***
Наступного дня я знову відвідала підземелля.
Я часто чула, що перша спроба завжди найважча, і після неї все стає набагато легше. Оскільки увійти до підземелля мені було доволі легко з самого початку, це могло лише означати, що вдруге подібне буде легкою прогулянкою.
Я навіть не намагалася задобрити охоронця. Як тільки він побачив, що я йду, то негайно відімкнув замок. Перш ніж зайти всередину, я запитала:
— Чи хтось вчора завітав до підземелля після мене? Можливо Джеремі, чи Шарлотта, чи хтось інший?
— Ні, міледі. Майстер заборонив вхід усім.
— Зрозуміло… І ти все одно впустив мене.
Моє невимушене зауваження на мить спантеличило його. Я глянула на нього ще раз, а потім одарувала знаючою усмішкою.
— Тож ти зробив для мене виключення, чи не так?
Я повірила його словам про те, що більше ніхто зі вчорашнього дня не спускався до підземелля.
— Як тебе звуть?
— Угх…
— Твоє ім'я. Яке воно?
Я не показувала комусь очевидно старшому за мене жодної поваги, але замість того, аби роздратуватися чи навіть розізлитися, він лише почервонів, як дурень.
— Й… Йоан, міледі.
— Зрозуміло. Тоді, дякую тобі за допомогу, Йоане. Не хотілося, аби ти потрапив у халепу через мене, тож я лише загляну на хвилинку, перевірю, як він, як зробила це вчора.
— Ох, жодних проблем, міледі!
Достатньо було назвати його по імені — і він був готовий їсти з моїх рук. Він виглядав настільки схвильованим, що навіть почав белькотіти.
— Я, до речі, чув так багато про Вас, леді Роксано, тож зустрітися з Вами отак для мене ВЕЛИКА честь! Я просто у захваті, що можу хоч якось Вам допомогти, неважливо як. І…
Ігноруючи балаканину, я увійшла до підземелля після того, як подарувала йому одну останню усмішку. Всередині все ще було моторошно, а повітря було огидно несвіжим, як завжди… Це точно було місце, якого хотілося уникати, якщо це було можливо. Проте який вибір я мала, якщо Кассіса Педеліана тримали у полоні?
Скрииииип.
Коли я потягнула залізні двері, вони знов заскрипіли в агонїі. Певно, їх не змащували років сто. Чи у всіх в'язницях так само? Я знаю, що в старих фільмах-горорах та страшилках такий звук позначав, що станеться щось жахливе. Чи це все просто через вогкість?
Щойно я позбулася цих нав'язливих думок, то підняла погляд та побачила хлопця, що витріщався прямо на мене. Його золоті очі, інтенсивні, наче палюче сонце, здавалося, просвердлювали мене.
— О, тож сьогодні ти не спиш.
Можливо тому що я була зосереджена на його стані вчора, мене дуже здивувало зустріти його таким бадьорим. Але після мого зауваження його мовчазний, але напружений, погляд швидко змінився на гримасу.
— Ти… — почав він з погрозою в голосі, ніби здогадавшись, що саме я навідалась до нього вчора. Проте, оскільки він практично був непритомний, я все ще сумнівалася, чи справді він бачив мене тоді. Коли я зайшла до камери, він у застереженні загарчав.
— Що саме ти дала мені вчора?!
Хоча його голос все ще був виснажений і хрипкий, його крижаний погляд натякав, що він був готовий вбити мене, якщо отримає такий шанс. Він був доволі зухвалим, як на того, хто все ще був зв'язаний по руках та ногах. Все ж я не бачила нічого поганого в тому, аби він знав, що я була тією самою людиною.
— Я сказала тобі, що це антидот. Я дала його тобі, аби подолати паралізуючий токсин у твоєму організмі, — потім я спокійно додала: — Ефекти тривали би не менше п'яти днів і були б дуже болючими.
Швидко оглянувши його, я могла бачити, що він не отримав нових пошкоджень з мого останнього візиту. Чи хоча б видимих. Я не намагалася позбутись його поранень від батога, побоюючись, що інші помітять.
— Очікуєш, я тобі повірю? — спитав він.
Тож у відповідь я спитала:
— Ти почуваєшся краще, ніж вчора, чи ні? От глянь, як чудово ти сьогодні розмовляєш.
Це змусило його раптом зупинитися. Зрозуміло, що він все ще підозрював мене і очевидно бажав знати більше, але був обачним.
— Припустимо, що це був антидот… тоді що саме ти плануєш?
— Нічого.
У його очах проблиснула невпевненість, але лише на мить. Незабаром він знов вдивлявся в мене своїм прохолодним поглядом.
— Тоді скажи мені, хто ти, трясця, така.
Його низький, хрипкий голос, здавалося, прокрадався підлогою до мене. Я відчувала, що, перш ніж представлятися самій, він мав представитися першим, тож сказала:
— Кассіс Педеліан.
Хлопець здригнувся від звуку свого імені.
— Це твоє ім'я?
Питала, прекрасно знаючи його особистість, але, щиро, я була би в повному захваті, якби була неправа. Звісно, це було не так, і його відповідь це швидко підтвердила.
— В які ігри ти граєш?! Ви затягнули мене в це місце, чудово знаючи, хто я!
Чорт його забирай! Після цього сумнівів залишатися не могло. Я була серйозна, коли казала, що сильно хотіла бути неправою, ДУЖЕ сильно.
— Тепер твоя черга казати, хто ти. Хоча я припускаю, ти одна з мерзенних підлеглих Аґріче.
Тож він вже знав, що на території Аґріче. Проте це було не так шокуюче, оскільки мій батько не дуже приховувався, коли мова заходила про його кримінальні організації. По суті, він був такою людиною, що швидше приріже когось своїм мечем, сміючись їм прямо в обличчя.
Я продовжувала дивитись на хлопця в сум'ятті, потім зітхнула.
— Дивись, я маю тебе дещо запитати.
— Ні, я спитав, хто ти така. Відповідай мені першою.
Ігноруючи його вимогу, я змінила тему на ту, що непокоїла мене весь цей час.
— Скажи мені правду: ти не бачиш нічого зараз, так?
Відповіді не було. Лише тиша заповнювала підземелля. Кассіс Педеліан завмер, але я знала відповідь, оскільки його погляд ні на мить не відійшов від мене.
— Тож я маю рацію. Ти втратив свій зір.
Поки я наближалася до нього, то помітила його очі, що трималися на моєму обличчі. Власне, він слідував за моїми рухами доволі природно з тієї миті, як я зайшла до його камери. Саме тому я й не була так впевнена.
— Скільки пальців я показую?
Я помахала пальцями перед ним.
— Забери їх від мого обличчя! — він, видно, був не в дусі для жартів.
Все ж після цього я запевнилася. Його роздратування це підтверджувало.
— Не диво що ти не зреагував на мене так, як я очікувала, — сказала я.
Я була впевнена, що якби він міг мене бачити, то його зіниці би вже розширилися. Чи хоча б мали розширитися, коли він вперше поглянув на мене.
За весь час, що я прожила у цьому світі, ніхто не міг приховати свого первинного шоку, коли вперше зустрічав мою красу. Звісно, він також остерігався та злився на будь-кого, хто знаходився на території його ворога, але це було іншою проблемою. Я впевнена, що з моїх слів це звучить, наче я страждаю від самолюбства. І хоча це може бути, але я лише робила логічне спостереження.
Я помітила, що мої слова не мали жодного сенсу для Кассіса. Зважаючи на його стан, це було закономірно. Для мене той факт, що він запитав, чи була я однією з підлеглих мого батька, був ще більшим доказом, що його зору був капут. Він дивився в мій бік ще учора, проходячи повз мене та моїх брата й сестру.
У будь-якому разі, я швидко припустила, що його не тільки паралізували, а й осліпили під час викрадення. І кайдани на його зап'ястях та щиколотках звичайними не були. Вони зберігалися для використання проти справжніх чудовиськ. У зачаровані кайдани були вплетені сухожилля монстрів, тож вони були сильнішими за звичайні, а це означало, що цього хлопця було доволі важко спіймати. Цей проникливий погляд жахливо налякав мене вчора, проте було зрозуміло, що він лише вгадував.
Я оглянула його з голови до п'ят не тому, що мала якийсь хитрий план, а щоб зрозуміти, що саме з ним зробили. І одразу побачила. Я швидко розірвала перед його сорочки, але, коли моя долоня торкнулася його грудей, Кассіс, насупившись, відсахнувся.
— Це не отрута таке з тобою зробила, а зачарування, тож воно не триватиме довго.
Маленька спіраль, закарбована на його талії, підтверджувала, що Кассіса навмисно осліпили. Але попри це він все одно майже надурив мене. Не було жодних сумнівів, що він був хитрим… Коли я насупилась, дивлячись на його обличчя, він знову зустрівся зі мною поглядом. Зблизу я відчувала силу його присутності, що була не такою явною вчора.
Коли він був непритомний, я сприйняла його за тендітного та невинного молодого чоловіка, але, побачивши цей його зверхній погляд, я безумовно могла відчути вагу його харизми. Це була аура, що йшла за межі когось у сімнадцять. Спокій, який він зберігав у такій небезпечній ситуації, був доказом сам по собі.
— Думаю, що поки що залишу твої очі так.
Навіть тоді він все одно не показував і натяку на страх чи тривогу. Власне, його прохолодний погляд залишався таким напруженим, що я майже відчула озноб.
— Твій зір має повернутись за кілька днів. До того ж, скасувальне заклинання доволі каверзне, тож робити це зараз буде небажано.
Він слухав мене, не промовляючи ні слова, ніби вся його концентрація була на тому, аби зрозуміти мої справжні наміри. Оскільки я могла відчути його спробу прочитати мене, я продовжила:
— Ти, вірогідно, мені не повіриш, — пробурмотіла я. — Але я справді не бажаю твоєї смерті.
— Що?
Він ніби по-справжньому був здивований, бо я помітила, як раптом вираз його обличчя повністю змінився. Проте я мала йти, тож сказала:
— Я незабаром навідаю тебе знов.
— Зачекай! Стрива—! — закричав він, намагаючись затримати мене, але я вже виходила за двері.
