Гектор поїхав далі, хоча круїзер тепер мав погнуту підставку для ніг, вкриту травою вм’ятину на бензобаку і відсутнє ліве бічне дзеркало. Його шолом тріснув, як яйце, і тепер він відчував, як вітер обдуває його маківку.
Незабаром він зупинився, щоб заправитися. Він шукав новий шолом у магазині, але там не було жодного.
«Може, тобі краще скористатися своїм шоломом» — запропонував жнець.
Гектор потягнувся до сумки над заднім колесом і витягнув шолом. Велика вм’ятина поперек правої верхньої скроні різко нагадала йому про його бійку з Джеффрі.
«З іншого боку, може, й не треба».
Гектор стиснув губи в одну сторону.
«Думаю, я... гм...»
Він притиснув долоню до металу і повільно провів нею по порізу. Слідом за його рукою метал заповнився. Закінчивши, він підняв його, щоб подивитися на свою роботу. Його залізо було явно темнішим, ніж решта листового металу шолома, тож виглядало як своєрідний нерівний шрам із вкрапленнями заліза, що розтікалися назовні.
Ґаровель нахилив голову.
«Гей. Відколи ти це вмієш?»
«Ем... щойно, мабуть. Я не думав, що це спрацює, чесно кажучи... — він постукав по ньому пальцем, і залізяка забряжчала. — А, воно нещільно прилягає. Я не зміг підігнати це ідеально...»
«О, чому б тобі просто не накрити все це?»
«Га?»
«Замість того, щоб просто залити його, додати цілий шар заліза».
Він кліпнув.
«Це чудова ідея... — він глибоко вдихнув і провів рукою по шолому, поки той повністю не потемнів. Вм’ятин від попереднього покриття вже не було видно. Нове покриття прилипло швидко, одним суцільним шматком. — Ого... тепер він набагато важчий, але й набагато міцніший...»
«І виглядає вже не так всрато».
Гектор пирхнув зі сміху. Він думав пофарбувати й внутрішню частину шолома, але вирішив, що він і так досить щільно прилягає до голови. Проте він додав більш плавні кути на щелепі.
«Хм. А що ще ти можеш робити зі своїм залізом?»
«Ем... Я не впевнений, взагалі-то...»
«Спробуй створити щось з нуля. Наприклад, копію твого шолома».
Його брови насупилися від цієї ідеї, але він кивнув і повернув шолом до сумки. Він трохи потер руки, а потім повільно розвів їх у сторони, так, наче тримав між ними невидиму кульку.
Поступово він побачив, як пил з’являється на його шкірі, збираючись у порошкоподібні шматочки, а потім в одну більшу масу, як піщинки, що утворюють крихітний пагорб і здіймаються на нього.
Але вона не набула належної форми. Гектор примружився, коли залізо зібралося в аморфну грудку, занадто маленьку і зовсім не схожу на те, що він уявляв собі в голові. Він насупився на свою роботу.
«Ого, — сказав Ґаровель. — Ти справді почав гадити металевим лайном».
«Не схоже на... — його нахмуреність поглибилася. — Взагалі-то, схоже... — він випустив грудку з руки та змусив її розпастися ще до того, як вона торкнулася тротуару. — Конкретні форми занадто складні, — сказав він. — Набагато простіше просто покрити речі тонким шаром».
«Гадаю, цього слід було очікувати, — сказав Ґаровель. — Це як різниця між копіюванням картини та малюванням чогось абсолютно нового. Але твоя майстерність, безумовно, зростає. І покриття залізом може виявитися надзвичайно корисним. Скільки покриття ти можеш створити?»
«Нумо подивимось, — Гектор витягнув руки, ніби обіймаючи повітря перед собою. Він зосередився, і метал почав закручуватися навколо кінчиків його пальців. Залізний порошок зібрався докупи, повністю вкриваючи його руки блискучим металом, збігаючи вгору по зап’ястях, досягаючи ліктів. Однак він зупинився, не торкнувшись його плечей, і він заплющив очі, хитаючи головою. — Думаю, це все, що я можу дістати...»
«Що ж. Я вражений, Гектор».
«Справді?»
«Так. Якщо тільки ти не застряг своїми руками у власному металі».
Він посміхнувся і знищив залізо. Він витягнув руки та постукав кісточками пальців.
«До речі, ті люди дивляться на тебе» — Ґаровель вказав на насосну станцію позаду Гектора, де сім’я з чотирьох осіб витріщалася на нього з різним ступенем розгубленості.
Гектор почервонів.
«Ее... я був, ее... це... ммм...»
«Час йти?»
«Т-так» — він одягнув кермо і помахав сім’ї рукою, перш ніж з ревом виїхати з заправки.
Його шолом не мав забрала, як у мотоциклетного шолома, тож йому довелося звикнути мружитися від поривів вітру, що пробивався крізь нього.
Він натрапив на парк розваг з великою зеленою вивіскою, на якій було написано «Світ Змій» вигинистими літерами. Він уже й забув, що він тут колись існував. Це місце славилося своїми звивистими підставками та зміїними експонатами. Він пам’ятав, як хотів відвідати його в дитинстві.
Побачивши парк, він пригадав, що вони вже близько до столиці, і, звичайно ж, не більше ніж через десять хвилин він побачив хмарочоси Сескорії вдалині. Кілька приміських містечок все ще лежали на шляху, але незабаром вони залишилися позаду.
Коли він в’їжджав у місто, рух пожвавився, і він випростався, намагаючись ще уважніше стежити за дорогою. На першому ж перехресті він зупинився.
«Тож, мм, як мені потрапити до королівського палацу?» — запитав він, чекаючи, поки загориться зелене світло.
«Королева не живе в палаці, — відповів Ґаровель. — Вона живе в замку Белґрант».
«А... а для чого тоді палац?»
«Церемонії, міжнародні приймання, все таке. Хоча, я впевнений, що вона могла б жити й в палаці, якби захотіла. Хтось із її родичів, напевно, так і робить».
«Ха...»
«Тобі варто знати більше про свою країну, Гекторе».
«Я, ах... так, окей...»
«Просто їдь, поки не побачиш Белґрант-авеню і поверни праворуч. Це виведе нас прямо туди».
Гектор був у Сескорії лише раз, багато років тому на екскурсії в початковій школі, і мало що запам’ятав — лише якийсь музей, пам’ятник старим лицарям і сам палац, масивний, з баштами, в якому завжди метушилися люди. Центр міста, як він виявив, був напрочуд схожим у цьому відношенні. Пішоходи та транспортні засоби заповнювали вулиці, а будівлі часто були округлими, якщо не ідеально циліндричними, з пласкими дахами й вигнутими вікнами.
Він помітив, що синій був частим кольором. Небесно-блакитна цегла тут, блідо-блакитне дерево там, навіть тротуар став блідо-блакитним, коли він під’їхав до Сторожової Застави Белґрант.
На погляд Гектора, Замок Белґрант був, безумовно, не менш дивовижним, ніж палац. Крізь щілини між товстими білими прутами огорожі він бачив пишний сад, що розкинувся на цілий міський квартал, і фонтан, що розділяв центральну алею аж до головного входу. Сам замок був багатобаштовою спорудою, що здіймалася на чотири поверхи та майоріла на обох кінцях атрейськими прапорами. Він також чув, що задня частина замку виходила на невелике озеро, але з цього кута його не було видно.
Перехожі почали дивно на нього поглядати, тому він зняв шолом і тримав його під пахвою. Він побачив дві лінії перед прохідною: одна для автомобілів, інша для пішоходів.
Він подивився на Ґаровеля.
«Який план?»
«Ти чекатимеш тут, а я розвідаю ситуацію».
«Цей план — відстій».
«Не сперечайся. Я скажу, якщо ти мені знадобишся».
«А як я до тебе вчасно дістануся? Просто перелізти через паркан серед білого дня?»
«Так, — Ґаровель схопив Гектора за плече. — Мені байдуже, навіть якщо тобі доведеться вдертися до замку в прямому ефірі. Тягни свою дупу туди та захищай мене».
Гектор відчув, як крізь нього протікає енергія. Він глибоко вдихнув і видихнув сміх.
— Гаразд, я зроблю це, — сказав він, привертаючи до себе ще більше збентежених поглядів. Раптовий приплив енергії змусив кожен м’яз його тіла занепокоїтися: «Як довго триватиме цей заряд?»
«Має тривати близько пів години, перш ніж мені потрібно буде відновити його. Отже, я не затримаюсь надовго».
Він ще раз подивився через паркан і побачив численних охоронців, які патрулювали територію.
«Тримайте мене в курсі».
«Звісно».
-+-+-+-+-
Охоронці знайшли тіло, засунуте в складську шафу. Вони сказали, що це був молодий чоловік, на ім’я Марк Стоктон. Вона пам’ятала його. Він був слугою, йому було не більше сімнадцяти. Він часто приносив їй їжу. Вона сумнівалася, що це був збіг.
Гелен вирішила скасувати решту своїх мовчазних зустрічей. Час більше не був її союзником, зрозуміла вона. До того ж Мельзанц відмовлялася залишати її, мабуть, боячись натрапити на вбивцю без Гелен, яка могла б її захистити.
Вона знайшла свого чоловіка біля їхньої спальні. Вона відсторонила служницю, з якою він розмовляв, і заштовхала його в кімнату, зачинивши за собою двері.
— Мені потрібно дещо знати, і я хочу знати це зараз, — сказала вона.
Король випростався і зустрівся з нею поглядом.
— Так?
— Це ти намагалася мене вбити?
Вираз його обличчя змінився. Він моргнув і відкрив рот, але завагався. Через мить його очі звузилися.
— Тому ти була такою відстороненою останніми днями? Ти підозрюєш, що я маю до цього відношення?
— Так.
Він опустив брову і коротко засміявся.
— Мені завжди подобалася твоя відвертість.
— Я не бачу, що тут смішного, — сказала вона. — Богине, Вільяме, якщо ти наказав убити того хлопчика через якусь тиху образу на мене, то я...
— Я нічого такого не робив! Гелен! Як ти можеш навіть подумати, що я...?! — він зупинився, замислившись. Він перевів подих і почухав лоб. — Ні. Я розумію. Це так на тебе схоже, чи не так? Підозрювати всіх. І тобі, мабуть, варто було б. Але запевняю тебе, я не маю до цього ніякого відношення. Будь-чого з цього.
— Переконай мене, — сказала вона.
Вираз його обличчя став жорсткішим.
— Гаразд. Тоді які у тебе причини підозрювати мене?
Настала її черга неохоче відповідати.
— Ну, по-перше... ти не хотів одружуватися зі мною.
— Гелен, це було ніби в минулому житті...
— А яка була причина? Або причини. Скажи мені правду, Вільяме.
Він ненадовго опустив очі в підлогу, нахмурився і знову підняв на неї очі.
— Коли ми зустрілися, я мав почуття до іншої жінки. Вона була простолюдинкою. Мої батьки не схвалювали цього і тому організували мій шлюб з тобою.
Знайома історія. Її брат Девід пережив щось подібне, хоча й не одружився — точніше, він змусив жінку зненавидіти його настільки, що вона відмовилася від шлюбу. Що ж до Вільяма, то Гелен могла йому повірити. Вона пам’ятала, яким боязким він був у ті дні, особливо в колі своєї родини.
— Я ніколи не ображався на тебе, — сказав він. Він глибоко зітхнув. — Насправді, я... я ніколи в житті нікого не кохав так сильно.
Її очі розширилися, і вона почервоніла.
«Зачекай, що? — Мельзанц облетіла їх обох. — Якого біса ти червонієш? Ти вже багато років одружена з цим хлопцем».
Гелен намагалася знайти правильні слова.
— Я й не знала, що ти маєш такі...
— Мені часто буває важко сказати тобі про свої почуття...
«Ти знущаєшся з мене?»
— Вільяме, я теж... кохаю тебе.
«Зачекай, це якийсь трюк, чи не так? Ти намагаєшся обдурити його, якимось чином».
Король усміхнувся.
Королева посміхнулася.
«Срань господня, це не трюк».
Посмішка Гелен ослабла.
— Я також подумала, що ти можеш образитися на мене за те, що я ніколи не хотіла дітей.
— Чесно кажучи, я теж ніколи не хотів дітей, — сказав він. — Моя сім’я, звичайно, хотіла спадкоємця, але я був цілком задоволений тим, що засмутив їх на той час.
«Що в біса зараз відбувається? — запитала Мельзанц. — Ти ж пам’ятаєш, що в будівлі розгулює вбивця? І не один, якщо рахувати Натаніеля».
Це повернуло увагу Гелен до сьогодення, і вона знову подивилася на Вільяма.
— Якщо ти не винен, то найімовірніший підозрюваний — Габріель.
Король моргнув на неї.
— Габріель?
— Натаніель отруїв моє вино, — сказала вона. — Я завжди знала, що він був вбивцею, але я ще не знаю, хто переконав його вбити мене, — вона бачила, як в голові Вільяма крутилися шестерні.
Він приклав руку до скроні.
— Габріель... так... Він намагався переконати мене підтримати експансіоністський рух вже кілька місяців. Він хотів, щоб я поговорив про це з тобою. Він думає, що ти його не слухаєш.
— Це тому, що я не слухаю.
— Його націоналізм, мабуть, ще сильніший, ніж я собі уявляв, якщо він зайшов так далеко, щоб тебе вбити. Власну сестру... — він випростався. — Це все змінює. Мені потрібно знову зустрітися з тіткою. Вона, напевно, знає про Габріеля більше, ніж я, — він рушив до дверей.
Гелен підійшла ближче.
— Перш ніж ти це зробиш, можеш знайти гвардійку, на ім’я Ліннетт Едіт і сказати їй, щоб вона прийшла до мене?
— Ліннетт Едіт?
— Я не хочу бачити її на людях, але мені потрібно внести зміни до моїх наказів щодо неї.
Він кивнув.
— Дуже добре.
Вони витримали паузу, стоячи разом біля дверей, обидва раптово усвідомивши, що їхня розмова закінчилася. Потім король поцілував її, і вони дозволили поцілунку затриматись.
— Будь ласка, будь обережний, — сказала вона.
— І ти теж, — і він пішов.
Гелен відвернулася від дверей, потираючи розчервоніле обличчя і намагаючись не дивитися на Мельзанц.
«Ну, хіба ти не чарівна?»
Вона застигла.
«Я лише намагалася забезпечити його співпрацю».
«Ні, не намагалася».
«Ми часто розлучені, подорожуємо по всьому світу. Наші стосунки були... були дуже... ох, чому я виправдовуюся перед тобою?»
Мельзанц тільки розсміялася.
«Вибачте» — почувся інший голос.
Вони обоє обернулися, щоб побачити другого женця, який завис біля вікна.
«Вибачте, що перериваю, але я хотів би запитати... Зачекайте. Ти не Мельзанц?»
«Так, — вона нахилила голову. — Ґаровель?»
«Ти пам’ятаєш мене. То це ти оживила королеву?»
«Так».
«Не думав, що Авангард має звичку оживляти королівських осіб. Хіба не було правила щодо цього? Занадто сильно впливати на живий світ чи щось таке?»
«Я покинула Авангард» — сказала Мельзанц.
Ґаровель підплив ближче.
«Чому?»
«Це довга історія. Відродження королеви було моєю спробою зупинити Авангард від полювання на мене».
«Вони хочуть тебе вбити?»
«Вони більше не дають тобі просто так піти. Все не так, як було, коли ти був там, Ґаровель. Я прив’язалася до неї, бо тепер вбити мене означає вбити і її».
«Ах, — Ґаровель подивився на королеву. — Приємно познайомитися, Ваша Величносте».
Гелен кивнула.
— Взаємно.
«Що ти тут робиш?» — запитаал Мельзанц.
«Я хвилювався, що той, хто оживив королеву, хоче скористатися її впливом. Я з полегшенням побачив, що це не так. Я правий?»
«Звісно. Ти привів слугу?»
«Так».
«Наскільки сильного?»
«Чому ти питаєш?»
Мельзанц завагалася. Вона дивилася між Ґаровелєм і королевою.
«Мене загнали в кут. Вони збиралися мене вбити. Ти розумієш?»
«Не розумію. До чого ти ведеш?»
«Авангард не прийде по мене, — сказала вона. — Але тепер... Аболіш, напевно, думає, що Авангард намагається захопити Атрею».
— Дайте леді нагороду, — пролунав голос за дверима спальні. Увійшов чоловік, одягнений як дворецький. З ним був жнець. — Ми справді за цим прийшли.
Далі
Том 1. Розділ 18 - О, розбиваюче вогнище...!
Вона не впізнала його обличчя. Він був рудий, молодий і кремезний, а костюм дворецького ледве сидів на ньому. Вона побачила кров на його рукавах, а також гвардійця на підлозі в коридорі. — Нарешті, — сказав чоловік, навіть не потурбувавшись зачинити за собою двері. — Ми цілий день чекали можливості поговорити з вами наодинці. «Не так наодинці, як ми очікували, — відповів жнець, дивлячись на Ґаровеля. — І хто ж ти такий? Ти теж не назвав себе Авангардом». Ґаровель вирішив не відповідати. — Можливо, ми поводимося грубо, — чоловік притиснув руку до грудей. — Мене звати Дезмонд, — сказав він. — Це мій друг, Езмортіґ. «Чесно кажучи, — сказав Езмортіґ. — Ми з полегшенням почули, що ви не з Авангарду. І все ж, після того, як ви пройшли весь цей шлях сюди, в Атрею, було б даремно йти зараз». — Чого ви хочете? — запитала Гелен. Езмортіґ подивився на Мельзанц. «Твоєї співпраці, звісно. Маючи королеву Гелен на нашому боці, ми зможемо згладити перехід». — Перехід до чого? «До війни» — відповіла Мельзанц. Гелен опустила брови. — Я так не думаю. — Ну що, ви, Ваша Величносте. Вислухайте нас. «Ми слухаємо» — сказав Ґаровель. Дезмонд ступив крок вперед. — Бачите, ваш брат, Принц Габріель, думає, що найняв нас. Він не розуміє, що ми знайшли його. І хоча він здається хитрою людиною, я думаю, що всі тут погодяться, що зараз він трохи без голови. «Нам байдуже, хто на троні, — сказав Езмортіґ. — Аби він був наш». — Принц хотів, щоб ми увірвалися, вбили вас і покінчили з цим, — сказав Дезмонд. — Що, зізнаюся, я й досі більш ніж радий зробити, але мій друг каже, що вбивство королеви спричинить певний переполох — як у політичному, так і в суспільному плані. І я схильний погодитися, бо якщо дійде до бійки, я можу випадково зруйнувати половину цього замку. Тож ми подумали, що маємо дати вам шанс полегшити всім життя. І найкраще те, що ви всі будете жити. Вона побачила, як Ґаровель і Мельзанц обмінялися поглядами. «Дуже добре, — сказав Ґаровель. — Що саме ви хочете, щоб королева зробила?» Гелен хотіла протестувати, коли голос Мельзанц змусив її замовкнути. «Слухай. Тільки ти можеш мене почути, — сказала вона. — Ми просто тягнемо час, тож не борись. Цей чоловік уб’є нас усіх». — Що ж, експансіоністський рух — гарний початок, — сказав Дезмонд. — Більші зусилля з мілітаризації могли б... «Стоп, — сказав Езмортіґ. — Це було занадто просто. Не знаю, як щодо цього Ґаровеля, але Мельзанц була в Авангарді. Вона б так просто не пішла на співпрацю». Дезмонд насупився. — Що ти маєш на увазі? «Вони щось задумали. Вбий їх негайно». Дезмонд посміхнувся. — Авжеж. «Зачекайте хвилинку, — сказав Мельзанц. — Ми визнаємо, що нам не зрівнятися з вашим слугою. Ми просто...» «Ви брешете» — сказав Езмортіґ. Дезмонд підійшов, і Гелен стала перед жницею. Мельзанц торкнулася її плеча. «Нічого не вдієш». Дезмонд підніс вказівний палець до її обличчя. — Ти ще навіть не маєш здібностей, чи не так? Гелен схопила палець, маючи намір зламати його, але він одразу ж відламався. Він потемнів у її руці та почав шипіти, коли Дезмонд відступив. «Позбудься його!» — крикнула Мельзанц. Вона кинула його. Палець вибухнув у повітрі. Гелен відступила, половина плоті зникла з її обличчя. «Він має здібність трансфігурації!» — сказав Ґаровель. — Саме так, — Дезмонд був поруч, і він схопив королеву за шию, піднімаючи її з землі. — Ви не дуже хороша бійчиня, чи не так, Ваша Величносте? У Гелен паморочилося в голові, вона бачила лише одним оком, на іншому була кривава рана, яка повільно заростала. «Позаду тебе, Дезмонде». Меч Ліннетт відрубав чоловікові руку, і Гелен впала на землю. Дезмонд розвернувся, щоб замахнутися на фехтувальницю, але вона відрубала йому й другу руку. Він подивився на свої два обрубки, потім на неї та розсміявся. — Вражає. Але це тобі не по зубах, дівчинко. Ліннетт вимахувала своїм дворучним клинком. Дезмонд плавно ухилився від наступного удару і замахнувся на її ноги, але вона була готова, відступила на крок назад і відрубала йому ногу. Однак нога вже шипіла, коли він зупинився перед розгубленим поглядом Ліннетт. Гелен повалила її на землю, і вибух сколихнув усю кімнату. Спина і ноги Гелен тліли, під пошматованою тканиною виднілися розірвані м’язи та зламані кістки, але Ліннетт була безпечно захована під нею, ошелешена і неушкоджена. — Будь ласка, не підходь, Ліннетт, — тихо промовила вона. Дезмонд відтягнув її від Ліннетт однією рукою, що повернулася. — Я думав, що гвардійці повинні захищати королеву, а не навпаки. Важкий удар змусив стіни затремтіти. — Що це було? — спитав Дезмонд. Гелен вдарила його ліктем у ніс, змусивши його відпустити її, і вона впала на землю. Дезмонд похитав головою і насупився, але ще один удар змусив його зупинитися. Він подивився на Езмортіґа. Ще один удар, і стеля обвалилася над ним. Крізь уламки на Дезмонда впала товста мармурова плита. Він підняв обидві руки без рукавів і вхопив її на повну, від чого підлога під ним тріснула. Чорна постать присіла на плиті, вхопившись обома руками за її широкий край і дивлячись на Дезмонда крізь металевий шолом. — Ти, мабуть, слуга того іншого женця, — Дезмонд посміхнувся до нього, все ще тримаючи мармурову плиту. — Гарний вхід. -+-+-+-+- Дезмонд жбурнув плиту через кімнату. Гектор відскочив від неї, взув один черевик у залізо і штовхнув Дезмонда в дальню стіну, що застряг аж по пояс. «Вбий женця, зараз же!» — крикнув Ґаровель. Гектор кинувся на Езмортіґа, замахнувшись на нього залізними пальцями, але жнець провалився крізь підлогу першим. «Гарна спроба, виродку». Гектор загарчав і озирнувся на інших. Ліннетт допомагала королеві піднятися, заляпавши кров’ю свій мундир. Гелен випросталася і побачила Гектора. Це був перший раз, коли Гектор зміг добре роздивитися королеву. Навіть по телевізору він бачив її лише мигцем. Але, мабуть, і зараз це було не найточнішим зображенням. Вона виглядала не найкращим чином: її синьо-сірий штанний костюм був подертий, а макіяж розмазаний кров’ю. «Познайомитесь пізніше, — випередив Ґаровель. — Нам треба йти». «Твій слуга не може перемогти Дезмонда?» — запитала Мельзанц. «Я не знаю, але сумніваюся, що він зможе вбити женця до того, як Дезмонд зруйнує будівлю». Гектор кивнув. — Гаразд, зустрінемося біля мотоцикла. «Ні, — сказав Ґаровель. — Там можуть бути й інші ворожі слуги. Тримаймося разом». — З ким він розмовляє? — запитала Ліннетт. Дезмонд відірвався від стіни. «Йдіть!» — сказав Ґаровель. Королева вивела Ліннетт з кімнати, а Гектор прикрив їх, побачивши, що Дезмонд рушив до них. «Що ти казав про його здібності?» — запитав Гектор, коли вони бігли. «Трансфігурація. Він може змусити частини свого тіла вибухати. Я поясню, якщо ми виберемося звідси живими». У фоє на них чекав рій гвардійців. «Скажи їм відійти!» — сказала Мельзанц. — Не стріляти! — крикнула Гелен, коли вони проштовхувалися. — Я наказую вам усім забиратися звідси! Гектор знову озирнувся і побачив відрубану руку Дезмонда, що летіла до них. «Це вб’є всіх тут! — закричав Ґаровель. — Гекторе!» Він зрозумів і стрибнув. Він схопив її за зап’ястя і міцно притиснув до грудей. Потемніла плоть затріщала, палаючи. Гектор кинувся накривати тулуб металом. Вибух відірвав йому руки та ноги. Його метал пошматувало, як папір. Він пролетів над натовпом гвардійців і врізався в люстру. Скло розлетілося і посипалося на мармурову плитку, коли він впав на підлогу і підкотився до вапнякового стовпа. Все навколо було червоним, ймовірно, від крові в його очах. Він не міг дихати й був майже впевнений, що у нього розірвані обидві легені. Він знав, що його кінцівки скоро відростуть, але не міг не панікувати від того, що не може їх відчувати. Не в змозі рухатися. Не в змозі говорити. Майже нічого не бачити та не чути. Але за мить він відчув, як хтось підхопив його на руки. Оніміння у вухах швидко минуло, і він підняв очі вгору, щоб побачити обличчя королеви. — Я тримаю тебе, юний лицарю. — Як він ще живий?! Якщо вже на те пішло, як ви, Ваша Високість?! Вони вибралися на подвір’я. Там було ще більше гвардійців, і королева крикнула їм, щоб вони розійшлися, коли вони проштовхувалися. Дезмонд незабаром наздогнав їх. Однак він зупинився, як і всі інші, коли побачили, що перед ними розвалюється будівля сторожки. — Ох, — сказав Дезмонд. — Я хотів зробити це сам. З-під уламків виліз широкоплечий чоловік з руками, схожими на стовбури дерев. Його руде волосся було трохи темніше, ніж у Дезмонда, і він не міг бути менш як два метри на зріст. Жнець йшов за ним. «Тобі справді потрібно було руйнувати сторожку?» — запитав Езмортіґ, дивлячись на цю сцену з неба. «Ти першим наробив безладу» — відповів новий жнець. Дезмонд розсміявся. — Гей, я намагався сказати їм, що ми не підходимо для цієї роботи. Здавалося, здоровань не мав що сказати. Судячи з виразу його плаского обличчя, він навряд чи усвідомлював, що відбувається. Гектору все ще потрібно було більше часу, щоб відновитися. Він ледве відновив свої коліна та лікті. Окрім Ліннетт, один з гвардійців ще не встиг втекти, як було наказано. Це був чоловік в окулярах, і він ступив до велетня, поправляючи чорний козирок свого офіцерського кашкета. — Я дійсно ненавиджу вас, Аболішців, — сказав він. — Завжди вербуєте цих бідолашних простаків у слуги. Хіба не вистачає таких божевільних придурків, як отой хлопець? «А ти хто в біса такий?» — Я Роман. І вам, виродкам, не раді в моїй країні. «А я — Воріс, — з’явився ще один жнець, прямо з-під землі. — Це наша земля, гівнярі». — О, стулися, — сказав Роман. — Нікому немає діла до того, що ти кажеш. «Довбаний вилупок! Я тут головна! Ти лише мій слуга!» — Ти була б мертва, якби не я! «Ні, ти! Я б знайшла іншого слугу! Того, хто б не розпускав язика, ти, чотириокий недоумок!» — Уявна сука! Королева поставила Гектора на землю, коли його руки та ноги почали формуватися, кістки з’явилися раніше, ніж плоть навколо них. Дезмонд вивернув шию і потріскував кісточками пальців. — Ми будемо більш ніж щасливі вбити вас, прибулих, разом з усіма іншими. Здоровань кинувся на Воріс. Роман тупонув ногою. Земля здійнялася та підкинула здорованя до Дезмонда, як млинець. Дезмонд просто зійшов з дороги. Роман кинув свій білий халат Гектору. — Давай, малий. Зараз не час шарами грати. Гектор почервонів і поспішно обмотав тканину навколо талії. Він тримав її там залізною стрічкою. Ще одна шипляча рука полетіла на групу. Роман відбив її прямо в повітрі, і вона безболісно вибухнула. Живіт здорованя вивернуло, а через секунду його вирвало кислотою. Ліва частина обличчя і тулуба Романа розтанула, оголивши сиру кістку і липкі, пухирчасті м’язи. Не стримуючись, він підняв кулак. Він затремтів і почав червоно потріскувати, створюючи видимий дим. Він витягнув руку. Помаранчеве полум’я вилилося назовні. Супротивники розбіглися, щоб уникнути вогню, а Роман переслідував здорованя. «Що за здібності у цього хлопця?!» — Гектор був знову на ногах. «Якась вібрація. Не спускай очей з Дезмонда». Гектор побачив, як він наближається збоку. Дезмонд все ще відрощував руку. — Я відверну його увагу, — прошепотів Гектор жінкам. — Спробуйте підібратися до нього ззаду і відірвати йому голову. — Дуже добре, — сказала Хелен. Ліннетт кивнула і приготувала свій меч. Гектор рушив першим, лобова атака. Дезмонд ухилився від удару і завдав свого в живіт, відкинувши Гектора на кілька кроків назад. Гектор продовжував тиснути. Він вкрив обидві руки залізом і замахнувся. Дезмонд зловив ліву руку і відірвав її від зап’ястя. Він вдарив Гектора об бетон, утворивши невеликий кратер. Несподівано там опинилася Ліннетт. Але Дезмонд побачив її та вдарив плоску сторону леза, перш ніж воно встигло з’єднатися з його шиєю. Втративши рівновагу, вона намагалася втриматись, і цього разу Дезмонду вдалося підсікти їй ноги. Вона приземлилася на спину, і Дезмонд залишив відрубану руку перед її обличчям. На якусь мить Ліннетт і Гектор побачили, що в очах у них потемніло. У неї не було часу, щоб відповзти. Вона мала померти. Гектор знав це. Хтось інший збирався померти перед ним. У його голові промайнули слова Ґаровеля. Відповідай, стаючи кращим. Гектор зігнув одну руку. Він зосередився на Ліннетт, відчайдушно вимагаючи від себе більшого, більше заліза, більше концентрації, більше всього; і на мить весь біль в його тілі більше не турбував. Агонія вдарила, як приливна хвиля. Але залізо відгукнулося. Порошок матеріалізувався на її тілі, сірі плями злипалися разом, і за лічену секунду жінка була повністю покрита. Рука Дезмонда вибухнула. Ліннетт полетіла і з гуркотом впала на бетонну доріжку. Гектор впав у центральний фонтан, забарвивши воду у червоний своєю кров’ю. Його тіло знову розірвало на шматки, він вибрався з басейну і вчепився в бортик фонтану. Він побачив Ліннетт і відпустив метал. Вона не ворухнулася. Дезмонд і Гелен зчепилися. Знову з обома руками, і лише одна рука була відсутня, він перемагав її. Він розтрощив їй череп об землю. Її тіло обм’якло. Дезмонд повернувся до Мельзанц і Ґаровеля. — Тікайте! — сказав Гектор женцям. Він витягнув себе з фонтану, мокрий і повзучий. — Вони не втечуть, — сказав Дезмонд. — Як ти думаєш, що станеться, якщо вони кинуть вас тут? Зрештою, ви перестанете оживати самі, а вони не зможуть знайти нових слуг, бо все одно будуть прив’язані до вас. Я покладу ваші мізки в гарненькі баночки, а потім на дозвіллі полюватиму на женців. А крім того... — він проткнув рукою власні груди. — У мене є дещо для бігунів, — він витягнув своє серце. Його пульсівна, багряна плоть почала темніти. Мельзанц і Ґаровель пішли під землю. — Це вас не врятує! — засміявся Дезмонд, витягаючи руку назад. Гектор зціпив зуби та вдарив кулаком у бік. Кидок Дезмонда мав силу гармати. Однак серце не покинуло його руки. Він подивився на свою руку і побачив, що вона обгорнута металом. — Ах, ти, бляд...! Метал перетворився на пил якраз перед тим, як серце вибухнуло. Тіло Дезмонда розлетілося на частини, як кавун, обгорнутий динамітом. Гектор перекинувся на спину. «Я підловив його...» «Справді? — Ґаровель висунув голову з землі. — Ого, Гекторе... Я думав, що ми точно мерці». Він просто важко зітхнув. Голова королеви регенерувала, а Ліннетт все ще була нерухома. «Ти вбив Езмортіґа?» «Ні, — він бачив Езмортіґа в небі. — І я не можу до нього дотягнутися...» «Тоді у нас є лише кілька хвилин, — сказав Ґаровель. — Треба йти, поки є можливість». «Може, той інший хлопець зможе дотягнутися...» Роман пролетів повз, підстрибуючи на доріжці, і врізався в дерево. Так багато його шкіри та м’язів було розплавлено, що виднілася половина скелета. Зелена і жовта пара шипіла навколо його тіла. Однак він все ще міг рухатися, і на тому, що залишилося від його обличчя, була похмура гримаса. «Що ти, в біса, робиш?! — вигукнув Воріс. — Той хлопець надер тобі зад!» — Заткнися! — легені Романа конвульсивно стиснулися в грудній клітці. — Це кислота! Дуже важко рухатися, коли в мене немає жодних м’язів! «Не будь слабаком, Романе!» — Від’єбись! Здоровань потупцяв до них. Роман вдарив кістлявим кулаком по землі, і велетень провалився крізь раптову дірку в бетоні. Він боровся по самісінький живіт, а потім вирвався з-під землі, готуючи черговий вибух кислоти в кишківнику. Гектор закрив чоловікові рот залізом. Кислота вихлюпнулася назовні та проїла метал, але не встигла бризнути йому на обличчя. Його очі закипіли в голові. Роман моргнув. — Молодець, малий... Чоловік все одно подався вперед і виблював на нього ще більше кислоти. — Трясця твоїй матері, — Роман з усіх сил намагався підняти руку, що парувала, коли чоловік наблизився. Меч Ліннетт вибухнув з лоба велетня. Вона вчепилася йому в спину, коли він вдарився обличчям об землю. Всі витріщилися на неї, коли вона витирала свій меч об сорочку мертвого чоловіка. — Де інший хлопець? — запитав Роман. — Якщо ми дістанемо їхні мізки, то зможемо зупинити їхню регенерацію. — Він вибухнув, — сказав Гектор. — Я майже впевнений, що його мозок вже не цілий... — Лайно. Тоді його жнець може переробити його де завгодно. «Якщо Дезмонд знову прийде за нами, то ми повинні підготуватися до зустрічі з ним у більш сприятливому місці» — сказав Ґаровель. «Згідна, — сказала Воріс. — Романе?» — Гаразд, всі за мною. Неси королеву, Малий. «Його звуть Гектор. А мене — Ґаровель». Гектор потягнув себе до королеви, коли останні зламані кістки зрослися. Ліннетт запропонувала допомогу, але він знову був достатньо сильним, щоб нести Гелен самостійно. — Чорт забирай, — Роман стояв над трупом здорованя. — Кислота просочилася всередину і почала плавити його мозок. Цього хлопця теж десь перероблять. Роман повів їх над руїнами Сторожки Белґранта. На вулиці стояли покинуті автомобілі, двері яких були прочинені. Без сумніву, люди розбіглися, побачивши, як впала сторожка, і почувши подальші вибухи. Сирени вдалині попереджали про неминучу присутність поліції. Роман побрів до екскурсійного автобуса, що стояв у хвості затору. Йому все ще бракувало чверті тіла. На ньому більше не було кепки, а спідня сорочка зникла, залишився лише лівий рукав. — О, мені навіть не доведеться заводити її, — сказав Роман. — Ключі все ще в замку запалювання. Сідай за кермо, дівчинко з мечем. Я скажу тобі, куди їхати. Ліннетт витріщилася на нього, можливо, задаючись питанням, чи він взагалі людина. — Чому ти не можеш вести? — це все, що вона запитала. Він махнув рукою перед обличчям. — У мене немає окулярів. Вони розтанули. Королева заворушилася на руках Гектора, і він посадив її в крісло за водійським сидінням. Вона похитала головою, кілька разів моргнула. «З поверненням» — сказала Мельзанц. Гектор зайняв місце навпроти неї, коли двигун завівся. — Що сталося? — запитала королева. — Ми вижили, — відповів Роман. — Але ворог повернеться. Ми їдемо до гаража мого колеги. З його допомогою ми будемо в кращій бойовій формі. «Хто ви такі? — запитав Ґаровель. — Авангард?» «Ні, — відповіла Воріс. — А ви?» «Ні». «Тож ми всі тут незалежні». «Схоже на те». Автобус врізався в бордюр, і всі витріщилися на водійку. — ...Я ніколи раніше не водила автобус, — сказала вона, перекрикуючи шум. — Просто поверни праворуч, коли доїдеш до вулиці Віллард. Мельзанц нахилила голову. «Ця дівчина на диво розуміє, враховуючи, що вона не бачить нас трьох». — Вона хороший солдат, — сказала Гелен. «Я впевнена, що тобі буде весело пояснювати їй ситуацію пізніше» - сказала Мельзанц. — Я все ще не впевнена, що сама розумію ситуацію. Подорож була недовгою. Екскурсійний автобус під’їхав до досить доглянутої автомайстерні, і всі вийшли з нього. Повністю відновлений, Роман повів групу всередину. У залі очікування були люди. Вони ніяково дивилися на новоприбулих. Роман подзвонив у дзвоник на стійці реєстрації. — Джеральде! Тягни сюди свою стару зашкарублу дупу! Всі інші обмінялися поглядами. Двері за стійкою відчинилися, і літній механік увійшов. Він кинув один погляд на Романа і зітхнув. — Гаразд, — сказав Джеральд. — Вибачте всім, хто чекав, але ми зачиняємося. Мені потрібно, щоб ви всі пішли. — Що? — вигукнув один чоловік, що стояв. — Але ж у вас моя машина. Вона мені потрібна завтра... Роман підійшов, посміхаючись. — Я знаю, що це незручно, але повір мені, друже. Це для твого ж блага, — він схопив зі стійки блокнот і папір і нашкрябав швидку записку, простягнувши її клієнтові. — Ось. Йди за цією адресою і віддай цю записку симпатичній білявій дівчині. Вона забезпечить тебе усіма новими автомобілями, безкоштовно. Вираз обличчя чоловіка змінився, і він прочитав записку. — Що... ця адреса навіть не в Сескорії. Це ж за сто кілометрів звідси! Посмішка Романа згасла. — Тоді, гадаю, тобі краще вирушати. — Це безглуздо! Гелен втрутилася, і незнайомець зробив дубль. — Будь ласка, вислухайте його, — сказала вона. — Сюди прийдуть дуже погані люди. Вони вб’ють вас, якщо ви залишитеся. Після цього переконливіших аргументів не знадобилося. Незабаром клієнти вийшли з будівлі. — То хто ж прийде вбивати нас? — запитав Джеральд. — Аболіш, — відповів Роман. — Два члени, обидва досить сильні, але нічого такого, з чим би ми не могли впоратися. Вираз обличчя Джеральда потемнів, і він ще раз оглянув групу. Роман почухав голі груди. — До речі, у тебе є запасний одяг?
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!