Битва з колонією

Ох. Ну що ж...

 

Настав час показати моїй сестрі, дію "Морозного променя".

 

Бажано розібратися з цим швидше, адже що довше ми відтягуємо момент, то швидше темніє. На відміну від деревних черв'яків, ми з Азумі орієнтуємося за допомогою очей, буде погано битися з кимось у темряві.

 

~ Азумі, я почну, а ти добивай тих, хто буде вилазити з гнізда.

 

Кивнувши мені, сестра приготувала лук. Її погляд повністю зосередився на об'єкті попереду. Кожна з нас у цей момент була неймовірно серйозною.

 

Хм...

 

Там де зараз я стою, досить непогано. Прийнятна відстань від гнізда. Не надто близько до дерева, щоб перебувати в небезпечній зоні, і не надто далеко, для того щоб випадково не промахнутися.

 

Мм...?

 

Як я можу примудритися не влучити по нерухомій цілі, ви це хочете знати?

 

Насправді, я планую спрямувати промінь прямо в отвір, для того щоб ударити в саме серце колонії. Дірки в дереві, звісно, великі, але не настільки, щоб знехтувати своєю точністю на догоду ще більшій відстані.

 

Гаразд, гаразд...

 

Мабуть, я почну.

 

Виставивши руки, я стала збирати морозне повітря в одній точці. Я його стискала й ущільнювала для того, щоб максимально посилити. Насправді я можу закінчити з цим і швидше, проте міць і швидкість напряму залежить від цієї самої підготовки.

 

Головне не переборщити зі щільністю, а то мороз може просто вивільнитися з моїх рук і ненароком убити мене. Вважаю, якщо дивитися на це збоку, то цей ефект був би схожий на якийсь вибух. На щастя, я ще не стикалася з цією проблемою. Я завжди вистрілювала морозним повітрям, коли відчувала, що ось-ось і я втрачу над ним контроль.

 

Коли весь мороз досить стиснувся і був готовий вирватися будь-якої секунди, я вистрілила у напрямку до дерева.

 

Стався яскравий спалах, і морозне повітря, що за обрисами було схоже на блакитний промінь, кинулося до одного з отворів у стовбурі.

 

Я знову відчула це відчуття...

 

Коли неприборкана енергія убуває з мого тіла, прямо по руках і далі.

 

Кінчики моїх пальців почали поколювати, але це було більш ніж терпимо.

 

Навколо нас із сестрою почала різко опускатися температура. Стало дуже холодно, навіть незважаючи на те, що ми перебували на відкритому просторі. Це було якоюсь мірою добре...

 

Саме завдяки цьому відчуттю, я можу переконатися у смертоносності самого променя. Раз ми відчуваємо такий холод, то по інший бік, істоти зіткнулися з морозом у сто разів сильнішим.

 

Через світіння я не могла точно розгледіти свій результат. Зокрема, я не могла зрозуміти, якої шкоди я завдала колонії черв'яків. Проте я могла про це здогадуватися, дивлячись на колись висохле-біле дерево. Наразі весь стовбур вкрився блакитним інеєм. Напір мого променя був настільки потужним, що крижана пара виривалася навіть з інших отворів.

 

Мені здавалося, що ця атака пройшла успішніше, ніж я думала раніше. Здається, загинуло все сімейство без винятку. Тим більше, це сталося досить швидко, що змусило мене трохи загордитися своїм козирним заклинанням. Але раптом, немов спростовуючи мої слова, я почула, як Турі вистрілила з лука.

 

Потім ще...

 

І ще...

 

І ще...

 

Ох чорт!

 

Схоже все-таки залишилися черв'яки, що вижили. Наразі Азумі добиває їх із лука. Кількість пострілів мене лякає не тільки через те, що вижило десь півдесятка черв'яків, а й через те, що стріли Турі сильно обмежені.

 

Ще через два постріли я почула невтішну заяву...

 

~ Міко, у мене закінчилися стріли.

 

З досадою вимовила Азумі, змінюючи лук на короткий меч.

 

"Чорт!"

 

Подумала я про себе, і стала спрямовувати промінь по всій нижній частині стовбура. Цією дією я намагалася вбити черв'яків, що вилазили назовні.

 

~ Дуже добре Міко, продовжуй.

 

Заявила сестра, даючи зрозуміти те, що бачить усе набагато краще за мене. Не те що в нас різний зір, якщо ви не забули, через синє сяйво перед очима, мій огляд не такий гарний, як зазвичай. Але та годі...

 

Судячи з досить бадьорого коментаря Азумі, моє рішення прорідити променем нижню частину стовбура виявилося ефективним. Однак...

 

~ Мої руки...

 

Крізь зуби прошипіла я.

 

Так, їх почало зводити від болю. Нічого страшного, повірте. Це завжди трапляється, коли я балуюся "Морозним променем". Може це через незручне положення. Може через те, що я не зупиняюся і продовжую випускати з рук ману. Може через поколювання морозного повітря. Але факт є факт, мої руки зводить від болю.

 

Почувши дещо не особливо приємне, Турі занепокоїлася.

 

~ Міко, якщо болять, то припини.

 

Але я не хотіла зупинятися, поки не дізнаюся про обстановку.

 

~ Ти бачиш ще когось?

 

Пересилюючи дискомфорт, запитала я.

 

~ Ні. Нікого.

 

Коротко й чітко вимовила вона.

 

Ох...

 

Добре...

 

Припиняємо дію.

 

Поступово я почала зменшувати натиск, поки блакитне світіння, що вивільняло з моїх рук, і зовсім не припинилося. Ручки крапельку болять, але це точно не катастрофічно. Мм... Може це відчуття асоціюється в мене з добре виконаною роботою. Може тому я і не скаржуся.

 

*Кхм-Кхм*

 

Перед очима показалася картина у всій красі.

 

Дерево вже було блакитного кольору. З усіх отворів виходили клубки морозного повітря. Поруч із деревом і біля дірок валялися трупики тих самих опаришів, яких ми й хотіли позбутися для перестраховки.

 

Майже всі були фіолетово-хворобливого відтінку, що доводило те, що вони були вбиті від холоду. У деяких стирчали стріли, мабуть ті перші, що стали жертвами сестри. Загалом, хоч і картина не особливо приємна, але результат радував.

 

Мені зовсім нескладно повторитися.

 

Я думаю, ми зробили це не дарма. Був не нульовий шанс того, що ця колонія могла б вилізти саме завтра. Було б сумно, якби ми з сестрою натрапили б на них. Вони могли використати перевагу місцевості та кількості, оточивши нас за підсумком. Оскільки Турі ще перебуває не в найкращій своїй формі, нам би довелося її напружити, щоб вона вивела нас звідти. На думку спадає картина, де одна маленька дівчинка ельф тягне іншу, і водночас, ще й два переповнених рюкзаки з ще чотирма замороженими птахами. Для Азумі це було б дуже важко.

 

З іншого боку, в цей момент ми вирішили скористатися наданим шансом на першу атаку, і знищити всю колонію за раз. Вважаю, все вийшло чудово.

 

Ну ось, а ви боялися.

 

Напевно, ви навіть подумали, що ми з сестрою провалимось, я права?

 

Але не тут-то було.

 

Головне - це впевненість і...

 

....

 

*Тріск*

 

....

 

Раптово, земля під моїми ногами почала рухатися сама по собі.

 

~ Обережно!

 

За частку секунди, Турі схопила мене за шкірку і відкинула вбік. Я пролетіла досить далеко з умовою того, що на моїй спині був рюкзак і заморожений стерв'ятник. Тільки приземлившись на п'яту точку, я поступово почала розуміти, що відбувається.

 

Це...

 

Хробаки...

 

Кляті черв'яки атакували нас із-під землі!

 

Здається, що деякі змогли вижити, вчасно зарившись глибоко в землю. Цілком можливо, тіла деяких родичів служили в ролі м'ясного щита. Як я могла про це не подумати, чорт забирай?!

 

Адже Аріель теж використовувала Кіару як живий щит, і тим самим, змогла пережити аналогічну атаку Морозного променя!

 

Черв'яки, що вижили, скористалися тим самим!

 

Поки я ошелешено дивилася за тим, що відбувається, Турі в цей час, використовуючи свій новопридбаний короткий меч, боролася з раптовими супротивниками.

 

П'ять...

 

Десять...

 

Д-двадцять...?

 

Ні...

 

Понад тридцять черв'яків по висовувалися з ґрунту й атакували сестру. Навіть для неї, як для воїна другого ступеня, це було нелегко. З умовою того, що вона зараз повністю не відновлена. З умовою того, що на її спині є неприємний вантаж. Ситуація складалася в не найкращий бік проти неї.

 

~ Турі!

 

Крикнула на весь голос я, коли побачила, що один черв'як впився своїми голкоподібними зубами в плече моєї сестри. Бризнула червона кров. У цей же час, я виставила руку, щоб почати прицільну атаку крижаними стрілами. Але мені завадили.

 

*Тріск*

 

Я відчула, як під мною знову рухається земля.

 

На роздуми не було часу.

 

Я перекотилася вбік, уникаючи майже вдалої фатальної для мене атаки. Можна було б створити крижану колону, але я б просто не встигла її створити. Та й до того ж, нерівна поверхня, не найкраща опора для такої конструкції.

 

Повернувши голову, я побачила двометрового рядового хробака, чию колонію ми атакували. Не знаю, чи відчуває він за це злість, але гадаю, він і так би з'їв мене в будь-якому випадку.

 

Він був дуже близько.

 

Не гаючи часу, я виставила руку і випустила в нього невеликий залп крижаних стріл. Я атакувала швидше за нього, і через що, черв'ячок відчув весь смак "голкотерапії". Він був продірявлений крижаними стрілами, проте він чомусь не помер.

 

У голові виник спогад, де на уроках нам розповідали, що ці маг-звірі за своєю суттю не вмирають від звичайних фізичних атак. Вони можуть регенерувати навіть якщо їм розрубають тіло. Хоча, навіть гірше... У такий спосіб його можна хіба тільки подвоїти, адже з кожної половини з'явитися по цілому черв'яку. Єдине слабке місце, це точка на його голові, де переплітаються його нервові закінчення. Уразивши те місце, черв'як назавжди втратить можливість рухатися, тобто - вічний параліч.

 

І ось тільки саме зараз, коли я вже провела атаку, я змогла пригадати цю їхню чортову особливість.

 

У свою чергу, опариш переросток накинувся на мене, але я вчасно встигла створити в руках крижаний конусоподібний предмет, для того щоб перегородити шлях його гострозубої пащі. Черв'як став активно ворушити ротом, тим самим прогризаючи мій крижаний конус.

 

Я була в дуже незручному становищі.

 

Оскільки на моїй спині був важкий вантаж, у мене виникли труднощі для того, щоб встати на ноги. Однією рукою я спиралася об землю, іншою тримала крижану товсту палицю, що вигравала для мене час. Іншими словами, я в пастці.

 

Мої очі стали округлятися від страху, адже я розуміла, що скоро помру. Паніка немов бурхлива хвиля, накрила мене з ніг до голови.

 

І немов навіть цього моменту не вистачало для повного відчаю, я вкотре відчула ворушіння землі. Але вже не піді мною, а трохи осторонь...

 

*Тріск*

 

Черговий черв'як...

 

Ну все...

 

Це кінець.

 

Руки стали опускатися, а воля до життя тихенько згасати. Я була в дуже незручному становищі для того, щоб скористатися своєю магією. Та що вже казати, мої мізки просто відмовилися працювати, опинившись у такій небезпечній ситуації. Адже я...

 

Я ж казала, що для заклинателя найголовніше - це його позиція.

 

Безпечна позиція, де він може надавати підтримку та інше.

 

Якщо хтось його застане зненацька ближньою атакою, то йому кінець.

 

Власне кажучи, яким би сильним магом я не була, ось що може створити зі мною звичайна несподівана атака.

 

Я зіткнулася з монстром віч-на-віч, і через це не можу поворухнутися і змусити свій мозок знайти вихід із ситуації. Я у відчаї...

 

Напевно, через цю причину, я навіть не здивувалася, коли на сцену вийшов черговий "гравець".

 

Майже в один час, коли виліз ще один бридкий хробак, до нас нагрянув рій чорних комах.

 

Ви ж пам'ятаєте цих "дивних" комах, що стежили за нами?

 

Так, так, ті самі що схожі на помісь бабки і москіта. Ну так от, сюди прилетів цілий рій цих засранців.

 

Боже...

 

Бути покусаною роєм, а після бути з'їденою хробаками. Відповідна смерть для такої дурепи як я. Дурень, що вирішила напасти на цю прокляту колонію, з надією позбутися клопоту в майбутнім. Ідіотка що вбила себе і сестру на додачу. Горіти мені в пеклі.

 

Ситуація була патовою.

 

Надії просто не було.

 

Хробаки і цей рій, що ще може бути гірше?

 

Не дивно що в цей момент, я практично здалася.

 

....

 

Але на противагу моєму смутку, сталося дещо несподіване!

 

Рой чорних комах...

 

Вони налетіли не на мене з Азумі, а на цих бридких черв'яків!

 

"Що відбувається?!"

 

Єдине питання, що спливало в мене в голові.

 

Шкідливі комахи, цілим скопом нападали на деревних паразитів. Вони обліплювали їх і жалили ніби розлючений рій "Азіатських Шершнів". Судячи з того, що шкіра черв'яків-переростків почала змінювати колір на каламутно зелений, можна було подумати, що ці схожі на шершнів комахи вводили в тіла своїх жертв якийсь токсин.

 

Два черв'яки, що ось-ось готувалися мене з'їсти, стали звиватися в агонії чи то від болю укусів, чи від того токсину.

 

Я не могла повірити, що ті "дивні" комахи, які стежили за нами останніми днями, врятували мене.

 

~ Міко!

 

З боку я почула голос сестри.

 

Повернувши голову, я побачила Азумі, що бігла до мене.

 

Рана на її плечі змушувала мене здригнутися, але загалом вона була ще на ногах, і відносно в порядку. Її оточувало безліч розрубаних тіл її супротивників, однак, були ще й неушкоджені особини. Я могла зрозуміти, що сестрі дуже важко давався цей бій. Напевно ті комахи неабияк допомогли їй.

 

Завдяки тому, що в Турі з'явився шанс, вона вирішила якнайшвидше відступити і попрямувати прямо до мене. На бігу, вона зняла з себе важкий рюкзак, а потім, використовуючи силу "бойового духу", вона кинула його високо вгору. Вона відкинула настільки цінний рюкзак, немов як ні в чому не бувало. Зв'язані між собою мотузкою, заморожені птахи полетіли вгору слідом за рюкзаком.

 

Моя сестра зробила це спеціально, для того щоб скинути непотрібний вантаж. Завдяки цьому, вона прискорилася в рази. Не встигнувши навіть моргнути, Азумі майже моментально дісталася до мене. Мабуть, вона прискорилася також завдяки "бойовому духу". Проте, досягнувши мене, вона не зупинилася. Схопивши мене за вже мій рюкзак, вона побігла щодуху.

 

Свист вітру у вухах.

 

Швидке прокручування місцевості перед очима.

 

І ось через секунди дві-три, ми з Азумі опинилися на безпечній гілці. Її силі та швидкості можна було позаздрити. Мої думки були дуже повільними і мій мозок просто не встигав стежити за тим, що відбувається. Напевно, через це я і не відкривала рота, для того щоб щось сказати. А може і причиною всього був страх смерті? Хто знає...

 

Утім, сестра не припинила мене дивувати.

 

Щойно ми розташувалися на гілці, Азумі метнула свій меч убік. Він полетів дуже швидко, розсікаючи повітря перед собою. Це було дивною дією з її боку, але трохи пізніше я зрозуміла причину її вчинку.

 

Траєкторія меча збігалася з траєкторією її підкинутого вгору рюкзака. Як виявилося, Азумі зовсім не наважувалася ним жертвувати. Клинок, прорізаючи повітря, зачепив рюкзак і пригвоздив його до іншого дерева. Завдяки прив'язаній до рюкзака мотузці, ми також не позбулися заморожених стерв'ятників.

 

Вражаюче...

 

У мене не було інших слів, щоб описати своє захоплення сестрою.

 

Усе це вона провернула за кілька секунд.

 

Дісталася до мене, взяла, залізла разом зі мною на дерево, і ще врятувала половину наших припасів.

 

Проте я помітила, що це не обійшлося без наслідків...

 

По обличчю Турі скочувалися краплі поту. Її вираз спотворився болем і втомою. Вона важко дихала, мабуть від того, що зовсім не шкодувала своєї витривалості. Також і її плече...

 

~ С-сестра... П-пробач мене...

 

Судомним голосом вибачалася я, тоді як мої руки акуратно потягнулися до її рани.

 

~ Не чіпай, Міко.

 

Досить суворо висловилася вона.

 

Я її розумію...

 

Вона зараз дуже напружена, а ще дуже зла на мене.

 

Через мою дебільну пропозицію ми вирішили атакувати колонію, внаслідок чого мало не загинули. Моя сестра відкинула мене вбік, коли сталася перша атака з-під землі, тим самим рятуючи мене. Можливо, через це вона і відкрилася для атаки.

 

Зараз, у мене на душі, паршиве почуття.

 

~ Я можу створити холодний лід, для того щоб, п-прикласти до твоєї рани.

 

Азумі кивнула на мою пропозицію і потягнула до мене руку. Зрозумівши натяк, я створила кубик льоду і передала сестрі, що незабаром, вона одразу ж приклала до рани. Власне та сама рана, навіть через одяг виглядала страшно. Боюся уявити, наскільки все було серйозно. Цілком можливо, той черв'як просто відкусив від моєї сестри шматок плоті. Неймовірний біль...

 

~ Азумі... Пробач... Пробач мене, якби я тільки...

 

~ Нічого не кажи. Тут немає твоєї провини.

 

Перебила вона мене.

 

~ Але... Але ж я запропонувала...

 

~ Я також як і ти поділяла цю точку зору, що колонію добре було б знищити. Наразі тобі потрібно зібратися. Зараз немає часу на вибачення та інше. Головне це те, що ми живі.

 

~ У-у-угу...

 

Зізнаюся, я очікувала чогось серйозного і навіть була готова прийняти на себе всю злість сестрички. Але її чіткий тон і впевненість у голосі повернули мене знову в реальність.

 

Перед нашими з Турі очима постала картина, де чорний рій винищує черв'яків, що залишилися. Більшість уже загинула, мабуть, від отрути. Деяким, можливо, вдалося врятуватися, занурившись під землю.

 

~ Це ті самі комахи, сестро.

 

~ Ага...

 

Погодилася Азумі і тут же впала на одне коліно від болю. Її зуби скрипіли, а тіло здригалося.

 

Я кинулася до неї.

 

~ Азумі?!

 

~ Я в порядку... У порядку... Напевно це гігантська розтрата "бойового духу", дає про себе знати.

 

Промовила вона, опираючись своєму болю.

 

Моя сестра і справді рухалася дуже швидко, нарівні з Аріель. Мабуть, для цього надприскорення, їй треба було використовувати більше енергії бойового духу, ніж зазвичай. Плюс ще, вона не до кінця відновилася з минулого разу. Мабуть через два фактори, Турі зараз перемагає навантаження, що звалилося.

 

~ Давай я дістану цілюще зілля і знеболювальні?

 

Запитала я і вже стала тягнутися до рюкзака, як раптом дещо згадала...

 

Моя сестра озвучила це вголос...

 

~ Міко, ти пам'ятаєш...? Зілля мани в твоєму рюкзаку, зілля здоров'я в моєму *кхе-кхе*

 

Чорт!

 

Зовсім забула!

 

Наразі її сумка висить на дереві.

 

Було б добре, взяти її, забратися кудись, і якнайшвидше вилікувати Азумі за допомогою чудо зілля. Звісно, вона відчує повторний біль, коли вип'є його, але в нас є знеболювальні. Якраз на такий випадок, звичайні ліки розділені між нашими рюкзаками.

 

~ Почекай секунду.

 

Промовила я, поки копалася в рюкзаку.

 

Я шукала знеболювальні, бурдюк води і порожню колбу, щоб усе це змішати. Протягом трьох днів, ми з сестрою експериментували і ділилися досвідом. Більш-менш я знаю, в якій пропорції змішувати, тому я думаю, що впораюся з цим швидко.

 

Звичайно, дзижчання рою, що був зовсім недалеко від нас, сильно напружувало. У мене не було стовідсоткових підстав вважати, що ті дивні комахи не переключаться зрештою на нас. Утім, що швидше ми залікуємо Турі, то швидше покинемо це місце.

 

Я вже майже відкопала все необхідне, як раптом крик сестри змусив мене здригнутися.

 

~ Що це, чорт забирай?!

 

Повернувши голову до місця недавньої битви, я побачила велику вирву в землі, що утворюється.

 

Усе супроводжувалося відповідним звуком.

 

Спочатку була вирва, а після раптово з'явилася яма, що не мала свого кінця. Перебуваючи нагорі, я просто не могла побачити її дно. Але вже трохи пізніше до мене дійшло...

 

Це не яма...

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

....

 

Це рот...

 

Гігантський рот, повний гострих зубів, що за формою нагадують голки.

 

Аналогічний, як і в черв'яків, рот у формі лійки, що не має язика.

 

Цілком можливо, що це був черв'як, проте він просто гігантський.

 

Невже це їхня королева?

 

А у черв'яків взагалі є "королеви?"

 

По-моєму, на "землі" таких не було, але ж ми зараз не на "землі".

 

Я жодного разу не чула, що у цих маг-звірів є щось на кшталт королеви черв'яків. Судячи з ошелешеного погляду Турі, вона теж цього не знала.

 

Проте, поки ми з сестрою сиділи і дивилися, "королева" почала свою вбивчу атаку. Насправді, все її тіло, крім рота і шматочка голови, досі перебувало під землею. Її "атака" полягала в трохи іншому.

 

Паща королеви черв'яків, немов пилосос, почала всмоктувати все і вся. Рій чорних комах, зник за мить ока. Вони ніяк не могли чинити опір цій тязі. Власне кажучи, ми з сестрою теж...

 

Нас стала затягувати в пащу.

 

Це було не дивно, адже ми маленькі діти і нашу вагу не можна зіставити з вагою дорослої людини.

 

Так би нас і затягнуло туди, якби не Азумі.

 

Рюкзак дивом зачепився за мою ногу, через що він не став черговою жертвою "засосу" королеви.

 

Поки моя нога тримала рюкзак, мене, своєю чергою, тримала сестра, тоді як вона сама трималася за гілку. Ось така ось дивна варіація казки про ріпку.

 

*Кхм-Кхм*

 

Якщо відійти від екстремальних-дурних жартів назад до реальності, то ситуація була критичною.

 

У Турі й так було мало сил, а вона, пересилюючи весь біль на світі, тримала мене однією рукою, коли в цей самий час своєю другою, здираючи нігті до крові, трималася за рятівну гілку якнайкраще. До того ж, її плече все ще несамовито кровоточило. Їй страшенно боляче.

 

Тим часом перед моїми очима, з рюкзака стали вилітати одна за одною речі і безслідно пропадати в тій пащі. Через те, що я шукала ліки для сестри, він був наполовину відкритий. Власне кажучи, саме ліки з рюкзака стали першими втратами серед нашої провізії.

 

Кілька склянок знеболювального.

 

Кілька пучків цілющої трави.

 

Три бульбашки жарознижувального...

 

Моє зілля мани і багато чого ще...

 

Усі вони зникли без сліду.

 

Їх засмоктало те чудовисько...

 

Те чортове чудовисько!

 

Не пробачу!

 

Гадена!

 

Потвора!

 

Ти знищуєш наші цінні речі!

 

Ти завдаєш жахливого болю сестрі!

 

Ти намагаєшся нас убити!

 

Я знаю, що я сама атакувала твоє гніздо!

 

Але мене це не колише, чуєш?!

 

Поки гнів заполоняв мій розум, я почала збирати в руках морозне повітря.

 

Я хотіла використати "Морозний Промінь", щоб заморозити цю тварюку зсередини, але моїм бажанням не судилося збутися. Я просто не могла стиснути й ущільнити морозне повітря, адже його відразу ж засмоктувала "Королева". Можливо, оскільки всередину воно все-таки потрапляє, то шкоди все ж завдається, однак, ефект далеко не той, якби я його ущільнила і вистрілила ним. У мене могло б тоді вийти щось смертоносне, але зараз, коли королева всмоктує мороз, то, найімовірніше, вона відчуває легкий холодок зі свіжістю. Нібито вона жує жуйку з м'ятою.

 

Якщо не промінь, то тоді....

 

~ Зжери це!

 

Крикнула я і створила гігантську крижану брилу. Вона впала прямо в рот монстрові, через що, "затягувальна" атака припинилася. Нас перестало засмоктувати, проте ми все ще звисали з гілки. Азумі, як і раніше, нас тримає ціною своїх останніх сил.

 

Тим часом, айсберг, що я створила, пройшов через рот королеви, але застряг десь у її глотці.

 

Мене долало дивне відчуття. Я досі відчувала коливання мани всередині горла мега-хробака. Ймовірно, це був мій айсберг. Але питання в іншому...

 

Чому я відчуваю від нього коливання мани?

 

Зазвичай те, що я створюю, має вже фінальну форму. Хороший приклад - мій звичайний лід. Я не можу змінити чи доповнити структуру заклинання, коли воно вже набуло фізичної форми. Я можу запустити в когось крижану стрілу, але я не можу збільшити її розмір і потужність у той час, коли вона вже кудись летить.

 

Щойно моя мана набуває фізичної форми, у моєму випадку це лід, то переробити його я вже не можу. Утім...

 

Це не стосується того, що я можу зруйнувати його своїм дотиком. Але це тільки працює в тому випадку, що саме цей лід створювала саме я. Мені необхідний безпосередній фізичний контакт. Я руйную застиглий ланцюжок мани всередині, і лід у цьому випадку тріскається і ламається. Була крижана стіна, ось, і вона вже розсипалася після того, коли я до неї доторкнулася.

 

Але навіть провертаючи такий трюк, я не відчувала коливання мани як зараз.

 

Я ніколи не стикалася з цим.

 

Але тоді чому саме в цей момент, я почала це відчувати?

 

Може через сплеск емоцій, я щось зробила, але просто цього не помітила?

 

Не знаю.

 

Але як би там не було...

 

~ Міко, я вже ледве тримаюся...

 

Простогнала Азумі, поки крапельки крові з її плеча, капали мені на обличчя.

 

Я заплющила очі.

 

Зосередилася настільки, наскільки могла.

 

Якщо я досі вловлюю коливання мани моєї крижаної брили, значить я можу все ще змінювати її форму. Я можу перетворити застряглий там айсберг на щось інше.

 

Змінити форму...

 

Змінити конструкцію...

 

Щось додати і щось зменшити...

 

Поки я займалася своєю справою, а сестра все ще трималася на тій гілці, істота почала смикатися і поступово вилазити з під-землі. Схоже їй не зовсім подобалося те, що застрягло в її горлі. У мене не було зайвого часу для того, щоб спробувати здогадатися про наступний крок королеви. Вона все ще може нас атакувати, використовуючи перевагу у звичайній фізичній силі. Їй не складе труднощів зламати ту гілку, де ми висимо.

 

Однак…

 

Навіть якщо вона наважиться атакувати просто зараз, то стало вже пізно.

 

Я вже підредагувала майбутню форму айсберга. Мені залишалася хіба тільки, витратити ману.

 

~ Здохни...

 

Тихо прошепотіла я й активувала заклинання.

 

Брила, що застрягла в горлі, перетворилася на крижану кулю з незліченною кількістю шипів. Довгих. Гострих. Міцних.

 

Немов на підтвердження мого успіху, мега-хробак став вивергати зі своєї пащі океан крові...

 

Ну гаразд. Може й не океан, але крові було нереально багато.

 

Оскільки маг-звірі мали кров темно-фіолетового кольору, найближча місцевість забарвилася у відповідний колір. Це був немов гейзер, що не припинявся до того моменту, коли королева не запірнула назад під землю. Ґрунт почав тремтіти і невдовзі затих. На тому місці, де він раніше був, утворилася свердловина, більше чотирьох метрів у діаметрі.

 

Судячи з усього, вона поповзла...

 

~ Чорт!

 

Прокричала сестра, але мені можна було не обертатися, щоб зрозуміти, що відбувається.

 

У Азумі скінчилися сили, і вона зірвалася з гілки.

 

Зрозуміло, ми полетіли вниз.

 

Утім, завдяки відстані між гілкою і землею, у мене вистачило часу створити внизу замет снігу, щоб пом'якшити наше приземлення. Благо, падаючи з великої висоти, цього разу я змогла згрупуватися і після приземлення нічого собі не зламати.

 

~ Тьху.

 

Виринула я із замету і сплюнула сніг, що потрапив до рота. З невеликим запізненням, слідом виринула і Турі.

 

~ Ти як?

 

Звернулася я до сестри, з явно помітною ознакою занепокоєння.

 

~ Що... Що це було, Міко?

 

Гадаю, вона запитує про те, що сталося з королевою черв'яків.

 

~ Давай я потім тобі розповім, нам слід швидше звідси забратися.

 

Із тривогою в голосі, запропонувала я.

 

З першого погляду, можна подумати, що небезпека вже минула, але не варто бути такими впевненими. Королева деревних черв'яків може й відступила, але вона не померла. Коливання мани я вже не відчувала, напевно це не через те, що ворог пішов досить далеко. Думаю, річ у тім, що оскільки я вже змінила структуру тієї брили, коливання більше не виходило. Ймовірно, це разова здатність.

 

*Кхм-кхм*

 

Тим не менш, не варто розслаблятися!

 

Я вже достатньо на сьогодні побула безтурботною дівчинкою, через що мало не розплатилася життям. Потрібно бути готовою до всього!

 

~ Міко, можу я попросити тебе дістати мій рюкзак із припасами, що там висить?

 

Запитала Турі, показуючи на певне дерево.

 

~ Мене і просити не потрібно, сестричко.

 

Відповіла я і підбігла до того дерева. Звичайно, воно занадто велике. Рюкзак і три заморожених стерв'ятника, оскільки вони були прикуті мечем Турі, перебували досить високо. Але, як би там не було, для мене це не проблема.

 

Створивши колону льоду, я піднялася на потрібну висоту. Довелося неабияк повозитися з коротким мечем, що дуже глибоко встромився в деревну кору, але, тим не менш, я змогла його витягнути і прихопити наші речі.

 

Використовуючи крижану гірку як швидкий спосіб переміщення, я повернулася до сестри. Своєю чергою, вона засовувала всі предмети другого рюкзака, що випали, назад всередину. Єдине чого не вистачало, то це цінних ліків, що були навіки загублені в глотці королеви. Навіть ті зілля мани, що я ще не встигла спробувати...

 

Ось якось так у нас пройшов рейд на колонію черв'яків...

 

....

 

------------------------------

 

....

 

За відчуттям, зараз десь дев'ята чи десята година вечора. На жаль, я ще не знайшла в цьому світі годинника для того, щоб прибрати його до рук. Час хоч і корисно знати, але цілком можливо прожити і без цього.

 

Наразі ми з Азумі змогли забратися на гілку і влаштуватися на ній.

 

Як видалася можливість, моя сестра випила цілюще зілля і прийняла знеболювальні. Деякі ліки у нас ще були, ми з сестрою спеціально розподіляли речі так, що раптова втрата одного з рюкзаків не була настільки критичною. Щоправда, тільки це не скасовує того факту, що загалом ліків у нас не так багато.

 

Також, весь наш одяг був промоклий до нитки, кров'ю того мега-хробака. Довелося діставати запасний комплект, а старий одяг викинути, адже у нас просто немає можливості його випрати. У підсумку, через мій дурний вчинок, ми неабияк розтратили цінні речі. Я просто не можу себе не звинувачувати з цього приводу. У теорії їх можна заповнити в тому ж покинутому таборі, але до нього три-чотири дні шляху, але ж уже завтра почнеться сезон дощів. До того ж, назад теж доведеться йти три-чотири дні.

 

Але щось я заговорилася...

 

*Кхм-Кхм*

 

Десь за хвилину, рана на плечі Азумі повністю відновилася, знеболювальне допомогло пом'якшити біль. Щоправда тільки, оскільки сестра наковталася ліків, вона зараз поводиться трошки дивно...

 

~ Міко, вимкни світло, будь ласка...

 

Сказала вона напівсонним голосом.

 

~ Ми й так сидимо в непроглядній темряві.

 

~ Ось як... Вибач...

 

Схоже, у ліків є побічний ефект. Тією ж мірою, непотрібно виключати того факту, що в Турі організм дитини. Він ще недостатньо міцний, щоб чинити опір якимось впливам. Вважаю, знеболювальне притупило у неї не тільки відчуття болю. Також, у неї зараз не найкращий стан, оскільки вона перенапружилася, витративши занадто багато енергії "бойового духу". Проте, у неї ще залишається ясність думок.

 

~ Сестричко, ти злишся на мене?

 

~ Злюся? З чого ти взяла, моя хороша?

 

Я сором'язливо опустила погляд.

 

~ Ми мало не загинули... Треба було все ж таки проігнорувати те дерево і йти далі, вибач що я була такою ідіоткою.

 

~ Не треба, Міко. Наступного разу будемо краще обмірковувати план.

 

~ Але ж через мене, ти отримала те поранення. Я не хочу щоб ти, так просто, пробачила мені таку жахливу помилку.

 

На обличчі Азумі відобразилася легка усмішка.

 

~ Хм... Ти відчуваєш, що зробила жахливу помилку, але не можеш змиритися з тим, що тебе легко пробачили?

 

~ Так. Саме це я й відчуваю.

 

~ Яка ж знайома ситуація.

 

Я не зовсім зрозуміла, про що говорить Азумі, але я була здивована тим, що перебуваючи в невеликому "сп'янінні" від ліків, вона все ще може підтримувати конструктивний діалог.

 

Хоча зовсім скоро, я взяла свої слова назад.

 

~ Дай я тебе поцілую...

 

~ Сестро, ти наковталася знеболювального і зараз не в собі.

 

~ Це справді те, чого я хочу останнім часом.

 

~ Ну так, ну так...

 

Відмахнулася я, повністю проігнорувавши сказане.

 

Не можу не відзначити, що обстановка зараз здається не такою вже й напруженою. Хоч ми сидимо і без багаття або кокона з одягу, але температура повітря більш ніж прийнятна, через що, нам більш-менш тепло. Напевно, це не дивно, адже зима вже майже закінчилася.

 

Якщо не брати до уваги сьогоднішню пригоду, нам із Турі майже вдалося пройти весь ліс, відносно легко. Не те що я недооцінюю силу того Джаггернаута, або легковажно ставлюся до тієї бійні біля гнізда, ну подумайте самі, все могло бути набагато гірше.

 

Нас, наприклад, не переслідували ельфи.

 

Хоч я і багато думала про це, але без хвоста за нами, у нас із сестрою був великий вибір дій. На місці ельфів, я б залишила загін мисливців біля того занедбаного табору, в той час як іншим, прочісувала місцевість на пошуки втікачок. Я б також запозичила силу друїдів, для того щоб закликати духів і використати їх у пошуках.

 

До речі, про покликаних духів.

 

Ті комахи, що нам допомогли...

 

Я досі не знаю, чи були вони підлеглими когось із заклинателів, чи вони були дикими. Але одне відомо точно, або вони благородні істоти, що вирішили допомогти дамам у біді, або вони дуже Д.И.В.Н.І.

 

Навіщо вони все-таки допомогли?

 

Невже випадковість?

 

Або вони покликані духи?

 

Але тоді хто вирішив нам допомогти?

 

Може батько?

 

Ні... Це навряд чи...

 

Боже... Стільки запитань і припущень, що аж голова починає боліти.

 

Тим часом, від моїх думок мене перервала сестра...

 

~ Міко, а що за заклинання ти використала, щоб убити того великого хробака?

 

У відповідь я ненадовго задумалася, після чого, просто знизала плечима.

 

~ Якщо говорити чесно, то я й сама не знаю... Мені якось вдалося вплинути на брилу, але сама не розумію як. Я перетворила той айсберг на колючу кулю, через що той хробак і став плюватися кров'ю.

 

~ Це було круто. ~

 

~ Ем... Мм... Дякую.

 

Подякувала я Азумі, бачачи її дитяче захоплення. Я вперше бачу її такою з дня реінкарнації. Вона нагадує мені п'ятирічну дитину, невже через знеболювальне, самовладання дорослої людини стало зникати.

 

Хм…

 

Пам'ятається мені, ще в минулому житті, Азу приходила "трохи" п'яненькою після корпоративу. Для того, щоб вона до мене не лізла, я барикадувалася у своїй кімнаті. Вона поводилася майже так само...

 

Ах... Ностальгія...

 

~ Правда тільки, є одна неприємність...

 

Раптом заявила Турі, знову перебивши мої спогади про минуле.

 

~ "Неприємність?"

 

Повторила я, на що у відповідь, вона витягла лук.

 

~ Без стріл, він марний.

 

Уклала вона з сумним поглядом, дивлячись на свою основну зброю.

 

Так...

 

Ми забули перевірити стріли Азумі, коли йшли звідти. Є ймовірність, що вони ще придатні, з іншого боку, там сталося таке місиво з міні-землетрусом тієї королеви, що цілком можливо, що все-таки ми їх втратили. Не знаю, чи буде резонним знову туди повертатися, в усякому разі не мені одній вирішувати, як вчинити.

 

~ Азумі, якщо хочеш, ми можемо повернутися за стрілами завтра?

 

У відповідь, вона похитала головою.

 

~ Це може бути ризиковано. Ми не знаємо, чи цілі вони. До того ж, завтра вже настане весна, наш час сильно підтискає.

 

~ Я можу встати раніше і сходити туди, якщо хочеш? Тим часом, ти будеш спати і відновлювати сили.

 

~ Я боюся відпускати тебе одну. Так і ще... Я не планую довго спати.

 

~ Думаю, це погана ідея, сестро.

 

~ І чому ж...? ~

 

~ Напевно, наймудріше, що ми можемо зробити, так це дати тобі пристойний час на сон, завдяки йому, ти хоч якось відновиш свій бойовий дух.

 

Я цілком на це розраховую.

 

Найбезглуздіше, що ми можемо зробити, так це вирушити в пустелю з уже виснаженим станом. Перепочити в самій пустоши, не варіант. Кіара розповідала, що на відновлення витривалості й сил у "Дейї" потрібно вдвічі більше часу. Іншими словами, кращого способу занапастити своє здоров'я, як вирушити втомленим у ту пустку, просто не знайти. Хм... Може я й перебільшую, але думаю мою думку ви зрозуміли.

 

~ Але ж завтра почнеться...

 

Але не давши їй договорити, я відразу ж парирувала.

 

~ Сестро, подумай, ми перебуваємо не так далеко від неї, до того ж саме в перший день весни, хоч і почнеться дощ, але йому хоча б потрібен ще один день для того, щоб перейти в зливу.

 

~ Ти пропонуєш, що краще мені виспатися?

 

~ Саме так. На відміну від мани, "бойовий дух" поповнюється через сон. Хіба мало що може чекати на нас у пустці, тому нам варто скористатися наданою можливістю.

 

~ Гаразд...

 

Погодилася Турі, з надзвичайно тихим тоном.

 

Однак, вона перейшла до вже іншої теми...

 

~ Думаю варто його викинути...

 

~ Але ж, це твій дорогоцінний лук?

 

Так...

 

Азумі цілком серйозно хоче позбутися зброї. Хоча без стріл він і справді без корисний, але все ж...

 

~ Від нього не буде користі, якщо з нього нема чим стріляти, а так він займає місце і буде заважати.

 

~ Може я можу відтворити стріли за допомогою льоду? Просто дай мені час і я...

 

Але Турі мене перебила.

 

~ Навіть якщо ти і створиш, то цими стрілами я не зможу нормально стріляти.

 

~ Але ти ж ще не спробувала.

 

~ Розумієш, Міко. Якщо стріла буде цілком зроблена з льоду, вона втратить усю свою ефективність. Завдяки сталевому наконечнику і легкому древку, центр ваги стріли зміщується вперед, а центр тиску опиняється позаду центру ваги. Оперення на іншому кінці служить для стабілізації стріли в польоті. Ти й справді зможеш створити точну копію, але проблема буде в тому, що її вага і центр ваги будуть зовсім не такими, як у звичайних.

 

Здається, вона добре знається на стрілах...

 

~ Добре. Ну може ми знайдемо стріли в тій...

 

~ Пустоши? Якщо ти це хотіла сказати, то боюся тебе засмутити, шанс на цю знахідку вкрай малий. До того ж, ті стріли, що були в мене, якраз підходили до мого лука через його маленький розмір. Якщо ми й справді там їх знайдемо, то вони теж не підійдуть.

 

~ Ясно.

 

Коротко відповіла я. Думаю, я не буду більше з нею сперечатися. Їй напевно самій важко розлучатися зі своєю головною зброєю, а я ще намагаюся підкидати дурні надії.

 

Ще близько кілька секунд оглянувши свій лук, Азумі нарешті, просто скинула його донизу разом із порожнім сагайдаком. Якщо ви боїтеся, що завдяки цьому нас можуть помітити ельфи, то ви ще не бачили крижану колону, що стояла поруч із деревом, де ми розташувалися. Азумі була поранена й ослаблена, вона не могла перемістити нас обох наверх, ось через що я скористалася "своїм" способом подолання висот. Я, звісно, розламала крижану колону, але шматки льоду від неї досі перебувають унизу, просто там, де і щойно кинутий лук. Так і ще, судячи з усього, ельфи взагалі нас не шукають. Ми за кілька днів шляху від громади, а скоро сезон дощів, чи будуть вони йти на ризик? Хто знає...

 

Ми з Азумі просиділи ще кілька хвилин, перед тим як лягти спати. Ми влаштували невелику вечерю, перекусивши сушеним м'ясом і жменькою якихось сухарів. Їжа, звісно, зовсім не та, на відміну від тієї, якою ми харчувалися в нашому селі. З іншого боку, вона довго не псувалася, що безсумнівно було її великим плюсом. Найближчими днями, а може й тижнями, вона стане нашим основним раціоном їжі.

 

Раз мова зайшла про їжу, то перед тим як вирушити на бічну, я оновила заморожування тушок стерв'ятників, адже з часом вони можуть розморозитися, що буде не дуже добре.

 

Витрачаючи свою ману на це, я не мимоволі задумалася про сьогоднішній день.

 

Мені довелося задіяти досить багато заклинань зі свого арсеналу.

 

Зміна форми крижаної брили була неймовірною з розтрати мани, проте вона ще не переплюнула "Морозну заметіль" за витратами. Проте, сьогодні багато що йшло вхід. Крижані стріли, колони, промені. І навіть так, у мене залишалося більше половини запасу мани. Що не кажи, але мій обсяг мене радує. Втім, навіть незважаючи на нього, я ледь не загинула завдяки несподіванці і поганого розташування. Що може являти собою запас мани, якщо його володаря так легко вбити?

 

Я думаю нічого...

 

Я як і раніше слабка...

 

....

 

------------------------------

 

....

 

(Ранок наступного дня)

 

З добрим ранком!

 

Ось і прийшла весна!

 

Як ми з сестрою і домовлялися минулої ночі, вона сьогодні гарненько поспала. Більшу частину своїх сил вона відновила завдяки сну, який тривав до обіду. Погода в свою чергу, не стала давати нам поблажок. З першими променями сонця почали падати перші краплі, а приблизно в той самий час, коли прокинулася Азумі, дощ став постійним. Поки що він ще не сильний, проте, це справа часу.

 

Поки нас прикривав крижаний дах, ми з Турі швидко поснідали і вирішили одразу ж вирушати. Адже що довше ми сидимо на місці, то гірше.

 

Завдяки капюшонам зимового одягу, що одягнений на нас, ми більш-менш захищені від "нешкідливих" крапель води. Хоча, було б неприємно намочити голову і застудитися.

 

Ми з сестрою не обговорювали нашу розмову, що сталася минулої ночі. Спочатку я думала, що через її вчорашній стан, вона може щось не пам'ятати. Однак, оскільки зараз вона не переймається питанням, де її лук, можливо, Турі все ж пам'ятає.

 

Її настрій цілком звичайний. Отже, вона не злиться на мене за вчорашнє. Я трохи засмучена через це, адже поставивши під удар наші життя, я навіть не отримала жодних настанов. Хм... Може мені варто залишити це, і краще подумати про те, як не допустити чогось подібного в майбутньому?

 

Для початку, непотрібно ставитися до чогось легковажно.

 

Варто очікувати чого завгодно від ворога, навіть атаки з-під землі.

 

Не треба недооцінювати його, і не радіти перемозі завчасно.

 

Ось приблизно з такими думками, я житиму час, що залишився.

 

Цей світ досить небезпечний, гадаю, мені ще не раз і не два доведеться битися за своє життя і життя дорогої мені людини.

 

А отже, найкращий спосіб убезпечити себе - це не знаходження якогось таємного-безпечного місця, а набуття сили. Чим ти сильніший, тим безпечніше твоє подальше життя. Також не варто забувати про обережність і пильність загалом...

 

Ох...

 

Я знову заговорилася, ви так не думаєте?

 

*Кхм-Кхм*

 

Незважаючи на дощ, ми впевнено йдемо далі й далі. Проходимо кожне дерево і кущ. Небо закрите хмарами, тож орієнтуватися за сонцем уже не надається можливим, проте ми з Турі все ще пам'ятаємо напрямок.

 

Іноді доводиться перестрибувати калюжі, які щойно утворилися. Черевики ковзають по бруду, що створює загрозу впасти і вляпатися. Також через звук дощу складно прислухатися до місцевості, адже будь-якої миті можуть з'явитися маг-звірі.

 

Кордон має бути вже близько, але як на зло, час немов уповільнив свій хід. Щойно я думаю, що ось-ось, і з-за кущів почне виднітися "нова" земля, як у підсумку нічого немає. Це тривало якийсь час, поки сестра раптом не заявила...

 

~ Міко, ще трохи.

 

~ Це слова підтримки чи твоє припущення?

 

~ Я це знаю.

 

~ Але звідки?

 

На моє запитання, Турі хитро посміхнулася.

 

~ Відчуваю сперте повітря. ~

 

~ Може тобі здається і це просто труп тварини?

 

~ Я багато разів була на полюванні, звичайні трупи так не пахнуть.

 

Уклала вона і ми продовжили йти, додавши краплю до швидкості. Через хвилину-дві, я почала теж уловлювати дивний запах. Мм... Нібито пил... Складно описати, якщо чесно.

 

Але чому моя сестра відчула його раніше за мене?

 

Через те, що її почуття загострені, я так вважаю. Бойовий дух же...

 

Завдяки йому, рефлекси, почуття, стійкість від хвороби і перепаду температур, усе це вище, ніж у звичайної людини. У нашому випадку - ельфа.

 

А може це з полювання, її ніс став більш чуйним.

 

Гаразд, проїхали...

 

Витративши ще близько 10 хвилин ходьби, ми нарешті дісталися...

 

Дісталися до нашої мети...

 

....

 

....

 

....

 

 

....

 

....

 

....

 

Перед нашим поглядом простягалася пустеля із сірого піску. Вдалині виднілися скелі, які у своєму минулому і теперішньому житті, я ще жодного разу не бачила. Піщані дюни розбурхували мій розум, адже справжні пустелі я бачила тільки в якихось фільмах.

 

Подивившись на небо, мої очі округлилися від цікавого аномального явища. Дощові хмари навмисно не заходили на територію пустки, нібито їх щось не пускало.

 

Я чула про негативну енергію, якою просякнуте все це місце. Цілком може бути, що негативна енергія впливає на погоду, ну або формує невидимий бар'єр, який не дає змоги пройти хмарам.

 

Загалом, хто його знає...

 

Ясно принаймні одне...

 

Це місце небезпечне.

 

Неприємне.

 

Гнітюче.

 

Можливо, навіть прокляте.

 

І тим не менш, насамперед це те місце, яке нам із сестрою треба подолати. Пробратися через пустелю зла, що за підсумком, зіткнутися з черговим випробуванням на своєму шляху. У нашій сестринській подорожі, ми всі цілком можемо покластися тільки один на одного.

 

Я знаю, що Азумі не підведе, і зробить все можливе, що від неї вимагається.

 

Питання лише одне...

 

А чи не підвиду я її?

 

Напевно, я відповім так...

 

"Я зроблю все можливе, заради неї і нас".

 

Поки я подумки збиралася з духом, Азумі звернулася до мене...

 

~ Ти готова?

 

~ По-іншому не можна, сестро.

 

~ Добре... Ну тоді підемо.

 

Впевнено сказала вона і зробила свій перший крок.

 

Маленький крок для дитини, великий крок для ельфа, чия раса славиться самітництвом у лісі.

 

~ Йдемо.

 

Ствердно вимовила я, після чого, зробила і свій крок уперед.

 

....

 

------------------------------

 

....