Тримай себе дорого...

Сага Про Лицаря Зомбі
Перекладачі:

Гектор поїхав далі, хоча круїзер тепер мав погнуту підставку для ніг, вкриту травою вм’ятину на бензобаку і відсутнє ліве бічне дзеркало. Його шолом тріснув, як яйце, і тепер він відчував, як вітер обдуває його маківку.

Незабаром він зупинився, щоб заправитися. Він шукав новий шолом у магазині, але там не було жодного.

«Може, тобі краще скористатися своїм шоломом» — запропонував жнець.

Гектор потягнувся до сумки над заднім колесом і витягнув шолом. Велика вм’ятина поперек правої верхньої скроні різко нагадала йому про його бійку з Джеффрі.

«З іншого боку, може, й не треба».

Гектор стиснув губи в одну сторону.

«Думаю, я... гм...»

Він притиснув долоню до металу і повільно провів нею по порізу. Слідом за його рукою метал заповнився. Закінчивши, він підняв його, щоб подивитися на свою роботу. Його залізо було явно темнішим, ніж решта листового металу шолома, тож виглядало як своєрідний нерівний шрам із вкрапленнями заліза, що розтікалися назовні.

Ґаровель нахилив голову.

«Гей. Відколи ти це вмієш?»

«Ем... щойно, мабуть. Я не думав, що це спрацює, чесно кажучи... — він постукав по ньому пальцем, і залізяка забряжчала. — А, воно нещільно прилягає. Я не зміг підігнати це ідеально...»

«О, чому б тобі просто не накрити все це?»

«Га?»

«Замість того, щоб просто залити його, додати цілий шар заліза».

Він кліпнув.

«Це чудова ідея... — він глибоко вдихнув і провів рукою по шолому, поки той повністю не потемнів. Вм’ятин від попереднього покриття вже не було видно. Нове покриття прилипло швидко, одним суцільним шматком. — Ого... тепер він набагато важчий, але й набагато міцніший...»

«І виглядає вже не так всрато».

Гектор пирхнув зі сміху. Він думав пофарбувати й внутрішню частину шолома, але вирішив, що він і так досить щільно прилягає до голови. Проте він додав більш плавні кути на щелепі.

«Хм. А що ще ти можеш робити зі своїм залізом?»

«Ем... Я не впевнений, взагалі-то...»

«Спробуй створити щось з нуля. Наприклад, копію твого шолома».

Його брови насупилися від цієї ідеї, але він кивнув і повернув шолом до сумки. Він трохи потер руки, а потім повільно розвів їх у сторони, так, наче тримав між ними невидиму кульку.

Поступово він побачив, як пил з’являється на його шкірі, збираючись у порошкоподібні шматочки, а потім в одну більшу масу, як піщинки, що утворюють крихітний пагорб і здіймаються на нього.

Але вона не набула належної форми. Гектор примружився, коли залізо зібралося в аморфну грудку, занадто маленьку і зовсім не схожу на те, що він уявляв собі в голові. Він насупився на свою роботу.

«Ого, — сказав Ґаровель. — Ти справді почав гадити металевим лайном».

«Не схоже на... — його нахмуреність поглибилася. — Взагалі-то, схоже... — він випустив грудку з руки та змусив її розпастися ще до того, як вона торкнулася тротуару. — Конкретні форми занадто складні, — сказав він. — Набагато простіше просто покрити речі тонким шаром».

«Гадаю, цього слід було очікувати, — сказав Ґаровель. — Це як різниця між копіюванням картини та малюванням чогось абсолютно нового. Але твоя майстерність, безумовно, зростає. І покриття залізом може виявитися надзвичайно корисним. Скільки покриття ти можеш створити?»

«Нумо подивимось, — Гектор витягнув руки, ніби обіймаючи повітря перед собою. Він зосередився, і метал почав закручуватися навколо кінчиків його пальців. Залізний порошок зібрався докупи, повністю вкриваючи його руки блискучим металом, збігаючи вгору по зап’ястях, досягаючи ліктів. Однак він зупинився, не торкнувшись його плечей, і він заплющив очі, хитаючи головою. — Думаю, це все, що я можу дістати...»

«Що ж. Я вражений, Гектор».

«Справді?»

«Так. Якщо тільки ти не застряг своїми руками у власному металі».

Він посміхнувся і знищив залізо. Він витягнув руки та постукав кісточками пальців.

«До речі, ті люди дивляться на тебе» — Ґаровель вказав на насосну станцію позаду Гектора, де сім’я з чотирьох осіб витріщалася на нього з різним ступенем розгубленості.

Гектор почервонів.

«Ее... я був, ее... це... ммм...»

«Час йти?»

«Т-так» — він одягнув кермо і помахав сім’ї рукою, перш ніж з ревом виїхати з заправки.

Його шолом не мав забрала, як у мотоциклетного шолома, тож йому довелося звикнути мружитися від поривів вітру, що пробивався крізь нього.

Він натрапив на парк розваг з великою зеленою вивіскою, на якій було написано «Світ Змій» вигинистими літерами. Він уже й забув, що він тут колись існував. Це місце славилося своїми звивистими підставками та зміїними експонатами. Він пам’ятав, як хотів відвідати його в дитинстві.

Побачивши парк, він пригадав, що вони вже близько до столиці, і, звичайно ж, не більше ніж через десять хвилин він побачив хмарочоси Сескорії вдалині. Кілька приміських містечок все ще лежали на шляху, але незабаром вони залишилися позаду.

Коли він в’їжджав у місто, рух пожвавився, і він випростався, намагаючись ще уважніше стежити за дорогою. На першому ж перехресті він зупинився.

«Тож, мм, як мені потрапити до королівського палацу?» — запитав він, чекаючи, поки загориться зелене світло.

«Королева не живе в палаці, — відповів Ґаровель. — Вона живе в замку Белґрант».

«А... а для чого тоді палац?»

«Церемонії, міжнародні приймання, все таке. Хоча, я впевнений, що вона могла б жити й в палаці, якби захотіла. Хтось із її родичів, напевно, так і робить».

«Ха...»

«Тобі варто знати більше про свою країну, Гекторе».

«Я, ах... так, окей...»

«Просто їдь, поки не побачиш Белґрант-авеню і поверни праворуч. Це виведе нас прямо туди».

Гектор був у Сескорії лише раз, багато років тому на екскурсії в початковій школі, і мало що запам’ятав — лише якийсь музей, пам’ятник старим лицарям і сам палац, масивний, з баштами, в якому завжди метушилися люди. Центр міста, як він виявив, був напрочуд схожим у цьому відношенні. Пішоходи та транспортні засоби заповнювали вулиці, а будівлі часто були округлими, якщо не ідеально циліндричними, з пласкими дахами й вигнутими вікнами.

Він помітив, що синій був частим кольором. Небесно-блакитна цегла тут, блідо-блакитне дерево там, навіть тротуар став блідо-блакитним, коли він під’їхав до Сторожової Застави Белґрант.

На погляд Гектора, Замок Белґрант був, безумовно, не менш дивовижним, ніж палац. Крізь щілини між товстими білими прутами огорожі він бачив пишний сад, що розкинувся на цілий міський квартал, і фонтан, що розділяв центральну алею аж до головного входу. Сам замок був багатобаштовою спорудою, що здіймалася на чотири поверхи та майоріла на обох кінцях атрейськими прапорами. Він також чув, що задня частина замку виходила на невелике озеро, але з цього кута його не було видно.

Перехожі почали дивно на нього поглядати, тому він зняв шолом і тримав його під пахвою. Він побачив дві лінії перед прохідною: одна для автомобілів, інша для пішоходів.

Він подивився на Ґаровеля.

«Який план?»

«Ти чекатимеш тут, а я розвідаю ситуацію».

«Цей план — відстій».

«Не сперечайся. Я скажу, якщо ти мені знадобишся».

«А як я до тебе вчасно дістануся? Просто перелізти через паркан серед білого дня?»

«Так, — Ґаровель схопив Гектора за плече. — Мені байдуже, навіть якщо тобі доведеться вдертися до замку в прямому ефірі. Тягни свою дупу туди та захищай мене».

Гектор відчув, як крізь нього протікає енергія. Він глибоко вдихнув і видихнув сміх.

— Гаразд, я зроблю це, — сказав він, привертаючи до себе ще більше збентежених поглядів. Раптовий приплив енергії змусив кожен м’яз його тіла занепокоїтися: «Як довго триватиме цей заряд?»

«Має тривати близько пів години, перш ніж мені потрібно буде відновити його. Отже, я не затримаюсь надовго».

Він ще раз подивився через паркан і побачив численних охоронців, які патрулювали територію.

«Тримайте мене в курсі».

«Звісно».

-+-+-+-+-

Охоронці знайшли тіло, засунуте в складську шафу. Вони сказали, що це був молодий чоловік, на ім’я Марк Стоктон. Вона пам’ятала його. Він був слугою, йому було не більше сімнадцяти. Він часто приносив їй їжу. Вона сумнівалася, що це був збіг.

Гелен вирішила скасувати решту своїх мовчазних зустрічей. Час більше не був її союзником, зрозуміла вона. До того ж Мельзанц відмовлялася залишати її, мабуть, боячись натрапити на вбивцю без Гелен, яка могла б її захистити.

Вона знайшла свого чоловіка біля їхньої спальні. Вона відсторонила служницю, з якою він розмовляв, і заштовхала його в кімнату, зачинивши за собою двері.

— Мені потрібно дещо знати, і я хочу знати це зараз, — сказала вона.

Король випростався і зустрівся з нею поглядом.

— Так?

— Це ти намагалася мене вбити?

Вираз його обличчя змінився. Він моргнув і відкрив рот, але завагався. Через мить його очі звузилися.

— Тому ти була такою відстороненою останніми днями? Ти підозрюєш, що я маю до цього відношення?

— Так.

Він опустив брову і коротко засміявся.

— Мені завжди подобалася твоя відвертість.

— Я не бачу, що тут смішного, — сказала вона. — Богине, Вільяме, якщо ти наказав убити того хлопчика через якусь тиху образу на мене, то я...

— Я нічого такого не робив! Гелен! Як ти можеш навіть подумати, що я...?! — він зупинився, замислившись. Він перевів подих і почухав лоб. — Ні. Я розумію. Це так на тебе схоже, чи не так? Підозрювати всіх. І тобі, мабуть, варто було б. Але запевняю тебе, я не маю до цього ніякого відношення. Будь-чого з цього.

— Переконай мене, — сказала вона.

Вираз його обличчя став жорсткішим.

— Гаразд. Тоді які у тебе причини підозрювати мене?

Настала її черга неохоче відповідати.

— Ну, по-перше... ти не хотів одружуватися зі мною.

— Гелен, це було ніби в минулому житті...

— А яка була причина? Або причини. Скажи мені правду, Вільяме.

Він ненадовго опустив очі в підлогу, нахмурився і знову підняв на неї очі.

— Коли ми зустрілися, я мав почуття до іншої жінки. Вона була простолюдинкою. Мої батьки не схвалювали цього і тому організували мій шлюб з тобою.

Знайома історія. Її брат Девід пережив щось подібне, хоча й не одружився — точніше, він змусив жінку зненавидіти його настільки, що вона відмовилася від шлюбу. Що ж до Вільяма, то Гелен могла йому повірити. Вона пам’ятала, яким боязким він був у ті дні, особливо в колі своєї родини.

— Я ніколи не ображався на тебе, — сказав він. Він глибоко зітхнув. — Насправді, я... я ніколи в житті нікого не кохав так сильно.

Її очі розширилися, і вона почервоніла.

«Зачекай, що? — Мельзанц облетіла їх обох. — Якого біса ти червонієш? Ти вже багато років одружена з цим хлопцем».

Гелен намагалася знайти правильні слова.

— Я й не знала, що ти маєш такі...

— Мені часто буває важко сказати тобі про свої почуття...

«Ти знущаєшся з мене?»

— Вільяме, я теж... кохаю тебе.

«Зачекай, це якийсь трюк, чи не так? Ти намагаєшся обдурити його, якимось чином».

Король усміхнувся.

Королева посміхнулася.

«Срань господня, це не трюк».

Посмішка Гелен ослабла.

— Я також подумала, що ти можеш образитися на мене за те, що я ніколи не хотіла дітей.

— Чесно кажучи, я теж ніколи не хотів дітей, — сказав він. — Моя сім’я, звичайно, хотіла спадкоємця, але я був цілком задоволений тим, що засмутив їх на той час.

«Що в біса зараз відбувається? — запитала Мельзанц. — Ти ж пам’ятаєш, що в будівлі розгулює вбивця? І не один, якщо рахувати Натаніеля».

Це повернуло увагу Гелен до сьогодення, і вона знову подивилася на Вільяма.

— Якщо ти не винен, то найімовірніший підозрюваний — Габріель.

Король моргнув на неї.

— Габріель?

— Натаніель отруїв моє вино, — сказала вона. — Я завжди знала, що він був вбивцею, але я ще не знаю, хто переконав його вбити мене, — вона бачила, як в голові Вільяма крутилися шестерні.

Він приклав руку до скроні.

— Габріель... так... Він намагався переконати мене підтримати експансіоністський рух вже кілька місяців. Він хотів, щоб я поговорив про це з тобою. Він думає, що ти його не слухаєш.

— Це тому, що я не слухаю.

— Його націоналізм, мабуть, ще сильніший, ніж я собі уявляв, якщо він зайшов так далеко, щоб тебе вбити. Власну сестру... — він випростався. — Це все змінює. Мені потрібно знову зустрітися з тіткою. Вона, напевно, знає про Габріеля більше, ніж я, — він рушив до дверей.

Гелен підійшла ближче.

— Перш ніж ти це зробиш, можеш знайти гвардійку, на ім’я Ліннетт Едіт і сказати їй, щоб вона прийшла до мене?

— Ліннетт Едіт?

— Я не хочу бачити її на людях, але мені потрібно внести зміни до моїх наказів щодо неї.

Він кивнув.

— Дуже добре.

Вони витримали паузу, стоячи разом біля дверей, обидва раптово усвідомивши, що їхня розмова закінчилася. Потім король поцілував її, і вони дозволили поцілунку затриматись.

— Будь ласка, будь обережний, — сказала вона.

— І ти теж, — і він пішов.

Гелен відвернулася від дверей, потираючи розчервоніле обличчя і намагаючись не дивитися на Мельзанц.

«Ну, хіба ти не чарівна?»

Вона застигла.

«Я лише намагалася забезпечити його співпрацю».

«Ні, не намагалася».

«Ми часто розлучені, подорожуємо по всьому світу. Наші стосунки були... були дуже... ох, чому я виправдовуюся перед тобою?»

Мельзанц тільки розсміялася.

«Вибачте» — почувся інший голос.

Вони обоє обернулися, щоб побачити другого женця, який завис біля вікна.

«Вибачте, що перериваю, але я хотів би запитати... Зачекайте. Ти не Мельзанц?»

«Так, — вона нахилила голову. — Ґаровель?»

«Ти пам’ятаєш мене. То це ти оживила королеву?»

«Так».

«Не думав, що Авангард має звичку оживляти королівських осіб. Хіба не було правила щодо цього? Занадто сильно впливати на живий світ чи щось таке?»

«Я покинула Авангард» — сказала Мельзанц.

Ґаровель підплив ближче.

«Чому?»

«Це довга історія. Відродження королеви було моєю спробою зупинити Авангард від полювання на мене».

«Вони хочуть тебе вбити?»

«Вони більше не дають тобі просто так піти. Все не так, як було, коли ти був там, Ґаровель. Я прив’язалася до неї, бо тепер вбити мене означає вбити і її».

«Ах, — Ґаровель подивився на королеву. — Приємно познайомитися, Ваша Величносте».

Гелен кивнула.

— Взаємно.

«Що ти тут робиш?» — запитаал Мельзанц.

«Я хвилювався, що той, хто оживив королеву, хоче скористатися її впливом. Я з полегшенням побачив, що це не так. Я правий?»

«Звісно. Ти привів слугу?»

«Так».

«Наскільки сильного?»

«Чому ти питаєш?»

Мельзанц завагалася. Вона дивилася між Ґаровелєм і королевою.

«Мене загнали в кут. Вони збиралися мене вбити. Ти розумієш?»

«Не розумію. До чого ти ведеш?»

«Авангард не прийде по мене, — сказала вона. — Але тепер... Аболіш, напевно, думає, що Авангард намагається захопити Атрею».

— Дайте леді нагороду, — пролунав голос за дверима спальні. Увійшов чоловік, одягнений як дворецький. З ним був жнець. — Ми справді за цим прийшли.

Коментарі

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Увійти, аби лишити коментар!