Оповідання: Туристичні хроніки Емілії у столиці

— Зрештою, столиця й справді дуууже величезна.

Склавши руки на грудях, дівчина промовила це жвавим голосом, а її очі виблискували, дивлячись на краєвид перед собою.

Вона була вродливою. У неї було довге, шовковисте сріблясте волосся, що сягало стегон. Заплетене в косу, його підкреслював білий аксесуар у формі квітки, який буквально надавав їй квітучої краси.

Її шкіра була білою, як незайманий сніг. Стрункі, пропорційні кінцівки підкреслював одяг білих тонів, а аметистові очі, що милувалися міським краєвидом, виблискували так красиво, ніби в них інкрустували коштовні камені.

Її краса була такою, що можна було без жодних вагань назвати її найпрекраснішою дівчиною у світі. Однак, сповнена захоплення, вона роздивлялася довкола якось занадто по-дитячому, щоб відповідати цьому опису.

Її очі стежили за морем людей, що проходили зліва і справа. Одного погляду на сповнені цікавості очі дівчини, які наче дивились на щось нове, було достатньо, щоб зрозуміти, що вона почувалась майже як людина з села, яка вперше потрапила у велике місто.

— Ти дуже мила, коли так розважаєшся, але, можливо, тобі час повернутися до реальності...?

Наче холодний душ, вона почула голос, який шепотів так, що доходив лише до її трохи довших, ніж звичайні, вух. Однак навколо дівчини нікого не було. Але джерело голосу було практично біля її вуха, тож...

— Мм. Перестань, я вже знаю, що ситуація стала трохи неприємною. Ти поводишся так грубо, хоча я зупинилася лише на мить.

— Ну, я теж не хочу накликати на себе гнів доньки, безперервно сварячи її. Але неприємності будуть і для інших, а ти ж не хочеш цього, правда?

— Це правда, але...

Голос продовжував свою аргументовану суперечку, а дівчина у відповідь розпачливо опустила голову. Коли вона це зробила, маленька фігурка спритно проштовхнулася крізь її волосся до плеча. Це був...

— Хай там як, спробуй озирнутися навколо, щоб знайти знайоме місце. Немає сенсу впадати у відчай.

Пропонував цю далекоглядну пропозицію, погладжуючи вуса, кіт, що був досить маленький, щоб поміститися на долоні.

Він був вкритий сірою шерстю, з великими круглими очима і рожевим носом. Якщо не брати до уваги його розмір, це все, що можна було сказати про його зовнішній вигляд, але найбільшою відмінністю від звичайного кота було те, що він стояв на двох лапах.

Помахуючи хвостом, який був приблизно такої ж довжини, як і решта тіла, кіт муркотів на плечі дівчини.

— Гадаю, твоїм останнім виходом буде набратися хоробрості і спитати когось дорогу. Зможеш це зробити, Ліє?

— Не смійся з мене. Звичайно, я можу зробити таку просту річ. Паку, ти дурень, ти завжди поводишся зі мною, як з дитиною.

— А як ще можна поводитися з дитиною, яка загубила супровід, бо захопилася веселощами?

У відповідь на його слова, які були одночасно безтурботними і легковажними, дівчина лише надула губки.

Кіт, на ім’я Пак, посміхнувся, коли вона почала поводитися, як дитина, одразу після того, як поскаржилася на те, що з нею поводяться, як з дитиною.

— Гаразд, буде справді кепсько, коли сонце зайде. Тобі краще знайти дорогу, поки я ще можу тобі допомогти, Еміліє.

— Я не якась загублена дитина. Я просто трохи заплуталася на місцевості!

У відповідь на його заклик дівчина Емілія з манірним виразом обличчя почала йти.

Назустріч нескінченному морю людей, щоб знайти служницю, яку вона загубила.

 

2

Столиця Луґуніки, населення якої перевищувало 300 000 осіб, була найбільшим мегаполісом світу за кількістю населення і ядром Драконового Королівства.

У центрі знаходився королівський замок, а саме місто — королівська столиця — було розпеченим котлом усіляких рас, що завжди кипів активністю і був переповнений енергією, і де можна було цікаво провести цілий день, спостерігаючи за людьми, що гуляють вулицями.

Зокрема, за торговим районом, відомим як "Торгова Вулиця", де була незліченна кількість яток і прилавків, вишикувалися в ряд високоякісні товари або дивацтва, привезені з інших країн, через що тут завжди було до запаморочення людно.

— ...Люди справді дивовижні.

Якось вибравшись із людського потоку, Емілія відійшла на узбіччя вулиці й зупинилася, щоб перевести подих. Пригладивши розкуйовджене сріблясте волосся, вона ще раз оглянула вулицю, як тільки закінчила коротку перерву.

Торгова Вулиця була вщерть заповнена людьми, які ходили туди-сюди, розмовляли і вели нескінченні переговори. На одній вулиці, лише на одній цій вулиці було стільки людей. Одна тільки думка про те, як важко буде знайти серед цього натовпу конкретну особу, пригнічувала її.

— Та дівчина й сама була в досить помітному вбранні, але... Навіть це не так вже й багато значить у столиці, хах.

Пак, який знову занурився в її волосся, висловив думки вголос. Емілія штовхнула кота так, ніби той чіплявся її локонів, і занепокоєно опустила кінчики брів, виглядаючи занепокоєною.

— Так, це буде проблематично... До того ж, Паку, тобі теж краще бути обережним. Якщо хтось побачить тебе, здійметься справжня паніка. Можеш просто повернутися у кристал, тобі нема чого робити.

— Але мені є чим зайнятися, я ж твій співрозмовник. Було б проблемою, якби ти почала плакати, бо я залишив тебе саму. Та й взагалі, що ти збираєшся робити? Хочеш безладно блукати навмання без жодної мети?

— Судячи з того, як ти це кажеш, я, мабуть, ніколи її не знайду. Доведеться думати макітрою.

Похитавши головою на його пропозицію, Емілія постукала себе пальцем по ній.

Після цього дівчина поринула в глибокі роздуми, а Пак почав розчісувати свою шерсть, терпляче чекаючи на її геніальну ідею. Але те, що вона придумала, не було геніальним…

— Дивись, Паку. Схоже, там якась невеличка сварка.

— Лііієєєє.

— Трішки! Зовсім трішки! Мені цікаво, тому я піду туди на хвилинку!

На іншому боці вулиці вона побачила, що кілька допитливих глядачів збираються біля ятки на якійсь відстані від неї. У відповідь на слова Емілії, коли вона побачила це, Пак дещо стурбовано зітхнув.

— Гей, Ліє, у тебе в самої проблеми, знаєш про це?

— Т-Ти помиляєшся. Не те щоб я хотіла їм допомогти абощо... Так, я просто хотіла подивитися.

Виглядаючи якомога зліше, але все ще досить мило, Емілія побігла на місце заворушень. Пробираючись крізь натовп, вона опинилася в перших рядах глядачів. А потім...

— Ну ж бо, Мімі ж каже тобі... Мімі не займається такими речами, як обіди та розваги. Мімі щойно загубила Хетаро, у якого був гаманець, тож у Мімі великі неприємності!

— Ви теж, юна леді, скільки разів ви збираєтеся змусити мене повторити? Не знаю, як щодо цього зниклого, але ви вже з'їли мій продукт, тож я маю отримати відповідну компенсацію. Якщо вашого компаньйона з вами немає, можете натомість заплатити речами....

— У Мімі є цей посох та інші речі, але якщо Мімі віддасть їх, пані дуже розсердиться на Мімі!

Від вигляду двох, які сварилися посеред цього галасу, очі Емілії розширилися.

Один учасників суперечки був високим темношкірим чоловіком, і, судячи з його вигляду, він, ймовірно, був власником ятки, про яку йшла мова. А навпроти нього стояла та, хто сварилася з ним весь цей час, — людина маленької статури, набагато нижча за нього.

Вона була схожа на кота, з круглими вухами і помаранчевою шерстю. Ймовірно, належала до раси котолюдей. На зріст вона ледь сягала Емілії до пояса, а її великі білі шати закривали все тіло. Маючи милі круглі очі та чарівний носик, вона була дівчиною, все тіло якої, здавалося, випромінювало красу.

Судячи зі змісту їхньої розмови, схоже, вона не в змозі оплатити рахунок, який заборгувала власнику ятки, але…

— Мімі теж не хоче, щоб про неї думали як про людину, яка поїсть і втече. Тобі потрібно це, старий?

— Тепер я почуваюсь винним! Це ж доволі неабияка річ, чи не так? Яка морока...

— Боже, цей Хетаро, так легко губиться! Як старша сестра, Мімі розлючена на тебе.

— Вибачте...

Коли зацікавлені сторони почали виснажуватися, хтось підняв руку і втрутився. І дівчинка, і власник крамниці здивувалися: між ними стояла не хто інша, як Емілія.

Вона несміливо втрутилася, і коли обоє учасників суперечки витріщилися на неї, продовжила:

— Ем, я випадково підслухала, але... По суті, вам просто потрібна компенсація за те, що з'їла ця дівчинка, чи не так?

— Так і є, але... Пані, ви знайомі?

— Га, ця пані моя знайома? Вперше про неї чую! Я її зовсім не знаю!

— Ні, я теж її не знаю. Я теж її вперше бачу.

— Га?!

Опинившись між Емілією та дівчинкою — двома легковажними людьми — власник крамниці в розпачі закричав. Але Емілія не звернула на це уваги і спокійно полізла в кишеню.

— Але я заплачу за неї. Це повинно все вирішити, чи не так?

— Це, звичайно, дуже допомогло б, але... Ви ж навіть не знаєте цю дівчинку, так?

— Це правда, я не знаю її, але... Вона дуууже мила.

Це виглядало недбало навіть для виправдання, вигаданого на ходу, але власник крамниці, схоже, вирішив, що Емілія була по-своєму ввічливою.

Крамар кивнув, ніби здавшись, і дівчина посміхнулася йому, витягаючи гаманець.

— ...Га, га?

Рука, що нишпорила в кишені, ніяк не могла вхопити те, що мала б. Емілія ретельно перевірила кожен куточок на грудях, стегнах і рукавах, а потім вдумливо кивнула.

— Здається, я десь впустила свій гаманець.

Район заповнило несамовите бурчання дівчини, яка втратила свою супровідницю посеред столиці і тепер залишилася без копійки в кишені.

 

3

Оголосивши, що вона візьме на себе борг дівчини, Емілія опинилася в скрутному становищі, коли виявилося, що її гаманець зник.

Ось так закінчилася її спроба благодійності, чи то пак, благоКІТності. Відчуваючи, як Пак роздратовано зітхає у неї під волоссям, Емілія не могла нічого сказати у відповідь, бо дуже хвилювалася.

Вона повинна була знайти якийсь спосіб вибратися з цієї ситуації. Але як...? І тут, у місці, де запанувала тиша, її мозок прийшов до єдиної надії. Це було…

— Я збираюся виступити. Якщо вас це зацікавило, будь ласка, киньте мені трохи грошей.

— Га?

Це імпровізоване оголошення про вуличну виставу змусило всіх перехожих нахилити голови.

Серед усіх цих здивованих облич лише в Емілії, яка почала готуватися з таким виглядом, наче від самого початку мала намір це зробити, та в дівчинки-кішки, яка була в захваті й сказала "О! Вистава! Як весело!", на обличчі були інші емоції.

Зайве казати, що навіть Пак не зміг підтримати цю абсолютно несподівану ідею. Кіт шарудів у її волоссі, коли змінював позу, і тихо шепотів на вухо Емілії:

— Ліє, Ліє, я боюся про це питати, але чого це ти раптом?

— Я щойно згадала, Паку. Якщо показати якусь унікальну виставу в місці, де багато людей, то можна отримати гроші, чи не так? Я думаю, що це ідеальне рішення для мене і цієї дівчинки, оскільки ми обидві на мілині!

— Ти, безумовно, мила, коли дуже стараєшся, але бувають моменти, коли у мене виникають сумніви, чи правильно я тебе виховував. Наприклад, зараз саме такий момент.

Повертати назад було вже пізно, та й Емілія не мала наміру цього робити. Пакові нотації на неї не діяли.

Забувши навіть підготувати перехожих до того, що мало статися, Емілія зробила крок уперед і почала глибоко дихати. Стоячи перед яткою, прямо на очах у всіх цих роззяв, дівчина, само собою, монополізувала це місце.

— Зараз перед вами виступить надзвичайно рідкісна тваринка.

— У мене раптом з'явилося погане передчуття, що мене зараз втягнуть у це.

— Поїхали, — оголосила Емілія і виставила праву руку перед глядачами.

Ті виглядали спантеличеними, коли вона показала їм свою порожню долоню. Не зважаючи на їхню реакцію, Емілія подала сигнал Паку, який довго не міг вилізти з її волосся.

— Ну ж бо, будь ласка. Гей, Паку. Вилазь.

— Справа не в тому, що я невчасно з'явлюся, а в тому, що я взагалі не хочу цього робити. Але я й принижувати тебе перед усіма не хочу, тому, мабуть, доведеться вийти.

Знизавши плечима, Пак пригнічено зітхнув і неохоче вислизнув з її волосся. Його поява миттєво викликала переполох, і навіть коли це сталося, він продовжував ходити по її руці, поки нарешті не дістався до долоні, де підняв обидві лапи і проголосив: "Перемога!".

Натовп миттєво ожив. Емілія подумала, що така реакція означає, що вона все робить правильно…

— Це надзвичайно рідкісна тварина. Тепер я скажу їй...

— Д-Дух! Це дух! Вона заклиначка духів!

— Чорт, тікайте! Кидайте зброю і всі гроші, які маєте, і біжіть!

Можливо, їй варто було б сказати йому потанцювати, оскільки Емілія вигадала таку програму, але натовп перед нею розійшовся і побіг щодуху. Вони кидали все, що мали при собі, і паніка почала поширюватися на людей, які навіть не були причетні до цього. Таким чином безлад продовжував ширитися, і коли пилюка нарешті вляглася, вулиця була абсолютно безлюдною.

Емілія була приголомшена цим, а Пак, який все ще сидів у неї на долоні, почав погладжувати лапкою мордочку, поки говорив:

— Майже кожен би втік, якби побачив духа. Все так, як ти й казала.

— Це правда, але... Вони не повинні були так здивуватися, чи не так?

Прийнявши слова Пака, Емілія трохи насупилася, озирнувшись навколо. Її оточували речі, які викинули глядачі. За правилами вуличних вистав, усі це тепер належало Емілії. Певна річ, вона їх не взяла.

— ...Твій танець такий милий, було б чудово, якби вони побачили його перед тим, як піти додому.

— Назвати цю реакцію "йти додому"? Мені дуже подобається твоя елегантність.

Вони фривольно обмінялися думками. А потім...

— О! Цей кіт справді розмовляє! Як? Як ти можеш говорити? Ти такий самий, як Мімі? Ти котолюдина? Ти крихітний! Дуже крихітний! Уа-ха-ха-ха-ха…

— Це дитя досить сміливе, ха. Якщо брати до уваги лише зовнішність, то ми, звичайно, суперники в плані краси, але абсолютно різні істоти.

— Справді? Звідки ти це знаєш?

— Я батько Лії, а ти старша сестра того хлопця Хетаро, чи не так?

— Це правда!

Жарт Пака чомусь викликав у вищезгаданої дівчини вибух сміху. Так чи інакше, заклиначка духів була щиро рада, що ця дівчинка залишилася з ними.

Якби і вона втекла, навіть Емілії було б дуже боляче.

— Га?

Раптом очі дівчини розширилися, коли вона розглядала речі, що залишив натовп. Причиною цього був один з предметів біля її ніг — білий гаманець, який поклали на якусь брудну обгортку.

Вона нахилилася і підняла його, а потім кивнула, коли перевірила на дотик.

— Це справді той гаманець, який я загубила... Чому він у такому місці?

— Можливо, якась добра душа принесла його сюди?

Пак сказав це так, ніби йому було нудно, і позіхнув, занурившись у її сріблясте волосся.

Він фактично заявляв, що з нього досить. Це засмутило дівчинку-кішку, але вона одразу ж повернулася до звичного стану і почала виляти хвостом, коли Емілія погладила її по голові.

— Уа-хі-хі-хі! Ви, мабуть, дуже вправні в цьому, пані! Ви точно набагато кращі за капітана!

— Справді? Хе-хе, дякую.

— Мімі знає, що ви дуже хороша людина, тож Мімі вас запам'ятає! Якщо вас коли-небудь щось турбуватиме, або захочете когось провчити, просто скажіть Мімі, і все буде добре!

— Провчити... Я не дуже розумію, але гаразд. Я обов'язково тебе запам'ятаю.

Вона не дуже розуміла, що говорила ця мила котолюдина, але Емілія великодушно прийняла її слова.

Потім вона обернулася, продовжуючи гладити дівчинку по голові. Позаду неї стояв власник ятки, який, навіть попри те, що ситуація повністю «забула» про нього, продовжував працювати, тому що не міг покинути товар.

Отримавши назад свій гаманець, Емілія підійшла до ошелешеного продавця і відкрила його.

— Ем, то скільки вона вам винна?

І вона знову повернулася до своєї філантропії, що маскувалась під цікавістю.