***
— Не проти, якщо я позичу цей ключ ненадовго?
Нині я прокралася у підземелля. Спустившись по сходах, я стояла перед головним входом, де слід прохолодного, вологого повітря виринав з-під дверей.
— На жаль, я не можу цього зробити, міледі. Майстер чітко наказав нікого не впускати, — сказав охоронець підземелля.
— Тож що, ти мені забороняєш? Справді? — відповіла я. Охоронець здригнувся від жалючого звуку мого голосу. Я вишкірилася на нього, схиливши голову, таким чином провокуючи його заперечити мені, якщо наважиться.
З мого першого запрошення на урочистий бенкет у віці дванадцяти років аж до, тепер, шістнадцяти я була постійною учасницею заповітної події. Іншими словами, я була висхідною зіркою клану Аґріче. Не зрозумійте мене неправильно, я не дуже пишаюся цим досягненням, це просто якось сталося. Хоча в мене не було якихось кримінальних амбіцій, я мала зробити все у своїх силах, аби не померти.
— Але… — пробурмотів охоронець. Він наче був готовий здатися після ще одного поштовху. Єдиним питанням було лише, чи маю я погрозити йому, чи задобрити…
Після коротких роздумів я вирішила винагородити його своїми жіночими хитрощами. Проте, наче зачакловане, його обличчя почало червоніти. Що за? Я навіть не почала зваблювати його. Цей хлопець закохувався у мене ЗАНАДТО швидко. Ще один нещасний охоронець підземелля, ставши жертвою моїх чар, стояв переді мною. Він, найвірогідніше, був найнижчим з нижчих рангів, не кажучи вже про його вік. На вигляд йому ледве-ледве виповнилося двадцять. Оскільки я майже не вшановувала підземелля своїми візитами, у нього не було шансів розвити хоч якийсь імунітет до мого шарму, що було ідеальним для мене.
Поки охоронець продовжував вагатися, я схопила ключі з його долоні.
— Я лише швидко гляну. Не залишу жодного сліду того, що була тут, тож тобі не треба буде доповідати про цей візит моєму батьку. Зрозуміло?
Все, що потребувалося, аби виконати роботу, це впевнений, присипаний посмішкою, шепіт.
Поки він клявся, що не посміє розкрити наш новий секрет, то відчинив двері, покваплюючи мене всередину. Хмпф. Ще один бовдур, що, вірогідно, скоро втратить свою роботу.
Я була безжальною у своєму судженні, коли ступила у підземелля. Всередині, вогке повітря ніби хотіло заповзти мені під шкіру. Гниле, таке, що нагадувало пекло. Оскільки підземелля використовувались для утримання — та тортур — полонених, тож запах не був для мене великою дивиною.
З похмурою впевненістю я продовжувала рухатися коридором. Через залізні ґрати камери я помітила людину, яку прийшла навідати. Стискаючи зв'язку ключів, яку забрала у охоронця, я відчинила двері.
Скрииииип.
Іржаві петлі ніби верещали від болю.
Викрадений підліток все ще був прив'язаний з голови до п'ят та сидів, притулившись до найдальшої стіни. З головою, похиленою до землі, першим, що я побачила, був дивний, синюватий відтінок на його срібному волоссі. Переповнений ненавистю погляд золотих очей, що так лякав мене раніше, тепер був схований за його повіками.
Не було схоже, що він оговтається у найближчому майбутньому. Спираючись на двері, я обережно покликала:
— Гей…
Хоча в моїй голові це звучало на кшталт: "Йоу! Старший бро героїні, будь ласка, розплющ очі!"
— Кассіс Педеліан.
Навіть коли я промовила його ім'я, він не поворухнувся. Я наблизилася до нього ще на кілька сантиметрів, віддалившись від дверного отвору. Він був у гіршому стані, ніж здавалося здалеку. Зачаровані наручники врізалися у його зап'ястя та щиколотки, але, окрім них, були й нові поранення, яких я не помітила, коли вперше зустріла його наверху.
Хоча батько сказав лише утримувати його за ґратами, поки той не скориться, вони точно вирішили ще й бити хлопця батогом. На щастя, у ранах не було уламків скла, це означало, що вони використовували звичайні хлисти. Оскільки він все ще був відносно цілим, визначити його справжній стан було майже неможливо.
На відміну від цього щасливчика, більшість бідолах, яких Ланте Аґріче відправляв сюди, страждали від значно гіршої долі. Не те щоб цей був у хоч якійсь "хорошій формі", але, згідно з типових стандартів підземелля Аґріче, з ним ще не все було так жахливо.
Це, зрештою, означало, що я могла трохи розслабитися. Однак, якщо ця дитина помре, я прекрасно знала, що на мене, як члена цього паршивого дому, незадовго чекатиме та ж доля. Я дістала ліки, що сховала у себе в грудях, а потім підняла його голову.
Клінк.
Боже, яким же привабливим він був чортякою. У нього було елегантне обличчя аристократа. Через свіжі шрами на його блідому обличчі він майже виглядав фанатом мазохізму. Це було обличчя, що наче благало, аби його мучили.
Коли він витріщався на нас раніше, здавалося, що він був переповнений гордовитим духом. Але тепер, мирно лежачи з заплющеними очима, він виглядав невинним, навіть тендітним. З його вигляду хтось міг би подумати, що він був на кілька років старший за мене, але я була впевнена, що хлопцю було сімнадцять.
— Це буде нелегко.
Якби я зустріла його десь у іншому місці, я би лише помилувалася гарною зовнішністю та пішла далі. Проте ця справа була більш заплутаною тепер, коли він був замкнений на нашій території.
Це було здебільшого через те, що він був ідеальним типажом Шарлотти. Вона була однією з моїх напівкровних сестер, наймолодшою, що раніше попросила погратися з нашим новим полоненим. Незважаючи на те, що Шарлотта була на три роки мене молодшою та жахливо діставучою, вона також була беззаперечно крутою, коли мова йшла про перспективних злочинців. Хоча відносно юна, в неї були садистські нахили, які вона зазвичай здійснювала на "іграшках", приведених батьком додому.
Я мала примружитись, аби оглянути обличчя хлопця краще. Тоді я схопила його за підборіддя та потягнула щелепу, розкриваючи рота.
— Уґх…
Перш за все, я мала дати йому ліки. Я, напевно, випадково зачепила його закривавлену губу, оскільки він раптом здригнувся. Не бажаючи, аби він прокинувся, я на мить завмерла, але насправді не варто було хвилюватися, оскільки він залишався непритомним. Хороший хлопчик. Зараз ти можеш витримати трохи болю. Ми, діти Аґріче, самі дуже часто закінчували з закривавленими губами під час щомісячного оцінювання.
З не дуже обережним доторком, я запхала пігулку у його горлянку. Певною чином, його безтямність робила все набагато легшим. Якби він був притомний, то навряд чи прийняв ліки, які я йому пропонувала.
— Уґх…
Він негайно застогнав. Я справді гадала, чи цей лис прикидався непритомним весь цей час. Він виглядав так, наче справді міг прокинутися будь-якої миті. І незабаром він таки прокинувся. Його повіки затремтіли і невдовзі відкрилися, розкриваючи його золоті райдужки. Він озирався, ніби не в змозі сфокусуватися, потім повільно заплющив та знов розплющив свої очі.
Чорт побирай цього хлопця! Я сподівалася, що він залишиться непритомним ще трошки. Мить потому наші очі зустрілися.
— Ух… Привіт.
Невпевнена, що ще сказати, я лише бездумно привіталася з ним. Звісно, "привіт" було найвідстійнішим, що я могла сказати у цій ситуації, але хлопець, на щастя, ще приходив до тями. Ця затримка, однак, не була дуже довгою. Незабаром його погляд загострився у розумінні. Він, здавалося, усвідомив мою присутність, а також водночас помітив ліки у своєму роті.
— Щ-що за… Ммпф! — він почав варнякати, але його хрипкий протест раптом обірвався. Щоправда, це було тому, що я затулила його ріт долонею, аби заткнути. Насправді, це був рефлекс, але той, що заробив мені палаючу лють хлопця.
Він почав крутитися з боку в бік, намагаючись визволитися з моєї хватки, його кайдани голосно перестукувались, коли він рухався. Господи Боже, цей малий був такий бунтівний. Чесно, я навіть не думала, що в нього ще були сили. Все ж його потуги не мали на мені жодного ефекту, оскільки я знала, що ланцюги, які з'єднували зачаровані кайдани зі стіною, могли витримати більше.
— Мпф!
— Перестань намагатися її виплюнути. Це антидот, не отрута.
— Уп!
— Заспокойся. Навіть якби я мала намір тебе вбити, я б не обрала отруту!
Проте його шаленство продовжилося. Очевидно, він не був готовий до розмови. І, чесно, хто міг його судити? Його не тільки викрали та ув'язнили на ворожій території, він ще й прокинувся та помітив незнайомку, яка запихувала щось у його горлянку. Хоч я й розуміла його душевний стан, фактом залишалося те, що він заважав своєму ж одужанню. Я усвідомила, що мала утримувати його, поки ліки не розчиняться. Як же він дістав…
— Вибач, але з усім цим сіпанням ти не залишаєш мені вибору.
З моєю долонею все ще поверх його рота, я закинула його голову назад.
— Мпф, кха!
Мій раптовий маневр, здавалося, удався, та я зловила його зненацька, аби негайно запевнитися, що пігулка потрапила до його горла. Тепер єдиною можливою проблемою було те, що, якщо я приберу долоню, він може виблювати її назад. Тож, фактично, я не мала жодного вибору, окрім одного. Він мав знов заснути.
— Ак, кх! Що т—?!
— Повторюю… Мені справді шкода.
Тищ!
— Кґх!
З цим останнім вибаченням я вдарила його прямо в живіт. Я, напевно, потрапила у життєво важливу точку, оскільки він одразу зігнувся. Порівняно з початком нашої зустрічі, цього разу він справді був у нокауті.
Оце так! Цікаво, наскільки сильно я його вдарила. Трохи жалкуючи, я прибрала долоню від його вуст. Всі діти сім'ї Аґріче вчилися базовим бойовим навичкам, тож управитися з кимось близько мого віку було легко навіть мені. Звісно, це було набагато легше, якщо людина вже була зв'язана, як-от зараз. До того ж він був під впливом якоїсь отрути. Я вирубила його лише тому, що він чинив опір, але навіть так жалкувала, що, можливо, перестаралась. Однак не те, щоб я могла повернути назад час. Що є то є.
І тепер, коли хлопець знову мирно спав, я покинула підземелля, витираючи холодні краплини поту, що стікали з мого чола.
