Сестри

——————————————————————————————

[Ми ще повністю не впевнені у тому, з якої причини були викликані ті дивні вибухи в Китаї, Америці і в більшій частині Європи].

 

[Професор Сатоші... Так виходить, що версію, що це був глобально спланований теракт, можна вважати безпідставною?]

 

[Саме так. Навіть природа цих вибухів не була встановлена. Це точно не справа рук людини... *хм-хм* У будь-якому випадку, я солідарний із нашим урядом щодо закону про обмеження в'їзду в країну].

 

[Чи це не суперечить вашим словам про "причетність людини" до цих вибухів, Професоре?]

 

[Я не маю на увазі, що ми закриємо кордони від іммігрантів, які можуть привезти бомбу чи щось інше. Ми повинні діяти за прикладом більшості країн, які вже закрили свої кордони і проводять внутрішні розслідування. Великі потоки біженців або іноземців у наші міста можуть заважати нашим правоохоронним органам зберігати порядок на вулицях].

 

[Чи справді ви натякаєте на те, що в Японії теж станеться щось подібне?]

 

[Дуже можливо. Наша країна досить маленька, але зате густонаселена. Важко уявити, наскільки великим буде число загиблих, якщо вибухи стануться у нашій країні. А тепер додайте сюди всіх іммігрантів і іноземців, які могли б бути, якби кордон не був закритий].

 

[Здається, я вас зрозуміла, професоре... Ну що ж... Сьогодні в гостях у нас був професор екології, а також політолог - Сатоші Хірото. Прогноз погоди і не тільки будуть після реклами. Тому залишайтеся з нами і не переключайтесь]

 

 

*Клац*

 

Після натискання кнопки магнітоли в машині вона вимкнулася. Тиша швидко заповнила транспорт, залишаючи мене і мою старшу сестру в трошки невгамовній ситуації. Нарешті "Азумі" вирішила розвіяти напруженість своїми коментарями.

 

— Та годі... Ну і жах зараз у світі твориться. То віруси, то криза, ось тепер і Армагеддон якийсь почався.

 

Висловила вона трошки жартівливим тоном. Зрозуміло, серйозно вникаючи в те, про що майже щодня говорять на телебаченні або навіть пишуть в інтернеті, можна подумати, що кінець світу вже настав. Останнім часом у світі відбулося стільки непорозумінь, що тобі лише і залишається сприймати це все як неудачний розіграш, причому досить довго затягнутий. Ось чому "Азумі" або, інакше кажучи, моя старша сестра, з якою ми зараз знаходилися в машині, трошки із іронією пожартувала про "Армагеддон".

 

Я, з свого боку, беземоційно покрутив плечима, мовляв, мені все одно...

 

Навіть якщо наступного дня на землю впаде якийсь метеорит, що з легкістю знищить людство, я просто зітхну і буду перечитувати свою улюблену мангу.

 

От яка різниця, якщо світ все одно буде знищений?

 

Саме тому варто провести останні миті за улюбленою справою.

 

Що?

 

Ви кажете, що найкращим рішенням буде сховатися в бункері та виживати в постапокаліптичному світі?

 

Хм...

 

Навіть якщо мені вдасться знайти яке-небудь притулок, вижити я, ймовірно, не зможу…

 

“Чому” ви запитуєте?

 

Моя відповідь надто банальна.

 

Я – Хікка.

 

Так, так...

 

Слабка, соромязлива, майже некомунікабельна хікка.

 

В цьому вся я - Накано Міко.

 

Приємно познайомитися, до речі.

 

Скоріше за все, я і один день без манги важко переживу, а ви ще пропонуєте виживати і відтягувати неменуче.

 

Я так не зможу, на відміну від...

 

Так...

 

Познайомтеся.

Дівчина, яка зараз сидить за кермом і уважно дивиться на дорогу, керуючи автомобілем, - моя старша сестра, Накано Азумі. Я вважаю, що, на відміну від мене, в неї цілком непогані шанси вижити в якій-небудь апокаліптичній ситуації. У неї просто чудова статура і гарна фізична підготовка. Додайте сюди її неймовірні здібності до спілкування та взаємодії з іншими. До цього приєднайте витончену смекалку і щіпку удачі, яка завжди йде за нею. Ось вона - найкраща і успішніша жінка в усьому регіоні Канто! Ну, або, принаймні, одна з кращих...

 

Помітивши мою байдужість, Азумі вирішила змінити тему.

 

— Ти вже думала, куди поступити, Міко?

 

— Поки що ні...

 

— Ось як... Я б порекомендувала Університет "Васеда" в Сіндзюку, але якщо хочеш щось скромніше... Можна поступити і в Університет "Шимадзу" в Сінагаве.

 

— Добре, я дам знати, якщо раптом доучусь і мене не виключать...

 

— "Не виключать"? Міко, ти до сих пір не відвідуєш школу?

 

Обличчя Азумі ставало все сутулішим, коли вона говорила зі мною. Її можна зрозуміти: навіть проти всіх її порад та прохань я так і не знайшла в собі сил, щоб вийти за поріг нашого будинку і знову піти до навчального закладу. Саме через це я сумніваюся, що взагалі зможу закінчити старшу школу. Мої прогули досягли плачущої критичної точки. Але навіть попри них залишаються ще й іспити, які мені якось чудом доведеться здавати.

 

Не сперечаюся. Залишаючись оптимісткою в цій ситуації, можна було б і подумати про університети та коледжі. Але мій більш реалістичний склад розуму каже мені, що "стіна", яка побудована переді мною, вже явно неподоланна.

 

Звісно, коли я говорю про "стіну", я маю на увазі іспити та мою не найкращу підготовку до них.

 

Я вирішила просто промовчати на запитання своєї сестри.

 

Мені просто не було їй що відповісти.

 

Якої різниці, якщо я на її запитання відповім "так" або "ні"?

 

На відповідь "так" вона мене вибранить.

 

На відповідь "ні" вона легко розкриє брехню і також вибранить.

 

Так що я не впевнена, чи варто мені відповідати на подібні питання, якщо я все одно знаю, чим це все закінчиться.

 

Хоча у моєї мовчазності теж є недолік. Зазвичай, коли я ігнорую Азумі і сиджу тихіше води, нижче трави, вона знову заводить свою платівку "Я хочу для тебе краще".

 

— Міко, ти ж розумієш, що я хочу для тебе краще?

 

От знову. Я ж казала...

 

Тем не менше, Азумі продовжила.

 

— Прошу, не думай, що я зла чи що мені хочеться, щоб ти знову випробувала той жах лише щоб подразнити тебе. Вір мені, якщо ти доучишся і, власне, складеш іспити, то тобі відкриється нова сторінка в книзі твого життя...

 

— Ага...

 

— Розумієш? Нове місце, нові люди, нові можливості завести хороших друзів.

 

Немов чуючи слово-тригер, я з відразою вивернула своє обличчя. Звісно, Азумі помітила це, але все одно продовжувала...

 

— Може навіть, якщо ти переїдеш в гуртожиток, то це тільки піде тобі на користь.

 

— Ти завжди можеш вигнати цю паразитку, що сидить поруч з тобою. Якщо я тебе дратую, то краще не приховуй це і скажи прямо.

 

Я відповіла досить серйозним тоном, але при цьому все ж таки в звичній для себе манері - тихо і сором'язливо.

 

— Міко, я ніколи б цього не зробила. Я просто хочу...

 

— Знаю, знаю... "Як краще для мене". Ти ж це хотіла сказати?

 

На її відповідь вона кивнула і мовчки продовжила вести машину, очевидно, чекаючи від мене якогось продовження. Але я, з свого боку, просто сиділа мовчки, в своєму звичному і улюбленому стані.

 

Після невеликої паузи в розмові, здається, Азумі зрозуміла мій настрій і знову увімкнула радіо, щоб розвіяти депресивну тишу.

 

Деякий час ми їхали мовчки.

 

У своїй голові я знову розглядала все своє життя і роль моєї старшої сестри в ньому.

 

Скоро я стану повнолітньою і за законом жанру повинна буду закінчити старшу школу. Але, думаю, з цим буде важко. Повернутися і спробувати догнати своїх однокласників виявиться надто важким випробуванням. Так ще якщо я повернусь, то...

 

Доведеться знову проходити через всі ці насмішки. Через порожню із лайками парти, за якою я сиджу, через клей на стільці, через гвіздки та опілки в моєму шкільному взутті. Іншими словами, мені доведеться знову ступити в ці дев'ять кругів пекла.

 

Звісно, якщо подивитися на минуле, то можна буде побачити інше життя.

 

Життя Накано Міко до нещасного дня X.

 

До цього дня перед вами виступила б абсолютно звичайна школярка, яких на світі повно, з досить середніми оцінками і зовсім звичайними комахами в голові. Звісно, можливо, трошки сором'язлива і в таємниці від усіх любить почитувати мангу, але я вас запевняю...

 

Накано Міко, або я, була звичайною дівчинкою.

 

З самого дитинства я стикалася з образцем у вигляді моєї талановитої старшої сестри. Мої батьки нескінченно хвалили Азумі і ставили її в приклад. Звісно, на відміну від Азумі, я була лише маленьким сірим плямом на її яскравому тлі.

 

У Азумі були відмінні оцінки у всіх предметах. Вона приймала участь у багатьох математичних олімпіадах і завжди посідала перші місця. Крім того, Азумі виявляла велику вправність у спорті. Завдяки своїм відмінним навичкам спілкування вона оточувала себе численними друзями та прихильниками.

 

Але, на відміну від неї, мені не було чим похвалитися, окрім, можливо, вміння швидко прочитати мангу, поки заварюється рамен.

 

Ви можете запитати: "Ну і що з того?"

 

Я з вами згідна. Якби моя сестра просто була генієм, то замислюватися про це для мене не мало жодного сенсу. Але ще однією трудністю було ставлення батьків.

 

Не знаю, що вони мали на увазі тоді, але для них геніальність Азумі була чимось очевидним. Для них це було, мовляв, очікувано, що вона народиться генієм.

 

А тепер уявіть їх здивування, коли вони зрозуміли, що їхня друга дочка - звичайне дитя.

 

Не минуло жодного дня без докору у мою сторону і боготворення Азумі.

 

Очевидно з тону їхніх голосів можна було зрозуміти, хто улюблениця в сім'ї.

 

Не хочу здаватися плаксивою, але визнаю, що в дитинстві це сильно мене пригнічувало.

 

Зрозуміло, що глибоко в душі я відчувала ворожість до Азумі. Це було чимось у вигляді дитячої образи, яке залишається і по сьогодні. І було б добре, якщо б Азумі ставилася до мене з зневаженням або відкритою ворожістю, тоді б я подумала, що я як місцева "Попелюшка", але було все навпаки.

 

Азумі завжди намагалася підтримувати мене і, в більшості випадків, вставала на мою сторону.

 

І саме це...

 

Саме це розлютило мене ще більше.

 

Вона ніколи не кричала на мене.

 

Ніколи не піднімала на мене руку і не ставилася до мене пренебрежливо.

 

Вона була кращою сестрою, про яку тільки можна мріяти.

 

Коли у вас є ідеальна старша сестра чи брат, для вас відкриються лише дві дороги.

 

Або неперестаюче захоплення, що з часом переростає в боготворення, або зароджуючася в серці щира ненависть.

 

Ви будете молитися їй/йому, або завидувати.

 

Для вас він/вона буде або ангелом, або демоном.

 

І, здається, у моєму випадку це другий варіант.

 

Але, навіть не дивлячись на все це, я не впадала у відчай і продовжувала жити. Доки в один прекрасний шкільний день я не зробила кошмарну помилку.

 

У моєї сестри було все.

 

Оцінки, розум, вірні друзі, прихильники і багато чого ще.

 

Але у неї не було одного.

 

Хлопця...

 

Подумавши, що я зможу обійти її хоча б у цьому, я вирішила признатися однокласнику, який мені подобався.

 

Вважаючи, що можливо, саме в коханні і таємниця моя удача, я не боялася йшла напролом, навіть не здогадуючись, куди це все призведе. День, який міг би ознаменувати мій успіх хоча б в чомусь, став називатися днем Х.

 

А-аа?

 

Так, це я його так назвала, а що?

 

Тупо?

 

Відійдіть, у мене тоді був синдром восьме класні.

 

У будь-якому випадку, цей день, який повинен був пройти відмінно і внести кольори у моє нудне життя, виявився жахливою трагедією.

 

Мої почуття відмовили мені.

 

І я ще й підняла сміх перед усім класом.

 

Тоді я втекла зі школи і провела кілька днів вдома. Мені було так боляче і соромно, що...

 

Але добре, ладно...

 

Це буде так неприємно, що я не хочу зараз навіть думати про це.

 

Сестра переконала мене, незважаючи на все, повернутися до школи з гордо піднятою головою, мабуть, щоб дати іншим зрозуміти, що мені все одно на той випадок. Тоді я в останній раз вислухала її пораду, про що потім дуже шкода побачила.

 

Мене знову підняли на сміх, а супроводжуючи мене всюди смішки і перешептывания скоро змінилися на насмішки та травлю.

 

У той день моє життя зламалося остаточно.

 

Навіть моя єдина подруга Акі-тян вирішила обірвати всі стосунки зі мною. Тепер колишня подруга дитинства стала одним із моїх образників.

 

У кінці кінців, я не витримала, і моє перетворення на затворницю успішно завершилося.

 

Локації "дім"-"школа" змінилися на одну звичайну локацію "дім".

 

Підручники зі шкільних предметів змінилися великою кількістю манги.

 

Думки про те, як досягти хоча б чогось, змінилися на звичайне хікканське мислення.

 

Ну, думаю, ви зрозуміли.

 

Не витримавши мого образу життя, батьки відправили мене жити з сестрою, мабуть, думаючи, що її авторитет поверне мене в люди.

 

Але вони серйозно помилялися.

 

Моя найбільш прилежна і хороша сестра навіть роззиратися зі мною не може. Як вона мене знову змусить ходити до школи?

 

Саме.

 

Ніяк.

 

Хах! 1:0 на мою користь!

 

Хе-хе-хе-хе...

 

Ладно.

 

Розумію, що це не смішно. Більше того, це виглядає так, ніби я сиджу на шиї у сестри.

 

Але ви розумійте мене – що я можу зробити?

 

В один прекрасний день Азумі не витримає і вижене мене з дому.

 

Принаймні, я так думаю.

 

Вона не зможе постійно підтримувати образ хорошої старшої сестри.

 

Коли-небудь вона ламатиметься і покаже характер.

 

І, можливо, для нас обох це буде тільки на краще.

 

Для успіху в її кар'єрі і в житті взагалі їй потрібно позбутися багажу...

 

Яким, до речі, я є.

 

Якщо вона справді любить мене такою, якою я є насправді, то позбавлення цього багажу допоможе їй вирости на моральному рівні.

 

Ось бачите.

 

У якомусь сенсі я стараюся ради Азумі.

 

Що?

 

Ви запитуєте – а що на рахунок мене?

 

Ну... Майбутнє на те і майбутнє, щоб думати про нього безпосередньо у майбутньому.

 

А-аа?

 

Ви говорите тавтологія?

 

Не могли б ви закрити очі на це, будь ласка?

 

У будь-якому випадку я все одно намагаюся ніяк не заважати сестрі у спільному проживанні. Звісно, якщо не враховувати мої кишенькові витрати, а також те, що Азумі щодня мусить готувати вечерю на двох, то я цілком тихий сусід.

 

І гуляти я нікуди без дозволу не виходжу, щоб не заставляти сестру хвилюватися.

 

Хоча, я, в принципі, і так не гуляю.

 

Хоча б у чомусь є плюси затворництва.

 

У більшості випадків я намагаюсь сидіти в своїй кімнаті і читати мангу.

 

Але, звісно ж, в цей день мої стандартні плани хіккі пішли не так, як треба.

 

Сьогодні день народження нашої матері.

 

Отже, замість того, щоб просто займатися своєю улюбленою справою, я зараз знаходжусь у машині і їду на святкування.

 

На святкування... Де мене, ймовірно, не будуть раді бачити.

 

Несподівано спокійна музика, яка лунала з магнітоли, змінилася на ріжучий слух скрежет. Вся машина заповнилася білим шумом з радіо.

 

Азумі нахмурилась сильніше, ніж зазвичай, і спробувала змінити хвилю чи, можливо, переключити канал.

 

Я не розуміюся на машинах, ладно?

 

Не забувайте, я ж звичайна хікка.

 

В будь-якому випадку, на зміну перешкодам і жахливому скрежету приходили інші перешкоди і той самий жахливий скрежет. Здається, що перемикання з однієї радіостанції на іншу не допомагало. У кінці кінців, віддавшись, Азумі вимкнула магнітолу.

 

Час немилосердно різав, і незручна тиша знову дала про себе знати.

 

Здається, що для моєї сестри тишина - це найгірший ворог. Адже я не можу знайти іншої причини, чому Азумі вирішила знову заговорити зі мною. Ніби якщо ми будемо сидіти мовчки, то настане кінець світу. Чи вона сама зацікавлена у спілкуванні зі мною?

 

— Ти вже знаєш, що скажеш мамі?

 

— "Що скажу"?

 

— Я маю на увазі привітальні слова.

 

— Не знаю, ще не думала. Чи не буде простого подарунка достатньо?

 

— Хммм...

 

Промовчала вона і одарила мене сумним поглядом.

 

— Так не можна, Міко. Я впевнена: якщо постараєшся, то зможеш розтопити її серце. Не забувай – вона наша мама.

 

— Я не впевнена... Чи буде вона рада бачити мене сьогодні? А ти кажеш мені про слова, які допоможуть мені розтопити їй серце. Чи це справедливо?

 

— "Справедливо"?

 

— Так... Чому наші батьки, з того дня, коли я виїхала, ні разу не вітали мене з днем народження? І я вже не кажу про подарунок чи хоча б про те, щоб навідувати нас, розумієш? На мій день народження вони мені навіть не дзвонять, навіть SMS не відправляють.

 

— Добре, Міко, заспокойся...

 

— Ні, ти дослухайся. Я вела все до того, що я, на відміну від них, прикрашаюся, витрачаю свій час і придумую слова для їх вітань, у той час як вони просто забувають про моє існування.

 

Навіть не давши Азумі відповісти, я вирішила повідомити їй про свій настрій простенькими думками вголос.

 

— Краще б я просто сиділа вдома...

 

Ще раз одаривши мене повним жалю поглядом, Азумі зітхнула.

 

Але, здається, припинення розмови не входило в її плани.

 

— Я розумію, що такі дії з їх боку виглядають не краще образом. Я... Я поговорю сьогодні з ними про це. Але в будь-якому випадку у тебе є я, не забувай. Хоча і без батьків і друзів, але я намагаюся улаштовувати тобі хороші дні народження, пам'ятаєш?

 

— Ох... Дякую тобі велике! Притому я цього не просила... Тільки подивіться, яка у мене хороша сестра! Коли ти вже припиниш грати в це?

 

— Во що, Міко?

 

— В хорошу сестру.

 

— Міко, я не...

 

— Ти можеш просто бути собою? Давай же, скажи, що я для тебе всього лише тягар. Що ти розчарована мною, як і батьки, що я ні на грам не виправдала ваші очікування. Вибач, що я, на відміну від тебе, не стала видаючою особою. Будь ласка, можеш хоча б раз стати самою собою і сказати мені правду?.. Що ти думаєш про мене насправді? Я ж неудачниця, від якої треба позбутися, чи не так?

 

— Я так не думаю, Міко... Я тебе люблю, розумієш?

 

Ось знову...

 

Замість того, щоб сказати правду, вона знову каже це.

 

Що?

 

Ви вважаєте, що це я дурна, а Азумі справді мене любить?

 

Хм... А ви любили б свою молодшу сестру, яка вічно сидить на вашій шиї і час від часу грубить вам?

 

От і я про те ж...

 

Щось тут нечисто, чи не так?

 

Кілька секунд ми знову сиділи в тиші.

 

Чому кілька секунд?

 

Ви, мабуть, думаєте, що Азумі вирішила ще раз спробувати розпочати бесіду. Але ні...

 

*БАХ*

 

*БАХ-БАХ*

 

*БАХ-БАХ-БАХ*

 

Це... вибухи?

 

....

 

....

 

...

 

...

 

...

 

...

 

...

 

...

 

ВНЕЗАПНІ ЧОРТОВІ ВИБУХИ!

 

Ледь нещодавно Канто виглядав абсолютно звичайно, але тепер вибухи, які виникли буквально з ніоткуда, застилали практично все, що було у полі зору.

 

Дорога, дерева, будинки, машини і люди.

 

Абсолютно все почало вигорати в вогні і летючих у всі боки осколках. Фіолетове, синє, і навіть зелене полум'я стрімко поглиблювало все навколо. Будинки рушилися так, ніби вони насправді складалися з піску. То, що раніше можна було назвати дорогою, тепер перетворилося на месиво з тріщинами в землі. Куски м'яса і обломки машин розліталися у всі сторони, ніби град.

 

І це лише перші кілька секунд після початку жаху.

 

— Тримайся!

 

Закричала сестра і різко повернула кермо вправо.

 

Нам назустріч наближався вантажівка, наполовину обпалена вогнем.

 

Хоча й у останній момент, Азумі врятувала нас від неминучої смерті внаслідок зіткнення лоб в лоб.

 

Боюся, що, врізавшись з такою швидкістю в цього шеститонного "монстра", ми з Азумі буквально стали б лепешкою.

 

Але час для полегшення не настав.

 

Уникаючи долі, яку міг принести нам грузовик-кун, ми на повній швидкості влетіли в прибудову, яка дивом ще не була зруйнована. Як ви вже зрозуміли, на жаль, моя сестра не впоралася з керуванням.

 

Зіткнення з прибудовою не було настільки катастрофічним для нашого авто.

 

Звісно, глибокі вм'ятини, великі подряпини і вибиті скла тепер прикрашали машину моєї сестри, але, думаю, вона все ще могла нас покатати.

 

А-аа?

 

Що сталося з пасажирами, ви хочете сказати?

 

Ну...

 

Подушка безпеки, мабуть, найкраще винахідливо вигадане людством.

 

Ви коли-небудь задумувалися про це?

 

Мабуть, на Землі ще ніхто не рахував, скільки разів такі подушки рятували життя своїм водіям.

 

От, наприклад, моя сестра спокійно встає після важкого ДТП.

 

На її обличчі кілька подряпин і синців, але не переймайтеся. Думаю, до весілля загоїться.

 

Але ось тільки...

 

Мені пощастило трошки менше...

 

— МІКО?!

 

Я чула тільки гучний крик Азумі, коли вона намагалася взяти хоча б щось під контроль. Але, думаю, вона не зможе нічого зробити, крім як дивитися, як я помираю. В моєму животі торчала якась арматура, яка пробила не тільки авто, а й мій живіт разом із сидінням, на якому я сиділа. Причому пробила наскрізь.

 

Мій одяг і сидіння були заплямовані моєю власною кров'ю.

 

Крім того, я не могла рухатися і шевелити ногами.

 

Схоже, що мене ще й притисло.

 

— МІКО?! МІКО?! МІКО?! НЕ ВТРАЧАЙ СВІДОМІСТЬ! ЧУЄШ?! МІКО?! МІКО?! МІКО?! ПРОШУ! НЕ ВМИРАЙ, МІКО!

 

Здається, Азумі кричить, але я якось дивно її чую. Та й у очах занадто темно...

 

— МІКО?! МІКО?! МІКО?! ПРОШУ! НЕ ВМИРАЙ, МІКО!

 

Вона справжньо плаче?

 

Це виглядає так відверто.

 

Хоча моє зорове сприйняття вже значно затемніло, я все ще можу розгледіти сльози на очах Азумі, як, зрештою, і велику будівлю, яка обіймається вогнем і рухається в наш бік. Було видно, що вона майже упаде прямо на нас і розтопче нас.

 

З останніх сил, ковзаючи кров'ю, я вирішила попередити сестру про небезпеку.

 

— ді...м... па...да...є...

 

Але... Здається, що моїй сестрі було все одно.

 

Уперта тупиця!

 

— Я ТОБІ ДОПОМОЖУ, МІКО, НЕ ВТРАЧАЙ СВІДОМІСЬ!

 

От чорт...ааа!

 

Да рятуйся ти вже!

 

Ти не бачиш? Мені вже п#*&ець?!

 

Взагалі дивно, як я досі у свідомості!

 

— да... ки...нь... ти... у...же... мен...е... в...тя...гне...ш... с...еб...е...

 

— НІ! НІ! НІ! МИ ВИРВЕМОСЯ! Я ОБІЦЯЮ! МИ З ТОБОЮ ТОЧНО ВИРВЕМОСЯ!

 

Здається, що в таких ситуаціях інтелект Азумі теж стає таким, як у всіх.

 

Падає до позначки "нижче середнього".

 

Будинку, мабуть, залишалося всього кілька секунд. Якщо Азумі не поспішить відсюди, вона помере разом зі мною.

 

Добре, даю останній шанс. Але не тому, що я зла чи щось подібне. Просто боюся, що наступні мої слова точно будуть останніми.

 

Мені дуже холодно, і майже весь мій організм паралізований.

 

Не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти, що я скоро помераю.

 

- дл...я...ч...ог...т...о...бі...тя...г...ар...ь?

 

- НЕ КАЖИ ТАК, МІКО!!! ТИ НЕ ТЯГАРЬ!!! Я ЗАВЖДИ ЛЮБИЛА ТЕБЕ!!! СЕСТРИЧКА НІКОЛИ НЕ ЗАЛИШИТЬ ТЕБЕ!!! ПРОСТИ МЕНЯ!!!

 

У сльозах кричала Азумі, і, врешті-решт усвідомивши, що звільнити мене не зможе, вона просто обійняла мене, змирившись зі станом справ.

 

Ох...

 

Навіть не розумію, чому вона вибачається.

 

Шкода, що вона все ж не пішла.

 

Напевно, я ніколи не вміла переконувати.

 

Я ж була хіккою, пам'ятаєте?

 

Усі мої навички спілкування на досить низькому рівні.

 

Невже через моє хікканство я частково буду винна у смерті сестри?

 

Була б я якимось оратором, то, можливо, я б її переконала і врятувала.

 

Але на жаль...

 

Ось, до речі, і будівля падає.

 

А Азумі, схоже, йти не поспішає.

 

Шкода.

 

Через кілька секунд величезна будівля поховала нас під купою каміння.

 

Ось і кінець.

 

Приємна була поїздка на день народження, до речі.

 

——————————————————————————————

 

Регіон Канто після події

——————————————————————————————

Ім'я - Накано Міко.

 

Вік - 17 років.

 

Зріст - 147 см.

 

Вага - 44 кг.

 

Любить - Мангу.

 

Не любить - Виходити з дому та інші речі, які руйнують її зону комфорту.

 

——————————————————————————————

Ім'я - Накано Азумі.

 

Вік - 25 років.

 

Зріст - 155 см.

 

Вага - 53 кг.

 

Любить - Свою сестру Міко.

 

Не любить - Коли Міко перебуває в поганому настрої.

 

——————————————————————————————