Я 34-річний безробітний безхатько.

Я товстий і негарний, але загалом непоганий хлопець, який може лише шкодувати про те, як марнував своє життя.

Я не був безхатьком ще три години тому; я був просто впертим відлюдником і неробою, який цілий рік не виходив із дому.

Зрештою, я навіть не помітив, коли мої батьки померли.

Бувши неробою, я не був присутній на сімейній раді, не те що на похороні.

Зрештою, мене вигнали з дому.

Я голосно барабанив по стінах, бурчачи про те, що ніби ніколи й не був вдома, бо зі мною ніхто не розмовляв.

Я мастурбував у своїй кімнаті в день похорону, коли мої брати в жалобних вбраннях увірвалися всередину й оголосили, що розривають зі мною всі стосунки.

Я проігнорував їх, і тоді мій молодший брат просто розніс дерев'яною битою комп'ютер - останню важливу річ, яку я цінував більше, ніж своє життя.

Не витримавши, я кинувся на них, але у мого старшого брата дан по карате - я був відразу же жорстоко побитий.

Я плакав і принижено благав прощення, але мене просто викинули за двері, не давши часу навіть переодягнутися.

Насилу виносячи пульсуючий біль у грудях (схоже, мені зламали кілька ребер), я нетвердо поплентався вулицею.

Докори та образи братів все ще лунали у вухах. Це були суворі та відверті слова, які дуже важко було прийняти.

Що я зробив не так?

Все що я зробив - це мастурбував на порно з лолями під час похорону своїх батьків...

Що тепер?

Ні, я, звісно, знаю відповідь.

Знайти роботу, хоча б тимчасову, потім місце для житла, купити їжі...

Але як мені це зробити?

Я, навіть, гадки не маю, де саме потрібно знайти роботу.

Хмм, можливо звернутися в "Hello"*?

Але, якщо подумати, я років десять не вилазив із дому, звідки мені знати, де вони знаходяться? Крім того, навіть якщо я до них дістануся чув, що вони просто пропонують вакансії.

Треба написати резюме, прийти у рекомендоване місце та пройти співбесіду.

І я піду туди у брудному спортивному костюмі, вкритому потом та кров'ю. Чорта з два мене приймуть! Та я сам би не прийняв на роботу хлопця, що носить щось таке жахливе. Може поспівчував би, але точно б не взяв.

У яких магазинах взагалі продаються бланки для резюме?

Магазини канцтоварів? Чи магазини біля дому?

Можливо, в цілодобових магазинах і знайдеться щось таке, але у мене й грошей то немає.

І взагалі, як мені заповнювати резюме, навіть якщо я обзаведуся папером?

Підсумовуючи, мені треба якимось дивом розжитися кредитом чи взяти позику, купити одяг, бланки для резюме, канцелярські товари...

Я чув, що не можна заповнити бланки, не вказавши місця проживання.

Все скінчено. Тільки зараз я усвідомив, що моє життя скінчилося.

— ...Хах.

Почався дощ.

Був уже кінець літа, час, коли потроху починають підступати холоди. Крижаний дощ пронизує мій одяг, який я навіть не пам'ятаю скільки носив, і безжально краде останні залишки тепла.

— ...Якби я міг почати все спочатку.

Я не можу допомогти собі, просто кажучи, про це.

Адже я не народився таким марним.

Я народився третім сином у досить забезпеченій родині. Два старші брати, старша сестра і молодший брат. Четвертий серед них. У початковій школі мене хвалили як тямущу для свого віку дитину.

Нехай я і не був надто успішний у навчанні, я був гарний в іграх, хлопцем, що досить непоганий у спорті. Якось я навіть був у центрі уваги всього класу.

Потім із середньої школи я приєднався до комп'ютерного клубу, вивчав журнали та нарешті накопичив достатньо грошей, щоб зібрати свій комп'ютер. Мабуть, я виділявся у сім'ї, де ніхто не міг написати навіть примітивний код.

Поворотною точкою у моєму житті стала старша школа... Ні, це почалося останнього року середньої. Я був так зайнятий, займаючись своїм комп'ютером, що зовсім запустив навчання. Якщо подумати про це зараз, саме тоді все й почалося.

Я думав, що навчання непотрібне в майбутньому. Я відчував, що все це безглуздо в реальному житті.

Зрештою, я вступив до самої ідіотської старшої школи, найгіршої в префектурі.

Навіть так, я думав, що це нічого не означає.

Я відчував, що я досягну успіху, якщо візьмуся всерйоз, і що я відрізняюся від інших ідіотів. Так я вважав.

Я все ще пам'ятаю, що сталося згодом.

Коли я стояв у черзі за ланчем у кафетерії, один хлопець заліз уперед.

Воркотавши, я видав пару фраз як у якогось поборника справедливості. Все через мою незрозумілу гордість і схильність до синдрому восьмикласника.

На моє нещастя він був старшим і був однією з двох найнебезпечніших особистостей у школі.

Все закінчилося тим, що мене били допоки обличчя не перетворилося на суцільний синець, а потім роздягли, зв'язали та кинули прямо перед входом до школи.

А щоб остаточно принизити, він зробив купу фотографій і розвішав їх по всій школі.

Я тут же впав у самісінький низ шкільної ієрархії, всі сміялися з мене, я навіть отримав прізвисько "Залупа".

Після цього я місяцями не показувався в школі, поступово перетворюючись на самітника. Бачачи мене таким, батько та брати сипали безвідповідальними словами, такими як - "Будь сильним, зберися".

Я не був винен у цьому.

Ніхто в такій ситуації знову не з'явиться до школи. Тут не було виходу. Тож неважливо, що вони говорили, я продовжував замкнутий спосіб життя.

Я відчував, що всі мої однолітки, всі кого я знаю, дивилися на ті фото і досі глузують з мене.

Нехай навіть я і не виходив назовні, завдяки комп'ютеру та інтернету мені було чим зайнятися. Я захопився багатьма речами. Збірні пластикові моделі, колекційні фігурки, блоги. Моя мати, схоже, завжди готова була підтримати мене, тож проблем із грошима не було.

Але все це набридло менше ніж за рік.

Я втрачав упевненість щоразу, бачивши когось краще за себе.

Зі сторони, я просто страждав дурнею. Але я так довго був один, так довго ховався у своїй захисній шкаралупі, що вже не міг вибратися з неї.

Ні, думаючи про це зараз - це були лише дурні виправдання.

Принаймні я міг би спробувати стати мангакою і почати публікувати жахливі вебкомікси або писати новели та розміщувати їх усюди.

Багато людей, за подібних моїх обставин, робили щось на зразок цього. Я бавився і знущався з них.

Насміхаючись з їхніх творінь, уявивши себе критиком, кажучи речі на кшталт: "Це справжнє днище", - критикуючи їх.

Навіть так, сам я нічого не зробив...

Я хочу повернутись назад.

Якщо це можливо, я хочу повернутися назад до початкової школи, коли я був на піку успіху, або за часів навчання в середній. Ні, навіть просто на рік чи два тому. Навіть маючи хоч трохи часу, я міг би зробити хоч щось із цим. Нехай я завжди здавався на півдорозі, просто хочу почати все спочатку. Якщо я докладу достатньо зусиль, навіть якщо не стану кращим, я міг би стати хоч би кимось.

...

Чому я нічого не робив досі?

У мене було багато часу. Навіть якщо я не можу залишити мою кімнату весь цей час, я міг би зробити купу речей просто сидячи за комп'ютером. Навіть якщо вже неможливо досягти вершини, я міг, хоча б спробувати дістатися до середини та спробувати там утриматися.

Манґа, новели, ігри, або навіть просте написання коду. Якщо я докладу достатньо зусиль, я зможу досягти хоча б невеликих успіхів. Навіть без досягнень, хоч би заради грошей...

А, байдуже. Це марно.

Я ніколи раніше не працював наполегливо. Навіть якщо я повернуся в минуле, я пройду тим же шляхом і опинюся в тому ж положенні. Я закінчив так, бо ніколи не долав випробування, які мав.

— Хм?

Десь у пелені дощу я почув чиюсь суперечку.

Що за метушня?

Це непокоїть. Я не хочу брати участь. Навіть думаючи так, я все одно попрямував туди.

— Ось чому, ти...

— Ти єдиний, хто...

Нарешті моєму погляду відкрилися троє старшокласників зайнятих чимось на кшталт любовної суперечки.

Двоє чоловіків і дівчина. Одягнені у незнайому шкільну форму.

Схоже на якийсь трикутник. Один хлопець сперечається із дівчиною, а другий намагається все врегулювати, але його навіть не слухають.

Хмм, здається, зі мною було щось подібне раніше.

Колись у мене була мила подруга дитинства із середньої школи. Справді мила, я оцінив би її на четвірку або навіть п'ятірку. Вона була в клубі легкої атлетики та мала коротку стрижку. Завдяки її зовнішності двоє-троє з десяти перехожих оберталися їй услід. Але навіть так, я тоді божеволів по одному аніме і вбив собі в голову, що дівчина з легкоатлетичного клубу повинна носити хвостик, так що вважав її не дуже привабливою.

Так чи інакше ми жили по сусідству, навчалися в одному класі всю середню школу і не раз поверталися додому разом. Тож ми частенько розмовляли, іноді й сперечалися, звичайно. Шкода. У моєму поточному стані, просто слухаючи слова "Середня школа", "Друзі дитинства", "Клуб легкої атлетики" я можу кінчити три рази.

До речі, я чув, що вона вийшла заміж сім років тому.

Почув краєм вуха, як про це говорили мої родичі.

У нас із нею були непогані стосунки. Нам не потрібні були формальності при спілкуванні, оскільки ми знали один одного з дитинства. Не думаю, що я їй справді подобався. Але якби я вчився краще або вступив до її клубу, або перейшов у ту ж старшу школу, напевно б вдалося запасти їй у серці. Якби я дійсно освідчився їй у коханні, ми могли б навіть почати зустрічатися...

Я міг би фліртувати та сваритися з нею, як ці троє, і можливо навіть робити будь-які збочені штучки в порожньому класі після уроків.

Ха, як у якійсь ероґе.

Якщо так подумати, ці люди дійсно кляті норміси. Здохніть вже.

— ... Хм?

Раптом, за мить, я помітив.

Вантажівка на величезній швидкості мчить прямо на цю трійцю.

І водія, який безвольно розпластався на кермі.

Мабуть, заснув?

А ці троє не помічають.

— Не-б-бе-зпека!

Я спробував попередити їх криками, але я не розмовляв до ладу вже понад десять років, а холодний дощ і біль у зламаних ребрах зробили задум майже безнадійним; мій хиткий, ледь чутний голос швидко потонув у шумі дощу.

Я мушу врятувати їх, мушу. Водночас чому я маю рятувати їх?

У мене з'явилося нудотне почуття, що якщо я не врятую їх, то дуже пошкодую. Я абсолютно точно пошкодую, якщо побачу як троє людей перетворюються на криваву кашу під колесами вантажівки.

І жалкуватиму, що не врятував їх.

Тож я врятую їх.

У будь-якому разі я швидше за все незабаром помру на узбіччі. Тож нехай у цей момент я отримаю хоч якесь задоволення.

Я не хочу бути охопленим жалю до самого кінця.

Я насилу дошкутильгав до них.

Мої ноги зовсім не рухалися, зрештою, я майже не користувався ними останні десять років. Це був перший раз у моєму житті, коли я хотів би більше займатися фізичною підготовкою. Зламані ребра пульсували болючим болем, утрудняючи кожен крок. Це був перший раз у моєму житті, коли я хотів би отримати більше кальцію.

Це боляче. Це так боляче, що я майже не можу бігти.

Але я все ж біжу. Біжу.

Я біг.

Хлопець, який сперечався, обійняв і закрив дівчину своїм тілом, коли нарешті помітив вантажівку, що вискочила прямо перед його очима. Другий стояв спиною і досі нічого не зрозумів, чимало здивувавшись раптовим вчинком свого товариша. Схопивши його за комір, я без вагань, використовуючи всю свою силу, відкинув його геть. Покотившись, хлопець упав на узбіччі, поза напрямком вантажівки.

Добре. Залишилось двоє.

Поки я це обдумав, вантажівка вже мчала прямо на мене. Я планував просто відштовхнути їх на безпечну відстань. Але коли я потягнув їх назад, віддача змусила мене податися вперед.

І тут вже неважливо, що моя вага більш як сто кілограмів. А після цього шаленого спринту на тремтячих ногах я вже не міг втекти.

За мить до удару я побачив спалах світла.

Невже життя перед очима пробігло? Якось занадто швидко. Я нічого не встиг побачити. Занадто швидко.

Невже це означає, що я так мало встиг за своє життя?

Я був відправлений у політ назустріч бетонній стіні, вантажівкою в п'ятдесят разів важчою за мене.

— Пухх..!

Все повітря буквально вибило з мене. Мої легені й так відчайдушно потребували повітря які після важкого забігу судомно засіпалися.

Я не міг видати жодного звуку. Але я поки не помер...

Весь цей накопичений жир, ось що, мабуть, мене врятувало.

Але перш ніж я зосередився на цій думці, вантажівка знову з'явилася перед моїми очима.

Я був розплющений подібно до томату між бетоном і вантажівкою.

P.S.

Якщо хочете допомогти у розвитку перекладацької роботи, можете зробити донат за реквізитами нижче

Монобанк 5375411506298475

ПриватБанк 5457082274610455

Патреон patreon.com/Kellar126