Побічна історія – Повернення Роксі

Частина 1

Роксі Міґурдія повернулася на батьківщину.

Вигляд села зовсім не змінився. Її знайомі, як і всі інші жителі, залишилися майже такими ж. Хоча населення й зросло, ця моторошна тиша була все тією ж, що й у старі часи. Колись вона ніколи б не подумала, що це моторошно, але після подорожей по всьому світу, якби хтось запитав Роксі, вона б сказала, що це село ненормальне. Абсолютна тиша, ніхто не промовляє ані слова, всі жителі просто мовчки займаються своїми справами.

Щойно вони побачили Роксі, одразу ж безмовно втупилися в неї. Роксі знала, в чому річ. Вони намагалися скористатися особливою здатністю раси міґурдів — телепатією — щоб заговорити з нею. Але Роксі не могла їх чути. Вона чула лише слабкий шум, і на цьому все. Вона не могла їм відповісти.

Невдовзі з’явилися її батьки. Вперше за довгий час вона знову побачила їх — і вони зовсім не змінилися. Вони щиро раділи її поверненню й тепло вітали. Вони схвильовано запитували, що вона робила весь цей час і куди тоді пішла.

Еліналіз і Тальганд вирішили зачекати за межами села. Здавалося, вони замислилися про щось подібне до власного повернення додому.

Роксі рівним голосом розповіла про свої подорожі. Її батьки, слухаючи, здивовано переглядалися, а на їхніх обличчях з’явилося полегшення. Вони говорили, що їй слід робити так, як вона сама вважає за потрібне.

Проте Роксі почувалася чужою. Сказані вголос слова занепокоєння та привітання для них були лише чимось на кшталт чужої мови. Справді важливі для них слова міґурди ніколи не вимовляють уголос, особливо коли шепочуть слова любові.

Можливо, вони щиро хвилювалися про неї всім серцем. Але Роксі не могла цього відчути. Для тих, хто не володіє расовою здатністю міґурдів, такі почуття просто не доходять. Через це вона завжди почувалася самотньою.

Якби я залишилася тут надовго, це стало б нестерпним. Усе тут лише нагадує, що я — збій у расі міґурдів. Задумавшись над цим, Роксі вирішила не затримуватися й вирушити якнайшвидше. Вона швидко приготувалася до подальшої подорожі.

— Ти вже збираєшся йти?

— Так.

— Залишся хоча б ще на одну ніч.

— Ні, нам слід поспішати в цій подорожі. Я лише ненадовго заглянула по дорозі.

Роксі лише похитала головою, не виявляючи особливих емоцій, відповідаючи своєму батькові, який виглядав явно стривоженим.

— Коли ти повернешся наступного разу?

— Не знаю. Можливо, вже ніколи.

Чесно відповіла Роксі. Тоді й на обличчі її матері, що стояла поруч із батьком, з’явилося стурбоване вираз.

— Роксі? Повертайся хоча б кожні двадцять років.

— Гаразд, я подумаю, — ухильно відповіла Роксі.

— Я повернуся протягом наступних п’ятдесяти років.

— Справді? Тоді це обіцянка.

— Так.

Роксі розсіяно кивнула, і її мати заплакала.

— Ах, мамо..?

— О, Боже… Вибач. Хоча я й вирішила не плакати… Вибач…

Сльози. Побачивши їх, щось усередині Роксі нарешті здригнулося. Не помітивши, як це сталося, вона опинилася в обіймах матері. А потім її батько обійняв їх обох одночасно — і Роксі, і її маму.

І в цю мить Роксі нарешті зрозуміла. Усе це було не лише словами.

Зрештою, вона залишилася в селі на три дні. І вперше за весь цей час провела ці дні з легким серцем і спокійною душею.

 

Частина 2

"Власник Смертельного Тупика". Його справжня особистість — Рудеус Ґрейрат.

Для того щоб Роксі змогла змиритися з цим фактом, знадобилося кілька годин.

Прибувши на Демонічний континент і просуваючись усе далі на північ, вони шукали інформацію про Рудеуса. І чим далі на північ, тим частіше чули це ім’я. Вони ставали дедалі ближче. Одночасно вони виявили дещо доволі дивне. Інформація про "Фальшивий Смертельний Тупик" і про Рудеуса була жахливо перемішана між собою. Юнак людської раси, що використовує безмовні чари, і "Власник" фальшивого Смертельного Тупика. Не було б перебільшенням сказати, що йшлося про одну й ту саму людину. По дорозі Тальганд не раз заявляв про це.

Ні, Роксі зрозуміла це ще з самого початку. Їй просто не хотілося визнавати, що вони отак розминулися, навіть не помітивши цього.

Однак після прибуття в це місто, Рікаріс, у неї просто не залишилося вибору, окрім як прийняти правду. Інцидент зі "Смертельним Тупиком" стався якраз приблизно два роки тому. І вони мали свідка — одного з членів її старої групи, Нокопару. А також те, що розповіли їй батьки в рідному селі.

Зібравши все разом, Роксі нарешті визнала те, що "Власник Смертельного Тупика" — це Рудеус Ґрейрат.

 

Частина 3

— Зрозуміло... Отже, Блейз загинув...

— Ага, схоже, Червона Клиноподібна Кобра проковтнула його за раз.

Минуло вже стільки років із того часу, як я покинула Демонічний континент. Було так багато речей, про які можна було поговорити, але всі наші розмови крутилися навколо подій минулих років.

Роксі заплющила очі, згадуючи Блейза. Обличчя, схоже на свиняче, і звичка лаятися щоразу, коли вона допускала бодай найменшу помилку. Однак він не був поганою людиною. Як воїн, він був надійним напарником.

Схоже, перед смертю він встиг створити групу ветеранів із рейтингом B. Він був лідером групи рівня B на Демонічному континенті. Цей саркастичний хлопець досяг хорошого становища. Однак назва його групи була "Супер Блейз". Схоже, його смак у назвах нітрохи не змінився з минулих часів.

Виглядає так, що супротивник, який знищив цю групу ветеранів, був легко подоланий Рудеусом і командою, яку той лише щойно сформував. На самому початку своєї подорожі він уже переміг монстра рівня A. Таке Роксі з минулого ніколи не змогла б перевершити. Проте це було цілком у дусі Рудеуса, і Роксі тихо розсміялася.

— Роксі, а ти змінилася, — сказав Нокопара, повільно потягуючи особливо міцний напій Демонічного континенту.

Роксі глянула в кубок у своїй руці. Вона вдивилася у своє відображення на поверхні, міркуючи, чи справді це так.

— Сама я цього не помічаю...

— Ні, я маю на увазі, ти стала зовсім дорослою.

— І що це означає, ти вважаєш мене дурепою?

У ті часи, коли вона подорожувала разом із Нокопарою та іншими, Роксі вже досягла повноліття для мігурдів. Після цього вона майже не змінилася. "Я зовсім не змінююся", — Роксі завжди було ніяково через це.

— Я зовсім не вважаю тебе дурепою. Як би це пояснити... справа у загальному враженні. Колись ти поводилася значно по-дитячому.

— Хоча мій зовнішній вигляд не змінюється, я все ж прожила чимало років.

Розмовляючи, Роксі похрускувала закускою — чимось на зразок смажених бобів. Це були насіння Кам'яного Ента. На її смак, вони ніколи не були особливо смачними. Вона просто механічно закидала їх до рота. Скоріше, просто за звичкою.

— Щось у цьому роді. Колись ти завжди відчайдушно намагалася здаватися дорослішою. Будь це стара ти, ти б уже розлютилася від моїх слів, знаєш.

— От як? ...Можливо, в мене справді був такий період.

Йшлося про ті часи, коли я не хотіла миритися зі своїм тілом. У ті дні я так не хотіла, щоб оточуючі вважали мене дитиною, що намагалася з усіх сил, тільки б ніхто не став мене недооцінювати. "Я маг, і серед стихійних елементів у мене немає слабкостей" — я прагнула публічно довести, що можу все, що завгодно. Я навіть не помітила, коли ставлення змінилося, і про моє ім’я заговорили.

Приблизно з того часу, як я стала "Святим Магом Води", речі, які були мені не під силу, почали тиснути на мене.

І на Демонічному континенті також. Факт того, що я була вчителем Рудеуса, усіх страшенно дивував. Схоже, Рудеус щоразу заявляв: "Усе це — результат навчання в моєї наставниці". Завдяки цьому люди навіть почали думати, що Роксі здатна застосовувати безмовні чари. Хоча такого просто не могло бути.

Роксі замислилася: "А що, якщо мій учитель колись відчував те саме?". Якщо це так, то, схоже, я зробила щось не дуже добре, і мені варто було б це обміркувати. Страждання наставника, чий учень виявився занадто талановитим. Це те, чого не зрозумієш до кінця, доки сам не опинишся в такому становищі. Це відчуття гордості та водночас приниження.

Однак, як би дивно це не було, тепер вона вже не відчувала бажання, щоб її не називали наставником.

Рудеус вірить у те, що говорить. Той факт, що він публічно заявляє, що Роксі — його наставниця, просто робить її щасливою.

— А ти, Нокопаро, зовсім не змінився.

— Ось як?

— Так, на відміну від твого зовнішнього вигляду.

Те, що він жадібний до грошей і як уміє тиснути на чужі слабкості — усе залишилося таким самим, як і в старі часи. Роксі не раз тоді думала, що їй би не хотілося зробити Нокопару своїм ворогом.

— Це натяк на те, що я постарів?

— Думаю, ти й сам можеш це визнати. Нокопаро, ти постарів.

— Тепер ти навіть здатна таке сказати прямо в обличчя, це ж треба.

Нокопара залився сміхом, що перейшов у глузливе іржання, абсолютно байдужим тоном.

— Яка ностальгія...

— І справді.

У ті дні з ними були ще двоє. Хлопчисько, який сипав лайкою щоразу, коли Нокопара щось казав, і хлопець, що тільки й повторював «Боже мій» та зітхав щоразу, коли починалася бійка, перш ніж намагатися їх розборонити.

Тих двох уже немає, залишилися лише ці двоє людей середнього віку. Хоча завдяки своїй расі одна з них зовсім не виглядає старою.

Минулих днів не повернути. І цього вечора, поки Нокопара не напився до нестями, вони вдвох згадували свою юність.

Її батьки і її старий товариш. Заради однієї лише зустрічі з ними вже варто було повернутися сюди. Її груди переповнювали емоції. І випитий алкоголь теж давався взнаки.

 

Частина 4

До цього часу Рудеус, мабуть, уже дістався Мілішіону. Минуло шість місяців із того моменту, як ми розминулися в Порті Вітру. Навіть якщо врахувати сезон дощів, Тракт Святого Меча — це шлях без жодних перешкод. Якщо тільки вони не вирішили заглянути до поселень ельфів чи гномів, то вже повинні були прибути до столиці Мілісу.

Як і очікувалося, шукати його не було потреби. Як писав Пауло у своєму листі, з ним усе гаразд. Дівчина на ім’я Еріс теж телепортувалася разом із ним. І разом вони без зусиль перетнули Континент Демонів. Хоча зазвичай у цьому місці майже неможливо досягти успіху, вони зробили це легко й просто. Більше того, вони навіть здобули собі в союзники одного зі супардів, яких Роксі колись так боялася.

— Учень Роксі, без сумніву, просто чудовий, ха.

— І справді. Складно уявити, що він син Пауло.

Еліналіз і Тальганд хвалили його, говорячи таке. Хоча Роксі вважала, що не так уже й важливо, чий він син або чий учень. Рудеус був генієм ще до того, як вона зустріла його. І навіть якби не зустріла, він, мабуть, і сам би всього досягнув.

Відклавши це на потім,

— Що ми робитимемо тепер?

Почувши запитання Еліналіз, Роксі замислилася. Зараз вона вже не може зустрітися з Рудеусом, який був її початковою метою. Він, імовірно, вже прибув до Мілішіону. Вона дуже хотіла його побачити, але не варто було втрачати фокус на своїх цілях.

— Давайте пошукаємо в північних районах Континенту Демонів.

Рудеус знайшовся, проте ще троє все ще вважалися зниклими безвісти.

По дорозі сюди вони вже знайшли кількох біженців із регіону Фіттоа. Тож хтось міг опинитися і в північно-західній області.

— Ти впевнена, що тобі нормально не зустрітися зі своїм учнем?

— Я не проти.

На запитання Тальганда Роксі лише похитала головою. Передусім, знаючи тепер, що вони так безглуздо розминулися, навіть не помітивши цього, їй було просто соромно показуватися йому на очі. Вона й так уже майже впала у відчай через свій статус наставниці.

— На Континенті Демонів ще залишилося чимало поселень. Як і раніше, перевіримо їх одне за одним.

Її супутники, посміхаючись, переглянулися між собою.

Подорож Роксі Міґурдії триває.

 

Примітки:

1.    Bureizu можна також прочитати як Blaze. Він був лідером групи [Супер Блейз] на вході до Лісу Петрифікації. Його група була швидко розбита і з’їдена Червоною Зубастою Коброю.

2.    Цей рядок має бути більш змістовним у своїй формулюванні, наче один келих алкоголю для тих почуттів/думок, але одночасно, знаючи цього автора, цей рядок може бути взятий дослівно, як її груди, що піднялися (+1 розмір) і наповнилися емоціями... як глибоко...

P.S.

Якщо хочете допомогти у розвитку перекладацької роботи, можете зробити донат за реквізитами нижче

Монобанк 5375411506298475

ПриватБанк 5457082274610455

Патреон patreon.com/Kellar126