День 4

Сьогодні маленький гоблін вперше пішов на полювання. Як то говорять, хто не робить, той не їсть. Новонароджені гобліненята мали в своєму меню лише великих жирних гусениць. Ні-ні, ви не думайте, що вони не смачні, у них на диво хороший смак. Але зрозумійте, запаси цих гусениць не безмежні. Як сказав наш гоблінський менеджер, через брак гусеничного раціону полювання стає невідворотною необхідністю.

Вже на четвертий день після народження, кожен гоблін повинен ходити на полювання. Це має нам показати всю жорстокість закону джунглів. Очікувано, що новонародженим самотужки з цим не споратися. Трохи лестощів, трохи брехні і ось я разом зі своїм вірним друзякою, а при потребі жертовним ягнятком Ґобукічі, вже шастаємо навколишніми лісами.

Щоб ви знали, гобліни в цьому світі просто клінічні тугодуми.

З одного боку це навіть вигідно. Їх тоді легше намахати.

Точно, мало не забув. Гобліни можуть розмножуватися з представницями своєї раси, але процент зачаття чомусь доволі низький. Тому для вирішення цієї проблеми вони викрадають людських жінок, а потім їх ґвалтують аж поки ті не завагітніють.

Бачте в чому страва, вчора в глибині печери я знайшов іржавого меча. Коли я його підняв, то мою увагу привернула кімнату з кількома жінками всередині. Більшість мали не собі рване лахміття, але трохи краще ніж у гоблінів.

Була серед них і дуже красива дівчина в жахливому стані. Все її тіло покривала бліда густа рідина, а життя, здавалось, покидало її тіло з кожним наступним подихом. Вона без сумніву знаходилась при смерті. Це серйозна проблема і нею треба буде зайнятися.

Їх викрали, тут навіть думати не треба. Зі своїм теперішнім рівнем сили я добре знаю на що спроможний. Тому все що я тоді міг зробити, так це скласти руки в молитві і промовити “Нехай береже вас Будда”. Знаю, знаю, це всього лиш самовтішання.

Може котрась із них була моєю мамою, але лише думка про це вганяє мене у депресію. Наразі, про це не варто думати.

Точно, зараз краще полювати і робити це вдвох. Але трохи прикро, що Ґобукічі намагався зїсти здобич навіть не запитавши у мене дозволу. Тож я огрів його палюгою, навчаючи в таким способом манер та ієрархії. Врешті решт він прогнувся, тому можна буде його трохи і задобрити.

Результатом нашого першого блискучого полювання був маленький бурошерстий кролик з довгим рогом на лоб, сантиметрів так зо двадцять. Я назвав його ‘рогатий кріль’. Ріг був доволі таки гострим, може трохи замалий для людини, але в тендітній гоблінській руці він сидів просто ідеально. Без ріжучого леза, але уколи і випади, як естоком пасували цій зброї в самий раз.

\Ґобуру отримав малий ріг тварини\

Момент, коли я торкнувся рогу невідомо звідки прозвучала ця фраза. Але це, певно, лише моя уява.

Точно, зовсім забув вам розказати. Тут мене звуть Ґобуру. Так мене назвав старійшина гоблін ще тоді, коли я тільки з’явився на світ.

Не так щоб воно мені подобалося, але я змирюся, бо не хочу використовувати тут своє попереднє ім’я.

Короч. Я здався.

Може в мене і був чудо убиваторний кролячий ріг, але оббілувати цим рогом тушу ще та задача. Але ще важчою задачею було ігнорувати Ґобукічі. Той прямо таки захлинався слиною, а його бридке лице стало ще огиднішим. Щоб дати собі спокій я просто розділив кроля навпіл. Як би я не старався але зняти шкіру було не під силу. Я врешті забив і з'їв все як було, разом зі шкірою.

Добув свіжого м’яса, обжився зброєю, доволі таки вагомий початок, як на перший день.

М’ясо добре смакувало, гусениці теж були так нічого. Але мнясо, то все таки мнясо.