***
Після повернення до своєї кімнати я не почувалася дуже добре. Але як могло бути по-іншому, коли я отримала пряме підтвердження, що нашим новим в'язнем справді був Кассіс Педеліан? Чорт його забирай! Як можна вибратися з такої небезпечної ситуації? І чому, о, чому, я народилася у настільки приречено злій родині?!
Аби зрозуміти, чому я була так зацікавлена у добробуті цього хлопця, я, певно, мала більше пояснити про роман, у якому знаходжуся. Це книга, що розповідає про долю Аґріче та мене. До моєї раптової смерті у автокатастрофі я читала любовний роман. Ще до того, як стала зайнята дипломом. Одна з моїх одногрупниць порекомендувала цю книгу, кажучи, що роман був популярний. Хоч я не була великою фанаткою романтичного фікшену, я повірила своїй подрузі та мала достатньо вільного часу, чого було достатньо, аби вирішити його прочитати.
Книга називалась "Диявольська Квітка". Як і натякала назва, це був готичний роман. Чесно, чим більше я його читала, тим більше хотіла кинути у найближчу стіну.
Головна історія розгортається довкола дівчини Сільвії, що потрапляє у бурю запальних інтрижок з її викрадачами. Я б сказала, історію можна було описати як порнографічне фентезі зі зворотним гаремом. Лор історії теж був доволі унікальним. Там існувало п'ять родинних кланів, що контролювали цей світ та представлялися п'ятьома кольорами: Синім, Білим, Червоним, Золотим та Чорним. Сільвія належала до Синього клану, відомого як "Педеліани".
Історія починається з Сільвії ще в її юних роках. Вона прекрасна, чарівна дівчина з неймовірною гривою срібного волосся, що під певним світлом трохи відблискувало синім. У неї також були золоті очі. Зростаючи у благополучній та злагодженій сім'ї, вона була оточена любовʼю і їй нічого не бракувало. У неї також є старший брат, з яким вона, як відомо, чудово ладнала.
Поки стосунки між братами і сестрами у реальному світі майже завжди були натягнуті, в таких історіях вони завжди зображувалися в іншому світлі. Якщо трохи перебільшити, можна сказати, що їх любов та турбота одне до одного були настільки великими, що, якби одному з них потребувалося, інший би з радістю віддав кінцівку. Навіть зараз пам'ятаю, коли вперше читала і подумала, всміхаючись: це можливе лише у фікшені.
Все ж таки справжня трагедія починається, коли брат героїні раптово зникає. Тоді їй було п'ятнадцять, а йому — сімнадцять. І так, братом героїні, що зникає у цій історії, є той самий Кассіс Педеліан, що тепер був у пастці підземелля моєї сім'ї. Також відомий як "Спадкоємець Синіх", Кассіс, як обраний нащадок, взяв на себе обов'язок нагляду за сімейним бізнесом.
Одного дня він помічає щось підозріле на кордоні територій своєї сім'ї та рушає, щоб перевірити ситуацію. Але незабаром приходить звістка про його зникнення. Зайве говорити, що героїня та її сім'я відчайдушно намагаються його знайти. У них були свої підозри, згідно з якими можна здогадатися, що зникнення Кассіса було справою Чорного клану Аґріче, давніх ворогів Педеліанів. З таким жахаючим іменем, не диво, що всі Аґріче без виключень були лихими. Навіть я мала визнати, назва ідеально підходила цій ідеально лиходійській сім'ї.
З Педеліанами, відомими як "захисники справедливості", на одному боці і з нескінченно злими Аґріче на іншому, не було жодного шансу, що дві сім'ї хоч колись уживуться. Гіршим ситуацію робило те, що голови обидвох кланів нещодавно втрапили у величезну сутичку.
Склавши два і два, родина Сільвії запевняється, що зникнення Кассіса — брудна робота їх заклятого ворога. Саме так і було. Однак в них не було жодних доказів. Оскільки кожен клан був майже рівним по силі, Педеліани не могли ризикувати через якусь підозру, якою би вона не була, але й не могли сидіти склавши руки. В якусь мить вони вирішують відправити до території Аґріче шпигунів, проте один за одним вони повертаються додому трупами.
Так продовжується три роки. За цей час Сільвія ніколи не втрачає надії знайти свого брата. Після того, як їй виповнюється вісімнадцять, вона вирішує рушити на пошуки брата сама. На жаль, ця історія була порнографічного характеру. І, повірте мені, не просто так…
Поки Сільвія подорожує через землі Білих, Червоних та Золотих, аби зібрати інформацію про місцезнаходження її брата, вона зустрічає ексцентричних голів цих кланів. Я не знала, що про них думали інші читачі, але для мене вони всі були повністю божевільними. По вуха закохавшись у головну героїню історії, всі вони вирішують, що найромантичнішим залицянням до неї буде викрадення та заключення за ґратами. Я пам'ятала, що поки читала книгу, думала, що вони були лише групкою лузерів.
Навіть на території Чорних був ще один закоханий бовдур, що теж врешті-решт викрадає Сільвію. Певною мірою, це викрадення дозволяє їй проникнути у лігво ворога, щось, що їй не вдавалося зробити раніше. Нарешті всередині, вона дізнається, що її брата Кассіса вже безжалісно вбили Аґріче.
Після цього вона вирішує заручитися допомогою її залицяльників з Білого, Червоного та Золотого кланів, аби знищити Аґріче. Як тільки Аґріче знищують, Сільвія та її залицяльники створюють зворотній гарем та живуть довго й щасливо… Але історія не закінчується на цьому! Якби закінчувалася, то не виправдала б свого звання "готичного роману". По суті, вона закінчується тим, що чоловіки вирішують заключити Сільвію у пташиній клітці та користуватися нею, як іграшкою. Ось чому книга називалась "Диявольська Квітка".
Що за дурня… До Сільвії поставилися так несправедливо, а весь клан Аґріче повністю знищили, оскільки Педеліани були настільки оволоділі своїм гнівом. що переслідували кожного члена нашої сім'ї. Інші голови кланів, що закохалися у Сільвію, також роблять все, аби допомогти зруйнувати Аґріче.
І так, до слова, Роксана, у яку я переродилася, була лише другорядною персонажкою, яка прислуговувала всім примхам клану Аґріче. "Роблячи що?" спитаєте ви. Якби я мала описати це, то її роль була нудною та передбачуваною.
Слідуючи наказам батька, Роксана намагається звабити коханців Сільвії, але зазнає невдачі. Тоді, у день масового вбивства, вона помирає, як всі інші.
— Чорт його двічі побирай! У мене справді нема можливості натиснути кнопку реінкарнації ще раз?
Я вже вкотре оплакувала своє невезіння. І так, я знала, що доля, яка перепадає моїй персонажці, була звичною для злодіїв з лихих сімей, але навіть так дуже несправедливо відчувалося те, як я мала вмерти лише через переродження в Аґріче! Це ніщо інше, як вина за асоціацією.
Не зрозумійте мене неправильно. Відверто кажучи, клан, настільки злий як Аґріче, мав бути знищений. З того, що я споглядала, поки була тут, абсолютно кожен Аґріче був хоч трохи не в собі. У цьому домі ти або адаптуєшся… або тебе позбуваються. Вони просто викинуть тебе одного дня, бо ти "несправний товар", як вони це зробили з моїм братом Ахіллем.
Навіть зараз я все ще пам'ятаю той день, коли він помер, наче це було вчора. І, щиро кажучи, я часто роздумую над тим, аби втекти з цього пекла, проте така висхідна зірка, як я, не могла бути впевнена, що зможе повністю уникнути інших пильних та жахаючих персонажів, які складали клан Аґріче.
Стук-стук.
Хтось був коло моїх дверей.
— Леді Роксано, це я, Емілі.
— Заходь.
Жінка зі скам'янілим обличчям увійшла всередину. Як моя прислуга, вона кожен день заходила до моєї кімнати у той самий час. В руках вона тримала тацю, на якій були склянка води та двічі складений білий лист паперу.
— Доповідай.
— Оскільки Ваш рівень витримки Нетарію вже на 5.0, Ваша доза була збільшена на 0.2 перона. Це означає, що Ви перевищили летальну дозу у 4.7 перон та маєте очікувати такі побічні ефекти, як: біль у животі, тимчасовий параліч, кашляння кров'ю тощо.
Я не була рада це чути, але все одно насипала білий порошок з листа у склянку.
Інші могли бути шоковані, побачивши таке, але для нас, Аґріче, це не було чимось особливим. Ще з дитинства всі члени сім'ї споживали малі порції різноманітних отрут, аби розвити нашу витримку до них. Оскільки їх кількість була розрахована згідно особистих фізичних даних кожної людини, справжньої загрози життю ніколи не існувало. Ось чому "летальна" доза насправді не вбила би мене. Вже закінчивши своє тренування, я продовжувала споживати збільшені кількості через особисті причини.
— Чим зараз зайнятий Джеремі? — спокійно спитала її я.
— Він у своїй кімнаті, міледі, — відповіла Емілі, готуючись покинути мою кімнату з вже порожньою склянкою та тацею.
Джеремі — мій напівкровний брат, що наполягав на тому, аби погратися з новою "іграшкою" разом із Шарлоттою. Я спостерігала за його рухами останні кілька днів, але я знала, що доволі скоро він почне мене шука—
— Ксано!
Про вовка промовка… Голосний вигук продзвенів коридором, коли Емілі відкрила двері. Відштовхуючи її, непроханий гість, Джеремі, зайшов до моєї кімнати. З його чорним волоссям та блакитними очима, сумнівів не було що він був дуже гарним хлопчиком. І саме цей хлопчик, Джеремі Аґріче, другорядний персонаж-лиходій, що викрадає героїню, пізніше призведе до занепаду нашої сім'ї.
