***
Це була глуха ніч. Темрява оточувала їх з усіх боків.
— Тож… Там нікого нема?
Прошепочене питання наче прокотилося тихою кімнатою. Єдиним іншим звуком було утворене вітерцем шурхотіння штор. Дівчина сиділа на підвіконні, поки яскраве сяйво місячного світла обливало її маленьку фігуру.
— Давай наступним спробуємо західний кордон.
Її краса була майже надприродньою. Такою, що можна було подумати, її особисто створив якийсь бог. Навіть у темряві м'які хвилі довгого волосся блищали, ніби сплетені зі світла, зібраного з нічних зірок та світанку.
Один погляд в ці очі, що блищали, як кривавий гранат, міг потрясти споглядача електричним поколюванням від неминучого тяжіння. Її ніжна шкіра також блискотіла, наче білий нефрит, відбиваючи місячне світло. Іншими словами, вона володіла чаруючою та шляхетною красою, що захоплювала всіх, хто її бачив.
— Якщо зустрінеш тих, хто його шукатиме, обери з них найсильнішого та найзавзятішого.
Отримавши новий наказ від Роксани, її вірний темно-бордовий підлеглий метелик запурхкав своїми малесенькими крилами, ніби відповідаючи. Потім так само швидко він вилетів з вікна.
Роксана дивилася на створіння, поки воно не зникло в темряві. І східний, і південний кордони не принесли жодних результатів. Вона щиро сподівалася, що Кассіса Педеліана шукали на західному кордоні. Буде жахливо, якщо їх пошуки затрималися, оскільки це підірве її план безпечно визволити його.
Роксана тяжко зітхнула, думаючи про полоненого у підземеллі. Через хвилювання її краса здавалася меланхолійною. Проте шестерні у її голові продовжували крутитися. Раніше цієї ночі вона почула, як її напівкровна сестра, Шарлотта, бігла вниз сходами.
Шарлотта лаяла охоронця підземелля, наполягаючи впустити її всередину, аби вона подивилася на «нову іграшку». Проте охоронець незрушно стояв та не впускав її. Однак, сумнівно було, скільки він зможе протриматися проти такої агресії.
— Що ж мені робити?
Роксана продовжувала роздумувати, опустивши погляд. З того часу, як Кассіс прийняв ліки, не змушуючи її вирубати його, він, вірогідно, не підозрював її так сильно, як це було на початку. Вона, звісно, бажала, аби він більше довіряв їй, але він хоча б усвідомлював, що вона не збиралася нашкодити йому їжею. Чи, можливо, хлопець з'їв пігулку, зрозумівши, що його можуть просто вирубити та запхати ліки до рота.
Тук, тук.
Роксана легко перестукувала пальцями по підвіконню. Нещодавнє щомісячне оцінювання сталося якраз перед появою Кассіса, а це означало, що урочистий бенкет був не за горами. Знов-таки Роксана відвідуватиме його, як вічне «друге місце». Звісно, її батько, Ланте Аґріче, теж буде там. Вона подумала, що це, напевно, буде найкращий час, аби вирішити з ним це питання.
Як когось захистити
— Пхе.
Я не могла стримати нудоту, коли гостра жовч піднялася по моєму горлу. Викашлявши її собі у долоні, я помітила краплі крові. Це був побічний ефект отрути, яку я приймала. Це було незручно, але воно хоча б сталося до того, як я почала готуватися до бенкету. Якби я вже була вдягнена, мені б довелося знову перевдягатися.
Я беземоційно витріщалася на плями крові на своїх долонях та одязі, а потім підвела очі. Дівчина, що дивилася на мене в дзеркалі, була повністю незворушною. Вона щойно викашляла кров, ніби це було звичайно для неї. З кров'ю біля рота я виглядала ще бліднішою, ніж зазвичай.
Я простягнула руку, беручи у Емілі хустку, з якою та стояла, і витерла кров зі своїх губ. Оскільки я не вперше страждала від цього побічного ефекту, ні я, ні Емілі не хвилювалися через це.
Стук-стук.
— Ксано? — покликав мене голос з іншої сторони дверей. Це була мати.
За моїм сигналом Емілі відчинила двері. Прекрасна жінка, на яку я так сильно була схожа, стояла на порозі. Сьєрра Колоніс була жінкою, чия сяюча краса, здавалося, огинала сам хід часу. Ніхто б не повірив, що вона була матір'ю шістнадцятирічної дівчини. А якщо враховувати бідного Ахілля, вона насправді була матір'ю двадцятирічного, що могло спантеличити людей ще більше.
— Давно не бачилися, Ксано, люба.
— Так, мамо, давно.
Ми майже не бачили одна одну останні кілька років, оскільки проживали в різних будівлях маєтку. Вона раптом наблизилася з широкими очима, зупиняючись прямо переді мною.
— Чому тут… кров? Ти поранилася?
Я витерла кров з обличчя, однак її залишки залишилися у мене на одязі.
— Ох, це нічого. До речі, що привело Вас сюди?
Я мала змінити тему, не плутаючись у поясненнях. Крім того, я не відчувала потреби розкривати їй, що ставалося. Побачивши, що я уникала питання, вона не намагалась вивідати більше.
— Оскільки сьогодні урочистий бенкет, я прийшла запевнитись, що ти не сильно хвилюєшся.
— Мамо, я не вперше йду, Ви знаєте. Чому б я раптом хвилювалася зараз?
Вона лише стояла, не в змозі сформувати відповідь. Можливо, вона переживала, що я скажу чи зроблю на бенкеті щось, що розлютить мого батька. Я відчувала, що вже була достатньо дорослою, аби займатися своїми справами, але, можливо, моя мати так не думала. Я не впевнена, коли це почалося, проте ми вже доволі давно почали віддалятися. Все ж кожного разу, коли вона дивилася на мене цим благаючим поглядом, я відчувала, що зроблю заради неї що завгодно.
— Я в порядку, мамо. Вам нема про що хвилюватися, — сказала вже солодшим тоном я.
Вона, певно, розпізнала, як насправді спокійно я почувалася, оскільки її напруга зменшилася. Тоді вона тихо промовила:
— Правильно. Ти виросла у гідну Аґріче.
Я не була впевнена, яке саме обличчя зробила, почувши її похвалу, але зустрівшись з нею поглядом, мамина делікатна постать затремтіла. У мить я усвідомила: вона знала, що мій спокійний стан був награний. Перш ніж мати змогла стурбуватися ще більше, я з посмішкою продовжила:
— Так, мамо. Я стала гідною Аґріче, як Ви й сподівалися.
Краса настільки крихка, що вона була водночас болісною і чарівною. Моя мати була жінкою, що не могла робити нічого, окрім як плакати, поки не засне, з того дня як вбили її сина. А якщо така сама доля наздожене й мене сьогодні, вона, вірогідно, у страху зіжметься, дивлячись, як холоне моє тіло.
Повертаючись до дзеркала, я тепло спитала:
— Залишитесь ненадовго? Мені, правда, час готуватися до урочистого бенкету, тож, боюся, ми не зможемо провести разом багато часу.
— Ні, ні, я тобі тільки заважатиму.
Вона, напевно, зрозуміла, що подальшої розмови не відбудеться.
— Добре тоді. Бережіть себе.
Я навіть не намагалася вмовити її. Мати на мить завагалася, стоячи на порозі, і нарешті полишила мою кімнату. Щойно вона пішла, Емілі допомогла мені вдягтися.
Моє вбрання не було схоже на щось, що носили б на звичайну сімейну вечерю. Воно більше підходило солдату, готовому до війни, на якій не доведеться використовувати зброю. Дзеркало відображало молоду дівчину, що вишукано перед ним позувала. Я натягнула на своє кам'яне обличчя посмішку та відчула, як назовні випромінювалася приголомшлива краса.
— Леді Роксано, вже час.
Я нарешті вийшла з кімнати, направляючись до урочистого бенкету. Коридором панувала тиша. Коротко глянувши у напрямку, в якому пішла матір, я пішла в інший. Я не звинувачувала її у тому, що вона не змогла захистити Ахілля чи мене. Та не ненавиділа її. Проте я також вже не могла шукати її заспокійливих обіймів. От і все.
