекли, коли почули постріли. Ґаровель нічого не сказав, просто дав йому заплакати. Його закривавлені руки були теплими, пульсували, і йому здавалося, що він відчуває в них щось зернисте, як бруд, але через затуманений зір він не міг сказати, що це було. Однак, коли сльози нарешті припинилися, його увагу привернуло щось інше, щось зовсім несподіване. Крізь стіну з’явився другий жнець. «Ах. Хтось прийшов сюди раніше за мене, — сказав інший жнець. Він відрізнявся від Ґаровеля. Він говорив повільніше, більш обдумано, і якимось чином його беззвучні слова просто відчувалися інакше. Він теж був схожий на скелет, але його кістки були стрункішими, а обличчя — довшим. — Так і треба. Стільки мертвих одразу, я б не впорався сам». «Мене звати Ґаровель. А тебе?» «Боуванокс. Приємно познайомитися. Хто цей малий? Вбивця?» «Ні. Він зі мною». «Це пояснює, чому він витріщився на мене, — Боуванокс зробив паузу і знову подивився на них обох. — Ах. Ти намагався зупинити його, чи не так?» «Будь ласка, зараз не час». «Четверо мертвих? Ви впевнені, що не зробили ще гірше? Скільки б загинуло, якби ви просто дозволили цьому статися?» «Замовкни, — сказав Ґаровель. — Ти візьмеш двох, і я візьму двох». Боуванокс пролетів над трьома мертвими поліціянтами: «А як щодо моргу? Це те, заради чого я зазвичай приходжу сюди». «А. Зрозуміло, — Ґаровель похитав головою. — Я не знаю. Там є принаймні ще один». «Тоді давай спочатку підемо туди. Нехай ці хоча б охолонуть». «Дуже добре». Боуванокс ще раз оглянув їх обох, можливо, обмірковуючи, що сказати ще, а потім мовчки пішов геть. «Гекторе, — м’яко промовив Ґаровель. — Я повинен переправити ці душі через порожнечу, зараз. Це займе у мене деякий час. Я не повернуся до завтра. Тобі треба відпочити». Він повільно підвівся. Він порожньо дивився на Ґаровеля, його обличчя було забризкане кров’ю, окрім тих місць, де падали сльози. «Ходімо. Спочатку я відведу тебе додому. Можеш спати, скільки захочеш, мій друже».
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!