Вона не впізнала його обличчя. Він був рудий, молодий і кремезний, а костюм дворецького ледве сидів на ньому. Вона побачила кров на його рукавах, а також гвардійця на підлозі в коридорі.
— Нарешті, — сказав чоловік, навіть не потурбувавшись зачинити за собою двері. — Ми цілий день чекали можливості поговорити з вами наодинці.
«Не так наодинці, як ми очікували, — відповів жнець, дивлячись на Ґаровеля. — І хто ж ти такий? Ти теж не назвав себе Авангардом».
Ґаровель вирішив не відповідати.
— Можливо, ми поводимося грубо, — чоловік притиснув руку до грудей. — Мене звати Дезмонд, — сказав він. — Це мій друг, Езмортіґ.
«Чесно кажучи, — сказав Езмортіґ. — Ми з полегшенням почули, що ви не з Авангарду. І все ж, після того, як ви пройшли весь цей шлях сюди, в Атрею, було б даремно йти зараз».
— Чого ви хочете? — запитала Гелен.
Езмортіґ подивився на Мельзанц.
«Твоєї співпраці, звісно. Маючи королеву Гелен на нашому боці, ми зможемо згладити перехід».
— Перехід до чого?
«До війни» — відповіла Мельзанц.
Гелен опустила брови.
— Я так не думаю.
— Ну що, ви, Ваша Величносте. Вислухайте нас.
«Ми слухаємо» — сказав Ґаровель.
Дезмонд ступив крок вперед.
— Бачите, ваш брат, Принц Габріель, думає, що найняв нас. Він не розуміє, що ми знайшли його. І хоча він здається хитрою людиною, я думаю, що всі тут погодяться, що зараз він трохи без голови.
«Нам байдуже, хто на троні, — сказав Езмортіґ. — Аби він був наш».
— Принц хотів, щоб ми увірвалися, вбили вас і покінчили з цим, — сказав Дезмонд. — Що, зізнаюся, я й досі більш ніж радий зробити, але мій друг каже, що вбивство королеви спричинить певний переполох — як у політичному, так і в суспільному плані. І я схильний погодитися, бо якщо дійде до бійки, я можу випадково зруйнувати половину цього замку. Тож ми подумали, що маємо дати вам шанс полегшити всім життя. І найкраще те, що ви всі будете жити.
Вона побачила, як Ґаровель і Мельзанц обмінялися поглядами.
«Дуже добре, — сказав Ґаровель. — Що саме ви хочете, щоб королева зробила?»
Гелен хотіла протестувати, коли голос Мельзанц змусив її замовкнути.
«Слухай. Тільки ти можеш мене почути, — сказала вона. — Ми просто тягнемо час, тож не борись. Цей чоловік уб’є нас усіх».
— Що ж, експансіоністський рух — гарний початок, — сказав Дезмонд. — Більші зусилля з мілітаризації могли б...
«Стоп, — сказав Езмортіґ. — Це було занадто просто. Не знаю, як щодо цього Ґаровеля, але Мельзанц була в Авангарді. Вона б так просто не пішла на співпрацю».
Дезмонд насупився.
— Що ти маєш на увазі?
«Вони щось задумали. Вбий їх негайно».
Дезмонд посміхнувся.
— Авжеж.
«Зачекайте хвилинку, — сказав Мельзанц. — Ми визнаємо, що нам не зрівнятися з вашим слугою. Ми просто...»
«Ви брешете» — сказав Езмортіґ.
Дезмонд підійшов, і Гелен стала перед жницею.
Мельзанц торкнулася її плеча.
«Нічого не вдієш».
Дезмонд підніс вказівний палець до її обличчя.
— Ти ще навіть не маєш здібностей, чи не так?
Гелен схопила палець, маючи намір зламати його, але він одразу ж відламався. Він потемнів у її руці та почав шипіти, коли Дезмонд відступив.
«Позбудься його!» — крикнула Мельзанц.
Вона кинула його. Палець вибухнув у повітрі. Гелен відступила, половина плоті зникла з її обличчя.
«Він має здібність трансфігурації!» — сказав Ґаровель.
— Саме так, — Дезмонд був поруч, і він схопив королеву за шию, піднімаючи її з землі. — Ви не дуже хороша бійчиня, чи не так, Ваша Величносте?
У Гелен паморочилося в голові, вона бачила лише одним оком, на іншому була кривава рана, яка повільно заростала.
«Позаду тебе, Дезмонде».
Меч Ліннетт відрубав чоловікові руку, і Гелен впала на землю. Дезмонд розвернувся, щоб замахнутися на фехтувальницю, але вона відрубала йому й другу руку.
Він подивився на свої два обрубки, потім на неї та розсміявся.
— Вражає. Але це тобі не по зубах, дівчинко.
Ліннетт вимахувала своїм дворучним клинком. Дезмонд плавно ухилився від наступного удару і замахнувся на її ноги, але вона була готова, відступила на крок назад і відрубала йому ногу.
Однак нога вже шипіла, коли він зупинився перед розгубленим поглядом Ліннетт. Гелен повалила її на землю, і вибух сколихнув усю кімнату.
Спина і ноги Гелен тліли, під пошматованою тканиною виднілися розірвані м’язи та зламані кістки, але Ліннетт була безпечно захована під нею, ошелешена і неушкоджена.
— Будь ласка, не підходь, Ліннетт, — тихо промовила вона.
Дезмонд відтягнув її від Ліннетт однією рукою, що повернулася.
— Я думав, що гвардійці повинні захищати королеву, а не навпаки.
Важкий удар змусив стіни затремтіти.
— Що це було? — спитав Дезмонд.
Гелен вдарила його ліктем у ніс, змусивши його відпустити її, і вона впала на землю.
Дезмонд похитав головою і насупився, але ще один удар змусив його зупинитися. Він подивився на Езмортіґа. Ще один удар, і стеля обвалилася над ним.
Крізь уламки на Дезмонда впала товста мармурова плита. Він підняв обидві руки без рукавів і вхопив її на повну, від чого підлога під ним тріснула.
Чорна постать присіла на плиті, вхопившись обома руками за її широкий край і дивлячись на Дезмонда крізь металевий шолом.
— Ти, мабуть, слуга того іншого женця, — Дезмонд посміхнувся до нього, все ще тримаючи мармурову плиту. — Гарний вхід.
-+-+-+-+-
Дезмонд жбурнув плиту через кімнату.
Гектор відскочив від неї, взув один черевик у залізо і штовхнув Дезмонда в дальню стіну, що застряг аж по пояс.
«Вбий женця, зараз же!» — крикнув Ґаровель.
Гектор кинувся на Езмортіґа, замахнувшись на нього залізними пальцями, але жнець провалився крізь підлогу першим.
«Гарна спроба, виродку».
Гектор загарчав і озирнувся на інших.
Ліннетт допомагала королеві піднятися, заляпавши кров’ю свій мундир. Гелен випросталася і побачила Гектора.
Це був перший раз, коли Гектор зміг добре роздивитися королеву. Навіть по телевізору він бачив її лише мигцем. Але, мабуть, і зараз це було не найточнішим зображенням. Вона виглядала не найкращим чином: її синьо-сірий штанний костюм був подертий, а макіяж розмазаний кров’ю.
«Познайомитесь пізніше, — випередив Ґаровель. — Нам треба йти».
«Твій слуга не може перемогти Дезмонда?» — запитала Мельзанц.
«Я не знаю, але сумніваюся, що він зможе вбити женця до того, як Дезмонд зруйнує будівлю».
Гектор кивнув.
— Гаразд, зустрінемося біля мотоцикла.
«Ні, — сказав Ґаровель. — Там можуть бути й інші ворожі слуги. Тримаймося разом».
— З ким він розмовляє? — запитала Ліннетт.
Дезмонд відірвався від стіни.
«Йдіть!» — сказав Ґаровель.
Королева вивела Ліннетт з кімнати, а Гектор прикрив їх, побачивши, що Дезмонд рушив до них.
«Що ти казав про його здібності?» — запитав Гектор, коли вони бігли.
«Трансфігурація. Він може змусити частини свого тіла вибухати. Я поясню, якщо ми виберемося звідси живими».
У фоє на них чекав рій гвардійців.
«Скажи їм відійти!» — сказала Мельзанц.
— Не стріляти! — крикнула Гелен, коли вони проштовхувалися. — Я наказую вам усім забиратися звідси!
Гектор знову озирнувся і побачив відрубану руку Дезмонда, що летіла до них.
«Це вб’є всіх тут! — закричав Ґаровель. — Гекторе!»
Він зрозумів і стрибнув. Він схопив її за зап’ястя і міцно притиснув до грудей. Потемніла плоть затріщала, палаючи. Гектор кинувся накривати тулуб металом.
Вибух відірвав йому руки та ноги. Його метал пошматувало, як папір. Він пролетів над натовпом гвардійців і врізався в люстру. Скло розлетілося і посипалося на мармурову плитку, коли він впав на підлогу і підкотився до вапнякового стовпа.
Все навколо було червоним, ймовірно, від крові в його очах. Він не міг дихати й був майже впевнений, що у нього розірвані обидві легені. Він знав, що його кінцівки скоро відростуть, але не міг не панікувати від того, що не може їх відчувати. Не в змозі рухатися. Не в змозі говорити. Майже нічого не бачити та не чути.
Але за мить він відчув, як хтось підхопив його на руки. Оніміння у вухах швидко минуло, і він підняв очі вгору, щоб побачити обличчя королеви.
— Я тримаю тебе, юний лицарю.
— Як він ще живий?! Якщо вже на те пішло, як ви, Ваша Високість?!
Вони вибралися на подвір’я. Там було ще більше гвардійців, і королева крикнула їм, щоб вони розійшлися, коли вони проштовхувалися.
Дезмонд незабаром наздогнав їх. Однак він зупинився, як і всі інші, коли побачили, що перед ними розвалюється будівля сторожки.
— Ох, — сказав Дезмонд. — Я хотів зробити це сам.
З-під уламків виліз широкоплечий чоловік з руками, схожими на стовбури дерев. Його руде волосся було трохи темніше, ніж у Дезмонда, і він не міг бути менш як два метри на зріст. Жнець йшов за ним.
«Тобі справді потрібно було руйнувати сторожку?» — запитав Езмортіґ, дивлячись на цю сцену з неба.
«Ти першим наробив безладу» — відповів новий жнець.
Дезмонд розсміявся.
— Гей, я намагався сказати їм, що ми не підходимо для цієї роботи.
Здавалося, здоровань не мав що сказати. Судячи з виразу його плаского обличчя, він навряд чи усвідомлював, що відбувається.
Гектору все ще потрібно було більше часу, щоб відновитися. Він ледве відновив свої коліна та лікті.
Окрім Ліннетт, один з гвардійців ще не встиг втекти, як було наказано. Це був чоловік в окулярах, і він ступив до велетня, поправляючи чорний козирок свого офіцерського кашкета.
— Я дійсно ненавиджу вас, Аболішців, — сказав він. — Завжди вербуєте цих бідолашних простаків у слуги. Хіба не вистачає таких божевільних придурків, як отой хлопець?
«А ти хто в біса такий?»
— Я Роман. І вам, виродкам, не раді в моїй країні.
«А я — Воріс, — з’явився ще один жнець, прямо з-під землі. — Це наша земля, гівнярі».
— О, стулися, — сказав Роман. — Нікому немає діла до того, що ти кажеш.
«Довбаний вилупок! Я тут головна! Ти лише мій слуга!»
— Ти була б мертва, якби не я!
«Ні, ти! Я б знайшла іншого слугу! Того, хто б не розпускав язика, ти, чотириокий недоумок!»
— Уявна сука!
Королева поставила Гектора на землю, коли його руки та ноги почали формуватися, кістки з’явилися раніше, ніж плоть навколо них.
Дезмонд вивернув шию і потріскував кісточками пальців.
— Ми будемо більш ніж щасливі вбити вас, прибулих, разом з усіма іншими.
Здоровань кинувся на Воріс.
Роман тупонув ногою. Земля здійнялася та підкинула здорованя до Дезмонда, як млинець.
Дезмонд просто зійшов з дороги.
Роман кинув свій білий халат Гектору.
— Давай, малий. Зараз не час шарами грати.
Гектор почервонів і поспішно обмотав тканину навколо талії. Він тримав її там залізною стрічкою.
Ще одна шипляча рука полетіла на групу.
Роман відбив її прямо в повітрі, і вона безболісно вибухнула. Живіт здорованя вивернуло, а через секунду його вирвало кислотою.
Ліва частина обличчя і тулуба Романа розтанула, оголивши сиру кістку і липкі, пухирчасті м’язи. Не стримуючись, він підняв кулак. Він затремтів і почав червоно потріскувати, створюючи видимий дим. Він витягнув руку. Помаранчеве полум’я вилилося назовні.
Супротивники розбіглися, щоб уникнути вогню, а Роман переслідував здорованя.
«Що за здібності у цього хлопця?!» — Гектор був знову на ногах.
«Якась вібрація. Не спускай очей з Дезмонда».
Гектор побачив, як він наближається збоку. Дезмонд все ще відрощував руку.
— Я відверну його увагу, — прошепотів Гектор жінкам. — Спробуйте підібратися до нього ззаду і відірвати йому голову.
— Дуже добре, — сказала Хелен.
Ліннетт кивнула і приготувала свій меч.
Гектор рушив першим, лобова атака. Дезмонд ухилився від удару і завдав свого в живіт, відкинувши Гектора на кілька кроків назад.
Гектор продовжував тиснути. Він вкрив обидві руки залізом і замахнувся. Дезмонд зловив ліву руку і відірвав її від зап’ястя. Він вдарив Гектора об бетон, утворивши невеликий кратер.
Несподівано там опинилася Ліннетт. Але Дезмонд побачив її та вдарив плоску сторону леза, перш ніж воно встигло з’єднатися з його шиєю. Втративши рівновагу, вона намагалася втриматись, і цього разу Дезмонду вдалося підсікти їй ноги. Вона приземлилася на спину, і Дезмонд залишив відрубану руку перед її обличчям. На якусь мить Ліннетт і Гектор побачили, що в очах у них потемніло.
У неї не було часу, щоб відповзти. Вона мала померти. Гектор знав це. Хтось інший збирався померти перед ним.
У його голові промайнули слова Ґаровеля.
Відповідай, стаючи кращим.
Гектор зігнув одну руку. Він зосередився на Ліннетт, відчайдушно вимагаючи від себе більшого, більше заліза, більше концентрації, більше всього; і на мить весь біль в його тілі більше не турбував. Агонія вдарила, як приливна хвиля. Але залізо відгукнулося.
Порошок матеріалізувався на її тілі, сірі плями злипалися разом, і за лічену секунду жінка була повністю покрита.
Рука Дезмонда вибухнула. Ліннетт полетіла і з гуркотом впала на бетонну доріжку. Гектор впав у центральний фонтан, забарвивши воду у червоний своєю кров’ю.
Його тіло знову розірвало на шматки, він вибрався з басейну і вчепився в бортик фонтану. Він побачив Ліннетт і відпустив метал. Вона не ворухнулася.
Дезмонд і Гелен зчепилися. Знову з обома руками, і лише одна рука була відсутня, він перемагав її. Він розтрощив їй череп об землю. Її тіло обм’якло.
Дезмонд повернувся до Мельзанц і Ґаровеля.
— Тікайте! — сказав Гектор женцям. Він витягнув себе з фонтану, мокрий і повзучий.
— Вони не втечуть, — сказав Дезмонд. — Як ти думаєш, що станеться, якщо вони кинуть вас тут? Зрештою, ви перестанете оживати самі, а вони не зможуть знайти нових слуг, бо все одно будуть прив’язані до вас. Я покладу ваші мізки в гарненькі баночки, а потім на дозвіллі полюватиму на женців. А крім того... — він проткнув рукою власні груди. — У мене є дещо для бігунів, — він витягнув своє серце. Його пульсівна, багряна плоть почала темніти.
Мельзанц і Ґаровель пішли під землю.
— Це вас не врятує! — засміявся Дезмонд, витягаючи руку назад.
Гектор зціпив зуби та вдарив кулаком у бік.
Кидок Дезмонда мав силу гармати. Однак серце не покинуло його руки. Він подивився на свою руку і побачив, що вона обгорнута металом.
— Ах, ти, бляд...!
Метал перетворився на пил якраз перед тим, як серце вибухнуло. Тіло Дезмонда розлетілося на частини, як кавун, обгорнутий динамітом.
Гектор перекинувся на спину.
«Я підловив його...»
«Справді? — Ґаровель висунув голову з землі. — Ого, Гекторе... Я думав, що ми точно мерці».
Він просто важко зітхнув. Голова королеви регенерувала, а Ліннетт все ще була нерухома.
«Ти вбив Езмортіґа?»
«Ні, — він бачив Езмортіґа в небі. — І я не можу до нього дотягнутися...»
«Тоді у нас є лише кілька хвилин, — сказав Ґаровель. — Треба йти, поки є можливість».
«Може, той інший хлопець зможе дотягнутися...»
Роман пролетів повз, підстрибуючи на доріжці, і врізався в дерево. Так багато його шкіри та м’язів було розплавлено, що виднілася половина скелета. Зелена і жовта пара шипіла навколо його тіла. Однак він все ще міг рухатися, і на тому, що залишилося від його обличчя, була похмура гримаса.
«Що ти, в біса, робиш?! — вигукнув Воріс. — Той хлопець надер тобі зад!»
— Заткнися! — легені Романа конвульсивно стиснулися в грудній клітці. — Це кислота! Дуже важко рухатися, коли в мене немає жодних м’язів!
«Не будь слабаком, Романе!»
— Від’єбись!
Здоровань потупцяв до них. Роман вдарив кістлявим кулаком по землі, і велетень провалився крізь раптову дірку в бетоні. Він боровся по самісінький живіт, а потім вирвався з-під землі, готуючи черговий вибух кислоти в кишківнику.
Гектор закрив чоловікові рот залізом.
Кислота вихлюпнулася назовні та проїла метал, але не встигла бризнути йому на обличчя. Його очі закипіли в голові.
Роман моргнув.
— Молодець, малий...
Чоловік все одно подався вперед і виблював на нього ще більше кислоти.
— Трясця твоїй матері, — Роман з усіх сил намагався підняти руку, що парувала, коли чоловік наблизився.
Меч Ліннетт вибухнув з лоба велетня. Вона вчепилася йому в спину, коли він вдарився обличчям об землю. Всі витріщилися на неї, коли вона витирала свій меч об сорочку мертвого чоловіка.
— Де інший хлопець? — запитав Роман. — Якщо ми дістанемо їхні мізки, то зможемо зупинити їхню регенерацію.
— Він вибухнув, — сказав Гектор. — Я майже впевнений, що його мозок вже не цілий...
— Лайно. Тоді його жнець може переробити його де завгодно.
«Якщо Дезмонд знову прийде за нами, то ми повинні підготуватися до зустрічі з ним у більш сприятливому місці» — сказав Ґаровель.
«Згідна, — сказала Воріс. — Романе?»
— Гаразд, всі за мною. Неси королеву, Малий.
«Його звуть Гектор. А мене — Ґаровель».
Гектор потягнув себе до королеви, коли останні зламані кістки зрослися. Ліннетт запропонувала допомогу, але він знову був достатньо сильним, щоб нести Гелен самостійно.
— Чорт забирай, — Роман стояв над трупом здорованя. — Кислота просочилася всередину і почала плавити його мозок. Цього хлопця теж десь перероблять.
Роман повів їх над руїнами Сторожки Белґранта. На вулиці стояли покинуті автомобілі, двері яких були прочинені. Без сумніву, люди розбіглися, побачивши, як впала сторожка, і почувши подальші вибухи. Сирени вдалині попереджали про неминучу присутність поліції.
Роман побрів до екскурсійного автобуса, що стояв у хвості затору. Йому все ще бракувало чверті тіла. На ньому більше не було кепки, а спідня сорочка зникла, залишився лише лівий рукав.
— О, мені навіть не доведеться заводити її, — сказав Роман. — Ключі все ще в замку запалювання. Сідай за кермо, дівчинко з мечем. Я скажу тобі, куди їхати.
Ліннетт витріщилася на нього, можливо, задаючись питанням, чи він взагалі людина.
— Чому ти не можеш вести? — це все, що вона запитала.
Він махнув рукою перед обличчям. — У мене немає окулярів. Вони розтанули.
Королева заворушилася на руках Гектора, і він посадив її в крісло за водійським сидінням. Вона похитала головою, кілька разів моргнула.
«З поверненням» — сказала Мельзанц.
Гектор зайняв місце навпроти неї, коли двигун завівся.
— Що сталося? — запитала королева.
— Ми вижили, — відповів Роман. — Але ворог повернеться. Ми їдемо до гаража мого колеги. З його допомогою ми будемо в кращій бойовій формі.
«Хто ви такі? — запитав Ґаровель. — Авангард?»
«Ні, — відповіла Воріс. — А ви?»
«Ні».
«Тож ми всі тут незалежні».
«Схоже на те».
Автобус врізався в бордюр, і всі витріщилися на водійку.
— ...Я ніколи раніше не водила автобус, — сказала вона, перекрикуючи шум.
— Просто поверни праворуч, коли доїдеш до вулиці Віллард.
Мельзанц нахилила голову.
«Ця дівчина на диво розуміє, враховуючи, що вона не бачить нас трьох».
— Вона хороший солдат, — сказала Гелен.
«Я впевнена, що тобі буде весело пояснювати їй ситуацію пізніше» - сказала Мельзанц.
— Я все ще не впевнена, що сама розумію ситуацію.
Подорож була недовгою. Екскурсійний автобус під’їхав до досить доглянутої автомайстерні, і всі вийшли з нього. Повністю відновлений, Роман повів групу всередину.
У залі очікування були люди. Вони ніяково дивилися на новоприбулих.
Роман подзвонив у дзвоник на стійці реєстрації.
— Джеральде! Тягни сюди свою стару зашкарублу дупу!
Всі інші обмінялися поглядами.
Двері за стійкою відчинилися, і літній механік увійшов. Він кинув один погляд на Романа і зітхнув.
— Гаразд, — сказав Джеральд. — Вибачте всім, хто чекав, але ми зачиняємося. Мені потрібно, щоб ви всі пішли.
— Що? — вигукнув один чоловік, що стояв. — Але ж у вас моя машина. Вона мені потрібна завтра...
Роман підійшов, посміхаючись.
— Я знаю, що це незручно, але повір мені, друже. Це для твого ж блага, — він схопив зі стійки блокнот і папір і нашкрябав швидку записку, простягнувши її клієнтові. — Ось. Йди за цією адресою і віддай цю записку симпатичній білявій дівчині. Вона забезпечить тебе усіма новими автомобілями, безкоштовно.
Вираз обличчя чоловіка змінився, і він прочитав записку.
— Що... ця адреса навіть не в Сескорії. Це ж за сто кілометрів звідси!
Посмішка Романа згасла.
— Тоді, гадаю, тобі краще вирушати.
— Це безглуздо!
Гелен втрутилася, і незнайомець зробив дубль.
— Будь ласка, вислухайте його, — сказала вона. — Сюди прийдуть дуже погані люди. Вони вб’ють вас, якщо ви залишитеся.
Після цього переконливіших аргументів не знадобилося. Незабаром клієнти вийшли з будівлі.
— То хто ж прийде вбивати нас? — запитав Джеральд.
— Аболіш, — відповів Роман. — Два члени, обидва досить сильні, але нічого такого, з чим би ми не могли впоратися.
Вираз обличчя Джеральда потемнів, і він ще раз оглянув групу.
Роман почухав голі груди.
— До речі, у тебе є запасний одяг?
Далі
Том 1. Розділ 19 - Виходьте, дияволи, що тріумфують...
На шляху Джеффрі стояв ряд поліціянтів. — Вибачте, ця територія перекрита, — сказав один з них. Зелений капелюх Джеффрі похитувався, коли він дивився на масу уламків і покинутих автомобілів за лінією. — Що сталося? — Ми не можемо розголошувати цю інформацію, — відповів офіцер. — Будь ласка, поверніть назад. Джеффрі насупився, але був змушений. Радник принца, ім’я якого Джеффрі так і не спромігся дізнатися, чекав на нього на найближчому розі вулиці — як і величезний жовто-зелений удав. Чоловік був явно розбитий, і те, що змія лежала біля його ніг, не робило йому ніяк не допомагало. — Здається, ми пропустили все найцікавіше, — сумно сказав Джеффрі. — Можливо, нам не варто було зупинятися в тому парку розваг. Радник спостерігав, як удав ковзнув по тілу Джеффрі та обвився навколо плечей юнака. — Я все ще не розумію, ч-чому ця тварюка слухає вас... — О, вона не слухає. Вона просто більше не має власної волі, — він почухав зміїну голову. — Зазвичай тварини, як правило, не люблять мене, розумієш. Я ніколи не міг поладнати з домашніми тваринами, але вони дали мені цінну практику. Раптом рудий чоловік повернув за ріг. — Сюди, кажеш? «Так. Має бути... ах, ось і воно». Брови Джеффрі піднялися, коли він помітив, що з-за спини незнайомця наблизився жнець. — Чому, привіт. Незнайомець відповів широкою посмішкою. — Ого, це справді аберація! Привіт, малий. Як ти дістався аж сюди, до Атреї? Ти ж не заблукав? Джеффрі нахилив голову. — Вибач, що? Хто ти такий? — А, я Дезмонд Грантьє. Це мій друг, Езмортіґ. Гадаю, ти його бачиш, так? — Так, бачу. Звідки ви знаєте про мене? — О, ми належимо до Аболіш. — Аболіш? Дезмонд моргнув на нього. — Ти навіть не знаєш, звідки ти прийшов? Настала черга Джеффрі кліпати. — Звідки я? «О, Небеса, дитино! Тільки не кажи мені, що ти вважаєш себе людиною!» — Ні, я знаю, що я не людина. Але я також не можу сказати, що точно знаю, що я таке. — Ти, мій любий друже, є тим, що називається аберація. Ти — породження Порожнечі. — Порожнечі? Про що ти говориш? — Це місце, — пояснив Дезмонд. — Порожнеча — це те, що ми називаємо простором між цим життям і наступним. Вона лежить на межі між реальностями. Мій Езмортіґ, він завжди стоїть однією ногою в Порожнечі, так би мовити. «Але це також і свідомість, — сказав Езмортіґ. — Люди можуть казати тобі протилежне, але не вір їм. Порожнеча має власну мовчазну волю, і вона породила тебе і всіх твоїх родичів. З невеликою допомогою Аболіша, звісно». — А є інші такі, як я? — Звичайно. Ти думав, що весь цей час був самотнім? Джеффрі лише знизав плечима, насунувши капелюха з повітряної кульки. — Якби ти народився під опікою Аболіш, цього б ніколи не сталося. «Цікаво. Я не думав, що аберації можуть народжуватися в дикій природі. Можливо, тебе просто розлучили з Аболіш через якусь плутанину». Джеффрі підняв брову і хихикнув. — Хочеш сказати, що мене підмінили при народженні? «Це теж можливо, але не зовсім те, що я мав на увазі. Хоч, я і не розумію тонкощів процесу пологів, я знаю, що аберації виникають після того, як плід вже почав рости в утробі матері. Можливо, твою матір лікували без її відома». Дезмонд посміхнувся. — Ти думаєш, що дослідницькі підрозділи перенесли свою роботу в державні лікарні? Жнець зробив паузу. «Насправді, тепер, коли ти це сказав, я так не думаю. Сумніваюся, що науково-дослідчі підрозділи були б розгорнуті в цій країні без бойового підрозділу для захисту. Має бути якесь інше пояснення присутності тут цього хлопця». — Цікаво, — Дезмонд знову подивився на нього. — Скільки тобі років? — Дев’ятнадцять. А що? — О, старший, ніж я думав. Скільки людей ти вбив? — Чесно кажучи, я не рахував. Пару десятків, мабуть? — Непогано, — сказав Дезмонд. — Можливо, ти ще не усвідомив, але твоя сила зростає, коли ти поглинаєш душі. — О! Це пояснює, чому я відчуваю себе сильнішим останнім часом. — Так, аберації чудові у цьому. Але ти повинен бути обережним і не вбивати занадто багато людей занадто швидко, інакше ти привернеш увагу Авангарду. — Хто це? — Наші вороги. Вони знають про аберації. Вони бояться вас, і небезпідставно. Якщо вони дізнаються, що ти тут, то без вагань пошлють одного зі своїх найсильніших людей, щоб убити вас. — Звучить весело. — О, це може бути, але тільки тоді, коли прийде час. Аберації — це про імпульс. Ти можеш стати сильнішим набагато швидше, ніж ми, але тобі доведеться вбити багато людей, залишаючись при цьому непомітним. Інакше тебе втопчуть у небуття ще до того, як ти отримаєш шанс стати справжньою загрозою для ворога. — Хм, я розумію. Гадаю, вбити королеву Атреї — це саме те, що треба. Дезмонд розсміявся. — Ти тут, щоб вбити королеву? — Так. — Без жартів! Ми теж прийшли вбити королеву! — Справді? То це ви відповідальні за всі ці руйнування?! — Так! На жаль, їй вдалося втекти. Кілька інших слуг встали на нашому шляху. — Слуги? — Люди з женцями. Взагалі-то, нас трохи більше. Чому б тобі не приєднатися до нас у її пошуках? Якщо ти будеш з нами, ми сховаємо тебе від Авангарду. Або принаймні захистимо. — Звучить чудово! — Класно! До речі, мені дуже подобається твоя змія. — Дякую! Вони засмутилися, коли я її забрав, але капелюха мені просто не вистачило як призу. — Цілком зрозуміло. -+-+-+-+- — Я хотіла подякувати вам за те, що ви врятували життя Її Високості, — сказала Ліннетт. — І моє також. Юнакові видали комбінезон з короткими рукавами, який був йому завеликий щонайменше на розмір. Він засукав штанини навколо щиколоток і затягнув джинсову тканину навколо тулуба металевою смужкою. Ліннетт застала його за відновленням металу на шоломі. Ще одне питання з її списку питань, які вона хотіла задати. Коли він подивився на неї, його карі очі розширилися, і він відвів погляд. — Я Лінн. Не розчула твого імені. — Я, ем... це... я... Г-гек... Її брови нахилилися в очікуванні. — Г-Гектор. — Приємно познайомитися. — Т-так, я-я... я, аа ... я ... — цього разу він просто здався. Вона почухала щоку. — Гм. Як ти досі не помер? І як ти ліпиш метал голими руками? — А... це... а... я не... а... ум... — З тобою все гаразд? Він відвернувся та одягнув шолом, перш ніж озирнутися на неї. — Так, я... тобто... я... бляха... я все ще... не можу... Ліннетт просто насупилася. Тиша, що настала, незабаром стала незручною, і Ліннетт вирішила, що Гектор, напевно, хоче, щоб вона давала йому спокій, тому пішла перевірити, як там інші. — ...тобі варто подзвонити Вінсенту та іншим, про всяк випадок, — звернувся Роман до Джеральда. — Якщо ми знайдемо місце, де сховатися, поки вони прибудуть до Сескорії, то зможемо звести до мінімуму наші ризики й легко розгромити ворога. Коли Джеральд ще раз оглянув їхню групу, вираз його обличчя став жорсткішим. За мить він зайшов у гараж, а всі невпевнено пішли за ним. — Гей! — крикнув він своїм механікам. — Ви всі звільнені! Вони явно не зрозуміли. — Я сказав, ви звільнені! Забирайтеся звідси до біса негайно! Я не жартую, виродки! Забирайтеся! — Що ти робиш? — запитав Роман. — Не треба нікого звільняти. Просто відправ їх додому, поки ми про все подбаємо. — Не будь дурнем, — сказав Джеральд. — Інші не прийдуть тобі на допомогу. І я теж не прийду. Очі Романа звузилися. — Що? — Противник — Аболіш. Ти думаєш, що вбивство двох їхніх членів змусить їх здатися? — Змусить, — відповів Роман. — Подумай про це, Джеральде. Вони послали лише двох слуг. Атрея, очевидно, не є для них пріоритетом. Вони зайняті веденням, скільки, трьох різних війн? Більше? Нам не обов’язково перемагати. Ми просто повинні зробити так, щоб завоювати нас було важче, ніж воно того варте. Джеральд похитав головою. — Дурість. Ми не знаємо, наскільки цінною вони вважають цю країну. Якщо вони вважають, що вона може мати реальну стратегічну цінність для перемоги в одній з тих воєн, про які ти згадав, то вбивство тих, хто вже тут, просто змусить їх послати сильніших людей, щоб розібратися з нами. Уяви, що вони пришлють Івана, або Дюнгаузера, або Каркаша, або ще когось з десятка інших. Забудь про те, щоб створювати проблеми. Ми навіть не зможемо втекти. Роман насупив брови. — Якщо ми нічого не зробимо, вони знищать Атрею. — Тим більше причин покинути країну. Королева мовчки спостерігала за ними. — Будь ласка, — сказала вона. — Запевняю вас, що ваша допомога не залишиться без винагороди. Джеральд посміхнувся. — Ви навіть не знаєте, хто ми такі, чи не так, Ваша Величносте? Вона твердо дивилася на нього. — Я контрабандист. Найкращий з усіх, кого ви коли-небудь зустрічали, — він показав на Романа. — Цей ідіот — крадій. І, мабуть, найкращий. Гелен склала руки. — Я вважаю, що такі проступки зараз несуттєві. — Дійсно, — сказав Джеральд. — Але я хочу, щоб ви зрозуміли, що ми з ним жадібні виродки, і що ваша пропозиція не залишиться без уваги. І що я все одно не збираюся вам допомагати. Якщо ви така розумна, як я думаю, Ваша Величносте, то скористаєтеся цим шансом і теж втечете з країни. — Тоді ви, мабуть, зовсім не вважаєте мене дуже розумною. Джеральд насупився. — Зрозуміло, ви ще замала для корони. — Тисячі років не вистачило б, щоб змусити мене погодитися з вами, — сказала Гелен. — Ви помиляєтеся, якщо думаєте, що Атрея покликана захищати мене. Це я покликана захищати її. Старий лише пирхнув. Настала пауза, і Ліннетт помітила, що до них приєднався Гектор. Здавалося, всі дивилися на нього — або, можливо, просто над його головою. Вона не могла зрозуміти, що відбувається, але за мить Джеральд порушив тишу. — Є багато місць, куди ми можемо піти, — сказав він. — Будь-яка нейтральна територія буде достатньою. Якщо буде потрібно, ми підтримаємо Сай Хі. Принаймні, у неї вистачає розуму не лізти в чужі справи. Роман насупився. — Ти клятий боягуз. — Не дозволяй сентиментам затьмарювати твій розум, Романе. Атрея вже мертва. — Тим краще, — сказав Роман. — Мертві речі нам дуже підходять. Джеральд закотив очі. Кілька його механіків затрималися позаду нього, без сумніву, чекаючи нагоди поговорити з ним, але коли він побачив їх, то вибухнув тирадою, поки вони не втекли. Він підійшов до задньої стіни та натиснув ряд кнопок. Двері гаража почали зачинятися. Старий глибоко зітхнув. Поличка поруч з ним сягала аж до стелі, на ній стояли коробки, шини та всілякі інструменти. Він схопився обома руками за центральну стійку і потягнув її на кілька кроків праворуч. У підлозі з’явилися двері. Джеральд відчинив їх. — Я пропоную вам лише невелику допомогу. Та пропоную вам прийняти її, — він спустився вниз і зник з поля зору. Роман і королева пішли слідом за ним. Ліннетт і Гектор обмінялися поглядами, перш ніж кинутися навздогін. -+-+-+-+- Це був підземний гараж. Яскраве біле світло заповнювало приміщення, і Гектор міг бачити канавки в стелі, де механіки могли працювати під машинами. Джеральд вже знімав брезент з різних припаркованих тут автомобілів. — Зелений Порше — мій, — сказав Джеральд. — Але ви можете взяти будь-який інший. Ключі від усіх біля сходів. Роман підійшов до чорного пікапа, подивився на водійські дверцята, а потім озирнувся на Джеральда. — Ми не збираємося тікати з тобою. — Я так і думав. Але вам не варто тут залишатися. Вони скоро вас знайдуть. Гелен стояла біля синього кабріолета. — Знайдуть? Хіба ми недостатньо добре від них втекли? — Мабуть, ні, — відповів Роман. — Женці — збіса вмілі розвідники. Вони, мабуть, все ще мають туманне уявлення про те, куди ми пішли. І вони можуть прочісувати місцевість дуже швидко. На водійському сидінні Джеральд завів свій Порше. Дальній кут стелі почав відкриватися, і раптом стало очевидно, що довгий пандус веде назовні. Джеральд висунув голову. — Романе. Усі ви. Нехай щастить. Роман показав йому палець. Старий поїхав геть, а за ним і його непредставлений жнець. «Що тепер? — запитала Воріс. — Наш план полетів під три чорти». Роман важко зітхнув. — Мені неприємно це говорити, але я думаю, що старий виродок має рацію. Нам не варто тут залишатися. Гелен опустила брови. — Ви хочете, щоб я теж втекла? — Слухайте, це трохи жалюгідно, але без окулярів я б’юся в невигідному становищі. У вас ще немає ні бойового досвіду, ні підготовки, і хоча я вражений здібностями дівчини мечниці, вона все ще звичайна людина, — Роман подивився на Гектора і Ґаровеля. — Що ви двоє думаєте? Більша частина бою буде у ваших руках. Коли всі знову подивилися на нього, Гектор зробив крок назад. «Це занадто ризиковано, — сказав Ґаровель. — Ми повинні покинути Сескорію і розробити новий план». Королева насупилася. — Якщо ми здамо столицю зараз, то, можливо, ніколи не зможемо її відвоювати. Ми переважаємо ворога чисельно, а Гектор, схоже, здатен... Ґаровель перервав її. «З усією повагою, Ваша Величносте, це не ваше рішення. А моє. Гектор вже допоміг вам більш ніж достатньо». Гектор подивився на друга. «Ґаровель...» «Ми не покинемо вас, Ваша Величносте, — додав жнець. — Але ми також не готові померти за вас». — Я не просила вас помирати за мене, — сказала вона. «Просили, — відповів Ґаровель. — Можливо, ви цього не усвідомлювали, але просили». На обличчі королеви промайнуло роздратування, але потім вона на мить заплющила очі та кивнула. — Дуже добре, — її погляд пройшовся по Гектору. — Ти знаєш свої межі краще за мене. Я дякую тобі, Гекторе, за те, що ти нас захистив, і більше нічого не проситиму. За винятком, можливо, того, що ти скажеш мені своє повне ім’я? Гектор був статуєю. Його рот не ворушився, так само як і руки чи ноги. «Ґ-Ґаррвель! Я... це...! Допоможи!» Ґаровел розсміявся. «Його звати Гектор Ґофф». — Ґофф. Я запам’ятаю. Але хіба він не може говорити сам за себе? «Він хоче поговорити з вами, але він дуже сором’язливий». Вираз її обличчя згладився, і вона обмінялася поглядами з іншими. — Ви жартуєте. «Ні, не жартую. Він чудова дитина. Він просто не вміє розмовляти з людьми. А оскільки ви — королева, то, гадаю, це стає для нього в десятки разів складнішим. Звісно, не з вашої вини». Гектор відчував, що його обличчя палає так сильно, що він боявся, що це буде видно крізь шолом. Гелен лише кліпала очима, не в змозі придумати власних слів. Воріс розсміялася. «Це чудово! Романе, чому ти не можеш бути таким, як він? Ти був би набагато симпатичнішим». — Чудова ідея. Гей, Ґаровель, чи можу я якось помінятися з Гектором? Я краще буду твоїм слугою. «Ні, тупий виродку! Ти застряг зі мною!» «Вона має рацію. До того ж Гектор мене цілком влаштовує». Роман подивився на Мельзанц. — А як щодо тебе? Я навіть не знаю, як тебе звати, але, будь ласка, врятуй мене від цього кошмару. Гелен і Ліннетт разом перебирали ключі. — Я не водила машину вісімнадцять років. — Тоді, можливо, я сяду за кермо, Ваша Високість. Гектор зачекав, поки вони зроблять вибір, перш ніж сам подивився на дошку. Там було два ряди, кожен ключ висів під логотипом виробника автомобіля, що його супроводжував. Ґаровель вказав на логотип з димлячим, примарним колесом. «Візьми це. Це — Ревенант». «Ревенант?» — перепитав Гектор, хапаючи все ж таки ключ. «Ти що, забув? Ревенант робить мотоцикли». «Ох! — він прикусив губу. — І... ох. Я щойно зрозумів... ми залишили той мотоцикл, адже так...?» «Точно, залишили. Упс». Ключ належав до мотоцикла, захованого в глибині гаража. Це був круїзер, такий самий, як і попередній мотоцикл, тільки трохи менший і зі сталево-синім бензобаком. Гектору він здався більш витонченим, можливо, навіть зробленим на замовлення, і він помітив, що спідометр на ньому стоїть вище, ніж на попередньому. Раптом світло замиготіло, і всі подивилися вгору. Центр стелі почорнів, і тишу заповнив шиплячий звук. Камінь і штукатурка розплавилися, капаючи кислотою на Корвет внизу. Крізь дірку в стелі провалилася темна рука. Гектор одразу ж стиснув кулаки, намагаючись закувати відрубану кінцівку в залізо. Вона вибухнула на півдорозі. Вогонь осяяв гараж. Але не поширився. Гектор примружився крізь отвір у шоломі та побачив, що вибух, здавалося б, нічим не стримувався. Він просто плавав посеред кімнати, кипляча бульбашка полум’я і диму. Руки Романа тремтячими руками обхопили простір перед собою. Напруга роз’їдала його плоть, закривавлюючи руки та обличчя. — Мені потрібна допомога, Гекторе! Гектор глибоко вдихнув і зосередився. Він широко розкинув руки й знову звів їх разом. Залізні плями зібралися навколо міхура, розширюючись, групуючись, і незабаром перетворилися на повністю металеву кулю, таку ж велику, як будь-яка машина в кімнаті. Вона впала на Корвет, наче руйнівна куля. Роман відпустив, і сфера підстрибнула на місці. Величезні вм’ятини спотворили її форму, і Гектор з Романом намагалися придушити це. «Такий вибух не можна утримати, — сказав Ґаровель. — Треба спробувати перенаправити його». «Як?!» — запитав Гектор. «Воронка. Догори дном. Зроби це зараз». Він не був упевнений, що зможе це зробити, але не було часу на роздуми. Він зробив все, що міг, скручуючи руки між собою, поки його розум деформував металеву сферу, додаючи грубі стінки навколо вершини, як деформовану корону. Вона незграбно росла до стелі, турбуючи його своєю незграбною формою. Але вона досягла. І це було все, що мало значення. Гектор знищив верхню частину сфери в стінах і кивнув Роману, який, здавалося, вже зрозумів, що тут відбувається. Вибух вільно вирвався вгору, назад через отвір, з якого його скинув Дезмонд. Гектор знищив решту імпровізованої воронки, випустивши хмару диму і пилу. «Ого, Романе, — сказав Ґаровель. — Я й не знав, що ти вмієш так придушувати вибухи». Роман знизав плечима. — Чесно кажучи, я теж не був у цьому впевнений. Гарна робота з... Друга рука просунулася крізь отвір, але цього разу Роман був готовий. Він вдарив по підлозі, і Корвет пролетів прямо крізь стелю, прихопивши з собою руку. Вибух струсонув будівлю, від чого стіни потріскалися і зсунулися. Роман посміхався, як маніяк. — Час їхати, народ. Гектор сів на байк, а всі інші зібралися в чорній вантажівці з Ліннетт за кермом. Вона піднялася першою по пандусу і зникла зовні, а коли Гектор сам піднявся по пандусу і знову побачив вантажівку, вона була перевернута і котилася по дорозі. Великий чоловік був там. Як і Джеффрі.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!