Післямова

Том 2. Розділ 1 - Експедиція в Великий ліс

Через тьмяне світло свічок, невеликі предмети в кімнаті відкидають гігантські зловісні тіні.   Через пил, затхлий запах у невеликому приміщенні може здатися якимось нестерпним, для деяких ніженок із багатих сімей. У цій кімнаті було одне вікно, відчинивши його, приміщення відразу ж заполонило б свіже повітря з вулиці. Щоправда тільки, разом зі свіжістю, прийде і моторошний холод...   Через те, що цю кімнату переробили на якийсь усіма забутий склад усього і вся, на око, вона і здається якоюсь маленькою, але насправді, вона цілком звичайна...   Наразі, крім мене в цій кімнаті, перебувають ще дві людини...   В обох людей не дуже то привітне обличчя.   Та й самі вони не здаються якимись привітними і добродушними людьми.   Один із них вдумливо гортає книжку, напевно в пошуках якоїсь картинки, адже у мене були великі сумніви щодо того, що він і справді вміє читати. За його видом роботи, цього точно не скажеш...   Дивлячись на другу людину, можна припустити, що та просто відкинулася на стільці і вирішила подрімати, але насправді, хвилину тому він прийняв дозу «червоного пилу», і зараз ловить кайф.   Їхній значний вигляд, а також зброя, що звисає на їхніх ременях, дає мені усвідомлення, що цього разу я так просто не викручуся. Припустимо, один із них, зараз не зовсім зможе відреагувати швидко, якщо я спробую втекти.   Звичайно я маю на увазі того хлопця під кайфом.   Через те що я і сам балуюсь такою гидотою, то я смію припустити, що ефект, який він відчуває, триватиме від сили ще хвилини дві-три.   Але проблема була в тому громилі, що сидить найближче до мене...   Так, так...   Я маю на увазі того чувака, що гортає книжку, не вміючи читати.   Думаю, якщо я зараз сіпнуся так, як йому не сподобається, то він недовго думаючи, сильно вломить мені. Я сумніваюся, що він буде м'яким зі мною. Його завдання, як і завдання того хлопця під кайфом, дочекатися свого боса і стежити, щоб я нікуди не втік. Хоч я і був прив'язаний до стільця, ці двоє напевно не хочуть ризикувати і довірити мене одній лише мотузці, що насильно утримує мене на цьому стільці.   Думаю варто нарешті перейти до мене.   Хоча...   Мені нічого особливо сказати про себе, розумієте?   Звичайний хлопець, що випадково для себе, перейшов дорогу високій шишці.   Однак, якщо висловитися точніше, то я скоріше доставив йому деякі проблеми. Так ще...   Спробувавши втекти з міста, я мимоволі накликав його гнів і мені тепер не уникнути несправедливого правосуддя.   Чорт забирай!   Я невинний!   Я ж не зробив нічого такого жахливого!   Так чому ж?!   Але на жаль, мої благання ніхто не почує.   Ці дві людини...   Торчок і безграмотний книголюб, підстерегли мене біля самих міських воріт. Гарненько мене обробивши, вони привели мене в це місце. Якийсь усіма забутий запорошений склад!   Мене тут навряд чи хто знайде...   Хоча...   Мене б ніхто і в принципі не став би шукати...   Це суворе життя.   Я нікому не потрібен.   Звичайний собі день у Союзі Ароссі.   Звичайним городянам тут досить тяжко живеться. Напевно, в інших країнах теж саме. У цьому світі, або ти володієш усім, або нічим.   Ти можеш народитися в багатій родині. А можеш народитися в сім'ї простолюдинів.   Ти можеш народитися зі здібностями до магії або до бойового духу. А можеш народитися і без них.   Ти можеш бути сином мера або міністра. А можеш бути сином п'яниці.   Зрозуміло, мене спіткали погані результати...   Мені всього 25 років.   Молодий, сповнений сил.   Не хворію.   Можу спритно бігати, але, як ви зрозуміли, не так швидко, як хотілося б.   Такому як мені, жити та жити, але сьогодні я, швидше за все, помру. Ох... Ні ж...   Помирають тільки багаті й сильні, а люди, подібні до мене, - здихають.   Так...   Це слово - погано звучить, але воно добре підходить до смерті тих людей, на яких решті все одно.   Навіть не віриться, що ці хлопці...   Книголюб і торчок.   Будуть останніми обличчями, які я побачу.   Яка ж срань!   Дали б перед смертю подивитися на красуню!   А краще на цицьки!   Ось тоді була б інша розмова. Але схоже, навіть моя смерть буде неповноцінною.   ....   ....   ....     Нарешті, перервавши мої роздуми про життя і смерть, вхідні двері відчинилися. Морозне повітря з вулиці швидко заполонило приміщення, змусивши мене і двох моїх «друзів» похлюпатися. Струсивши сніг з одягу, відбивши чоботи об поріг будинку, двоє новоприбулих зайшли в кімнату.   З гучним хлопком, громила зачинив свою книжку і встав зі стільця, при цьому, не забувши подивитися на мене з убивчим поглядом. Поплескавши себе по щоках, «торчок» більш-менш прийшов до тями і звільнив пригріте місце для свого боса.   Ага...   Один із новоприбулих був той самий бос, якого я випадково розлютив...   На вигляд, звичайнісінький чоловік середніх років, якого можна зустріти скрізь. Чорна злегка доглянута борода, посередня фізіономія, темно-сірі очі. Напевно, незважаючи на золоті персні на пальцях, в голову і не прийде, що він ватажок однієї підпільної зграї відчайдушних відморозків. Начебто звичайний мужик, але він контролює пів міста з тіні.   Другий новоприбулий має трохи жіночний вигляд. Довге волосся, нафарбовані нігті, дурна і занадто гордовита елегантна хода. Але незважаючи на всі ці чужі для більшості чоловіків якості, цей хлопець досить сильний...   Кілька разів я чув його ім'я...   «Фаріус.»   Він права рука ватажка і найкращий його охоронець. Це не дивно, адже цей Фаріус володіє бойовим духом і набагато сильніший за звичайну людину. Для важливих шишок досить важливо тримати таких людей для своєї ж безпеки.   Ох... Чорт!   Довбаний п*дик!   Якби я народився з бойовим духом, то зараз був би на його місці!   Посмішка Фаріуса була гордовитою і навіть садистською. Я чув про його жорстокість, напевно, люди, що володіють бойовим духом і деякою вседозволеністю, цілком здатні насолоджуватися своєю перевагою і витоптуванням у землю слабаків.   Двоє моїх «друзів», а саме, книголюб і наркоман, встали позаду мене. Їхній бос розташувався на стільці переді мною. Фаріус, як і належить правій руці, став поруч праворуч від свого боса.   Хоч у кімнаті й додалося людей, але в ній залишалося так само тихо.   Усі мовчали, щоб не отримати втик від свого боса.   Я мовчав, щоб завчасно не отримати п*здюлей.   «Віктор», а саме так звали цього ватажка, дістав курильну трубку. Вклавши туди тютюн, він підніс її ближче до свого диво охоронця Фаріуса. Не вимовляючи й слова, права рука зрозумів, що до чого, і дістав із пояса кремінь. З двох-трьох спроб заповітні іскри дісталися тютюну. Вклавши курильну трубку собі до рота, Віктор став неспішно курити. Клубки диму стали все більше і більше заполоняти кімнату.   Усі мовчали й чекали, коли ж заговорить Віктор.   Нарешті через кілька затяжок, злий бос звернувся до мене...   ~ Даю тобі належне, що зараз, перебуваючи тут, ти не тремтиш від страху і ще не обмочився в штани. Або ти занадто наївний, або дурний. Дивлячись у твої очі, я бачу в них надію на порятунок. Невже ти думаєш зберегти свою шкуру, незважаючи на все, що ти зробив?   Підкидаючи брову, вимовив він у спокійному тоні.   Оскільки в мене з'явився шанс виправдатися особисто, я зрозуміло, ним скористався...   ~ Пане Вікторе, ви не знаєте всіх обставин!!! Якщо що, я можу все виправити...   Але договорити мені завадив важкий удар по обличчю. Один із посіпак Віктора, що стояв у мене за спиною, мабуть, не став терпіти мого високого тону на адресу їхнього роботодавця.   Пекучий біль пройшовся по моєму обличчю, а з носа знову потекла кров.   Навіть боюся подивитися в дзеркало, наскільки моє звичайне обличчя змінило вигляд за сьогоднішній день. Перед тим як мене притягли в цей склад, мене встигли вже гарненько обробити.   Зробивши ще одну затяжку, Віктор знову звернувся до мене...   ~ Хм... Кажеш, що я не знаю всіх обставин? Тоді що були за обставини, які змусили тебе задушити мою працівницю в борделі два дні тому? Так ще й ховатися від моїх хлопців у місті? І навіть, нанести одному з них серйозне каліцтво? Не підкажеш мені, які такі обставини змушували тебе все це зробити?   Чорт!   Якщо так дивитися, то звичайно може закрастися думка, що я це точно заслужив!   Але...   Тоді я просто не контролював себе!   Був страшенно п'яний і злий!   Так ще для великого кайфу, я прийняв невелику дозу червоного пилу. Ось і випадково в пориві всіх цих ефектів я і задушив ту сучку, ну що ж поробиш...   Не вбивати ж мене за це?!   А переховувався я через занепокоєння своєю безпекою, адже головорізи Віктора спочатку роблять, а потім уже думають. Небезпечні ж ці виродки!   Розуміючи, що довге мовчання на розпитування може закінчитися не дуже добре, я вирішив виправдатися як міг...   ~ Пане Вікторе, зрозумійте молодого дурня, я був п'яним і необережним. Навіщо ж убивати мене? Я можу все відшкодувати! Скільки та повія заробляла? Я працюватиму хоч на десяти роботах для того, щоб покрити збиток через її смерть. Просто пощадіть мене!   Найголовніше в серйозних розмовах, це - впевненість.   Незважаючи на те, хто твій співрозмовник, говори голосно і впевнено.   Обіцяй усе на світі, навіть найбільш нездійсненне.   Повір у власну ж брехню.   Доводь і перебільшуй власну значущість, особливо в ситуаціях життя і смерті!   Головне щоб мені дали шанс!   А там... Подивимося...   Може мені вдасться втекти, або навіть стати однією з шісток кримінального боса. Хах! Усе це краще за смерть!   На обличчі жінкоподібного володаря бойового духу виникла садистська посмішка. Грайливий і гордовитий тон Фаріуса пролунав на мою адресу...   ~ Може розкрити твоє черево і розпродати твої органи на чорному ринку?   Від його слів, по моїй спині пробігли мурашки...   На додачу, Віктор теж вирішив прокоментувати слова своєї «правої руки».   ~ Це б покрило всі витрати за короткий час. У мене є якийсь алхімік на прикметі, який щедро заплатить за пару нирок, печінку і серце.   ~ Прошу вас, я віддам більше! Скільки вам треба?! Я зароблю і все поверну, клянуся! Мої органи дуже поганої якості, навіть для їжі собакам вони не підійдуть!!!   Кричав я з усіх сил, втрачаючи при цьому крихти надії на мій порятунок.   Зрозуміло, я вкотре отримав сильний удар, який припав на щелепу. Від його сили, я навіть втратив пару зубів.   ~ Ой-йой... Ну ми ж цього не дізнаємося, поки не розріжемо тебе і самі не подивимося, я ж маю рацію...?   Промовив єхидно Фаріус, крутячи в руці один із його численних ножів.   Але тільки-но, коли я ледь не впав у справжнісіньку паніку, Віктор заспокоїв мене...   ~ Втім, можна розглянути й інші варіанти...   Від його рятівних слів, я полегшено видихнув.   Я ще можу врятуватися!   Щоправда тільки, одному з присутніх у цій кімнаті, це не сподобалося...   Це був Фаріус.   ~ Ну... Босе, чому ви ламаєте такі веселощі, ви ж самі знаєте, мені рідко коли випадає шанс повільно потрошити когось живцем...   Відізвався сумно він і почав дивитися на Віктора щенячими очима.   Мабуть, він підтримував ідею з продажем органів і просив свого господаря зробити це.   Божевільний п*дік!!!   Володіючи бойовим духом, в кінцевому рахунку звело його з розуму!   Напевно була б і в мене така сила, я б теж ні в чому собі не відмовляв.   От же срань!!!   Чому сила дістається таким як цей Фаріус?!   Він же їбанутий на всю голову!   Поки я внутрішньо само вбивався, Віктор спокійно відповідав на скарги свого підлеглого...   ~ Знайти когось і розрізати, ми завжди встигнемо, тому тримай себе в руках, Фаріус...   ~ Але хіба ми не поєднаємо приємне з корисним, покаравши і продавши органи цього виродка?   ~ Насправді, в мене є інша ідея, як він може розплатитися за свої дії.   ~ Ех... Ну що ж поробиш тоді...   Швидко здавшись, Фаріус прибрав ніж до решти на своєму поясі, але він ще не переставав дивитися на мене з єхидним виразом на обличчі...   ~ Я дякую вам, пане Вікторе!!! Я буду вам корисний, даю слово!!!   Поспіхом я намагався віддячити кримінальному босові, але щоправда тільки, один із шісток Віктора вже втретє завдав мені удару. Цього разу він штовхнув стілець, на якому я сидів, через що я впав і вдарився головою об підлогу...   Моя голова різко затріщала і загула.   Від сильного удару в мене навіть поплив зір.   ~ Досить. Постав його як було.   Вимовив Віктор своєму головорізу, на що той слухняно виконав наказ, піднявши мене з підлоги і повернувши в бік свого боса.   Зробивши ще одну довгу затяжку курильної трубки, Віктор продовжив...   ~ Та працівниця щовечора обслуговувала від семи до чотирнадцяти чоловіків без вихідних. Без зайвих чайових, її середній заробіток становив 21-22 срібних монет щодня. Тобто... її річна зарплата дорівнювала 76 золотих і 65 срібних монет. Хочеш сказати що через один рік, ти стільки ж зможеш заробити?   Від його слів у мене розширилися очі.   Нервово ковтнувши, я відповів...   ~ З-зрозуміло...   Це була помилка...   Звісно, вона була не в тому, що я нахабно збрехав. Такі гроші я просто не зароблю, навіть якщо я на цей рік відмовлюся повністю від купівлі їжі та іншого. Помилка полягала в тому, що я відповів невпевнено.   Напевно Віктор сам це зрозумів.   У мене немає жодних шансів за рік заробити 76 золотих і 65 срібних монет. Також, він повинен призначити своїх людей, щоб ті стежили за мною весь цей рік для того, щоб я не втік.   Чорт!   Ну це ж несправедливо!   Кожна елітна повія в борделі коштувала від однієї до двох срібних монет за одну ніч. До того ж, їм же самим платили зарплату. Те, що вимовив Віктор, було повною нісенітницею!   Напевно повій було б до снаги заробити стільки за рік, якби їм самим не платили і ті не потребували їжі та інших речей.   Такий заробіток просто неможливий!   Але сказати це зараз у слух, я не можу, а то в іншому випадки, мене і справді распотрошат, а потім розпродадуть мої органи.   ~ Ох... значить, якщо я залишу тебе в живих, ти й справді зможеш за рік заробити таку суму?   Запитав Віктор, потираючи бороду...   ~ Швидше за все зможу...   ~ Тобто, як мінімум, ти здатен щодня заробляти по двадцять одній срібній монеті на день?   ~ Якщо будуть старатися, то... Так...   ~ А чи не пізд*ш ти мені зараз?   ~ Ну що ви? Звісно ні!   Після моєї відповіді Віктор подивився на двох своїх шісток, що стояли біля мене. Зрозумівши і без слів, що збирався сказати їм бос, книголюб і наркоман, почали мене бити.   Через кілька переламаних кісток і моторошних каліцтв, мене знову підняли на стільці і повернули в бік Віктора.   ~ А тепер, хлопчику? Ти досі впевнений, що зможеш виплатити всі мої збитки? Не забувай, що ми говорили з тобою про один рік, що могла принести мені ця працівниця. А вона могла працювати ще років десять.   Сплюнувши кров і відкашлявшись, я вирішив відповісти чесно.   Зізнаюся, коли мене били, я зміг гарненько подумати і поміняти свою життєву позицію.   Напевно найголовніше в житті не тупа «впевненість», а «щирість».   ~ Ні... Я не зможу стільки заробити. Але я все одно благаю вас зберегти моє життя. Я можу бути корисним, не сумнівайтеся.   У відповідь я почув виразний сміх.   Гучний і радісний.   Хто б міг подумати, що такий серйозний і неусміхнений мужик, як Віктор, може так сміятися...   ~ Аахахахахахахахах! Як же це кумедно бачити, що люди швидко переосмислюють свої слова, коли їх починають бити. Хах!   Трохи підтримавши всіх у ступорі, Віктор продовжив...   ~ Не бійся ти так, насправді я вже давним-давно придумав, що саме з тобою зробити.   ~ І щ-що ж...?   Із судомним голосом запитав я.   ~ Нахвилюйся, ми не розпродамо твої органи і не змусимо віддавати борг, покривши убуток.   ~ Тоді що ви вирішили? Ви хочете зробити мене своєю шісткою? Я б тільки з радість...   Але мені знову не дали договорити, вліпивши мені сильного ляща. Схоже, я злегка помилився з висновком.   ~ Ще чого... На вигадував тут...   Дав свій короткий коментар, Фаріус...   Коли всі заспокоїлися, Віктор продовжив...   ~ Скажи мені, ти хоч раз чув про експедиції?   ~ «Експедиції?»   ~ Саме так. Групи людей, що вирушають з Аросси до Великого Лісу «Гая», заради цінних матеріалів.   Кілька разів спантеличено поплескавши очима, я відповів...   ~ Так... Так... Експедиційні групи що вирушають на схід... Звичайно я про них чув.   Після моєї відповіді, на обличчі Віктора промайнула задоволена посмішка.   ~ Це добре... Знаєш... Найближчим часом я був би радий роздобути парочку цінних матеріалів з убитих маг-звірів, які мешкають у тому лісі. Я, звісно, можу спробувати знайти й купити необхідні матеріали на ринках великих міст, але боюся, що це буде злегка дорогувато і трохи небезпечно...   Віктор не єдиний кримінальний бос у країні, є люди значно впливовіші й небезпечніші за нього. Багато з них тримають свою монополію в торгових гільдіях і на місцевих ринках своїх міст. Грубо кажучи, все, що потрапляє до рук торгової гільдії або на відкритий ринок, не проходить повз очі та вуха місцевих «Вікторів». У невелике місто, в якому ми перебуваємо, рідко потрапляють екзотичні матеріали вбитих маг-звірів з великого лісу на сході. Якщо чесно, я в душі не знаю, навіщо Віктору знадобилися якісь там матеріали, але з його тону можна припустити, що зараз він їх потребує. Однак, пробиратися в інші міста і намагатися роздобути собі таку цінну і дорогу здобич, здатне накликати біду на його голову. Я не впевнений, чи потрібен Віктору конфлікт з іншими злими негідниками...   Але тоді...   Що він хоче від мене?   ~ Вибачте... Але я не розумію...   ~ Ах... Як же тобі пояснити...   Роздратовано вимовив він, роблячи чергову затяжку курильної трубки.   ~ Якщо говорити твоєю мовою, то я позбавлю тебе боргу, якщо ти на кілька тижнів вирушиш у захопливу подорож, в один прекрасний ліс. Якщо все пройде гладко і ти повернешся назад зі здобиччю, то тобі всього лише потрібно віддати все мені...   ~ «Віддати?»   ~ Ага. Зрозуміло було б чудово, якби ти ще в когось поцупив частку, тоді б тобі не було ціни.   Здається, я зрозумів...   Мене хочуть відправити в експедицію, не зважаючи на мою думку...   Мене хочуть відправити на смерть...   ~ Але ж, я чув, що щонайменше половина експедиційних груп ідуть з кінцями і не повертаються. Я ж можу так померти. Якщо я помру, ти ж нічого не отримаєш.   ~ Я ризикований хлопець. Якщо ти здохнеш, мені буде плювати. Якщо ти виживеш і повернешся, то я отримаю велику вигоду. Я думаю, що варто зіграти, якщо ставка така мала...   Але...   «Ставка» у грі, це ж моє життя...   Але не давши мені відповісти, Віктор доповнив.   ~ А що щодо тієї половини, яка не повертаються... Я б сказав, що ти бачиш склянку води наполовину порожньою. На твоєму місці я б подумав, що половина цих експедиційних груп успішно завершують свої героїчні вилазки. Розумієш мене? У тебе шанси 50/50.   П'ятдесят на п'ятдесят...   Я б сказав, що шанси вижити і повернутися ще менші.   Довгий шлях через пустош смерті, а потім, перебування в дикому і небезпечному до остраху лісі.   Ну та хрін з ним!   Мабуть я погоджуся на цю щедру пропозицію, а коли випаде момент, я пошлю всіх нахер і втечу.   Зліпивши в себе в голові такий простий, але зрозумілий намір, я поспішив дати свою відповідь...   ~ Якщо це все що вам потрібно, пане Вікторе, то я згоден. Я увійду до складу експедиції, і роздобуду для вас необхідні матеріали!   ~ Ох... Не поспішай так...   Перебив мене Віктор.   ~ Тільки не кажи мені, що ти задумав утекти... Знаєш, я ж не можу довіритися тобі на слово, я ж правий?   Запитав він і окинув поглядом усіх своїх поплічників. У відповідь, ті злісно посміхнулися і закивали.   У цей самий час, моє тіло вкрилося холодним потом.   ~ Кілька моїх хлопців проведуть тебе до потрібного міста, познайомлять тебе з потрібною людиною, і будуть слідувати за експедиційною групою до самого кордону. Тому будь-які спроби втечі викинь зі своєї тупої голови. Звісно, опинившись у мертвій пустці або у великому лісі, ти можеш спробувати спокійно втекти, але я б не радив відокремлюватися від групи, яка здатна тебе захистити.   ~ Я... Я й не думав...   Це все що я зміг відповісти, на висновок кримінального боса.   ....   ------------------------------   ....   Як і було сказано, шістки Віктора простежили за тим, щоб я вирушив у потрібне місто, а потім знайшов і вступив в експедиційну групу.   Чорт!   Досі не можу повірити, що все це насправді!   У мене не було жодного шансу втекти і загубитися!   Ми знайшли одну людину, яка була одним із кількох лідерів однієї експедиційної групи. Його звали Джастіном і він мав дар до магії. З чуток, він досить таки сильний. Не знаю з якої саме причини, але цей дивак вирішив розтратити свій талант даремно, раз зважився організувати вилазку в один кінець.   Ці люди...   Головою поїхали?!   Але ж цей Джастін не один такий...   Тут повно тих, хто володіє бойовим духом або магією. Так чому замість того, щоб стати авантюристом або охоронцем якогось кримінального боса, ці божевільні вирішили заробляти найнебезпечнішим чином?!   У відповідь на це, я можу припустити тільки дві причини...   1) Жага перевірити свої сили на справді небезпечному випробуванні.   І...   2) Неймовірно велика виручка, яку вони можуть заробити.   Більше мені на думку нічого не спадає...   Ну що ще сказати про них...   Божевільні!   Ох... Гаразд... Гаразд...   Повернемося туди, на чому зупинилися.   Як з'ясувалося, цей самий Джастін, хороший знайомий самого Віктора. Навряд чи, звісно, він його друг, але, напевно, за послугою Віктора, цей чаклун буде стежити за мною під час експедиції. Адже шестірки, які супроводжують мене, навряд чи покинуть кордон Аросси по своїй волі, а це значить, що щойно ми вступимо в пустку смерті, я стану підопічним Джастіна, принаймні, на перших порах вже точно.   Входжу я в групу як «робітник». Так називають людей, що за власною ініціативою добровільно вступають у групу, заради частини тієї здобичі, яку вони добудуть. Це люди без будь-яких здібностей і досвіду в боях. Одним словом - «невдахи», що заряться на чужу здобич. Проте, з «робітниками» поводитимуться як із рабами, адже такою буде ціна. Ми обслуговуватимемо основних учасників групи. Нас можуть запросто кинути або використати як приманку. Загалом, шанс що «робітник» виживе під час експедиції, надзвичайно малий...   Безвихідні ситуації штовхають людей на відчайдушні заходи...   Вступити на криву доріжку і займатися, наприклад - шулерством, як я.   Або сподіватися на свою удачу і вирушити в експедицію, в ролі «робітника».   Тут повно бідних і нещасних людей. Усім нам терміново потрібні гроші. І всім байдуже, хто і куди їх витратить, якщо заробить. Найголовніше це те, що всі ці невдахи зібралися в одному місці, заради однієї справи.   Фіга собі!   У нашій групі навіть є одна дитина десяти років!   Може вона втратила дім і батьків?   Через те що їй нічого втрачати вона і пішла на цю небезпечну вилазку?   Хоча...   Насправді мені на нього глибоко наплювати...   ....   ....   ....   ....   На цю експедицію зібрали досить багато людей. Велика кількість возів і коней почали скупчуватися біля міських воріт. Припаси та різний провіант постійно завантажувалися у вози. Лідери експедиції шукали добровольців і створювала маленькі групи між «робітниками», щоб вони домовлялися між собою щодо своїх обов'язків під час експедиції.   Саме ця вилазка, в якій мені довелося брати участь не з власної волі, була трохи особливою від минулих.   По-перше, тут і справді надто велика кількість людей.   По-друге, експедиція сформувалася під час зими, а якщо точніше, то під її кінець.   Річ у тім, що це все злегка незвично.   Як розповіли мені люди, у Великому Лісі, куди ми і прямуємо, з початку весни настає сезон дощів. Річ у тім, що велика кількість маг-звірів, які не пристосовані до таких умов, мігрують у безпечну частину лісу. Інакше кажучи, під час нашого перебування в цьому лісі, буде куди безпечніше. Ну з іншого боку, зменшиться різноманітність дичини, деякі маг-звірі можуть виявитися не такими цінними, як свої побратими, що вирішили мігрувати.   Інші експедиційні групи воліли діяти влітку або восени. Їхнім пріоритетом була - швидкість.   Швидко увійти до лісу, швидко зустрітися з монстрами, вбити їх, і тут же якнайшвидше покинути те місце. Наголос робився на швидкість через те, щоб під час перебування не стикатися часто в бій з маг-звірами. Також, довге перебування в тому лісі, могло привабити й «інших» мешканців.   Цієї стратегії дотримувалися більшість експедиційних груп.   Але саме ця група на чолі з Джастіном та інших лідерів, вирішила діяти за іншою тактикою. Велика кількість людей, які беруть участь у цій експедиції, означає повільність, але оскільки швидкість вилазки ця не наша головна мета, то це не критично. Велика кількість людей означає велике охоплення дій і більше можливостей. Іншими словами, головна мета, це - затриматися в тому лісі якомога довше. Хоч і різноманітність дичини і залишає бажати кращого, але це не буде проблемою, якщо ми переб'ємо цінність матеріалів їхньою кількістю.   Безліч людей, що володіють магією або бойовим духом, це серйозна сила. Особливо, якщо їм усім допомагатимуть безліч «робітників».   Однак, тоді всю здобич доведеться ділити з безліччю людей.   Хм...   Напевно я усвідомив ще одну причину, чому наша група затримається в цьому лісі. Що більше робітників там помиратимуть, то більше частки на всіх залишиться. Якщо поглянути на всю цю групу просто зараз, то тут просто дофігіща майбутніх «приманок» і «живих щитів». Розумним буде їх якось всіляко позбуватися.   От же чорт!!!   Я ж один із цих м'ясних щитів!!!   ....   ....   ....   ....   Якщо сказати чесно, то я вперше буваю в іншому місті. Усе своє життя я пробув у своєму старому. Мені нікуди і нема чого було кудись іти, тому я був повністю впевнений, що проживу у своєму рідному містечку до старості, але деякі обставини іноді можуть змінити ваше життя кардинально.   Це місто набагато більше мого і жвавіше. Напевно, тому що це місто розташоване недалеко від кордону з мертвою пусткою, воно так і розвинулося. Як ніяк, це місце хороша база для збору експедиційних груп.   Нарешті, коли всі приготування було зроблено, наша група «смертників» висунулася з міста. Величезна колона з возів і людей, що плетуться поруч із ними, переступила ворота і кинулася до кордонів. За моїм слідом, для перестраховки, слідували і шістки Віктора. Схоже, вони не відстануть від мене, доки я не потраплю в пустош.   От же Чорт!   Невже вони й справді розраховують на те, що я зможу успішно повернуться назад, так ще й зі здобиччю?   Хоча вони нічого особливого не втратять, якщо я раптом помру в експедиції. Але у випадку успіху, я можу розплатитися з кримінальним босом, і знову повернутися до свого старого життя. Ну або ж...   Може мені якось вдасться обдурити Віктора і привласнити все добро собі.   Як ніяк, я ж саме своїм життям ризикував для блага цієї експедиції. Буде нечесно, якщо Віктор привласнить усе собі.   Ох...   Але для початку, мені потрібно вижити в цій подорожі за всяку ціну.   ....   ------------------------------   ....   Знадобилося кілька днів для того щоб покинути Ароссу.   Місто, з якого ми вирушили, і справді було недалеким до кордонів пустоши, через що навіть така велика, повільна група досить швидко пройшла перше, найлегше випробування. А саме, без будь-яких проблем, дістатися до Дейї.   Хоч ми і йдемо за цінними маг-звірами на інший край землі, але як я чув, у моїй країні теж мешкають ці монстри. Щоправда тільки буде недоречно ставити їх на рівні з тими, що мешкають у Великому Лісі. Проте, дикі звірі на кшталт вовків або ж якісь гобліни, можуть запросто зустрітися у нас на шляху. Було б неприємно втратити когось через сутичку з якимись гоблінами. Однак, у випадку такої неприємності, найімовірніше жертви були б серед «робітників». Не думаю що маги та воїни бойового духу, так просто загинули від слабких супротивників.   Моєю останньою надією було те, що я зможу якось непомітно втекти. Наприклад, у кращому випадку, Джастін міг надовго відволіктися, а через раптовий снігопад, я б міг залишити табір і минути шестірок Віктора, які переслідують мене.   Однак, тут усе грало проти мене...   Погода була спокійна, а мій нянька намовив пару «робітників» стежити за мною, для того щоб я не втік. Швидше за все, за такий головний біль їм дозволили деякі привілеї.   Хоча...   Навіть якби мені і вдалося втекти, то безпечно дістатися до когось із міста це вже інша справа. Небезпечно звертати з дороги. У сніжному лісі я б міг запросто заблукати і зустрітися з дикими звірами. А якби я йшов дорогою до міста, звідки я не так давно пішов із групою, то сто відсотків зустрівся б із головорізами Віктора.   Виходить, єдиний мій спосіб вижити, це йти з експедиційною групою і далі, молячись за збереження своєї шкури.   ....   ....   ....   ....   Коли наша група досягла пустоши, всі без винятку зіткнулися з нападами зневіри і втоми. Гнітюча атмосфера того довбаного місця, розхитувала психіку кожного.   Темно-сірий пісок, невелика імла, що вкриває місцями землю, тихі-голі скелі, навіть стародавні зруйновані руїни. Близько місяця або більше, мені належало дивитися на ці похмурі пейзажі, що вганяли в депресію. Знаючі учасники групи розповіли, що це все через «негативну» енергію, яку випускають із себе живі мерці, що безпосередньо тут мешкають. Хоча я думаю, що це тільки частково правда...   Напевно більша половина людей, які тут зібралися, вже мали всередині себе велике скупчення поганих почуттів. Все таки «робітники» не від кращого життя погодилися на цю експедицію. Судячи з того, що основні учасники групи стійкіше чинять опір цій гнітючій атмосфері, я схильний припустити, що їхня так звана - «негативна» енергія просто на просто посилює вже наявні негативні емоції, а не викликає їх з одного боку.   Чудові приклади цієї теорії, це я і Джастін.   Джастін хоч і відчуває на собі невеликий дискомфорт, але він тримається досить добре. Іноді він навіть знаходить час і для жартів. Але в цей же час, я ледь кілька разів не наклав на себе руки.   А що?!   І до цієї клятої вилазки я почувався паршиво, а тут ще й ця чортова «негативна» енергія. Не знаю до добра чи до лиха, але в останню мить, я брав себе в руки і не наважувався на такий крок, щоб накласти на себе руки.   І це тільки одна проблема, коли мова заходить про перетин пустки. Є ще й «виснаження», яке всі відчувають, а також...   Зустріч із мертвяками....   Щоправда через те що ми ходимо відносно безпечною «північною» стежкою, ми зустрічаємо їх не так багато на своєму шляху. Трапляються лише тільки дивні зомбі, яких прозвали як «вартових». Здебільшого вони досить слабкі і не становлять небезпеки, якщо їх швидко вбити.   Через місяць виснажливої подорожі наша група втратила лише двох «робітників». І то, через те, що ці бовдури хотіли виділиться і прибити парочку мертвяків. Можливо, на них так впливала «негативна» енергія, і вони просто хотіли виплеснути пару. Однак. У підсумку, їх самих прирізали.   І ось нарешті, через тривалий час, ми досягли нашої мети...   Великий Ліс «Гайа».   Територія, де мешкають небезпечні маг-звірі.   Ліс величезних дерев, у якому, в глибинах його хащ мешкає лісовий народ.   Про ельфів мало що відомо. Гаразд я, людина, якій нецікавий відкритий світ і вся ця шняга про світ. Але навіть досвідчені хлопці в нашій експедиції не знають про ельфів практично нічого. Річ у тім, що ця раса живе глибоко в лісі і майже ніколи не покидає його.   Однак дехто припускає, що за ті випадки, коли експедиційні групи не поверталися зі своїх вилазок, винні ельфи. Цілком можливо, ельфи можуть охороняти цю територію, і вбивають усіх непрошених гостей. А ті експедиційні групи, що повертаються, казали, що не стикалися з ельфами особисто.   Хах!   Цікаво, а чи не є ці самі ельфи просто вигадкою. Дитячою казкою, наприклад. Хоч і історія точно стверджує, що ельфи існують, але вони банально могли всі повимирати. А якщо ні....   Хм...   Думаю, вони добряче відгребуть, якщо раптом ризикнуть напасти на нашу групу. Адже в нашій експедиції бере участь велика кількість людей. Серед нас повно чаклунів і воїнів бойового духу. Мені здається, що і з маг-звірами з такою кількістю, ми розберемося за дві секунди.   Найголовніше, мені як робітнику, потрібно швиденько загубитися, коли стане гаряче. Не хочу під час сутички з монстрами стати тягарем або бути схопленим. Якщо чесно, в такому випадку мене ніхто ж не буде рятувати.   ....   ------------------------------   ....   Ми досягли Великого лісу.   В очі одразу ж впадає незвичайна флора. Напевно найбільше зачаровує тут, це - величезні дерева. В Ароссі, дерева значно менші й темніші. Височенні стовбури спрямовані вгору, намагаючись дотягнутися до небосхилу. Розкинуті гілки схожі на павутину. Б'юся об заклад, що сидячи на них, можна відчути себе в безпеці, вони не зламаються навіть під великою вагою. Однак, навряд чи комусь живому, прикутому до землі, вдасться дістатися до них.   Оскільки зима добігає кінця, з під снігу вже вибирається деяка рослинність, а кучугури снігу, що лежать у нас на шляху, не такі вже й великі, щоб у нас виникли труднощі з пересуванням. Звісно, на відміну від Аросси, в цьому лісі немає жодної дороги чи тракту, проте кілька заклинателів, що володіють стихією вогню та землі, йдуть попереду групи та створюють своєрідну стежину. Через полум'я тане сніг, а за допомогою землі вдається засипати увесь бруд під ногами, що залишають по собі кучугури.   Оскільки відхилень від графіка у нас не було, ми прибули до Великого Лісу ще до кінця зими. До весни ще залишалося 14 днів. Усі в нашій групі вже обізнані, що в цьому лісі, з початком весни трапляється негода. Як би там не було, це всього лише теорія, яка свідчить, що у Великому Лісі починаються сильні зливи з відходом зими. Ніхто з людей цього точно не знає, адже немає жодної людини, яка провела б у цьому місці всю весну. Найімовірніше, наша група залишиться тут поки не почнуться перші ознаки дощу.   Прибувши до лісу, ми витратили один день, щоб пробратися в нього якомога глибше. Це було зроблено для того, щоб наш шанс зустрітися зі здобиччю був набагато вищим, адже навряд чи маг-звірі стали б селитися біля самого краю. Знайшовши собі більш-менш гарне місце, ми організували тимчасовий табір. Це було добре, адже все це ми встигли зробити до заходу сонця.   У деяких возах знаходилися відділення частини кріплень і надбудов. За допомогою них ми облаштували табір. Намети, колючий паркан, оглядова вишка. Усім облаштуванням займалися робітники, а в цей самий час, основні учасники групи просто перебували в центрі табору і розробляли план або відпочивали.   От же срань!   Щастить їм!   Вони розслабляються поки ми надриваємо свої спини для них!   Я, звісно, все розумію, що основні учасники б'ються з монстрами і будуть у майбутньому ділиться з нами здобиччю. Але ці срані битви відбуваються дуже рідко. Поки що, воїни і маги билися лише тільки з самотніми мерцями. Навіть я, якби мені дали зброю, то легко розправився б із тією нежиттю. Наразі в них немає жодних заслуг. Протягом усього шляху, ми їх обслуговували і мало не дупу цілували!   Чорт!   Напевно добре мати дар до магії або до бойового духу.   Можеш напружувати невдах.   Залякувати слабких.   Хоча б мати якісь сили для самооборони, від якихось Вікторів.   У моїй голові одразу ж спливали думки про цього «Фаріуса», праву руку Віктора, який міг розмовляти з ним так, як інші б не наважилися.   Поки я з іншими робітниками готував табір, інші члени групи, хуї штовхали!   Так ще, саме «робітники» складатимуть між собою варту на ніч, поки наші добродії дрімають без задніх ніг!   Такі невдячні думки відвідували мене протягом усього шляху. Однак саме зараз, я роздратований більше звичайного. Напевно це через те, що перебуваючи на території Аросси, я більшою мірою відчував страх, а не злість. А в Пустоши «Дейї», мене переслідувала втома і нескінченна депресія. Мабуть, уже прибувши до цього клятого лісу, я прийшов у норму і став знову все ненавидіти. Так ще, немов підливаючи олію у вогонь, ці кляті скалки, які я отримав під час облаштування табору, наштовхують мене на думки, що все це несправедливо.   Хоча...   Здається, я почав розуміти справжню причину своєї злості й дратівливості...   Я вже трохи більше місяця не приймаю «червоний пил». Зрозуміло, я не був справжнім торчком, але неприємну ломку я все ж відчуваю. Ось і кидаюся на всіх підряд. «Робітники», які стежать за мною на прохання Джастіна, постійно мене дратують. Ходять за мною і стежать. Це страшенно дратує!   Ех...   Усе ж таки мені потрібно бути обережнішим, і не покотити бочку на основних учасників групи. Вони можуть прибити мене, якщо я, будучи «брудом», буду на них вийобуватися. Як би я їх ненавидів, я просто не можу проігнорувати їхню силу. Єдиний вихід, це - плазування. Це все що є у «слабкого». Тільки «жало» і «плазування».   Ох... Вирішено!   1) Виживу!   2) Повернуся назад!   3) Обдурю Віктора!   4) Завдяки своїй частці, закуплю цілий мішок «червоного пилу».   5) Обдовбаюсь у слину і не буду вилазити з борделю!   Це мій п'яти етапний план після того, як я повернуся додому. Звісно, не йдеться про те, щоб повернуться у своє рідне місто просто в лапи Віктора. Якщо мені вдасться, то я переберуся в інше місто, якнайдалі від неприємностей.   Закінчивши облаштовувати табір, деякі «робітники» розділили обов'язки щодо варти. Комусь пощастило, і деякі змогли уникнути такого головного болю. Усе ж таки «робітників» досить таки багато, і з'явилися деякі щасливчики, які сьогодні відпочинуть і посплять. Однак, ті хто не чатував сьогодні, чатуватимуть завтра. Так би мовити - «Справедливий розподіл обов'язків».   Що щодо мене?   Зрозуміло, я не один із таких ідіотів, які ось так просто, продають свій вільний час на відпочинок.   Особисто я хочу спати!   Мені вдалося втекти, і мене не призначили вартовим.   Сподіваюся, наступні дні пройдуть так само...   Із завтрашнього ранку, основні учасники експедиції проведуть розвідку місцевості. Якщо потрібної нам дичини буде мало, або її взагалі не буде, то нашій групі доведеться і далі просуватися в гущавину.   Утім, завтрашній ранок запам'ятався мені надовго...   ....   ------------------------------   ....   Як компроміс, деяким «робітникам», кому вдалося уникнути нічної варти, належало брати участь у розвідці з основними учасниками. Через те, що деяким людям, які стежили за обстановкою вночі, потрібно виспатися, наша група перебуває на колишньому місці. І поки ті відновлюють сили, інші зібралися на першу вилазку в околиці табору.   І ОСЬ ЖЕ ЧОРТ!!!   МЕНЕ ВЗЯЛИ ДЛЯ ЦІЄЇ ЧОРТОВОЇ РОЗВІДКИ!!!   З раннього ранку я потрапив на очі Джастіну і він наказав мені скласти йому компанію в цій справі.   Я просто не міг не послухатися, а то інакше, я був би для них марний.   А люди що не приносять користь, просто не потрібні!   ....   ....   ....   ....   Ми розділилися на 7 маленьких загонів. Одягнувшись тепліше і взявши деякі речі на випадок непередбачених ситуацій, ми вийшли з тимчасового табору.   Я перебував у групі Джастіна, мужика за сорок, який мав непогані здібності до магії. Також, як авангард, з нами пішли два воїни бойового духу, чоловік і жінка за тридцять. Ну й останньою родзинкою для всього цього, був я, і ще два «робітники»...   Твою матір!   А навіщо «робітників» то брати?!   Я розумію, ви - Люди, які завдяки своїм здібностям, можуть за себе постояти. Але навіщо брати звичайних роботяг?   Поцікавившись про це в самого Джастіна, він відповів мені, що ми можемо відволікти якогось небезпечного маг-звіра, доки він або його товариші завдадуть раптового удару зі сліпої зони. У той же час, справа була в кількості, чим більше нас буде, тим важче буде самому ворогові.   Але особисто мені в це не віриться!   Думаю, нас взяли в ролі м'ясних щитів. Ну або у випадку небезпеки, вони просто втечуть, кинувши нас на поталу, для того щоб виграти для себе час. Це чорт забирай - логічно!!!   Борючись зі злістю і страхом, я крокував за Джастіном та іншими.   Ноги грузли в снігу. Кожен крок супроводжувався м'яким хрускотом. Рідкісні щебетання птахів трохи відганяли внутрішнє хвилювання.   Ми пересувалися в тиші...   Воїни йшли спереду, інколи вдивляючись у землю або на всі боки. Джастін, як найдосвідченіший і найвправніший учасник нашого загону, йшов у центрі. З боків і ззаду йшли «робітники», які на своїх горбах несли важкі сумки. У кожного з нас було по арбалету з приготованим до пуску болтом. У сумках у нас були інші болти, трохи їжі, мотки мотузки, ліки і по одному зіллю здоров'я. Якщо говорити щодо останнього, то це був необхідний захід у випадку чогось небезпечного і непередбаченого. Звичайно, зілля здоров'я призначалося Джастіну і двом воїнам. У випадку серйозного поранення когось із непотрібних «робітників», безглуздо навіть обговорювати.   На нас не будуть витрачати щось настільки цінне і корисне. Швидше за все нас просто кинуть помирати.   Не минуло й години, як ми тут же зіткнулися з чимось дивним...   Справа була у великій купці снігу.   Вона була значно більшою за інші кучугури, утричі або навіть учетверо.   З обережністю, ми трималися на відстані.   ~ Що це мати його таке?   Не витримав я і запитав інших.   ~ Не знаю...   Дав коротку відповідь Джастін, який нічого не розуміє.   Але проблема була не тільки в його великому розмірі...   Справа була в тому, що цей таємничий-величезний замет, ворушився...   ~ Може вистрілимо один раз з арбалета...?   Запитала жінка-воїн. Здається Джастін хотів щось сказати, але...   У цю ж секунду, не даючи йому відповісти, сніг почав розсипатися.   Хоча якщо говорити точніше, сніг просто «обсипався».   Здається, ця істота ховалася або перебувала уві сні, але схоже, наші тихі розмови все ж таки не залишилися непоміченими нею.   Як виявилося, це був великий і пухкий хом'як...   Кілька секунд тому він лежав на животі й був вкритий снігом, через що ми й прийняли його за великий замет. Однак, його білосніжна шерстка і так пасувала до сніжку.   Хоч він і мав дуже нешкідливий і милий вигляд, але я і мої товариші встали як укопані, побачивши дивовижного звіра.   По-перше, це було несподівано.   По-друге, ми одразу зрозуміли, що будь-яка істота у Великому Лісі не може бути апріорі милою і нешкідливою.   Поки істота з маленькою головою дивилася на нас своїми чорними оченятами, ми досі були на прийнятній відстані від неї і тримали пильність.   Але раптом...   ~ З-Здається це... Це Живоглот!!!   Випалив Джастін, переходячи на крик. Здається, він був максимально серйозний і сильно його побоювався. У той же час, істота під назвою «Живоглот», стрепенулася, почувши різкий-неприємний крик чаклуна, і почала незадоволено фиркати.   ~ От чорт! Приготуватися! Не дайте йому встати на задні лапи!   Прокричав далі Джастін роздаючи вказівки нашому загону...     Паралельно, великий-білий хом'як став повільно і незграбно підніматися на задні лапи. Він намагався встати на весь зріст, проте два воїни в нашому загоні, одразу зреагували і різко наблизилися до хом'яка. Вони одночасно завдали два швидких удари по м'якенькому тільцю тварини.   Хом'як видав хворобливий писк, але не більше того...   З іншого боку, двоє мечників швидко відскочили на кілька кроків назад, мало не відступаючись. Їхні обличчя були блідими, немов смерть, з їхніх зіщурених очей текли сльози, а вільною рукою вони прикривали рот.   Звалившись на коліна, їх почало в прямому сенсі нудити...   Деякий час, я та інші учасники загону нерозумно дивилися на них. Незабаром, ми з'ясували причину.   ~ От же чорт!   Промовив крізь зуби Джастін, стримуючи блювотний позив.   Він не був один, усі в нашому загоні відчували агонію...   Нестерпний сморід!   Жахливий запах, який обпікав ніс і піднебіння.   Очі постійно мружилися і сльозилися.   Цей сморід став виділятися після тієї атаки по тому маг-звірові.   ~ Ідіоти! Не наносьте йому відкриті рани! Сморід його крові, це одна з його зброї... *Кхе-Кхе*   Якось знаходячи собі сили відкрити рот, пояснив Джастін.   ~ А чи не міг ти заздалегідь сказати про це, гівнюк?!   Зі злістю запитала в нього жінка-воїн.   ~ Ми знаємо про цього маг-звіра тільки з розповідей інших експедиційних груп... Я думав вони перебільшували щодо смороду його крові...   Відповів Джастін, який одразу ж отримав підтримку від іншого воїна бойового духу...   ~ Але ж точно, ніхто ще не привозив із собою матеріали з цього монстра... *Кхе-Кхе*   Поки ми боролися з блювотними позивами, істота успішно встала на задні лапи. Нарешті я зрозумів причину, чому ми повинні були її зупинити. На її м'якому пузику, розташовувалася величезна паща з великими і страшними іклами.   З тієї пащі не виходило жодних звуків і риків. Схоже, голосових зв'язок там не було, але це хвилювало мене найменше.   Паща почала розширюватися...   ~ Твою мать! «Робітники», вистріліть йому в очі!   Крикнув нам заклинатель...   У відповідь я і ще один бідолаха, з усіх сил пересилюючи страх, прицілилися і випустили по болту. Ми цілилися в обличчя хом'яка на його маленькій голові. Не знаю чий саме болт, але один постріл був повз, а інший влучив точно в ціль. Монстр знову болісно запищав. Проте, ми лише наполовину засліпили хом'яка.   Хм...?   Чому ми стріляли тільки вдвох?   Адже «робітників» з арбалетами в нашому загоні було троє...   Ох...   Бачу...   Так-так...   Один із нас вирішив просто втекти. Йому було плювати на наказ. У його голові, збереження його життя було в рази важливішим.   Від жаху, що переповнював його, він відкинув арбалет із рюкзаком і побіг настільки швидко, що навіть я так не біг, коли тікав від головорізів Віктора.   Я відчував дуже дивне почуття...   Я був шокований!   Як так...?   Я втік не першим?   Чи був щур ще більш боягузливий, ніж я?   Однак мої роздуми були швидко перебиті...   Величезна паща на животі хом'яка широко розкрилася, з неї висунувся дуже довгий-шипастий язик. Я навіть би сказав, що його язик більше був схожий на щупальце. На неймовірній швидкості, він кинувся за хлопцем, що тікав. Хоч бідолаха втік далеко, але, мабуть, недостатньо, адже язик істоти досяг його, обволік, і потягнув назад.   Страждаючі крики хлопця і благальний крик рознісся по окрузі, поки довга хрінь тягнула його по землі, прямо в пащу монстра.   Два воїни намагалися одразу ж зреагувати, але язик хом'яка був більш вивертким. Вони заносили зброю для того, щоб обрубати цю штуку, ну вони зовсім трохи, але програли у швидкості. Їхні удари пройшли повз, а нещодавній утікач, що намагався втекти від цього «кошмару», потрапив у пащу чудовиська...   Звук його крику почав змішуватися зі звуком чавкання і пережовування.   ~ У нас є шанс втекти!   Крикнула жінка-воїн.   ~ Він його швидко проковтне, і відразу ж нападе на того, хто повернувся спиною! Його язик може подовжитися до неймовірної довжини!   ~ І що ти, чорт забирай, пропонуєш?!   ~ Якщо ми втечемо, то не всі з нас врятуються.   Агресивні переговори Джастіна і жінки воїна, загострювали обстановку ще більше...   ~ Ну і що? Пожертвуємо парою, для порятунку інших!   Здається, ця сука розуміє, що завдяки своєму «бойовому духу» вона буде серед тих, хто швидше за все врятується. Здається, інший воїн з нею повністю згоден. Єдині, хто опиниться під ударом, це я, ще один «робітник», і не молодий для своїх років Джастін. На відміну від цих двох «обдарованих», ми плентаємося як черепахи. Можливо, саме через це, заклинатель, і намагається переконати колег, щоб ті залишилися.   ~ Довірся мені! Ніхто не помре! Якщо ми залишимо «Живоглота», то він може підійти близько до табору і помре набагато більше людей! Просто слухайте, що я кажу!   ~ Тц! Гаразд!   Після того коли ми вирішили остаточне питання, чи варто нам тікати або битися, Джастін роздав усім вказівки...   ~ Робітники, заряджайте арбалети, стріляйте в його голову доти, доки не позбавите його ока, що залишилося! Марта і Дрью, обійдіть його з двох боків і постійно привертайте його увагу, часто змінюючи один одного! А я нанесу першу атаку!!!   Почувши план дій, ми взялися за свою роботу.   Два воїни обійшли звіра з лівого і з правого боку, при цьому кричачи на нього або роблячи хибні випади. Схоже, якби вони продовжували завдавати йому удари зброєю, то внаслідок відкритих ран, жахливого смороду стало б у рази більше. Уся група могла б втратити концентрацію, або зовсім звалитися на землю, не справляючись із нудотою.   У цей же час, я та інший «робітник» діставали зі своїх сумок додаткові болти, і борючись із тремтінням, намагалися якомога швидше їх зарядити. У свою чергу, Джастін приготувався атакувати магією...   Як і очікувалося, «Живоглот» швидко проковтнув свою здобич. Він знову став широко відкривати свою пащу на животі, з якої ось-ось міг вилізти смертоносний язик.   Однак, Джастін чекав цього моменту...   ~ Вогняна Куля!   Згусток палючого полум'я влетів прямо в пащу монстру.   Великий хом'як знову видав звук агонії, але цього разу він був набагато голоснішим і набагато болючішим. Це вже був не писк, а справжній крик...   ~ Чого ти дивишся, ідіоте?!   Крикнув господар того заклинання, що влаштував жахливий біль монстру. Джастін був украй злий, оскільки я відволікся і забув зарядити арбалет. У той же час, другий «робітник» був блідим, як сніг, і тремтів, нібито в нього була судома, але, тим не менш, він уже тримав заряджений арбалет у руках. Він готовий був вистрілити будь-якої секунди, проте не наважувався...   Річ була в тім, що голова звіра кидалася туди сюди.   У його пузі... Чи в його другому роті... Досі горіло полум'я, що обпікало монстра зсередини...   Саме через це, хом'як і смикався туди сюди, не даючи нам прицілитися...   Утім, через невелику паузу, і мені вдалося заряди свій арбалет.   Хворобливий танок монстра тривав ще кілька секунд, поки він нарешті не додумався зжерти сніг. Величезна паща розширилася і поглинула цілий замет за раз. Схоже, ця «холодна» страва врятувала його від «печії».   Бачачи, як він сповільнився, ми з моїм напарником не стали зволікати і вистрілили, коли випав шанс. Два болти встромилися в його обличчя. Одному з них вдалося пробити ціле око «Живоглота», що залишилося. Чудовисько осліпло...   Тим часом, два мечники, які не так давно вдало відволікали маг-звіра на себе, завдали два удари по його задніх ногах. Їхньої сили було недостатньо, щоб їх відрубати, але тим не менш, монстр впав на землю. За скривленими обличчями воїнів було зрозуміло, що вони знову відчули смердючий запах від відкритих ран чудовиська.   Істота на даний момент хоч і не загинула, але битися вже не могла.   Можливо, розслаблятися було зарано...   Адже регенеративні властивості маг-звірів набагато перевершують людей і звичайних тварин. Рано чи пізно, якщо не добити «Живоглота», він відновиться. Залежно від поранень, це може зайняти день або два. Завдяки основним учасникам нашої експедиції, які охоче діляться з усім, що знають, я багато обізнаний про маг-звірів. Я знаю про їхню підвищену регенерацію, силу, витривалість, про те, що їхнє м'ясо неїстівне. Чорт, та я вже можу звати себе авантюристом або знавцем...   *Кхм-кхм*   Гадаю, варто повернутися до недобитого маг-звіра...   ~ Зараз чудова нагода втекти... *Кхе-Кхе*   З якимось вказуючим тоном, вимовила жінка-воїн...   ~ Особисто я, хотів би його добити...   Відповів її напарник мечник.   ~ Скажи мені, навіщо?! Щоб увесь ліс провоняв цим лайном?!   ~ Можливо, з нього можна добути цінні матеріали.   Наполягав на своєму чоловік.   У цей же час, коли два воїни бойового духу сперечалися, мій напарник по пострілах звалився на коліна і проблювався. Він весь тремтів, його очі були переповнені жахом. Його тіло переповнювало адреналіном і його досі не відпускало...   А якщо ви звернете увагу на мене, то я мало чим відрізнявся. Пережити смертельний бій, де ти міг просто здохнути, сильно тисне на психіку.   ~ Ось бачиш?! Ті двоє вже просто не можуть продовжувати, а їм ще багато речей доведеться робити в таборі.   Ця стерва поводиться з нами як із рабами. Якщо чесно, я взагалі хочу цілий тиждень пролежати в ліжку, щоб забути цей жах, а мені кажуть, що після приходу в табір мої обов'язки тільки почнуться.   Навіть смішно спостерігати, як ці двоє жваво дискутують, коли зовсім нещодавно загинув один із членів нашого розвід-загону.   Люди, що володіють «бойовим духом», просто - виродки!   Скільки я таких зустрічав, усі без винятку дбали тільки про себе й утискали інших...   Суперечка все ще тривала, проте незабаром втрутився Джастін...   ~ Ми йдемо!   ~ Але чому?   Дивувався чоловік...   ~ Нам дуже не пощастило, матеріали від «Живоглота» просто марні. Думаю, якщо спробувати його вбити, то ми лише більше постраждаємо через це. Особисто я не хочу стикатися зі смородом ще раз.   ~ А якщо спробувати магією?   Немов вичікуючи паузи, запитав я...   ~ Я точно не знаю, чи буде він так само смердіти, якщо його не зарубати, а підпалити, проте я не хочу це перевіряти. Витрачати на це і наш час, і мою ману, просто нерозумно.   Спокійно роз'яснив чаклун, на подив мені.   ~ Ми просто залишимо його тут?   ~ Так... У будь-якому випадку, він не може рухатися, якщо на обговоренні буде прийнято рішення вбити цього монстра, то ми прийдемо сюди ще раз. Але це ми дізнаємося, коли повернемо в табір і доповімо іншим.   Здається, рішення було прийнято.   Ми залишили пораненого-засліпленого маг-звіра, наодинці зі своєю агонією.   Ми вирішили повернутися назад, назад у наш табір.   Джастін, Дрью і Марта вирушили з доповіддю, тоді як мені і моєму товаришеві «робітникові» доручили завдання, пов'язані з пранням і готуванням.   Ох блядь!!!   І це тільки початок другого дня перебування в цьому лайняному лісі!!!   ....   ------------------------------   ....   Настав четвертий день перебування у Великому Лісі...   Від колись великої групи, яка з усією впевненістю прибула на експедицію в цей ліс, залишилася половина. Найбільше втрат склали «робітники», хоча й воїнів бойового духу та заклинателів теж не слабо прорідило.   Атмосфера в нашому таборі гнітюча, але на відміну від тієї, що була в Пустки Дейї, вона не була викликана сама по собі через негативну енергію. Люди почуваються розбитими...   Страх...   Відчай...   Приреченість...   Ніхто б і не подумав, що така серйозна і стійка група перетвориться на це жалюгідне видовище.   Оскільки потрібної нам дичини не було, ми все глибше і глибше йшли в ліс. Поки не стали нариватися на часті напади маг-звірів. Ці істоти були схожі на амфібієподібних вовків. Вони були не такими вже й сильними, втім, вони компенсували свою слабкість спритністю та хитрістю.   Монстри здебільшого цілилися на «робітників», немов розуміючи, що ті, не несуть особливої загрози. Вони нападали так само несподівано, як і відступали, через що складалося відчуття, що ці тварюки мають високий інтелект. За всі їхні атаки, крім останньої, нашій групі не вдалося вбити навіть одну особину.   Лідери групи не могли або не хотіли, щоб наша експедиція зрештою закінчилася практично нічим, тому, навіть незважаючи на великі втрати, ми все ще залишалися в лісі й плекали надію. Але... Як би там не було, «робочі» і навіть деякі основні учасники, досить негативно сприйняли такий хід речей.   Усім було вже плювати на цю експедицію...   Здебільшого, всі вони хотіли повернуться додому, живими і здоровими...   Навіть я, людина, якій не варто повертатися з порожніми руками, поділяю цей настрій.   Мені вже осточортів цей ліс!   «Робітники», яких призначив Джастін, щоб наглядати за мною, всі вже здохли!   Мій товариш, який бився зі мною проти «Живоглота», теж здох!   Навіть ті два воїни, Марта і Дрью, які гарненько мені запам'яталися в цій вилазці, також встигли відкинути копита!   Я був воістину здивований, як я, все ще залишився жити.   Напевно це через мою удачу?!   Або може це через те, що я відразу ховався, коли наставала небезпека?!   Ох...   Не знаю...   Останнім часом у мене жахливий настрій.   Хоча, коли він був хорошим?   *Кхм-кхм*   Якщо повернуться назад до теми, то наша група зіткнулася з однією чортівнею...   В останній атаці тих дивних маг-звірів, нам все ж вдалося вбити одну тварюку. Але тут же, у всіх нас з'явився шок.   Справа була в тому, що після смерті, труп того маг-звіра розчинився в повітрі. Він...   Він просто зник!   Ніби його ніколи тут і не було!   Справа пахла лайном...   Загалом, мені вдалося підслухати переговори Джастіна та інших лідерів групи. Вони говорили, що ці маг-звірі є покликаними духами, і що вони кимось контролюються. Було схоже на те, що нашу групу все-таки виявили. Єдине питання, що виникає в голові - «Хто?»   Що це за людина, що залишаючись у тіні, насилає на нас зграї примарних маг-звірів?   Навіщо?   Що їй потрібно?   А може це й не людина...   Єдині мешканці лісу, які здатні на щось подібне, тільки ельфи, але ми їх ще жодного разу не бачили. Адже навряд чи інші маг-звірі здатні користуватися магією.   Після тієї таємної розмови, було вирішено все ж таки покинути цей чортів ліс.   Однак...   Цієї ночі ми зіткнулися з кошмаром...   ....   ....   ....   ....   Я був пригнічений.   Я був втомленим.   Але тим не менш, я стояв на черзі в караул. Мені належало пів ночі стирчати на довбаній оглядовій вишці, і стежити за периметром. Я був вкрай роздратований через це, адже тільки нещодавно я пройшов через пекло і я ніяк не міг відпочити.   Тому, хоча б на цю дурнувату ніч, я хотів провести свій час за довгоочікуваним сном. І на моє везіння, мені вдалося декого намовити...   ~ Кажете, що ви валитеся з ніг?   Голос належав маленькій дитині десяти років. Хлопчисько, що вирушив із нашою експедиційною групою, і бог знає як, залишився живим досі. Він молодий, наївний і дурний, тому він виявився гарним кандидатом, щоб мене підмінити.   ~ Так, уявляєш собі? Мене призначили в ролі вартового, але я зараз просто без сил...   ~ Але... Обов'язок робітників, це...   ~ Ой слухай, я знаю, знаю... Але що я можу вдіяти? Коли на нас нападали ці маг-звірі, я бився нарівні з основними учасниками групи і теж видихався. Але на відміну від них, замість сну я стежитиму за оточенням.   ~ Невже... Дядечку, невже ви билися з тими чудовиськами?   Зацікавлено запитав хлопчина.   Чудово!   Контакт є!   ~ Гей... Малий... Не називай мене «дядечком», я так-то ще молодий, якщо що. Називай мене «Браток».   ~ З-зрозумів.   Кивнув він.   ~ Ну що? Допоможеш мені, малий? Постоїш цю ніч за мене?   ~ Ну... Я... Я теж хочу спати...   ~ Слухай, ти в рази менше виконуєш доручення «робітника» порівняно з іншими. Так ще, ти забивався в щілину, коли на наш табір нападали. На відміну від тебе, я життям ризикував. А ти не можеш один раз мене підмінити?   Роздратовано сказав я, трохи підвищивши голос.   У відповідь, хлопчина почав турбуватися. На його обличчі було написано, що йому соромно і сумно, мабуть він і справді повірив мені.   ~ Н-ні, мені нескладно, але я не найкращий кандидат на таку відповідальну роль, браток...   ~ Чорт! Ну че ти як новенька повія в борделі?! Мямлиш!   Після сказаного мене зустрів нерозуміючий погляд.   Мда...   Трохи вирвалося.   Ну що ж...   Буває.   *Кхм-кхм*   Я поспішив виправити непорозуміння.   ~ Ох... Ем... Вибач. Забудь що я сказав. Напевно це все через сильну втому і недосипання.   ~ Ні-ні, що ти, брате, я все розумію, вибач мене.   ~ Гаразд... Просто уяви собі що під час варти, я просто відключуся.   Очі хлопчини напружилися.   ~ А через те що я відключуся, нікому буде стежити за табором.   Його обличчя стало бліднути.   ~ А якщо нікому буде стежити за табором, то наступна атака маг-звірів може бути фатальною для всіх нас.   Його вираз став відображати страх.   ~ Ти думаєш що не впораєшся з цим? Невже ти готовий ризикнути своїм життям заради сну, і довірити варту «виснаженій» людині?   Схоже, він нарешті наважився.   ~ Добре, я зрозумів тебе. Я... я підміню тебе на варті...   Схоже я його неабияк налякав, коли поставив питання про виживання всієї групи.   ~ Ось і славно, забирайся на оглядову вишку, а якщо хтось запитуватиме, скажи що ти сам захотів сьогодні покараулити.   ~ Зрозумів.   ~ Чудово! Дякую тобі, малий!   Нарешті спихнувши свої обов'язки на іншого, я з легкістю на душі вирушив до свого намету, на зустріч довгоочікуваному сну.   Щоправда тільки, поспати мені, як і іншим, вдалося не так багато.   Наш сон перервали крики...   ~ ТРИВОГА!!! НА НАС НАПАЛИ!!!   Табір прийшов у рух. Через деякий час, почулися крики і звуки бою. Хоч я також і прокинувся, але я не поспішав вилазити зі свого намету.   А що?   У ньому я почувався дещо захищеним.   Якщо я зараз вилізу, то неодмінно поставлю своє життя в небезпеку.   Мене навряд чи хто зможе прикрити.   Тією ж мірою, основні учасники вимагатимуть від мене якоїсь хуйні. Наприклад: - «Відволікай того монстра!»; «Подай те і збігай за цим»; та інша фігня...   «Робітників» було і так небагато, гадаю цього разу, основні учасники експедиції мають самі в усьому розібратися.   Але правда тільки, досить швидко я почав підозрювати, що щось тут не так...   Я припускав, що напад знову здійснили ці «дивні» маг-звірі, які постійно нападали на нашу групу раніше.   Але в цей момент, переполох, який було піднято в таборі, був куди більшим, ніж у минулі рази. Звуки битви чулися чітко. Що мене сильно лякало, так це те, що битви були в безпосередній близькості з моїм наметом. Також...   Звуки маг-звірів...   Це не були знайомі мені вої тих дивних вовків.   Звук був схожий на тріскучий писк.   І це було ще не все....   Крізь проріз, я міг спостерігати як у нашому таборі спалахнула пожежа. Разом з тим, були чутні голоси людей.   ~ Що це за тварюки?!   ~ Вони лізуть звідусіль!!!   ~ Твою матір!!!   ~ Підпалюйте павутину!!!   ~ ААААААААА!!!   У підсвідомості я почав розуміти, що саме в цю атаку, я не зможу просто відсидітися у своєму наметі.   Я повинен був або допомогти.   Або бігти.   Виринувши зі свого притулку, переді мною постала картина бійні...   Гігантські чорні павуки повзали всюди, нападаючи на все, що рухалося.   На людей.   На коней.   Вони проникали в намети і наздоганяли робітників, які ховалися.   Вони закутували свою здобич у кокони.   Уся земля була оповита їхнім павутинням.   Це було пекло!!!   Не ставши зволікати, я побіг куди дивилися мої очі. Було безглуздо сподіватися, що наша група переживе цю ніч. Паніка вся оволоділа мною. Куди б я не біг, я зустрічався з цими моторошними істотами, було схоже на те, що ці мерзенні створіння оточили весь табір.   ~ Гей ти!   Раптом я почув до болю знайомий голос...   Це був Джастін, який за допомогою своєї магії підпалював павутину.   ~ Що тобі треба?!   Гнівно відгукнувся я...   ~ Допоможи мені! Відволікай того павука, щоб я зміг дістатися до воза!   Його тон був владним.   Він вказував на одного монстра, що знаходився дуже близько до нас. Схоже павук був зайнятий, адже він уже загортав когось у свій кокон.   Як він може помикати мною в такій ситуації?   ~ Іди нахер!   Досить чесно сказав я, на що у відповідь, очі заклинателя розширилися від шоку.   ~ Виродок! Мені терміново потрібне зілля, щоб відновити свою ману! У тому возі є кілька, завдяки їм ми можемо врятуватися!!!   ~ Ми?! Чи все ж таки тільки ти?!   ~ Ти на що натякаєш, ідіоте?!   ~ Тобі треба ти й іди! Я не хочу вмирати через таке лайно!   ~ Щойно я вип'ю зілля, я тут же допоможу тобі! Ми врятуємося! Чуєш мене?!   Мої зуби скреготали, а очі наповнювалися кров'ю...   Але...   Тим не менш, я вимовив...   ~ Гаразд...   Після задовільної відповіді, обличчя Джастіна пом'якшало. Він знову повернувся в бік потрібного воза, який знаходився за павуком. Він хотів щось вимовити, але раптом...   ~ Що ти робиш?!   Я дочекався найкращого моменту, і напав на ослаблого заклинателя.   З усіх сил я бив йому по обличчю і по животу.   Я гарненько вмазав йому по щелепі, щоб він не зміг вимовити якесь заклинання.   «Піздабол!»   Крутилося в мене в голові...   Наче я йому повірив, що він не кине мене!!!   Він ідіот, якщо думає, що хоч хтось переживе цю ніч!!!   Хоч я народився без здібностей, але я не готовий сам помирати заради порятунку таких гівнюків! Нехай йому допоможе та сила, з якою він народився! І нехай цей сучий син, мене не чіпає!!!   Після невеликих порцій піздюлей я штовхнув Джастіна прямо до того самого павука...   Павук відволікся і тут же накинувся на свою нову мету.   У цей же час, я благополучно проскочив повз, прямуючи до того воза.   Однак, коли я майже вже добіг, то випадково наступив на павутину. Моя нога прилипла до землі й ніяк не відривалася. Хоч паніка по новій оволоділа моєю головою, але добре, що в цій критичній ситуації, я швидко зміг зреагувати.   Якнайшвидше, я позбувся свого черевика і звільнив ногу.   Ліва нога ступала холодною землею, але це, наразі, мене не дуже хвилювало.   Досягнувши воза, я просто занирнув під нього, попутно зариваючись у сніг.   Це була жалюгідна спроба сховатися, однак, я молився, щоб ті тварюки мене не помітили. Хоч я і тремтів. Плакав. Мочився в штани. Але чим більше минав час, я заспокоювався.   Звуки битви ставали дедалі тихішими й тихішими...   Це була ознака того, що бій був закінчений.   Щоправда тільки, з під воза я все ще спостерігав цей рій чорних павуків. Зрозуміло, це означало, що тих, хто вижив, у нашому таборі майже не залишилося. Палаюче полум'я добре підсвічувало цих чудовиськ, що складали свої кокони в невелику гірку.   Я був переповнений надією, що ці тварюки просто мене не помітять і внаслідок чого, я зможу вижити. Але в той же час, я навряд чи протягну багато, залишившись зовсім один...   Але і все одно!!!   Краще вже спробувати вижити в безвихідній ситуації, ніж здохнути відразу!!!   Мене залишив у живих Віктор!   Я пройшов через мертву пустош!   Я вийшов неушкодженим після сутички з Живоглотом!   Протягом трьох днів нападів дивних маг-звірів, я все ще залишався живий, поки інші вмирали!   Напевно...   Напевно і з такої дупи, я зможу видертися!   Втім, на моїх очах розгорталася картина, де деякі павуки стали перекидати візки за допомогою своїх потужних передніх лап. Я побачив, що я не був єдиним, хто також ховався під захищеним на перший погляд возом. Деякі члени нашої розбитої групи теж спробували удачу і ховалися в таких самих місцях. Однак, один за одним, вони були захоплені павуками.   У цей момент, я відчував найсправжнісінький відчай...   Ось і один із павуків наближався до мого місця.   З хвилини на хвилину, він, як і його побратими, перекине візок і зжере мене!   Але раптом...   Сталося щось настільки дивне, що не піддавалося здоровому глузду.   Весь табір був накритий лавиною, яка звідки не візьмись взялася!   Гігантська хвиля снігу звалилася на землю, поховавши за собою майже все навколо...   ....   ------------------------------   ....   Наступного дня я зміг звільнитися від холодного полону. Завдяки тому, що я перебував під возом, лавина, що звалилася, створила кишеню, в якій я перебував цілим і неушкодженим, якщо, звичайно, можна так сказати. Однак, у мене закінчувалося повітря, але через сильний страх я довго наважувався на те, щоб зробити спробу покинути цю снігову пастку.   Я не знав точно, чи пішли ті павуки...   Хоч я і пролежав там досить довго, але я не був упевнений, що на вулиці нарешті розвиднілося...   Хоч у мене і був більш-менш теплий одяг, але я все одно замерз до тремтіння в кістках. Моя ліва нога, на якій був відсутній черевик, і зовсім оніміла.   Я не міг перебувати там вічно, тому я вклав усі свої сили, щоб вибратися звідти.   Зрештою, я опинився зовні.   Не було жодних ознак того, що в таборі хтось залишився...   Павуки схоже пішли.   А люди...   Так... Вже...   Найімовірніше, я був єдиним, хто вижив.   Майже все в таборі було засипано снігом. Десь більше, десь менше. Деякі частини наметів, паркану та інших возів лише злегка випирали з-під снігу. Сонце знову було на небосхилі, що вселяло відчуття невеликої безпеки. Як ніяк, усі напади на нашу групу завжди відбувалися вночі, тому через те, що зараз день, можна було здебільшого не переживати.   Пробираючись крізь товщу снігу, я досліджував табір, навіть сам не знаючи, що саме я шукав. Це було немов на автоматі.   З краю від табору, виднілася дивна картина. Я побачив великий напівзруйнований купол, що цілком був створений з льоду. На стовбурах величезних дерев, звідки не візьмись, висіли крижані платформи.   Учора всього цього точно не було.   Принаймні, хтось би точно помітив.   Схоже на те, що все це з'явилося під час учорашньої битви. Можливо, сходження тієї дивної лавини і ці споруди були пов'язані між собою.   Хм...   Може це був хтось із заклинателів?   Але я не пригадую, що в нашій групі був чаклун, який міг створювати лід.   А може...   Це хтось інший?   Якщо чесно, я не горів бажанням з'ясувати це. Мене більше хвилювала моя ліва нога. Якщо точніше, я боявся що вона нафіг відмерзла. Якби хтось спостерігав за мною з боку, то він побачив би, що я здебільшого волочу її по землі.   Ймовірно мені варто знайти якісь ліки. У нас була деяка кількість зілля, більша половина з них відновлювала здоров'я. Я не був упевнений, чи могли б такі зілля лікувати обмороження, але це хоча б хоч щось, що я міг зробити.   Також, я дуже хотів пити і їсти. Усі припаси мали бути у возах, ну або частина з них була у кожного у своєму наметі.   Мені потрібно почати копати...   Подумав я, але раптом з-за своєї спини почув голос...   ~ Стій де стоїш.   Це було, м'яко кажучи - несподівано.   Я не тільки був здивований через те, що почув людську мову, але тією самою мірою, я був сильно спантеличений, адже голос був дитячим.   У голові відразу ж сплив образ того хлопчика, на якого я залишив варту.   Я поспішив обернутися, і охренів ще більше...   Тримаючи дистанцію, переді мною стояла маленька дівчинка не більш як семи чи шести років. Вона була ще зовсім крихіткою. Однак, її очі були - суворими. Вираз обличчя - серйозним. А у своїх руках вона тримала лук із натягнутою стрілою, спрямованою в мій бік.   ~ Х-хто ти...?   Вирвалося в мене з губ...   ~ Це не так важливо.   Коротко відповіла вона.   Її тон був наказовим, але він не був високим чи злим. Здебільшого, через її дитячий голос, не відчувалося реальної загрози. Проте, через її зброю, у неї було на це право...   У неї не було теплого одягу, хоча вона виглядає як воїн.   На поясі в неї висів маленький ножик.   За спиною був сагайдак з невеликою кількістю стріл.   Але найбільше в її зовнішності виділялися вуха...   Вони були загостреними.   Це говорило мені про те, що вона не була людиною...   ~ Скажи мені будь ласка... Ти ж ельф?   Поцікавився я...   У відповідь, малятко деякий час пробуло в мовчанні, немов про щось розмірковуючи. Дещо для себе обміркувавши, вона відповіла.   ~ Так, я ельф. А що?   ~ Н-нічого, просто...   Зам'явся я...   Я просто не знав що їй сказати. Напевно сказати, що я запитав через цікавість, буде нерозумно. Я не хотів виглядати перед нею в поганому світлі. Здебільшого, я хотів попросити в неї допомоги. Адже судячи з байок, у цьому лісі й живуть ельфи. Хоч вони мені і здавалися злими, але раз ця дівчинка мене не вбила відразу, то думаю, у ельфів немає злих намірів шкодити людям просто так. Це означає, що якщо я як слід попрошу, то можливо мені зможуть допомогти.   Дівчинка ельф знову звернулася до мене.   ~ Ти виглядаєш жахливо.   ~ Т-так... Це все через те, що вчора на наш табір напали...   Після чого, я розповів їй усе про ті події, що відбулися в момент нападу, і навіть те, що було за довго до нього. Напевно, останнє було зайвим.   Дівчинка досить уважно мене слухала, але щойно я почав відходити від суті, вона стала дратуватися. По ній було видно, що вона кудись поспішала.   ~ Гаразд, гаразд, я зрозуміла... Мені шкода, що так сталося.   Перебивши мою розповідь, вона висловила свої співчуття.   Як не дивно, але я був зворушений.   Я вже хотів благати її про допомогу, як раптом, дівчинка сама заговорила про це...   ~ Можливо, в нашому селі тобі зможуть допомогти. Звідси до нього пів дня шляху. У нас є їжа і дах. Також, безпечнішого місця в цьому лісі годі й шукати.   З моїх очей почали текти сльози.   Я розревівся як дитина.   Я точно думав, що мої дні полічені.   Я був самотній...   Я був слабкий...   Моїй долі точно б ніхто не позаздрив.   Але раптом мене знайшло це малятко, і запропонувало відвести в безпечне місце.   І що за придурок сказав, що ельфи злі?!   Якщо інші ельфи такі ж, як і це малятко, то мене однозначно приймуть тепло!   Мені допоможуть!   Мене нагодують!   Виходять і вилікують!   Так ще...   Ця дівчинка дуже красива. Якщо їхні жінки такі самі, то я однозначно потраплю в рай. Можливо мені навіть перепаде. Їм напевно буде цікавий такий кадр як я. Людина, яку вони у своєму житті ще не зустрічали. Я розповім їм багато цікавого, може навіть чогось навчу. Через обмін культурами, я їх зацікавлю. А далі: Дружина, діти, друга дружина, другі діти, коханка, третя дружина, і.т.д...   Раптово перебиваючи мої мрії, дівчинка вимовила...   ~ Що з тобою таке? Чому ти плачеш?   Спробувавши взяти себе в руки, я відповів...   ~ Зі мною все добре! Усе чудово! Величезне тобі спасибі!   ~ а... Ага...   ~ Прошу! Відведи мене у своє село, будь ласка!   Після почутого, в очах дівчинки блиснув вогник.   ~ Добре, відведу... Але можеш так не кричати. Мені б не хотілося стикатися зараз із маг-звірами.   Погоджуючись з її словами, я показово прикрив рот руками.   Вона продовжила...   ~ Насправді, зараз я шукаю ліки і теплі речі. Ти не знаєш, чи є в цьому таборі щось із цього?   Я активно закивав головою...   ~ Зрозуміло. Я навіть знаю конкретний візок, де все це знаходиться.   Мені не було шкода тих цінних речей, що залишилися в таборі. Вони не належали одному мені, здебільшого, вони мені не потрібні в такій кількості. А ось привернути цю дівчинку, задобрити її всіма цими штуками, точно буде не зайвим.   Я відвів ельфійку до того місця, де я не так давно ховався від павуків. Щоб дістатися до вмісту воза, потрібно розчистити сніг.   Здається ельфійка це зрозуміла.   Хм...   Як дивно...   Вона не задається питанням, чому тут усе засипано снігом...   Її це не цікавить?   Чи соромиться?   Ах!   Неважливо!   Дівчинка і без слів зрозуміла, що потрібно робити.   Прибравши лук за спину, вона почала розчищати сніг...   ~ Гей, не допоможеш?   Звернулася вона...   ~ Т-так... Зараз.   Трохи забарився я, і став їй допомагати.   Судячи з енергії та її швидкості, коли вона гребла сніг, було видно, що вона не хоче втрачати час. Можливо, вона хоче скоріше відвести мене в безпечне місце. Ну що ж...   Напевно це все через мою чарівність.   Удвох, ми досить швидко звільнили візок, зі слів Джастіна, в ньому були зілля. Напевно, цілющі зілля не будуть для неї зайвими.   ....   ....   ....   ....   ~ Що це?   Задумливо вимовила ельфійка, дивлячись на колбу з червонуватою рідиною всередині.   ~ Це щось на зразок ліків. Просто незамінна річ.   ~ Тут немає жодної етикетки чи інструкції. Мене її колір навіть лякає.   Схоже ця дівчинка ще жодного разу не бачила таких зілля.   ~ Це цілюще зілля, випивши його, воно прискорить загоєння ран.   ~ Прискорить «загоєння»?   ~ Так. Також воно допомагає зрощувати кістки.   Після сказаного мною, очі дівчинки розширилися.   ~ Виходить, це зілля допоможе і зламану руку вилікувати.   ~ Гадаю, так...   Не зовсім упевнено відповів я. Далі, вона вказала на інші зілля, але вже з блакитною рідиною всередині. Спостерігаючи, як вона запитально на мене дивиться, я швидко здогадався і відповів...   ~ Воно призначається для відновлення мани. Але ж ти не це шукаєш.   ~ Думаю, вони не будуть зайвими, я це візьму.   З невеликою різкістю і напористістю, відповіла дівчинка.   Якийсь час ми провели в таборі, з під товщі снігу ми розкопували вози і намети, дістаючи всередині різні цінні речі. В одному з наметів ми знайшли ще цілий рюкзак. Ельфійка почала складати в нього знайдені зілля і ліки. Також, вибірково, вона привласнила деякі елементи знайденого нами теплого одягу.   Зрештою, рюкзак був наповнений повністю.   ~ А у вашому селі не виготовляють зілля?   Запитав я, щоб якось підтримати з нею розмову.   ~ Я не знаю... Якщо чесно, то я жодного разу не бачила щоб мої родичі їх виготовляли.   Схоже, що технологія з виготовлення зілля ще не дійшла до ельфійської раси. Це було не дивно, адже ельфи, схоже, живуть як відлюдники.   ~ До речі, а як твоє ім'я?   Вирішив поцікавитися я, досі роблячи спробу постійно підтримувати нашу з нею розмову. Я припускав, що чим більше я з нею розмовляю, тим більше я привертаю її до себе. Не те що я побоююся, що вона все ж таки вирішить мене кинути тут. Просто...   Просто це мій спосіб боротися з напругою.   Принаймні, ельфійка не виглядає роздратованою моїми дурнуватими розпитуваннями.   ~ Туріель.   Знову дала вона коротку відповідь, у своїй спокійній манері.   Я посміхнувся.   ~ Приємно познайомитися, а мене звати...   Але раптом, перебивши мене на найважливішому, ельфійка відскочила на кілька кроків назад і голосно вимовила.   ~ Хто тут? Виходь! Я тебе бачу!   Спочатку я думав, що вона звертається до мене, але усвідомлення прийшло швидко.   Мабуть, ця дівчинка помітила чиюсь присутність, ось тому вона зараз так напружена.   Зі свого боку, я почав судорожно дивитися на всі боки, вишукуючи когось або щось. Як на зло, я абсолютно нічого не бачив. Швидше за все, хтось майстерно ховається в тіні дерев і спостерігає за нами. У своїй душі я молився, щоб усе було добре, і це просто виявилося якимось дурним непорозумінням.   Проте, обстановка була напружена.   Тиша здавалася згубно тихою.   Я стискав кулаки, оскільки був готовий навіть прийняти бій. У будь-якому іншому випадку, я б обрав втечу, але оскільки моя нога ще не в нормі, про це можна забути.   Я вже хотів повернутися в бік дівчинки Туріель і дізнатися подробиці, як раптом, я відчув швидкоплинний біль у потилиці. В очах усе різко потемніло, а моя свідомість зникла в небуття...   ....   ------------------------------   ....   Дівчинка Турі не очікувала, що в цьому таборі вона зустріне людину, яка вижила. Як їй здавалося, минулої ночі, ті жахливі павуки розправилися з усіма людьми в цьому місці. Однак, це її не сильно хвилювало.   Навіть навпаки, зустріч тут живої людини допомогла їй знайти деякі необхідні речі, яких дівчинка Туріель потребувала як ніколи.   Ліки, теплий одяг, тканина і припаси. Завдяки йому, ельфійці вдалося дістати все це, навіть швидше ніж планувала.   Це було добре, що ця людина не знала того, що минулої ночі Туріель була безпосередньо втягнута в ті події. Її власна мати силоміць скинула її вниз, у саму гущу битви. Хоча...   Зараз це не мало жодного сенсу...   Навіть якби ця людина бачила її вчора чи ні, вона б однаково змусила її розповісти, де і в якому місці перебувають ті чи інші речі. Підхід би просто змінився, і дівчинка прийняла б спосіб тиску через «силу».   Подарувавши нещасному надію, кажучи те, що він хотів почути, Туріель було нескладно використати його. Одягнувши маску, ельфійка розігрувала спектакль. Це було очевидно, що обіцянка відвести ту людину в безпечне місце, всього лише була брехнею.   Вона, як і її сестра, були не в найкращих стосунках з тією громадою. Якби вони повернулися, то їм би загрожувала смерть.   Діставши всі потрібні речі, Туріель зрозуміла, що їй треба поспішати. Прикинувшись, що когось помітила, дівчинка розіграла останній спектакль. Людина в це повірила...   Поки він був відвернений, Туріель вистрілила в нього з лука. Стріла влучила просто в потилицю, внаслідок чого, смерть прийшла миттєво. Той чоловік навіть не встиг зрозуміти, як він розлучився з життям. Ельфійці було небезпечно залишати свідка. Його могли знайти інші ельфи, і той би, все розповів про їхню зустріч. Туріель не хотіла, щоб стався такий результат, тому, без жодного жалю, вона вбила його.   Витягнувши стрілу з тіла, і засунувши її назад у сагайдак, дівчинка поспішила туди, звідки і прийшла. А саме, в те місце, де перебуває її сестра. Роздобувши ліки та інші, Туріель мчала немов вітер. Їй не можна було гаяти час, адже її улюблена сестричка перебуває в не найкращому стані, і їй потрібно швидше допомогти...   ....   ------------------------------