Розділ 1

«А ти хіба не знаєш? Я чула вона мала коханого, але він втік».

З тихим зітханням Ізабела підвелась з м'якого ліжка і прислухалась на кілька секунд, чи є хтось в коридорі. Потерла шию і щоки, наважуючись на найбільшу дурницю свого життя.

Віолета майже не мала речей: тільки дві пари платтів, нічну сорочку, машинку для друку та й деяке незначне письмове приладдя.

Швидко оглянувши чужий ящик в різьбленій тумбі, дівчина розчаровано відсунулась й знову роззирнулась кімнатою. Перерила всі нечисленні місця для сховку, навіть підняла товстелезний матрац, який, певно й прибиральниці ніколи не підіймали, що вже казати про місцевих дівчат, — і задумливо плюхнулась на ліжко.

Власне, а на що вона розраховувала?

З коридору ледь чутно долинули кроки, і двері з тихим скрипом прочинились. Раніше Віолета взагалі ходила безшумно, тільки коли Ізабела попросила її ходити чутно, дівчина справді виконала це прохання.

Дівчина робила граційно й вивірено все: від складних па до ходьби, — інколи навіть здавалась, що ніяка вона не людина, а справжнісінька шарнірна лялька. Гарна. Й така ж тендітна, що навіть дивитися страшно, не те що торкнутись. І тільки груди, що здіймались з кожним вдихом слугували доказом, що десь всередині неї б'ється таке саме серце, тече та ж гаряча кров.

— Віолето... — мимоволі зірвалося з губ, а дівчина у відповідь лишень підняла на мить погляд і опустила його кудись до ліжка.

Ізабела зашарілася, не знаючи, куди ховатись.

Помітила таки!..

А Віолета тільки мовчки підійшла й заткнула краєчок простирадла під матрац, щоб виглядало охайніше.

— Ти... Не ведеш щоденник? — ніяковіючи перепитала Ізабела, поправляю окуляри, аби діти кудись руки.

Вона сиділа, ковзаючи поглядом вбранням Віолети, що так і лишилась стояти, склавши долоні одна на одну, й уважно слухаючи свою подругу-вихованку.

— Щоденник? — перепитала Віолета й в очікуванні схилила голову до дівчини.

— Знаєш... Де записуєш думки або те, що сталося за день... — Ізабела підібгала під себе босі ноги й стисла в долонях ковдру. — Щоб ховати його від всіх, а коли стане самотньо — заповнювати.

Віолета розглядала дівчину без якого-небудь натяку на реакцію, і Ізабела навіть засумнівалась, чи зрозуміло пояснила. Перша нарешті похитала головою.

— Запам'ятовування великого пласта даних було частиною моїх тренувань. Все, що варто запам'ятати я зберігаю у своїй голові... — вона розчепила руки й повільно підняла одну, вказуючи на скроню. — Зберігати думки тут надійніше, ніж на папері, якщо ви не хочете, щоб про них хтось дізнався, міс.

— Та ні! — буркнула вона й підскочила до письмового столу, обшукуючи ящички.

— Міс, ви босі.

— Ось, знайшла! — задоволено вигукнула Ізабела й знову всілась на ліжко, жестом запрошуючи Віолету сісти поруч. Дівчина слухняно вмостилась, а сама Ізабела прогортала старий пошарпаний блокнот до початку й передала їй. — Це не просто таємні думки. Це як... — вона замовкла на мить, задивившись на те, як механічні пальці неквапливо гортають сторінку за сторінкою, — ...писати листи. Від себе собі.

Вона зойкнула й прикрила рукою сторінки, побачивши, що Віолета підібралась небезпечно близько до записів про їхню першу зустріч.

— Зрозуміла. Далі читати не можна, — відказала та у відповідь на жест, обережно згорнула блокнот й віддала власниці, що тільки й притиснула його до грудей та відвернулась, ховаючи почервонілі щоки. — Та хіба ви не казали, що щоденник варто ховати від інших?

— Казала. Але якщо комусь довіряєш — можна дати почитати...

— Як ви мені?

Ізабела кивнула.

— То ви хотіли б, щоб я почала вести свій щоденник?

— Так... — тихо видавила дівчина у відповідь й нарешті поглянула на співрозмовницю.

— Зрозуміла, — тільки й відповіла Віолета, встала з ліжка й попростувала до письмового столу.

— Ні-ні-ні! — вигнула Ізабела Віолеті, що вже сідала коло друкарської машинки. Знов зістрибнула на холодну підлогу і, змахнувши свої записи до купи, підсунула дівчині письмове приладдя. — Правило щоденника номер один: ніяких друкарських машинок! Писати можна тільки від руки!

Побачивши уважний погляд Віолети Ізабела стрепенулась. Які до біса правила, що вона верзе?..

— Міс. Є якісь ще правила? — серйозно уточнила дівчина, а Ізабела ніяково поплескала себе по щоках, щоб зібратися з думками.

— Обов'язково напиши дату. І не пиши, як в листі, відправника й отримувача.

Віолета кивнула і, набравши пір'яною ручкою трохи чорнил, обережно вивела зверху папірця дату.

— У тебе такий гарний почерк... — вирвалось в Ізабелли, що заглядала їй через плече, та дівчина одразу ж закрила рот руками та, бовкнувши щось на кшталт «вибач», залізла з головою під ковдру. — Я не підглядаю! Пиши що хочеш, не зважай на мене. Погасиш світло, коли закінчиш, добре?

Віолета не відповіла, лише зосереджено дивилась на майже порожній аркуш. Навіть не почула, як, зовсім скоро, Ізабела заснула. Вона сиділа над папером довго, майже до світанку, так і не написавши ані рядочку.

***

Прокинувшись зранку, Ізабела висунула голову з-під ковдри й, ледь продерши очі, роззирнулась в пошуках Віолети. Та, склавши руки під головою, розмірено дихала, дрімаючи.

Ізабела обережно піднялась, аби не розбудити її, й подивилась в напівпорожній листок.

XX.XX.ХХХХ

Міс Ізабела пояснила мені, як вести щоденник. Здається, вона хотіла б почитати мій. Сподіваюся, я зможу її цим порадувати.