Туріель

Том 2. Розділ 3 - Накано Міко

Темрява...   Скільки ж я в ній перебуваю?   Хоч убийте, але я не знаю.   Моє тіло спокійно плаває в просторі, хоча я його не відчуваю. Але всі мої турботи, які були в мене на душі, кудись випарувалися. Однак, я навіть не пам'ятаю про які «турботи» йдеться.   Розумієте?   Я точно пам'ятаю, що мене щось турбувало, але як на зло, я не можу зрозуміти, що саме...   Може це не так важливо, якщо вже я це забула?   Мм...   Напевно так і є.   Але гаразд, гаразд...   Де це я?   Напевно це питання, зараз у більшому пріоритеті, ви так не думаєте?   Ех...   А що, власне кажучи, сталося?   Який у мене останній спогад?   Я точно знаю, хто я, намагаюсь щось згадати з мого життя, злегка важко.   Ем... Мм...   Я - школярка. Це я точно знаю.   Я живу в Японії. Ось це теж я пам'ятаю.   Ах!   Зачекайте, зачекайте!   Я чую голоси!   Так, так, чийсь голос!   Ні, не так.   Два голоси!   Але я не можу розібрати слова. Чорт.   Жіночий-молодий, і чоловічий-літнього віку.   Голоси дедалі гучнішали, поки переді мною спалахнув промінь світла.   Ох...   Він настільки сліпучий, що мені знову хочеться назад у темряву.   У теплу й затишну темряву.   Мда...   Мені б ще не завадило зашипіти як вампір, побачивши сонце.   А що?   Мій темперамент, між іншим, схожий як у кровососа.   Я б, напевно, віддала перевагу труні замість ліжка.   Клаустрофобією я начебто не страждаю. А труна була б такою затишненькою. Я б оббила її м'яким матеріалом, а зовні пофарбувала в рожевий. Ну або у фіолетовий.   А що?   У вампірів теж є почуття смаку, між іншим.   Ох... Що?   Ви кажете, я не вампір?   А хіба хіканство і життя вампіра мало чим відрізняються?   Бліда шкіра.   Сон під час дня, і неспання вночі.   У-ууу...   Це напевно всі схожості.   *Кхм-кхм*   Ну давайте нарешті перейдемо до незнайомих голосів, ну і до того променя світла, що мене сліпить.   Якщо дати коротку оцінку тому, що відбувається, то цей промінь мене затягує. Ну або він стає все яскравішим і яскравішим. Це вже як подивитися.   Своєю чергою, незнайомі голоси ставали дедалі виразнішими.   Я навіть почала розуміти, про що вони говорять.   І з почутого було схоже, що це чиєсь інтерв'ю...   ....   ------------------------------   ....   [Сьогодні в гостях у нас був професор екології, а також політолог - Сатоші Хірото. Прогноз погоди і не тільки, буде після реклами. Тому залишайтеся з нами і не перемикайтеся].   *Клац*   Після натискання на кнопку, магнітола в машині вимкнулася.   Так, так!   Я опинилася в машині.   Привіт!   Це я, дівчинка хіка, що заснула в машині, і через це подумала, що вона перебуває в чистилищі або в чомусь схожому.   Мда...   Виявляється, я просто заснула і тепер все встало на круги своя. Минулу ніч я провела за читанням манги, тому я мало спала. Зазвичай, я зайнялася б цілющим сном під час дня, але сьогодні, так вийшло, була одна важлива подія.   ~ Мда... Ну й жах зараз у світі коїться. То віруси, то криза, ось тепер зараз і Армагеддон якийсь.   Промовила дівчина за кермом у трохи жартівливій манері.   Це була моя сестра - Накано Азумі.   Схоже на те, що вона дала короткий коментар до того інтерв'ю, що ми чули по радіо. Через те що я прокинулася тільки під кінець, я не знала про що саме йшлося. Ох...   Напевно як завжди про ті вибухи, що відбуваються по всьому світу.   І донині це досить популярна тема, яка не хоче себе зживати.   І справді...   Як сказала моя сестра, це схоже на якийсь «Армагедон».   Але у відповідь, я лише просто знизала плечима. Якщо чесно, я була не в настрої говорити. Усе моє нутро підказувало, що кінцева точка нашого з нею приїзду буде неприємною для мене.   Ох... Так, так...   Батьки...   Я і моя старша сестра їдемо до них. Привід досить простий. У нашої матері день народження. Думаю, з якогось іншого приводу, Азумі просто так не змогла б мене вмовити з'їздити туди. Я особисто, дуже не хотіла їхати!   Я навіть здивувалася, як моїй сестрі все ж вдалося змусити мене поїхати. Зазвичай я досить непохитна в такому питанні.   Що?!   Як я так не хочу приїжджати на день народження своєї матері?!   Заспокойтеся... Гаразд?   У всього є свої причини.   У мене і моїх батьків - складні стосунки, розумієте?   Мені здається, що вони мене дуже недолюблюють, власне як і я їх.   Так ще, особисто вони не приїжджали до мене, коли день народження був у мене.   Ох...   І це ще квіточки...   Зараз буде найжорстокіше!   Приготуйтеся!   Одного разу моя мати викинула мене на вулицю і сказала мені повернутися додому до світанку, а то інакше вона вважатиме мене своїм ворогом. У такий спосіб вона намагалася зцілити моє самітництво. І поки я добиралася додому, вона билася з моєю сестрою! А потім...   Стоп!   Зачекайте!   Що я, чорт візьми, таке несу?!   Цього ж не було...   Тоді чому я...?   Здається, я досі не виспалася. Ось і несу всяку маячню.   Вибачте, вибачте...   ....   *Позіх*   Я позіхнула, намагаючись боротися із сонливістю, хоча напруга перед зустріччю з батьками, що наростала, справлялася з цим і без моєї допомоги. Азумі помітила це і промовила...   ~ Міко, тільки не кажи мені, що ти знову всю ніч читала? Я ж тобі казала, що в нас будуть справи і тобі треба виспатися.   ~ Ох... Так... Вибач...   Сказала я, потираючи свої сонні очі.   У відповідь, Азумі дивно на мене подивилася, нібито почула щось дивне.   ~ Ем... Думаю це не критично, але наступного разу, прошу, постарайся лягти раніше.   ~ Окей... *позіх*   Знову обдарувавши мене дивним поглядом, Азумі вирішила змінити тему. Не те щоб я хотіла зараз розмовляти, якщо чесно, але я не проти зробити виняток для своєї сестри.   ~ Ти вже думала куди вступати, Міко...?   ~ Ще ні...   ~ Ось як... Я б рекомендувала - Університет «Васеда» в Сіндзюко, але якщо хочеш щось скромніше... Можна вступити і до Університету «Шимазу» в Сінаґаве.   Оуу...   Точно ж!   Я ж закінчую старшу школу!   Скоро я вже не зможу називати себе старшокласницею!   Азумі побачила всю радість у мене на обличчі. Однак, у її власному виразі проглядався смуток.   ~ Міко, ти досить довго не відвідувала заняття...   Після її слів, мене немов ударив грім.   Точно ж...   Адже я практично рік або більше не ходжу до школи.   Як я могла це забути?   Через один випадок, я стала ізгоєм. Наді мною насміхалися, знущалися, і навіть цькували.   Чомусь, швидкоплинно я навіть забула про це. Уся школа вилетіла з мого життя. Моя голова була забита іншими речами. Більш важливими.   Ем... Я, звісно, не знала якими саме, але чомусь мені здавалося, що це набагато важливіше за школу.   Господи!   Що може бути важливішим за школу, для школяра?!   Це саркастичне запитання, якщо що...   Ем... Мда...   Мені чомусь навіть здавалося, що я ходжу до школи разом зі своєю сестрою. Звучить досить нерозумно, адже вона старша за мене на 8 років. Адже вона давно закінчила школу.   Проте мені потрібно було якось відповісти їй...   ~ Я... Я знаю... Зрозуміло, зараз досить важливо почати відвідувати заняття, однак... Я не хочу туди йти...   ~ Це все через ті знущання?   ~ Так... Я б хотіла вчиться як усі, я б навіть докладала зусиль. Але я не можу туди йти... Я дуже боюся...   Оууу.   А я досить відверта, до речі кажучи.   Навіть не знаю, що на мене раптом найшло.   Зазвичай я не сказала б це їй, але ось тільки, я не знала з якої причини.   Азумі хороша старша сестра.   Вона прекрасна, і я її дуже сильно люблю. Але чомусь останнім часом я з нею холодна...   Мені здавалося, що вона насправді мене не любить і просто грає зі мною. Що все це маска, яку вона показує іншим, щоб показати, що вона, нібито, хороша сестра. Я думала, що насправді вона мене на дух не переносить.   Я навіть сама не розумію, чому я була такою ідіоткою.   Азумі ніколи мене не кидала.   Вона завжди мені допомагала, коли мені потрібна була допомога.   Я не знаю звідки, але я в цьому точно переконана.   Дуже дивно...   ~ Божечки, Міко... Я розумію твою ситуацію, мені страшенно шкода, що це відбувається з тобою. Ці недоумки справжні монстри. Вони не знають що творять, коли ламають тобі життя. А я ж теж винна... Вибач...   ~ Тобі нема чого вибачатися... ~   ~ Якби я не порадила тобі, все могло б бути інакше...   ~ Ну це ж я тебе попросила, правда? До того ж, я діяла через корисливі бажання. Я просто наступила на дуже іржаві граблі...   ~ Міко... Ти змінилася, з тобою все добре?   ~ Ем... Начебто так...   Напевно це і справді дивно.   Ще вчорашня я точно не розмовляла так із сестрою. Знаючи себе, я б її в усьому звинувачувала, і дулася, сама навіть не розуміючи через що.   ~ Дорога моя, прошу потерпи... Якщо ти довчишся і безпосередньо складеш іспити, то тобі відкриється нова сторінка у твоєму житті...   ~ Угу...   ~ Розумієш? Нове місце, інші люди, можливо ти навіть зможеш завести друзів.   У мене таке відчуття, ніби я це вже проходила...   Знаєте, типу Дежавю.   Ось приблизно в мене зараз це в голові.   Немов дуже давно, я вже розмовляла про це зі своєю сестрою.   Але поки я мовчала, Азумі продовжувала говорити...   ~ Може навіть, якщо ти переберешся в гуртожиток, то це тільки піде тобі на користь.   ~ Відверто кажучи, ти ж сама знаєш, яка я несамостійна, правда?   ~ Це все через травму... ~   ~ Думаю, і до всього цього, я такою була. Хе-хе...   ~ Міко, я тебе не впізнаю. У тебе гарний настрій. Зазвичай ти вся похмура, через що я постійно переживала. Може ти захворіла?   ~ Не-а...   ~ Ну... Добре...   Сказала вона з м'якою посмішкою на обличчі. Було видно, що в Азумі теж піднявся настрій.   Якийсь час ми перебували в тиші. Будинки і машини на сусідній смузі пролітали повз, несучись кудись у далечінь. На дорозі не було заторів, що було досить дивно. Зазвичай, у передмісті поблизу Токіо, завжди плинність. Але сьогодні, досить порожньо.   Схоже не змирившись із тишею, Азумі хотіла увімкнути магнітолу, але нас зустріли лише перешкоди. Намагаючись перемкнути радіостанцію, білий шум ніяк не припинявся. Зрештою, видихнувши, Азумі вимкнула магнітолу і перейшла на розмову...   ~ Ти вже знаєш що сказати мамі?   ~ «Що сказати?»   ~ Я маю на увазі вітальні слова.   ~ Не знаю, ще не думала. Хіба простого подарунка не буде достатньо?   ~ Хммм....   Промуркотіла вона і сумно обдарувала мене поглядом.   ~ Так не можна Міко, я впевнена, якщо постараєшся то зможеш розтопити їй серце. Не забувай, вона наша мама.   Ну... Азумі легко це говорити.   Мама її любить на відміну від мене.   Я взагалі не бачу сенсу в привітаннях. Дійсно дорога людина і так бажає тобі всього найкращого, навіщо змушувати її старатися і придумувати текст на привітання?   А якщо це людина, яка тобі не подобається, а вона також не в захваті від тебе?   Її теж варто змушувати придумувати слова для привітання?   Навіщо?   Це нерозумно.   ~ Якщо чесно, не думаю, що мама чекає на мій приїзд...   ~ Чому, Міко?   ~ Сама подумай, вона мене недолюблює, вона ще з дитинства мене ненавиділа.   ~ Міко, у неї просто такий характер, розумієш?   ~ Але чомусь, завдяки своєму «характеру», їй можна мене повністю проігнорувати, коли в мене день народження. Ну а я маю терпіти і привітати її. Хіба це справедливо?   ~ Це виглядає не в найкращому світлі з її боку. Я поговорю з нею про це, обіцяю. Але будь ласка... Заради мене Міко, привітай її, добре?   З благальним тоном промовила сестра.   На що у відповідь, я зітхнула...   ~ Не обіцяю нічого понад оригінального, і того, що зачепить усі струни її душі. Але заради тебе, сестро, я привітаю її.   ~ Спасибі Міко! Ти в мене така розумниця!   Промовила вона і навіть була готова мене обійняти.   ~ Стеж за дорогою!   Крикнула я...   У відповідь, вона моментально зреагувала і вирівняла кермо.   ~ Ой вибач, вибач...   З якоюсь незручністю вимовила вона.   Ох божечки!   У мене аж серце в п'яти пішло...   Ще ця вантажівка, яка на повній швидкості мало не виїхала назустріч. Іноді трапляються різні шумахери на вантажівках, які так і мають намір відправити когось в ісекай.   Але, напруга мене не відпустила.   Ми проїхали якусь прибудову. Не знаю чому, але у мене мурашки пробігли по спині після того, коли я її побачила. Усередині вирувало неприємне відчуття, ніби я могла на цьому моменті влипнути в неприємності. Мій живіт скрутило від болю. Було відчуття, що щось невидиме встромилося в моє тіло.   Але...   Зрозуміло, нічого по-справжньому не було.   Що далі ми віддалялися від прибудови, то легше мені ставало.   Я навіть сама не знаю, чому так напружилася.   Азумі помітила мій стан...   ~ Міко, все добре? Ти вся бліда.   ~ Не звертай увагу.   ~ Якщо хочеш, я відвезу тебе в лікарню...   ~ Ти багато турбуєшся, сестро, зі мною все гаразд. Я завжди бліда.   ~ Ну не кажи...   Трохи витративши час, щоб заспокоїти сестру, я чекала на приїзд до свого старого будинку. Почуття було схоже на те, ніби мене ведуть на розстріл. Що не кажи, але потрапити на цей день народження, я не дуже хотіла. Але ж мені ще треба було придумати слова для привітання.   Через деякий час ми приїхали до будинку, на воротах якого красувалася табличка з написом - «Накано».   ....   ------------------------------   ....   Через рік або більше, я нарешті повернулася.   У мене було дивне відчуття, що я не була тут набагато більше.   Не один і не два роки.   Набагато довше...   Я вже призабула, який він мав вигляд. Звичайний на вигляд будинок, у якому я росла. Тут минуло моє дитинство, і більша частина свідомого життя. Я завжди поверталася сюди після школи. Всередині мене завжди чекали батьки, і сестра, коли ще жила з нами.   Цей будинок навіває хороші й погані спогади.   Однак...   Чомусь мені все тут здається чужим.   ....   Наразі я стою і ховаюся в тіні Азумі. Хоча я і розумію, що повноцінно сховатися від очей, у мене не вийде. Зараз я гарно вбрана, хоч якщо чесно і не розуміла в цьому особливого сенсу.   Моя сестра натиснула на дверний дзвінок.   *Дзин-Дон*   Ну або якось так.   Непримітний дзвінок, який звучить так само, як і в інших.   Через 10-15 секунд двері відчинилися, і нас зустрів батько.   Дорослий чоловік п'ятдесяти років.   На ньому був звичайний домашній одяг. На обличчі, недорогі-прості окуляри. Здавалося, що зморшок на обличчі, за рік нашої розлуки, знатно додалося. На голові з'являлося сиве волосся, хоча чорний колір усе ще переважав у кількості.   Його обличчя одразу ж спотворилося в променистій усмішці, коли він побачив Азумі.   ~ Донечко, ти вже приїхала!   ~ Так, ми приїхали. Здрастуй.   З такою ж теплотою, відповіла сестра.   А що зі мною, хочете знати?   Так, так...   Батько помітив мене, однак, він просто мовчки обдарував мене поглядом. Я, звісно ж, теж мовчала, але хоча б кивнула в його бік. Між іншим, цей жест означає велику повагу з мого боку.   Ну да ладно...   Мене хоча б помітили.   Хоч щось радує!   ~ Ми можемо зайти?   Запитала Азумі, зберігаючи посмішку на обличчі.   ~ Звичайно!   Відповів тато, після чого впустив нас у будинок.   Передпокій так само не змінився, коли я була тут востаннє. Батько потримав пакунки, в яких були наші подарунки, поки в цей час ми з Азумі роззувалися.   Весь цей час я була в напрузі.   Я просто не знала що робити.   Мені здавалося, що я тут зайва. Втім, я не поспішала з висновками. Може, це не буде так погано, як я собі це уявляла. Переді мною, принаймні, не зачинили двері. Це хоча б про щось говорить.   Закінчивши з передпокоєм, ми втрьох вирушили у вітальню, де на нас і чекала мати.   ~ Як я рада, що ти приїхала, донечко!   Радісно сказала мама, міцно обіймаючись з Азумі.   У її тоні відчувалася любов і турбота.   У відповідь сестра привітала її і наговорила вітальних слів. Наприкінці вручивши свій подарунок. Звісно, як би зараз атмосфера не грала проти мене, я повинна була повторити за Азумі. Річ у тім, що мама вперто не хотіла звертати на мене увагу. Що вже казати, вона навіть не сказала «привіт».   Але оскільки я дала обіцянку сестрі, я мусила це сказати. Мене не особливо хвилювало те, що моя мати намагалася мене не помічати.   ~ Привіт Мам. Бажаю тобі гармонії, щастя, і довгого при довгого життя. Ніколи не хворій і живи в своє задоволення. Ем... Ось...   Закінчивши, я вручила і свій подарунок.   Своєю чергою, мама кілька секунд спантеличено на мене подивилася, але вийшовши через деякий час зі ступору, вона прийняла мій подарунок.   ~ Дякую.   Коротко відповіла вона.   Ну...   Окей.   Я рада.   Нічого страшно начебто не сталося, так?   Моє завдання було виконано, і тепер можна зі спокійною душею потонути в лаві, показуючи великий палець вгору.   Увесь цей час батько стояв осторонь і либився. Напевно щось додати від себе, в його випадку не мало сенсу. Він як ніяк, весь цей час живе з мамою під одним дахом. А доньки рідко приїжджають у гості. Тому, на головній сцені тут мама, у якої день народження, і Азумі. Я ж своєю чергою, схожа на того, хто б стояв за лаштунками і відповідав за спецефекти.   Коли видалася пауза в розмові, Азумі запропонувала матері відкрити подарунки. Схоже їй натерпілося побачити реакцію або чогось такого.   ~ Ох... Якщо ти наполягаєш, то добре, люба моя.   Промовила мама і почала заглядати в пакет сестри. Але раптом, її одразу ж перебила сама Азумі, сказавши   ~ Ці два подарунки, окремі складові для одного. Тому, спочатку відкрий подарунок Міко, а потім уже мій.   У відповідь мама не слабо здивувалася.   Батько теж.   Ну і я звісно, що ту сказати...   Річ у тім, що я сама не знала, що міститься в пакетах.   І ні!   Я не забудькувата, якщо що!   Почнемо з того, що я взагалі не хотіла приїжджати. Тому я й не планувала купувати подарунок. Так і ще...   Звідки у школярки будуть гроші, на вашу думку?   *Кхм-кхм*   Я б могла подарувати мамі, мангу наприклад. Кілька книжок, які я по кілька разів читала, але я не думаю що вона ними захоплюється.   Тому, відверто кажучи, всі наші подарунки з Азумі, куплені нею же.   Хм...   Вона досить креативно до цього підійшла.   Два подарунки, що формують одне ціле...   Цікаво, що це може бути?   До того ж, що може добре підійти дорослій жінці, матері двох дітей, у ролі подарунка?   Що їй може справді сподобається?   Гроші?   Так... Так...   Якби я вважала за краще подарувати комусь щось на день народження, я б вважала за краще подарувати гроші.   А що?   Людина, що їх отримає, сама вирішить, що собі вона хоче придбати.   На мою думку, досить простий, але дієвий спосіб зробити людині приємно.   Але знаючи свою сестру, вона ніколи не зробила б такого. Азумі намагається вкласти всю душу і креативність, коли хоче щось подарувати.   Але...   Мабуть повернемося до відкриття.   Мама сунула руку в мій пакет і витягла невелику коробочку, загорнуту в строкату упаковку. Додатково, коробочку прикрашала красива, червона стрічка.   «Цікаво, що ж це може бути?»   Крутилося в мене в голові, коли мати неквапливо розкривала упоковку.   ~ О боже...   Вимовила ошелешено вона і показала батькові.   Після побаченого, у батька очі полізли на лоб. Він був теж, м'яко кажучи, здивований.   Це була коробочка, в якій був новокуплений смартфон.   Ну звичайно ж!   Дорогий телефон!   Подарунок, від якого не кожна людина відмовиться.   *Кхм-кхм*   Якщо я не помиляюся, то в мами теж був смартфон, проте він був не таким вже й новим. Як то кажуть, прогрес іде, і те що було вчора новим, сьогодні здасться старим.   Тим не менш, це досить дорогий подарунок. У принципі, Азумі працює на високооплачуваній роботі, тому вона може собі це дозволити. Однак, мені дуже ніяково через те, що цей подарунок формально вважається «моїм».   Коли випав шанс сказати слово в цьому моменті захоплення, Азумі промовила   ~ Прошу, не забувай часом телефонувати нам, добре?   ~ Звичайно, донечко!   Мама була не в собі від щастя.   Я б не сказала, що наша сім'я бідувала, але ми не були настільки багаті, щоб байдуже приймати щось настільки дороге.   З нетерпінням мама почала братися за пакунок Азумі.   Подарунок моєї сестри, нагадував із себе, додаткову гарнітуру до цього телефону. Бездротові навушники, переносна зарядна батарея, кілька чохлів. Загалом, повна комлекція.   Я, звісно ж, очікувала чогось іншого, але не буду брехати, ні мені оцінювати все те, що вирішила купити сестра.   Хоч і дорожча частина подарунка була нібито від мене, мама вважала все це повноцінним подарунком від однієї Азумі.   І насправді, я з цим погоджуся...   ....   ....   ....   ....   ....   ....   Далі, день проходив досить стандартно. Ми сиділи за столом і насолоджувалися всякою смакотою. Фрукти, салати, основна страва, і тортик на десерт. Ми з Азумі пили сік, тоді як батьки вирішили побалувати себе вином.   Увесь цей час батьки та Азумі вели безперервну розмову. Здавалося, ніби вони могли довго розмовляти на будь-які теми. Мені уявлялося, що їхня бесіда може тривати до нескінченності. Тепер я зрозуміла, від кого Азумі успадкувала свою товариськість і любов до довгих розмов.   Я ж, своєю чергою, сиділа мовчки і змішувалася з порожнечею. Я навіть думала, а чи не стала я випадково невидимою, а всі інші, своєю чергою, просто цього не помітили.   Проте, мені було нормально.   Хоч я і хотіла швидше поїхати, але я також розуміла, що цей день не триватиме вічно. Мені залишалося тільки потерпіти. Світ моєї манги, що чекає в моїй кімнаті, нікуди не дінеться і не втече. Уже до вечора, гадаю, я буду вдома.   Але раптом...   Розмова перейшла в несподіваний для мене бік.   ~ Зовсім скоро, настануть іспити і дітлахи вже стануть дорослими...   Такий «непоказний» натяк зробив мій батько.   ~ Нещодавно я зустрілася зі своєю старою знайомою, і вона стала мені розповідати про свого сина. Бідний хлопчик, зовсім не висипається через підготовку до іспитів.   Зловивши подачу, продовжила мама...   ~ Тим не менш, усім нам, важко доводиться по життю, проте, хороша успішність врешті-решт винагородитися.   Підсумував тато.   Окей! Окей!   Я зрозуміла!   Я не глуха і не тупа!   Я все почула і зрозуміла!   Само собою, вони неспроста завели цю розмову, адже як «несподівано», поруч із ними сидить одна прогульниця!   О боже...   Нарешті, до розмови долучилася й Азумі.   ~ Мам, Тат... Ви ж знаєте, що ми тут зібралися з ще однієї причини. Нам потрібно допомогти Міко з її складною проблемою.   Я вже здогадувалася до чого все йде.   Першою, хто вирішив відповісти, бала мати...   ~ *Кхм-кхм* Так... Азумі, ти маєш рацію. Потрібно допомогти Міко з цією незадачею.   Після її висновку, всі кивнули за столом на знак згоди. Зрозуміло, всі, крім мене.   Батьки перейшли до словесного штурму...   ~ Міко, ти ж розумієш що ти занадто довго не відвідувала школу?   ~ Ага...   ~ Знаєш як нам було ніяково за тебе?   ~ Так... Я це уявляю...   ~ У тебе була і так не найкраща успішність, а тепер і ці довгі пропуски. Думаєш тебе це ніяк не торкнеться?   ~ Угу...   ~ Міко, ти взагалі мене слухаєш?   Незадоволено сказала мама.   Гей?!   Я начебто відповідала на твої запитання. Хіба це не означає, що я тебе чудово чула?   Я не маленька дитина!   Мені чудово зрозуміло, які будуть наслідки!   Зрештою, я ж не через лінь перестала відвідувати цю чортову школу!   Навіщо говорити мені ці банальні речі?!   Спостерігаючи як я мовчки сиджу і вислуховую докори матері, Азумі вирішила мене прикрити.   ~ Мам, не тисни на неї, будь ласка. Зараз найгірше, що ми можемо зробити, так це звинувачувати її в тому, в чому вона не винна.   ~ Дорога моя, тільки не захищай її. Ти ж знаєш, що Міко цим користується, щоб її всі пожаліли.   Що?!   Користуюся...?   Проте, розмова між Азумі і матір'ю тривала...   ~ Мамо, послухай, ніхто б не витримав знущань. Будь-яка людина б не впоралася з цькуванням і глузуванням з боку однолітків. У той момент Міко потрібна була допомога, а змушувати її ходити на заняття через силу, все одно не допомогло б їй сильно в успішності.   ~ Ну не знаю, Азумі... Подумаєш, якщо хтось посміявся. Вона просто слабенька і не може дати відсіч, це тільки її проблеми. От ти б, люба моя, впоралася б із будь-якою ситуацією.   Ась?   «Подумаєш?»   «Слабенька?»   Чому коли в мене бувають проблеми, вони ніколи не сприймають це всерйоз?   ~ Мамо, ти ж обіцяла мені, пам'ятаєш?   ~ Ой... І справді... Вибач...   Немов про щось згадавши, мама вибачилася, при цьому злегка нахиливши голову. Прочистивши своє горло, мама перейшла до трохи іншої теми.   ~ Ну добре... Міко, ти все ще наша дочка, тому ми допоможемо тобі.   Ох...   Зізнаюся, це несподівано було почути від людини, яка вимагала від мене неможливого в дитинстві.   Я вже хотіла щось відповісти, як раптом, наступні слова мами знову увігнали мене в паршивий стан.   ~ Але для початку, вибачся перед нами і сестрою за твою поведінку в минулому і зневажливість до навчання.   ~ За яку ще поведінку?   Спантеличено запитала я вголос...   ~ За те що втекла зі школи. За те що зараз ти сидиш на шиї сестри, і користуєшся нею як вдумуєшся. Ти ж розумієш, що в неї є своє особисте життя?   ~ Мамо, прошу, не говори так...   Намагалася зупинити маму Азумі, але я не дала цього.   У цей момент стався рідкісний випадок, коли я захотіла виговоритися.   ~ Я ж не навмисно! Ти розумієш це?!   ~ Не кричи так, Міко! ~   ~ Ну а що мені робити, коли з мене роблять якусь «сволоту»?!   ~ Почнемо з того, що я цього не говорила. Я намагалася сказати, що б ти намагалася думати своєю головою, донечко.   ~ А хіба по-твоєму, я цього не можу?   ~ Ну знаєш... Все що ти можеш, це тільки створювати нам і своїй сестрі проблеми. Гаразд вже якщо ти не дбаєш про себе, але навіщо ти турбуєш Азумі.   ~ Мамо, вона ні крапельки мене не турбує...   Хотіла додати своє слово Азумі, але я і мати її не почули...   Наша суперечка все ще тривала...   ~ Звісно, я знаю, що я її обтяжую! Але хіба це не ви відіслали мене до неї?   ~ Ну хто ж знав, що ти як «паразит», будеш нею користуватися.   ~ Я не паразит. Іноді я їй у чомусь допомагаю.   ~ Зрозуміло, ти в нас дуже самостійна. Цікаво... Коли твоя сестра вийде заміж, ти і подружній обов'язок разом із нею виконаєш?   ~ А можна без тупих сарказмів, будь ласка?!   ~ Про це я й казала. Ти занадто нахабна, Міко. Замість того, щоб вибачитися і прийняти нашу допомогу, ти як завжди закотила істерику.   ~ А ви б самі не хотіли вибачитися переді мною? ~   ~ Це за що ми ще повинні вибачатися? ~   ~ Ви завжди мене мішали з брудом, що б я не зробила. Коли я замкнулася в кімнаті й не відвідувала заняття, ви навіть не поцікавилися, що сталося!   ~ А хіба це було потрібно? Мені одразу стало зрозуміло, що ти нероб.   ~ Наді мною знущалися!   ~ Ну не виправдовуйся... Говориш так, наче в тебе життя зламане. Ясна річ, ти просто прогулювала і намагалася привернути до себе увагу. Тобі хіба її так не вистачало?   Азумі вже не могла витримати нашої суперечки, тому вона й сама підвищила голос.   ~ Мамо, Міко, будь ласка, досить!   Ми трохи заспокоїлися...   Вітальню заполонила мертвецька тиша. Відчувалося, що кожна людина в цій кімнаті, була трошки на сполох. Я, звісно, могла все проковтнути через себе і прийняти так звану «допомогу» батьків. Але чомусь у таких моментах мене досить легко вивести з себе.   Якщо говорити об'єктивно, то здавалося, що я і мама ніяк не могли зрозуміти одне одного.   Кожен із нас намагався донести до іншого свою точку зору.   Принаймні, я навіть була готова вибачитися за ті незручності в їхній бік, про які вони кажуть, якщо тільки вони б вибачилися також переді мною.   Блін!   Я могла б піти на чортів компроміс, якби моя мати не продовжувала гнути свою лінію...   Гидота!   Гаразд Міко, тобі потрібно заспокоїтися...   Вдих-видих.   Вдих-видих.   ~ Ось бачиш... І знову сестра прийшла рятувати тебе. Ганьба...   Надійшов тихий коментар від мами.   Так...   Він був тихий, проте всі за столом його почули.   Навіщо вона вирішила це сказати?   Хто знає... Тим не менш, цього було достатньо, щоб я знову розлютилася.   ~ А чи не піти тобі нахер, А-а?!   У відповідь, очі матері розширилися...   Я вкрай рідко так погоджуюся, ви не подумайте. Просто мене це все, відверто кажучи, задовбало.   Раптом, після почутого, до розмови підключився батько.   ~ Міко! Ти як розмовляєш зі своєю матір'ю?! У тебе совісті немає, так спілкуватися з нею, на її дні народженні?! Вибачся, зараз же!   ~ А їй значить можна все життя мене гнобити, так?!   ~ Яка ж ти невдячна! Ми хотіли тобі допомогти, а тобі лише б нерви всім зіпсувати! Мало тобі нашого болю і сліз, так? Невдячна...   ~ Мені до біса така «допомога» не в сралась, ясно! Може тобі знову залізти під її каблук?! Якщо пощастить, знайдеш там свої яйця!   На його обличчі був важко-вимовний вираз. Не знаю, влучила я в точку чи ні, але це точно ввело його в ступор. Усе своє життя в будь-якій суперечці він ставав на бік матері. Я просто назвала його так, як він мені бачився завжди.   Вираз обличчя матері зображував застиглий жах.   Ну звичайно!   Розплачся, наша бідна жертва!   Але чомусь, коли через знущання плачу я, то я слабачка і в усьому винна сама. А коли плачеш ти, то ти бідненька-ранима жінка, яка ніколи такого не заслуговувала.   Якщо мені довелося б описати вираз обличчя Азумі, то на думку спало б слово - «катастрофа».   Вона намагалася нас усіх зібрати, сплотити.   Пізніше, коли все пішло не за планом, то помирити.   І в підсумку, це закінчилося ось цим...   Гадаю, мені важко сказати, за кого Азумі в цьому конфлікті. Вона завжди віддавала перевагу нейтралітету, але інколи, оскільки я слабша, обирала мій бік, і як хороша сестра, намагалася мене захистити або вигородити. Але зараз, я й сама наговорила бозна-що на адресу наших батьків. Тому, мені здається що зараз Азумі мене не підтримає.   Тим не менш, тиша потрималася деякий час, поки слова матері її не розігнали...   ~ Геть...   Сказала вона напівшепотом, через що я не зовсім змогла розчути...   ~ Що?   ~ Я СКАЗАЛА ГЕТЬ ІЗ МОГО ДОМУ!!!   Крикнула вона настільки голосно, що аж затремтів увесь будинок.   ~ Знову мене виганяєш?   ~ ВИМІТАЙСЯ ЗВІДСИ, НЕГІДНИЦЯ!!! ЩОБ МОЇ ОЧІ ТЕБЕ НЕ БАЧИЛИ!!!   До горла надходив колючий клубок...   Я й сама була неймовірно засмучена тим, що відбувається.   Мене не слухали...   Напевно, і не хотіли чути...   Уся образа всередині мене стала проступати назовні, я ледве стримувала сльози.   Якщо мене не хочуть бачити, то й добре.   Пофіг.   Мовчки, я встала з-за столу і пішла з вітальні в бік передпокою.   ~ Міко, почекай.   Азумі спробувала мене зупинити, але до неї прилипла мати, зі словами.   ~ Ні, Азумі! Нехай іде куди хоче! Навіщо ти весь час із нею сюсюкаєшся?   Це було останнім, що я почула.   Якнайшвидше, я знову взулася і вийшла за двері. Я хотіла якнайшвидше покинути цей чортів будинок, у якому, як я припускала раніше, мені не були раді.   І на яку допомогу я могла розраховувати, якщо вони так зневажливо до мене ставилися?   Наш діалог ніяк не клеївся з самого початку.   Мені здавалося, що сьогоднішній день був марною тратою часу, нервів і сил.   Піти звідси було непоганою ідеєю.   Точніше, якщо висловитися більш правильно, то «втекти» звідси.   Проте я не зовсім знала, куди мені піти.   Так уже...   Це завжди було слабким місцем, моєї вічно улюбленої тактики...   Втечі від проблем...   ....   ------------------------------   ....   Ось я і пішла...   Насправді, я не шукала конкретного місця, але чомусь, мої ноги привели мене на один дитячий майданчик.   Наразі він був не найкращим у цьому районі, коли я була маленькою, цей майданчик був єдиним у всій окрузі. Я тут часто гуляла, коли не познайомилася з мангою.   Навіть сама не знаю, чому я прийшла саме сюди...   Досить незвично, але зараз на ньому нікого не було.   Я маю на увазі - дітей.   Напевно це через те, що вже встигли скрізь набудувати нових дитячих майданчиків. Куди більше, куди цікавіше для спиногризів. З великими гірками там і таке інше.   Але за якихось +/-10 років, тепер він виглядає покинутим і нікому не потрібним.   Прямо як я...   Наразі я сиджу на гойдалці і мляво погойдуюся туди сюди.   Напевно, я роблю це рефлекторно...   Та не суть важливо, якщо чесно.   Хоч я себе і не бачу, але мої очі напевно вже почервоніли.   Мда...   Я трохи поплакала.   Я кажу це чесно.   Зараз у моїй душі коїться чорт-знає що.   Я вже не можу стримувати себе і здаватися сильною. Проблеми так і лізуть одна за одною, немов великі хвилі під час шторму. Вони намагаються накрити тебе і потягти в безодню.   Зрештою, я не здам ці іспити...   Мене або залишать на наступний рік.   Або, що найімовірніше трапиться, переведуть в іншу школу.   Ох...   Так...   У ту школу для відморозків, де, за статистикою, випускники, що її закінчили, здебільшого стають на криву доріжку. У багатьох учнів тієї школи в майбутньому виникнуть проблеми із законом, і ті закінчать своє життя у в'язниці. Блін...   Я ж там просто не виживу!   Мене зжеруть і виплюнуть, хіба ні?   Ох... Це погано!   Зачекайте!   А якщо зовсім не вчиться?   Хм...   Що тоді?   Жити в сестри до старості?   До кінця днів сидіти у своїй кімнаті, читаючи мангу. Жити разом з Азумі, з її майбутнім чоловіком і дітьми?   <Ей, діти! Привітайтеся з тіткою Міко!   <Привіт, тітко Міко!>   І тут, бліда жінка схожа на «Кайако», махає їм у відповідь...   Бруах!   Страшно...   А от насправді, це майбутнє найімовірніше...   Ех...   ~ Мені б не завадила чиясь порада...   Сказала я вголос, хоча розуміла, що мені ніхто не відповість.   Я обдарувала сумним поглядом сусідні гойдалки.   Зрозуміло, вони пустували.   Річ у тім, що зазвичай на них гойдалася Акі-тян. Моя подруга дитинства, яка була до того ж, єдиною. Вона, сама того не розуміючи, рятувала мене від проблем. Мені здавалося, що наша дружба могла бути вічною. Разом із нею ми дорослішали і гралися. Пройшли початкову та середню школу. Однак, у старшій школі...   Ех...   Чому ти мене зрадила?   Хоча... Я знаю, що я сама в цьому винна...   Але ж...   Я не хотіла, щоб так все склалося.   Мені дуже хочеться повернути ті дні.   Я б багато чого віддала, для того щоб повернутися в минуле і не робити тієї жахливої помилки.   Ми б тоді знову були подругами.   Але, минуле навряд чи зміниш...   І все ж, чому ми перестали спілкуватися?   Тому що я потягнула тебе вниз, так?   От чорт!   Мати була права...   Хто б це не був, я тягну його вниз за собою. Немов потопельник, який може схопити тебе за ногу. Також, після цього ти навряд чи зможеш все висловити мені в обличчя. Адже замість цього, я почую: *Бульк-Буль*   Хе-хе-хе.   Я - Утопленик.   :)   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   До речі, говорячи про потопельників і утоплення...   Може вже досить?   Скільки мені терпіти все це?   Депресія, в якій я перебуваю більшу частину свого життя, мене таки доконала, якщо чесно.   Уже чисто сил немає, щоб борсатися.   Думаю, у майбутньому ситуація тільки погіршиться.   Гадаю, я все ж таки вчиню суїцид...   Я, звісно, якомога довше намагалася уникати цих думок, але зрештою, я вже здалася. Розмова з батьками сильно вплинула.   І ні!   Це не через те, що я хочу самовипілітися через просту сварку!   Їхні слова вибішували мене, бо в більшості своїй, вони були правдою. Особливо про те, що вони говорили про сестру, називаючи мене «паразитом». Адже це - правда.   Дуренький маленький паразит, що присмокталася до Азумі, і не збирається відлипати.   Що б моя сестра не говорила мені, я ж і справді її сильно обтяжую. Вільний час після роботи, який вона могла витратити на відпочинок або на особисте життя, вона витрачає в підсумку на мене.   Якщо у мене немає ніякої гордості і честі, я б плювала на це з високої дзвіниці.   Щось на кшталт: «Байдуже, як почувається Азумі, погано їй чи ні, я сиджу на її шиї і насолоджуюся!»   Вона не заслуговує на це...   А я лише простий паразит без будь-яких умінь...   Якщо мене не стане, я хоча б запам'ятаюся в трохи кращому світлі, ніж через 10 або 20 років, будучи дорослою самітницею. Так і ще, весь цей час, я б обтяжувала свою сестру.   Думаю, нічого іншого не залишається...   Тут неподалік, якраз є один міст.   Опа!   А ось і хмари згустилися.   Стало похмуро.   Якраз у тему, дякую пагода-сан!   Ставлю 10 зірок атмосфери з десяти!   Я встала з гойдалок і неспішно вирушила до мосту...   Однак, я ще не встигла вийти з дитячого майданчика.   Щойно мені варто було перейти дорогу, як одразу ж з'явився білий Nissan Qashqai. Він став переді мною, перегородивши мені шлях. Дуууууууууже культурно, наважуся сказати!   «Напевно просто збіг».   Подумала я, і вже хотіла його обійти.   Але раптом, вікно опустилося вниз...   ~ Міко, зараз піде дощ, може сядеш?   Мене зустрів ніжний жіночий голос...   Ну звісно!   Nissan Qashqai є тільки в моєї сестри, так?!   Тут немає нікого іншого, хто б користувався ним!   Хоч я і була налаштована зробити дещо жорстке, але я здалася голосу, що вабить мене. Я сама не знаю, куди подівся той запал. Напевно, притиснутися до грудей сестри і розреветься, мені більше хотілося, ніж здійснювати самогубство. Напевно тому, нічого не сказавши, немов як робот, я сіла в машину.   Зазвичай я вважала за краще сідати ззаду, але чомусь, я вирішила сісти на переднє сидіння, прямо як сьогодні вранці.   Двері зачинилися, а по даху почали злегка барабанити краплі дощу.   Якийсь час ми з сестрою мовчки сиділи в салоні.   Ніяких звуків.   Рухів.   Жестів.   Ми просто сиділи.   Азумі поглядала на мене, тоді як я дивилася вперед. Насправді, мій зір не був на чомусь сфокусований. Було таке відчуття, що мене накрила чорна пелена. Наразі картинки прокручувалися в моїй голові, показуючи сумні сцени. Можна було б сказати, що я витаю в хмарах. У похмурих, сірих хмарах...   Я намагалася з усіх сил триматися.   Але в підсумку, сльози все ж пішли.   Я розревілася...   Азумі не поспішала рушати з місця і кудись їхати, мабуть, вона розуміла, що наближається, і чекала саме цього моменту.   ~ Іди сюди, моя хороша.   Вона швидко схаменулася і обійняла мене, притиснувши до своїх грудей. Її рука помірно рухалася з моєї верхівки далі по волоссю і назад, погладжуючи тим самим мою голову,   ~ Ну все, все... Не переживай. Я поруч із тобою.   Промовляла вона, на що у відповідь, я лише більше лила сліз, які вбиралися в її одяг.   ~ Все добре Міко, Поплач. Не копай усе в собі, сонечко моє... Старша сестричка все вислухає і втішить.   Продовжувала вона нашіптувати чарівним голосом, все ще гладячи мене по голові.   Мені було добре.   Я відчувала її м'якість.   Я відчувала її турботу.   Усередині мене з'явилося тепло, яке гріло моє серце. Ком у горлі став відступати...   ....   ------------------------------   ....   Мда...   Та сама хвилинка слабкості, тепер змушує мене почуватися ніяково. Однак, мені стало краще.   Набагато краще!   Мене немов вижили як лимон.   Уся гіркота й образа пішла разом зі сльозами.   На даний момент, я вже заспокоїлася і відчуваю приємну легкість.   *Кхм-кхм*   Здебільшого, так.   Мій настрій прийшов у норму, з депресивного до нейтрального.   Якось так...   Ми з Азумі були в дорозі, а наша кінцева мета, її будинок. Але як зараз би сказала вона сама: «Наш дім!»   Погода хоч і була похмурою, але особливої зливи не було. Дощик лише злегка моросив, але все ж, перебуваючи в теплому салоні, це важко сказати. Магнітола зі свого боку все ще барахлила, тим самим віддавши нас із сестрою у владу тиші.   ~ Ну і нічого страшного, якщо ти не складеш іспити.   Раптом не все, заявила сестра.   ~ Кажеш... «Нічого страшного».   Невпевнено повторила я...   ~ Угу. Здаси наступного року. Нові однокласники, а значить зовсім інші люди.   ~ Ну... Якщо, звісно, мене не переведуть в іншу школу...   ~ З усіма можна домовитися, Міко. Це мудрість дорослих.   Сказала вона і наприкінці якось дивно підморгнула.   ~ Ти маєш на увазі, дати хабар?   Злегка здивовано запитала я.   ~ Звісно ж ні! Ти що...? Є багато способів, як наприклад, використати авторитет і щось у цьому дусі...   ~ Гадаю, ти маєш рацію...   Сумно підсумувала я, намагаючись не вдаватися в подробиці.   Машина все ще рухалася вперед, минаючи знайомі будівлі та вулиці. Усередині салону знову стало тихо. Я копалася у власних думках, у той час як Азумі з якоюсь цікавістю поглядала на мене, коли випала нагода.   ~ Хм... А може, якщо ти хочеш звичайно... І не будеш зовсім закінчувати старшу школу?   Я була дуже здивована такій пропозиції.   ~ Що? Але тоді що мені потім робити? Адже я буду без освіти, я навіть не зможу влаштуватися на низькооплачувану роботу. Це ж буде кінець усьому...   Але Азумі поспішила додати...   ~ Хто сказав, що можливо самореалізовуватися тільки завдяки хорошій освіті?   ~ Ем... Ну вчителі, а ще й мама з татом.   ~ Ти більше їх слухай, тоді це й справді буде так.   ~ Що ти хочеш цим сказати?   ~ Знаєш, Міко. Ти ж дуже добре малюєш, так?   ~ Не сказала б... я ж 28 років не практикувалася...   ~ 28 років?   Перепитала Азумі, піднявши брову...   Ась?   Що я щойно сказала?   Зачекайте, зачекайте!   Я ж і справді довго не практикувалася, але ж не 28 років же!   Я ж стільки навіть не прожила, що я, чорт забирай, таке несу?!   ~ Ой. Вибач... Я якось задумалася і саме вирвалося...   ~ Напевно це все через стрес, Міко. Ну так що я хотіла сказати? Ах, так, точно. Малювання. Тобі варто реалізовуватися в цьому.   ~ І що..? ~ Я буду типу художницею, і малювати картини, в надії стати як Пікассо?   У відповідь, моя сестра посміхнулася.   ~ Якщо ти цього хочеш, то так. Однак, я мала на увазі дещо інше, що особисто тобі, стане цікавим.   Я не зовсім розумію, до чого вона хилить. Тим не менш, у неї дуже добре виходить заінтригувати.   ~ Я не зовсім розумію, сестро...   ~ Ти ніколи не хотіла намалювати свою мангу, наприклад?   Мої очі округлилися, почувши те, що сказала Азумі.   М-манга?   М-мою?   Побачивши мою реакцію, сестричка єхидно посміхнулася.   Вийшовши нарешті зі світу мрій, я почала парирувати.   ~ Знаєш, це досить складно. На створення манги йде багато часу і сил.   ~ У тебе буде весь твій час, Міко. Твоєму хобі ніхто не заважатиме.   ~ А-а-а Гроші? Розумієш, потрібно знайти видавництво, плюс необхідні речі, як-от графічний планшет, лампа і...   ~ Ох... Ти маєш на увазі інвестиції? Я про це добре обізнана, адже моя робота опосередковано з ними пов'язана. Зрозуміло, ми подбаємо про такі дрібниці, Міко. Усе, що буде треба, ми придбаємо. Я буду твоїм інвестором.   Я не могла повірити в почуте...   Я завжди була споживачем, але ніколи не намагалася створити що-небудь сама. Звичайно, глибоко всередині, у мене було потаємне бажання створити свою мангу. Свій світ, сюжет, персонажів. До того ж, я непогано могла малювати. Напевно, якби це стало моєю роботою, то вона була б моєю улюбленою.   ~ Азумі, ти серйозно?   ~ Серйозніше нікуди, Міко.   Твою ж за ногу!   О боже! Боже!   Ем...   Мм...   Так!   Я згодна!   Ох. Ні ж... Мені не роблять пропозицію руки і серця, я мала на увазі ту ідею з мангою!   Ох...   Ах!   Мангага - Накано Міко!   А що?   Звучить!   Мій настрій почав зашкалювати вгору. Нібито мені дали свіжий ковток повітря, який мені так був необхідний. Займатися творчістю, це дійсно що я хотіла?   У мене добре була розвинена уява, а уроки з точних наук завжди здавалися мені нудними, через що в мене були погані оцінки з них. Напевно, я навіть зізнаюся, що в дитинстві я мріяла вступити до художньої школи, але тоді я ще й хотіла встигнути за Азумі й отримати похвалу від батьків. Тому я кинула свою мрію і зосередилася на тому, щоб встигнути за сестрою. Я сподівалася, що зможу також досягати високих результатів за все, за що я не взялася. Але як ви, напевно, зрозуміли, нічого такого в мене не вийшло.   І ось тепер, мені немов дали другий шанс!   Другий шанс, який мені був так необхідний!   Самореалізовуватися і займатися тим, що подобається!   ~ Сестро, я тебе люблю.   Сказала я в пориві почуттів. Було таке відчуття, що ці слова вирвалися самі по собі.   У відповідь Азумі м'яко посміхнулася і вимовила...   ~ Я тебе теж, Міко.   І чому я довгий час так погано поводилася з Азумі?   Насправді, у мене якесь дивне двояке почуття...   Я усвідомлюю, що більшу частину часу я холодно ставилася до сестри. Але в той же час у мене було відчуття, що я також, дуже довгий час з нею відмінно лажу. Немов давним-давно я зрозуміла, що помилялася щодо неї, і колись встигла з нею здружитися.   Дивно...   Але начебто ми стали з нею нормально спілкуватися, тільки сьогодні, хіба ні?   ~ Тепер у тебе гарний настрій?   Поцікавилася сестра, на що у відповідь, я задоволено кивнула...   ~ Угу.   Машина зупинилася біля пішохідного переходу. На світлофорі горів червоний, через що, нам варто було всього-то трохи почекати. Як на зло, не було жодної людини, яка могла б зараз перейти дорогу. Але навіть якби й людей не було, сестра б точно не порушила правила дорожнього руху.   Однак, з-за рогу все ж виглянули люди. Це була компашка школярів, які поверталися додому після занять. Кілька хлопців ішли під парасолями, дуріли і над чимось сміялися. Загалом, досить звичайна картина.   Проте, я з жахом втиснулася в крісло...   Ці хлопці були старшокласниками, і судячи з їхньої форми, вони були з тієї самої школи, що і я.   Зла доля знову звела мене з цими людьми, як би я цього не бажала.   Річ у тім, що вони не просто були учнями з тієї самої школи, що й я. Вони були, чорт забирай, моїми однокласниками!   Серед них були й ті, хто не соромився брати участь в екзекуції наді мною. Простіше кажучи, участь у знущанні і в цькуванні.   Навіть не знаючи як я виглядаю, мені стало зрозуміло, що я різко зблідла. Інстинкт зашуганої мишки автоматично увімкнувся, побачивши хуліганів. Я боязко опустила свій погляд донизу, щоб усіма силами уникнути очного контакту.   «Хоч би вони мене не впізнали».   «Хоч би вони просто пройшли повз».   Крутилося в мене в голові.   Напевно, ще однією причиною для панічної атаки слугувало й те, що один із хлопчиків із цієї компанії був...   Тим самим...   Кому я зізналася в почуттях, але вони були відкинуті й висміяні ним...   Я його відразу впізнала...   У цей же час Азумі помітила мою дивну поведінку.   ~ Міко, щось сталося?   Запитала вона.   У відповідь я мовчала. Я боялася щось сказати, напевно, я не зможу і слово вимовити. Побачивши неприємні знайомі обличчя, спрацював внутрішній «тригер», через що моя особистість стиснулася в маленьку крапку. Щоправда, тільки-но, я спробувала з усіх сил підняти голову, щоб подивитися, помітили вони мене чи ні.   Але як на зло, саме «він», зіткнувся зі мною поглядом...   Навіщо він подивився сюди?   Прокляття!   Його обличчя спотворилося в противній усмішці. Він гукнув своїх товаришів, для того щоб вони теж помітили мене і, напевно...   Не знаю...   Для того щоб теж посміялися?   Їм це так важливо?   Ч-чому вони не залишать мене в спокої?   Я немов дивовижний звір у зоопарку, в якого можна потикати пальцем.   Здається, Азумі почала розуміти що до чого.   ~ Міко, це те що я думаю...?   Запитала вона з надзвичайно холодним тоном.   У відповідь, я лише жалібно промовила...   ~ Я просто хочу поїхати... Поїхати і все...   Мене зустрів люблячий-спокійний голос.   ~ Добре, моя хороша... Ми поїдемо...   Після сказаного, Азумі різко натиснула на педаль газу.   Червоне світло ще горіло, а ці школярі перебували ще тільки на півдорозі до кінця пішохідного переходу. Не звертаючи увагу на «перепони» на нашому шляху, машина різко рушила, прямуючи вперед.   *Бам*   Усі «кеглі» розлетілися в сторони.   Точніше, це були люди!   Азумі просто протаранила їх. На її обличчі не було жодної емоції. Вона зробила це холоднокровно, немов для неї це була всього лише дрібниця.   ~ Ти що робиш?!   Закричала я від переляку.   ~ Міко, це ж ті виродки, що знущалися над тобою?   ~ Т-так... Але... Навіщо ти їх збила?   ~ Я це зробила для того, щоб ці виродки були покарані.   Вона говорила все це, абсолютно спокійно. У той час як я, ще була під адреналіном. Напевно, я ще не до кінця зрозуміла, що відбувається. Моя сестра просто так збила людей...   Але на цьому весь пизд*ц ще не закінчився...   Машина на повній швидкості їхала вперед. Настільки швидко, що мене притягувала до спинки крісла.   Перед нами показався ще один пішохідний перехід. Світлофор також показував червоний, попереджаючи нас, щоб ми зупинилися. Також, я побачила що там теж переходять люди. Залишалося загадкою як вони не помічали машину, що наближалася до них на великій швидкості.   ~ Азумі, зупинись!   Але мої слова ніяк не вплинули на рішення сестри...   Тільки перед черговим зіткненням я помітила, що люди, які переходили дорогу, були школярками з тієї самої школи, що й я. Зла іронія полягала в тому, що вони теж були моїми однокласницями.   Їх було троє...   Дві дівчинки, що найактивніше знущалися наді мною.   І...   Акі-тян...   Як і в першому випадку, Азумі немов ні в чому не бувало, просто протаранила їх на машині.   *Бам*   Я навіть не помітила куди вони розлетілися.   ~ Припини! Будь ласка!   Перейшла я на відчайдушний крик. У його тоні відчувалася вся благання і жах, що я зараз переживала.   У відповідь Азумі так само спокійно промовила...   ~ Теж мені, найкраща подруга називається. Вдарити ножем у спину, а після, знайшла собі нових друзів... Просто здохни.   Було відчуття, що вона розмовляла сама з собою.   Це мене до чортиків лякало. Немов я зустрілася з якимось маніяком.   Проте машина все ще набирала швидкість. Дорога ніяк не закінчувалася, навіть розмитий пейзаж за вікном, немов копіював сам себе.   Усе та сама дорога...   Усі ті самі вулиці...   Десь у підсвідомості в мене зародилася думка про неадекватність того, що відбувається.   Але якщо перейти назад у салон, то ви побачите, що я, як і раніше, тремчу від жаху.   Ось знову...   Знову пішохідний перехід і той самий світлофор, що показує червоне світло.   Чому всі вони дуже один на одного схожі?   Це ніби якесь повторення.   Цього разу, дорогу проходило двоє людей, я доволі швидко їх упізнала.   ~ Азумі, це батьки! Стій!   ~ Хм...   *Бам*   Обдарувавши мене байдужим «хм», моя сестра вкотре збила людей. Мені чомусь здавалося, що її біле авто, вже встигла змінити свій колір на червоний.   *Кхм-кхм*   Втім...   Мені б дійсно варто було задатися питанням, що тут робили наші з Азумі батьки. Тут далеко від нашого будинку. Та й взагалі, чому відбуваються такі збіги?   Та й взагалі, тут усе дуже дивно?   Поки я перебувала в шоці й роздумувала, сестра знову спромоглася дати свій коментар...   ~ Навіть якщо це наші батьки, всі, хто винен у твоєму горі, мають бути покарані.   Ой-йой...   Вона явно роздратована, хоч і не показує це зовні.   Я дуже добре знаю свою сестру, я б не сказала, що вона зробила б щось таке в реальності.   Схоже, відповідь плавала на поверхні...   «Все, що я бачу, нереально?»   Адже як інакше пояснити її дивну поведінку та іншу чортівню?   Як не дивно, я стала швидко відходити і заспокоюватися.   Сьогоднішній день був дивовижним...   Як Азумі змогла швидко знайти мене на тому майданчику?   Вона з'явилася немов із нізвідки.   Вулиці й дороги здебільшого були порожні, хоча ж сьогодні має бути вихідний?   І раз сьогодні вихідний, чому однокласники з моєї школи ходили у формі?   Суботник?   Ох... Боже...   У мене почала боліти голова...   Поки я розмірковувала, з'явився черговий пішохідний перехід, ну і звісно ж, світлофор, що показував червоний.   Цього разу, там були воістину «дивні» люди. Вони мені здавалися дуже знайомими, але я бачила їх уперше. Якісь косплеєри, що переодяглися в ельфів. Типу, дівчина лучниця і хлопець друїд. В обох були довгі-загострені вуха, і в обох було довге-біле волосся.   Не знаю звідки, але я їх знаю...   Моє нутро підказувало мені, що вони мені огидні.   Азумі у своєму репертуарі, очікувано, зробила «дабл-кілл».   Людинки знову розлетілися хто куди. Зрозуміло, я знову ледь не підскочила, однак, я зберігала частку самовладання. Мені це вже здається відвертою маячнею.   Ну або мій мозок відчайдушно намагається так вважати.   Разом із думками, моя голова почала гудіти від болю.   Немов у голові у мене збиралася мозаїка, але ключових пазликів ніяк не вистачало, щоб зібрати все в єдине ціле.   Ну і вже за сформованою традицією, моя сестра озвучила свій новий коментар.   ~ І навіть у наступному житті знайшлися люди, які тобі шкодили. Ненавиджу...   Схоже, вона мала на увазі тих чудиків косплеєрів, яких вона щойно збила.   Але що вона мала на увазі, коли сказала: «І навіть у наступному житті?»   АХ!!!   Моя голова знову почала розколюватися від болю. У неї надходила величезна кількість інформації, через що, відчуття було не з приємних. Тим не менш, мене почали відвідувати «дивні» спогади.   Найкриповішим з них був, так це, спогад про нашу з сестрою смерть.   Ми тоді їхали до батьків, але нашу поїздку перервали вибухи.   Але як це може бути, якщо ми сьогодні...   ОХ!   АХ!   Голова все ще боліла.   ~ Усі винні мають бути покарані.   Промовила Азумі, що було дивним.   Чергового пішохідного переходу не було.   Не було також людей, яких вона могла збити.   Єдиним що виднілося вдалині, так це цегляна стіна посеред дороги. І судячи з того, що машина продовжує їхати вперед, моя сестра не збирається кудись звертати або зупиняти машину...   Ми розіб'ємося!   ~ Стій, Азумі! Що ти хочеш зробити?!   ~ Покарати всіх, хто зіпсував тобі життя!   З упевненістю в голосі, голосно вимовила вона.   ~ Але ж ми вріжемося в стіну!   ~ Саме так!   Коротко відповіла вона, немов це було очевидно.   Мені здається, я потихеньку почала розуміти, що вона має на увазі...   «Покарати всіх, хто зіпсував мені життя»...   Однокласники, що знущалися наді мною.   Колишня подруга.   Батьки.   Ці дивні косплеєри.   Усіх їх, я ненавиділа...   Моє життя руйнувалося. Деякі з них підливали масло у вогонь. Хтось мене зрадив, через що я почувалася покинутою. Хтось від душі сміявся наді мною, поки я страждала. Хтось не звертав на мене увагу і засуджував мою нікчемність.   Усе це накладалося одне на одного, через що я стала боятися їх і люто ненавидіти.   Насправді, я не бажала їхньої смерті...   Але якщо це все моя уява, то тоді, виходить, що все ж таки бажала?   Але тоді навіщо...?   Навіщо, Азумі хоче зіткнутися з тією стіною?   Щоб убити нас?   Ах...   Так...   Щоб покарати останніх винних...   Я не настільки жалюгідна, якщо чесно, щоб виключно звинувачувати інших за те, що я сама накоїла. Зрозуміло, у списку тих, кого я ненавиджу, є і я сама...   Якби тільки я не була по життю невдахою - то тоді, добре б ладнала з батьками.   Якби тільки я не вирішила зізнатися в почуттях, через егоїзм перевершити сестру - то я б не стала ізгоєм.   Якби я подумала про долю своєї подруги, коли поставила репутацію під удар - то ми б досі спілкувалися.   Азумі, що сидить за кермом, вбиває всіх, хто винен у моєму горі. Ну і виходить так, що під найсмачніше, вона врешті-решт вб'є і мене.   Але є дещо, що не сходиться з усім цим...   ~ Ти ж теж помреш...   На мій висновок, Азумі усміхнулася.   ~ Ну і що?   Я стиснула зуби від злості...   ~ Як «що?» Гаразд те, що ти вбиваєш усіх, хто зіпсував моє життя! Гаразд те, що ти вб'єш мене, я це заслужила! Але ти не можеш убити себе!   ~ Чому не можу?   ~ Тому що ти не винна в цьому, ясно!   ~ І з чого ж ти це взяла...? ~   ~ Єдине що ти робила, це підтримувала мене! У минулому я лише відчувала заздрість до тебе, але ніяк не ненависть!   Машина все продовжувала наближатися до цегляної стіни.   ~ Продовжуй, Міко...   ~ Ти прихистила мене, годувала, балувала, як я можу на тебе злитися?!   Вулиця за вікном почала темніти, однак, це не заважало автомобілю невблаганно рухатися до своєї мети.   ~ Подумаєш...   ~ Ні! Послухай мене! Ти завжди вітала мене з днем народження, дарувала подарунки коли я тебе навіть не просила, врешті-решт, ти хотіла витягнути мене з депресії!   ~ Ось як...   ~ Правильно! Коли ми померли, то ти, дурненька, вирішила залишитися зі мною до кінця, бо ти не хотіла кидати мене, навіть у такій ситуації!   ~ І? Продовжуй...   ~ А потім! Коли ми переродилися, то...   Раптово Азумі зупинила машину просто перед стіною. Своєю чергою я навіть цього не помітила, бо останній пазлик нарешті завершив мозаїку.   Моя сестра з цікавістю спостерігала за мною, немов очікуючи коли я домовлю.   ~ Ти... Коли ми з тобою переродилися, ти продовжувала піклуватися про мене...   ~ Ну нарешті ти згадала...   Сказала вона зі зітханням. Відстебнула пасок безпеки, Азумі ліниво потягнулася, наче всі її м'язи трохи боліли.   За вікном остаточно стемніло...   ~ Що це за місце? Де я перебуваю?   Промовила я...   ~ Ти зараз за межею. ~   ~ «За межею?»   У відповідь, Азумі жестом показала мені, подивитися вперед...   Через лобове скло, там де недавно була цегляна стіна, виднівся тунель. З нього лилося сліпуче біле світло. Воно притягувало мене, немов метелик. Хоч і перебуваючи зараз у машині, я відчувала, наскільки воно було теплим і привабливим. Приблизно таке саме світло я бачила, коли плавала в темному просторі, однак, те зовсім мене не приваблювало...   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ~ Я не зовсім розумію... Тут же була цегляна стіна?   Промовила я і з надією подивилася на Азумі. Я хотіла щоб вона мені все пояснила.   ~ Ну була і була... Я не ручаюся за те, що вигадує твоя уява.   ~ Я так вважаю, що сьогоднішній день був нереальним. Усі люди і події, що відбувалися, це просто плід моєї уяви, ти це хочеш сказати?   Азумі кивнула...   ~ Це... Типу... Сон..?   ~ Можна сказати і так. Однак, на відміну від звичайного сну, у тебе є необхідні повноваження в цьому місці. Грубо кажучи, це щось на зразок внутрішнього світу.   ~ Вау...   Охнула я, хоча не на всі сто відсотків зрозуміла сказане.   ~ Значить я змогла зупинити тебе перед зіткненням?   ~ Ем... У мене насправді не було в планах зіткнутися з тією стіною.   ~ Тоді, навіщо ти збивала всіх цих людей?   ~ Тому що ми обидві цього хотіли.   Байдуже промовила вона, знизавши плечима наприкінці.   Якийсь час, ми з Азумі сиділи мовчки. Можна було б сказати, що ми насолоджувалися тишею. Проте зараз я - друга Накано, якій тиша почала потихеньку набридати. Це було трохи незвично, коли я хотіла поговорити, а Азумі - мовчати.   Принаймні, від дурних запитань гірше не стане.   ~ Так... І що далі?   ~ Ти в мене питаєш, Міко? Хіба не ти тут головна?   ~ Я?   ~ Ну так... Це твій сон, а я всього лише плід твоєї уяви. Я не твоя справжня сестра.   ~ Це я вже зрозуміла, мені не дістає злегка іншої інформації.   На обличчі цієї дівчини, зобразилася зацікавленість...   ~ Міко, що останні ти пам'ятаєш?   ~ Ем... Ну... Дай-но подумати...   Я почала активно копатися у себе в голові. Перебирати спогади і вибудовувати ланцюжки подій. Через деякий час, я заговорила.   ~ Аріель сказала, що Турі в небезпеці. Потім, я пішла її рятувати. Я її знайшла і ми забралися звідти. Ну а потім у мене прилетіла стріла, знову тікали, пізніше намагалися витягнути, і...   Бачачи як я зам'ялася наприкінці, моя співрозмовниця поцікавилася...   ~ Це все?   ~ А ось з останнім, біда...   ~ Ясненько. Я можу тобі пояснити.   ~ Я уважно слухаю.   ~ Наразі ти перебуваєш у комі. Ти втратила занадто багато крові, а також пошкодила деякі органи. Тому ти й опинилася за межею.   ~ Ось як... А тепер не поясниш що таке, це - «межа».   Дівчина на кілька секунд задумалася...   ~ Ну це роздоріжжя між життям і смертю. Розумієш, твоє життя зараз поза небезпекою, проте твій розум вважає, що ти померла.   ~ Ой-йой... І що ж мені робити?   ~ Тобі варто зробити вибір... Померти, як хоче твій розум, або жити, як хоче твоє тіло.   Воу! Воу! Воу!   А чому так жорстко?!   Ем... Мм... Ну...   Звичайно ж ЖИТИ! Напевно...   Хто ж захоче вибрати смерть, я ж права?   А-а-а?   Що?   Чому ви на мене так дивитеся? 0_о   Ох...   Так...   Точно-точно.   Я ж хотіла вибрати суїцид.   Ем...   Упс!   Помилка!   Що ту можна ще сказати. Хе-хе...   *Кхм-кхм*   Тим не менш, я повинна ж відповісти.   ~ Такс... І що мені зробити, щоб вибрати життя?   ~ Ти в цьому впевнена, Міко?   Якось скептично запитала в мене, мій плід уяви, що косить під Азумі.   ~ У якому сенсі, «впевнена?» Звісно ж я хочу повернутися!   ~ А за сьогоднішнім днем і не скажеш...   ~ Що пробач?!   ~ Так... Ні. Нічого. Не звертай увагу...   ~ Ну і що поганого на мене може чекати там?   Доволі оптимістично висловилася я...   У відповідь, мене зустрів крижаний тон...   ~ Ну, наприклад: Чергові страждання; Розпач; Перегони з часом; Можлива втрата близької людини; Психічний і фізичний біль; Ну, і, врешті-решт, смерть.   ~ Ну й добре...   ~ Навіщо обирати саме це, Міко? Ти сама вже не втомилася? Реальність = біль. Ти це повинна розуміти.   ~ Як ти думаєш... ~ Краще померти?   ~ Я цього не казала. А якщо й сказала, то значить що, це ти про це подумала. Звичайно, обравши шлях смерті, є свої плюси.   ~ Ну і які ж вони?   ~ Пам'ятаєш нашу розмову? Якщо ми поїдемо цим тунелем, то ти зможеш жити зі своєю сестрою хоч і не по-справжньому. Зможеш стати мангакою. Стати відомою. Жити як захочеш.   ~ Гадаю, в цьому не буде інтересу, якщо все буде фальшю...   ~ Якщо ми перетнемо цей тунель, ти не запам'ятаєш цього діалогу. Ти будеш у солодкому невіданні і тобі все здаватиметься реальністю. А я буду прикидатися твоєю сестричкою і далі.   Ох...   Вічне цукіємі, де ти було раніше?   Якби ти до мене прийшов у той момент, коли моє життя накрилося г*вном, я б сама в ручки до тебе стрибнула. Але...   Усе змінилося.   Я...   Я хочу побачити свою справжню сестру.   Хочу почути її голос.   Хочу сказати їй стільки всього, чого я ще не встигла.   Вона чекає на мене, там...   У тому лісі...   Вона сподівається коли ж я прокинуся.   А у відповідь, я виберу смерть?   За все те, що вона пройшла, я ось так її кину?   Одну?   Азумі не покинула мене того дня, коли я помирала. Вона вирішила померти зі мною, за мість того, щоб спробувати вижити і продовжити своє життя. Я хочу повернутися не через те, що бажаю повернути свій борг перед нею. Я хочу їй допомогти від щирого серця, і само собою, жити разом щасливо. У йобаній реальності!   Це були ключові слова.   Я знаю що реальність, це місце не для нубасів.   У реальність грають хардкорщики, грають до останнього, і без читерних збережень!   Як би на тій стороні не було важко або боляче, я з сестрою виберемося з тієї дупи, і на зло всім, будемо жити ахуєно!   Вибачте за мат!   Сама себе зарядила, через що випадково вирвалося.   ~ Я відроджуюся!   Вимовила я твердим-твердим голосом.   У свою чергу, дівчина посміхнулася.   ~ Добре. Це твоє рішення.   ~ І так... Що треба зробити, щоб покинути це місце?   ~ Тобі достатньо просто вийти з машини.   Я подивилася через скло.   Суцільна темрява.   Я б навіть сказала чорнота.   Жодних ознак будинків, дерев, вулиць. Порожнеча немов виткана з темряви. Дивлячись на неї, всередині все стискалося, а по шкірі пробігав холодок. Достатньо було один раз поглянути в її бік, як одразу ж після цього відвернутися, і за жодного бажання, не згадувати.   Однак.   Саме в неї мені потрібно піти.   Як іронічно, що темрява в цьому місці, уособлює реальність...   ~ Ем... Ну це... Я пішла типу...   У відповідь, моя співрозмовниця хихикнула.   ~ Ну тоді, йди... Типу...   Ох... Ось і добре...   Треба йти.   Але перед тим як я відчинила двері, дівчина мене зупинила.   ~ Слухай, коли повернешся, ти не запам'ятаєш нічого, що тут сталося...   ~ Зрозуміло.   ~ Нашу розмову. Поїздку. День народження твоєї мами, загалом, сьогоднішній день у принципі.   ~ Чомусь я так і думала. Це все, що ти хотіла сказати?   ~ Не зовсім. Хоч ти це і не запам'ятаєш, але коли повернешся назад, не забудь обійняти свою сестру, добре? Вона остання твоя рідня, не забувай.   У відповідь я кивнула.   Навіть без її прохання, я, швидше за все, це одразу і зробила б.   Звісно, вона має рацію, Азумі мій єдиний родич.   Єдина людина в цьому світі, якою я дорожу.   У мене просто нікого немає, крім неї.   З таким очевидним на перший погляд висновком, я відчинила двері машини. Глибоко зітхнувши, щоб набратися сміливості, я зробила крок уперед. Крок, у непроглядний морок...   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   ....   Зовсім скоро, я змогла відкрити очі по-справжньому...   ....   ------------------------------   ....