Азійський філіал Організації ООН з розвитку людських ресурсів. Частина 1

...або Азійський філіал, в якому Тей шукає азійців...
Дякуємо за очікування! Зауважимо, що у майбутньому ми будемо ділити великі глави на кілька частин для вашого і нашого комфорту.
В якості ілюстрацій були використані фрейми з манхви (у пролозі також додалося кілька картинок :)).

***

Організація об’єднаних націй з розвитку людських ресурсів — це кооперативна організація, метою якої є поширення обізнаності шляхом спеціалізованого виховання та розвитку фахівців, здатних до підтримки діяльності та функціонування кожної інституції та приватних установ працівників. Дане кооперативне об’єднання є нащадком Міжнародної організації з розвитку людських ресурсів, заснованої у 1946 році, і від цього має назву UNHRDO (Організація ООН з розвитку людських ресурсів). Організація координує, відправляє та передає різнопрофільних фахівців для досягнення некомерційних цілей. Розташування європейського, африканського, азійського та американського філіалів: Берлін, Німеччина; Йоганнесбург, Південна Африка; Гонконг, Китай; Канберра, Австралія та Сан-Пауло, Бразилія відповідно…

* прим. ред:

United Nations Human Resources Development Organization — Організація об’єднаних націй з розвитку людських ресурсів. Оригінальна назва організації, в якій відбуваються основні події.

Кооперативна організація — організація що була утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування

***

На Чон Тея та його дядька вже очікував автомобіль, коли вони приземлилися в аеропорту Чек Лап Кок. Забираючи дядьковий багаж, його тихо привітав водій — здоровило, з якого боку не глянь на нього, — в той час, як Тей самостійно клав свою єдину маленьку спортивну сумку біля речей родича та сів у салон на заднє сидіння.

Там йому передали буклет, у якому був короткий опис UNHRDO разом із фотографіями будівель організації. У таких рекламах, зазвичай, не багато корисної інформації, а на прочитання  того нікчемного і тоненького папірця пішло менше ніж кілька хвилин, тож Чон Тей, встигнувши поверхнево ознайомитися з організацією ще до свого від’їзду, вирішив використати буклет як віяло.

Поволі обмахуючись саморобним (вже прочитаним!) віялом, Тей спостерігав крізь вікно, як автомобіль виїжджає з території аеропорту, аж допоки дядько мовчки не вирвав у нього з руки тонкий буклет і з посмішкою прогорнув кілька сторінок. Мабуть, також вважав її даремною витратою целюлози.

— Буде легше зрозуміти, якщо сприйматимеш UNHRDO як купку державних чиновників та олігархів, які займаються тренуваннями спеціалістів по всьому світі.

— Та якщо так просто сказати, то виходить, що ви продаєте своїх людей іншим організаціям, як якусь річ.

— Що ж, деякі самі бажають стати «товаром» і підтримують нашу ідею, тому це більше схоже на взаємодопомогу, — відповів дядько на це ненавмисне звинувачення так, наче воно його не дуже образило.

Тому Чон Тей, ніби як нічого не сталося, взяв до рук протягнутий родичем буклет. Цього разу літери на папері здавалися йому білим шумом, надрукованими на фоні фотографій солідної будівлі: конференц-зали, оснащеної за передовими технологіями; надійних чоловіків, що вишикувалися у шеренги із серйозними виразами на обличчях, які не могли не привертати уваги. 

— Хтось із цих хлопців припав тобі до смаку? — сміючись, дядько прихилився до Тея.

На це йому у відповідь скривилися, похиливши голову на бік.

— Ні, такі мені не подобаються… Не люблю, коли від чоловіка тхне потом. А от якби хтось із них був тендітним і милим, пахнув милом або молоком… але не думаю, що в цій індустрії існують такі люди.

— Мило або молоко… Педофілія карається навіть у Китаї. Хоча, їхні закони не діють на території нашої організації, але у нас всі повнолітні, тож можеш загравати до кого хочеш.

— Дядьку… — промовив Тей після довгої паузи. — Як швидко ви зробили з мене виродка… Та я ніколи навіть не цікавився тими, у кого вік починається з першого десятку, що вже казати про молодших. 

— Пффффф, —  тихо видав співрозмовник.

Аж поки Чон Тей не кинув на нього пильний погляд та сказав:

— Хоча, якби ви були років на двадцять молодше, то припали б мені до смаку.

Лише тоді усмішка на деяку мить зникла. Здивовано глипнувши та вирячившись на Тея, він лише через певний час повернув свій звичний усміхнений вираз обличчя та, зрозумівши  підтекст, знизав плечами і вирішивши змінити тему:

— Чи є у тебе якісь питання? Звісно, тобі все розкажуть на місці, але…

— Навіть не знаю… Щоб мати якісь питання, потрібно хоча б щось знати, а оскільки я не знаю нічого, то не знаю чого  саме не розумію. Тому, як ви сказали, просто пливтиму за течією, а далі поволі розберуся, — відклавши буклет на коліна, Тей подивився у вікно.

Дороги з аеропорту до міста, здавалося, всюди були однаковими, бо на просторій трасі не було нічого цікавого.

— Кажете, він раніше працював в американській штаб-квартирі?

— Чей? Саме так. Хлопчина настільки мозковитий, що, за чутками, його хочуть завербувати ще раз.

— То, виходить що, штаб-квартири — це мізки, а філіали — груба сила? — повернувся до дядька Тей.

— Не завжди, але у більшості випадків. У штабах розташовані аналітичні центри, тому туди приймуть будь-яку розумну людину, навіть якщо у неї наявні певні фізичні вади. Однак для роботи у філіалах потрібна, принаймні, базова фізична підготовка… Але, якщо ти живеш за принципом «як сила є, то розуму не треба» тебе навряд чи зарахують до особового складу. Якщо простіше, то у філіалах створюють МакҐайверів нового покоління.

*Прим.ред: МакҐайвер — герой з американського серіалу; сильний та кмітливий шпигун, який намагається вирішувати конфлікти без зайвого насильства та агресії.

— Я, якщо чесно, не дуже впевнений, що з мене вийде МакҐайвер.

— Ну що ти, що ти… За кілька місяців зрозумієш, що до чого і все буде добре.

Слухаючи приємний голос дядька, Тей подивився на нього втомленими очима і нарешті почав задавати запитання:

— То філіали не дуже різняться між собою?

— Мгм, так. Тренування проходять за однаковою схемою, тож, у залежності від обставин, у нас відбуваються щоквартальні обміни. Та і атмосфера вже від самого філіалу залежить. Хлопці з Південної Америки трошки божевільні, з Африки — нестабільні, в австралійців інколи бувають проблеми з дисципліною, а європейці взагалі наглухо відбиті.

Не помітити контраст між мелодійним тоном та грубістю висловлювань було неможливо.

— У вас погані відносини з європейцями?

— Що адміністрація, що люди з різних філіалів, не дуже добре між собою ладнають. Ззазвичай, таке відбувається із групами, які мали б конкурувати із самого початку. Серед усіх філіалів, робота азійського та європейського найбільш тісно взаємопов’язані. Щороку в нас проходить п’ятнадцятиденне спільне навчання, під час якого проливається багато крові… Справжнє видовище.

— …

З невідомої причини замість того, щоб поспівчувати європейцям, здавалося, що дядько-військовий насолоджувався  цією напруженою атмосферою між двома філіалами UNHRDO, яка щоразу призводила до кривавої різанини. Хіба ж можна це зрозуміти, коли він має такий товариський вираз  обличчя? Безсумнівно, зовнішність і думки людини можуть бути невідповідними  до її загального образу. Інколи це шокувало навіть Чон Тея, який достатньо добре знав свого родича. 

З такими думками Тей відкинув голову на автомобільну подушку, достатньо м’яку та зручну, щоб могти на ній заснути. Через дядька, який різко увірвався у його життя, він кілька днів провів у дорозі, без можливості відпочити, тож юнак відчував: якщо заплющить очі зараз — легко провалиться у сон. 

— Буде непросто адаптуватися, — тихо промовив дядько, можливо, відчувши наміри племінника. — Скільки б  мені не хотілося дати тобі поспати, та скоро ми прибудемо до порту. Якщо заснеш зараз, потім важко буде прокидатися.

— Га? — повернув до нього голову Тей.

Автомобіль заїхав у місто раніше, ніж він помітив, вулиці почали поступово наповнюватися будівлями. Над головою пролітало безладне скупчення дорожніх знаків, по обидві сторони від авто рядами височіли багатоповерхівки, схожі на ту, яка слугувала Тею домом. А якщо на кілька сантиметрів відвести погляд від зустрічного яскравого торгівельного центру, то можна побачити, як зі старезного будинку з потрісканими стінами стирчить труба, на якій хтось сушив білизну. 

— Філіал знаходиться на якомусь острові Гонконгу?

— Ні.

— Тоді чому ми їдемо до порту?

— Нам потрібно сісти на човен.

— Ми що, попливемо на Макао? — від цього  пирснув зі сміху, а Чон Тей кинув на нього присоромлений погляд.

Враховуючи, що вони наблизилися до порту півострова Коулун, а місце призначення не належало до території Гонконгу, Макао залишився єдиним варіантом, який відразу спав на думку хлопцеві.

Дядько похитав головою.

— На Ідо, острів, який розташований недалеко Гонконгу. В адміністративному плані, це все ще територія Китаю, але насправді Ідо лише підпадає під китайську екстратериторіальну юрисдикцію. Ось там і знаходиться азійська філія UNHRDO.

 

 

— Хах… А в минулому в’язнів так само відправляли на віддалені острови, щоб не втекли.

— Ну, не казатиму, що у нас не було такого наміру, — з усмішкою відповів дядько, а потім продовжив: — Кожного другого тижня, з п’ятої вечора п’ятниці до п’ятої вечора неділі —  вільний час, тому, як будеш мати бажання, можеш покидати острів. Цими днями, спеціально для членів нашої організації, курсують човни до Гонконгу та Коулуну.

— Якщо вас, дядьку, так послухати…

— Гм?

— Складається таке враження, наче на Ідо лише азійський філіал UNHRDO, а не штаб-квартира.

— Можна і так сказати.

На це Чон Тей лише гірко всміхнувся і похитав головою.

Внизу вулиці, простягнутою прямою лінією по місту, яка огортала величаво-високий готель, було видно порт. Байдуже поглянувши на Гонконг, від якого його відділяло море, Тей несподівано повернувся до дядька.

— До речі, у мене є ще одне питання.

— Так?

 — Як мені відтепер до вас звертатися?

Дядько спочатку посміхнувся, а потім відповів із виразом, що поєднував родинну  ніжність та суворість керівника:

— Інструктор Чон Чханін, малий. Або просто інструктор.

Шлях від півострову до Ідо приблизно зайняв годину. Через таку віддаленість острова, на якому розташовувалася лише будівля одного підрозділу філіалу, Тею уявляв  його маленьким і безлюдним, проте пляж, що простягався на відстань від причалу і до глибини острову, вразила його. У той час якраз заходило сонце, місцевий ліс ставав все густішим та здавався Тею темною стіною.

— Я б не здивувався, якби звідкись вискочив дикий звір чи отруйна змія… — пробурмотів він.

— Отруйні змії тут справді водяться, — дядько спокійно кивнув у відповідь. — Тому раджу дивитися під ноги, коли виходитимеш на вулицю після заходу сонця, — а потім, побачивши збентежений погляд племінника, у спробі підбадьорити додав: — Але не хвилюйся сильно: їхні укуси не вбивають людину одразу, тому якщо вчасно нададуть першу допомогу, то є багато шансів вижити.

Тею справді не пощастило… Навіть якщо він має пробути тут півроку, хіба лише цього не достатньо для того, щоб сконати від нещасного випадку?

Тільки-но хлопець почав будувати план втечі, який спробує втілити на наступних вихідних, коли повернеться до Гонконгу, Чон Чханін вирішив дещо згадати:

— Ох, ще одне… Нам буде заборонено залишати острів приблизно місяць. Через п’ятнадцять днів почнуться спільні тренування з європейським філіалом. До цього часу буде період спеціальних навчань, тож виходити звідси нікуди не можна. Те ж саме правило стосується європейців, які будуть тут протягом цих двох тижнів. Що ж, місяць швидко пролетить, просто спробуй за цей час адаптуватися.

Перед тим як задуматися, чи міг дядько читати думки, Чон Тей відчув хоч і миттєве, але невимовне бажання його придушити.

Скосивши, із жалем, очі в бік, до шиї Чханіна, Тей несподівано відчув на собі чужий погляд. Він зустрівся поглядом з водієм через дзеркало заднього виду, очі якого при контакті дещо звузилися: чоловік, здавалося, всміхався.

Це був той водій, що забрав їх з аеропорту та привіз до морського пірсу, навіть переплив з ними на поромі… Однак, він зовсім не виходив з авто, наче постійно в ньому подорожував.

Також у нього був знайомий запах. Запах солдата з тяжким життям, хоча сам дядько не один раз стверджував, що той не був ані солдатом, ані армійцем. Мабуть, усі присутні на цьому острові пахли саме так — грішно.

З думками про це Тей зітхнув і відвернувся. Бажання придушити власного дядька також зникло.

— Враховуючи, що скоро почнуться тренування з «відбитими» європейцями-головорізами, я якраз «вчасно»… Виявляється, ви, дядьку, мене справді ненавидите.

— Та що ти! — всміхнувся він.

Чон Тей, вочевидь, йому не повірив.

З одного боку, то були спільні навчання, до яких він звик: щодня протягом кількох років військової служби лише їх і проводили. З іншого — чотири місяці тому Тей був військовослужбовцем офіційно. А що чекало на нього тут? 

Він звикне і до цього «чогось», незважаючи на те, наскільки це буде важко. Головне вижити. Навіть якщо новий день буде приносити новий біль, колись настане момент, коли Чон Тей звикне до нової буденності…

І навіть, якщо, у певний момент, йому не вдасться придушити власну злість, що призведе до ще одного нещасного випадку, це буде на його совісті.

Несподівано розлютившись, Тей почухав маківку.

Йому ще ніколи не доводилося шкодувати про зроблене. У його серці завжди, що б з ним не траплялося, залишалося правило: «Не роби того, про що пошкодуєш».

Саме з цієї причини він ніколи не шкодував, що ледве не забив свого нещасного товариша по службі. Врешті решт, Тей терпів його цілих п’ять з половиною років, і колись все це мало б завершитися.

Так, через це його вигнали з армії, а наслідки тієї бійки було складно виправити, але ніякі докори сумління, чи пожиттєве відчуття провини, так і не з’явилося.

Однак, зараз, і в такому настрої, від цих спогадів Чон Тей не міг не відчути, як щось скрутилося у животі. Його звичка не бути серед тих, хто пас задніх, віддавала неприємними відчуттями, коли він вперше побачив кращих за себе.

Сексуальна орієнтація Тея була  чудовим приводом розпочати конфлікт, внаслідок якого обидва учасники опинилися  в госпіталі, на сусідніх ліжках.

Пригадуючи це, Чон Тей цокнув язиком і спробував потягнутися у тісному салоні авто. Після подорожі машиною, що їхала на землі, потім кораблем у морі та літаком у небі,  все тіло затерпло так, що швидше за все, під час тренувань йому доведеться повторити одразу кілька циклів для розігріву.

Нарешті машина зупинилася, з усіх сторін вони опинилися в оточенні густого та похмурого лісу через те, що сонце на небі вже заходило. Здавалося, Тей ще ніколи не бачив, щоб дерева стояли настільки щільно одне до одного.

— Ось і приїхали.

Чон Тей вийшов із авто слідом за водієм, у той час його дядько зупинився навпроти будівлі і почав говорити:

— Фух… Гадаю, я вже дуже старий, якщо так сильно втомлююся. Але що ж, мені вже за сорок, тому нема сенсу заперечувати.

І поки Чон Чханін бурмотів сам до себе, його племінник підняв очі та подивився на будівлю.

— Дядьку? —  покликав він після довгої паузи.

— Так?

— Будівля азійського філіалу… Це вона?

— Ага, саме вона. Простенька, еге ж?

— А де тоді вся та краса і територія з буклету?

— Та туди вставили фотографії американської штаб-квартири. Хіба я не казав, що наш філіал найкращий для силових тренувань, тому що він найменш цивілізований?

— Ви… — запнувся Тей. — Ви ж так людей дурите…

— Ніхто не подається на посаду лише через буклет, — з усмішкою відповів Чханін.

З цим важко посперечатися. Тей, як і інші бажаючі, надіслав би заявку до UNHRDO не через рекламні зображення, а через її відому назву, яка згодом стане солідним доповненням до його резюме. Однак, хоч вигляд будівлі нічого не значив, і дядько все одно б втягнув його в цю роботу, те, що стояло перед Теєм посеред лісової місцевості, здавалось що було на межі між життям та повним розвалом на окремі цеглини.

«Те» нічим не відрізнялося від одноповерхової шкільної будівлі. Таке ж потріскане всюди, з фарбою, що вже почала відлущуватися та з іржавими трубами… З якого боку на неї не подивися, будівля азійського філіалу нагадувала школу, що скоро сама по собі впаде, або давним-давно закинуту державну установу. І почекайте-но… Якщо це все, що є на острові…

— А скільки тут взагалі людей?

— Один капітан, двоє заступників, шість наглядачів — тобто, інструкторів, — дев’яносто шість підлеглих і охоронники-офіцери у кількості п’яти осіб. Всього сто десять працівників.

Справді?.. Чон Чханін навіть не загинав пальці, щоб рахувати!

— Як сюди вміщається сотня людей?

— Легко. Ти не знав, що навіть у маленьку машину можна запхати з десяток пасажирів?

— А де ж тренуватися, їсти, спати… — зі спантеличеним виразом на обличчі Тей тицьнув пальцем у бік будівлі, в яку якраз зайшов водій, який ніс багаж Чханіна.

При відкритті дверей іржаві кріплення скрипнули так моторошно, що, здавалося, могли прикликати до себе привидів. Побачивши обличчя Тея, дядько залився сміхом, але потім вже більш серйозним тоном пояснив:

— Під землею будівля доходить до сьомого поверху. Дві тисячі пхьон* і сім підвальних поверхів, тож розмістити сто людей — не проблема, навіть якщо б квадратура була меншою.

*6.6 тисяч квадратних метрів

Чон Тей знову кинув на дядька спантеличений погляд. Звісно, сім поверхів і дві тисячі пхьон — це справді забагато для стількох працівників, але…

— Як на цьому малому острові можна було побудувати таке?..

— Саме тому я і обрав його. Думаєш, ми розмістили філіал на першому ліпшому азійському острові? — сказав Чханін приємним тоном і зробив крок до будівлі.

На секунду Тей з підозрою затримався очима на його спині, але коли побачив, що той уже відчинив двері, то закинув сумку на плече і пішов слідом.

Зачекавши, поки племінник підійде ближче, Чханін зробив ще кілька кроків перед тим, як зупинитися. Несподівано на голову Тея, який вже збирався трохи відійти і спитати, у чому справа, опустилася долоня.

—  Постарайся не загинути.

— Гаразд?..

— У цьому місці не діють звичні закони. Тут слабкі не мають права скаржитися на несправедливість, і навіть якщо хтось і помре, цьому можуть не приділити увагу.

На мить Чханін замовчав, поки Тей мовчки на нього дивився. А потім несподівано слабко засміявся.

— Дядьку, це вже занадто… Чому завчасно цього не сказали, а одразу ж затягли до тигра у лігво?

— Гадаю, навіть якщо б я попередив тебе заздалегідь, результат не змінився б, — у відповідь усміхнувся він.

Чон Тей лише зітхнув і знизав плечима.

— Доведеться довіритися своїм славнозвісним відчуттям і якось вижити. Але якщо помру, то позбирайте хоча б мої кістки, щоб було що поховати.

Дядько пфихнув.

— Ну що ти, у нас не настільки сильне беззаконня.

— Так мені бути обережним чи ні?

— Обережність тобі у будь-якому випадку не завадить, — промовивши це, дядько вкотре усміхнувся та розвернувся.

На цей раз Чон Тей легенько похитав головою перед тим, як не зупиняючись і не озираючись, зайти в будівлю.

У такі моменти він заздрив своєму непереможному старшому брату.

***

Незважаючи на те, що адміністративні приміщення, конференц-зали, лекційні, спортивна зала, лабораторія та їдальня з гуртожитком розташовувалися під землею, Чон Чханін не спішив спускатися.

Невідомо куди саме він прямував, однак у присутності племінника Чханін, вочевидь, сумнівався, а тому озирнувся на нього, продовжуючи свій шлях.

У той час, як Чон Тей нахилив голову вбік, прямо біля нього тихо відчинилися двері і з кімнати вийшов молодий чоловік.

— Ту!

Чоловік, що вийшов з-за дверей і побачив навпроти себе Тея, призупинився. А потім, помітивши Чон Чханіна, вирівняв спину і ледве помітно вклонився.

— Ти зайнятий? — спитав Чханін.

— Ні, якраз йшов курити.

Різниця між життям в армії та в організації вже здавалася очевидною. Чон Тей кивнув від цього усвідомлення, а потім непомітно зітхнув від почутої англійської — мови, якою користувалися всі члени філіалу. Сам він, хоч і знав її, не дуже хотів застосовувати свої знання на практиці.

Тоді дядько тицьнув у його бік вказівним пальцем і Тей знову зітхнув.

— Відведи його вниз. Проведи до кімнати Кійомі і, оскільки він новенький, познайом з усіма.

— Так точно, — без нарікань кивнув молодий чоловік, почухавши мочку вуха з таким виглядом, наче нова вказівка його дратувала.

Після цього Чханін навіть не подивився в сторону племінника. Замість цього він слабко махнув рукою і зник за старезними дверима. В коридорі залишився лише Чон Тей з чоловіком. Той обдивився Тея з ніг до голови, а потім пройшов в ті ж двері, з яких вийшов мить тому. Тей зиркнув на нього у відповідь і пішов слідом, де за дерев’яними дверима виднівся сталевий ліфт.

Хоча він виглядав, як розвалюха із закинутої старезної школи, але те, як безшумно відчинялися і зачинялися його двері, а сама кабіна плавно їхала вниз, вражало.

— Витратилися на те, щоб тут все виглядало старим… — пробурмотів під ніс Чон Тей і обвів поглядом приміщення ліфта, аж поки не зупинив очі на чоловікові, який все ще на нього витріщався.

Він був досить міцним, як на звичайного солдата; враховуючи його світлу шкіру і струнку статуру, перед ним стояв не чистокровний китаєць. Можливо, у ньому змішалося декілька національностей.

Тим часом чоловік дивився на нього з сильною, але не надмірною цікавістю, і постукував по власних грудях вказівним пальцем.

— Ту. Ту Чхінін.

— Чон Тей… Можеш називати мене просто Теєм.

— Гаразд, Теї.

Він вимовляв ім’я трохи по-іншому, але Чон Тей промовчав: він лише даремно витратить сили на виправлення.

— Ти перевівся з іншого філіалу чи взагалі зелений? — своєю чергою запитав Ту.

— Я тут вперше, але, бачу, члени організації часто переходять з одного відгалуження в інше?

— Та не те, щоб, але інколи буває, — пояснив Ту перед тим, як продовжити допитуватися: — Чим ти займатимешся тут, новачок? Вже ж напевне визначився зі спеціалізацією. Ти звільнився з роботи заради вступу в наші ряди, чи що?

— Я безробітній, — серйозно відповів Чон Тей, однак це викликало у молодого чоловіка на ім’я Ту голосний сміх, наче йому щойно розповіли справжнісінький анекдот.

— Що ж, добре що ти, принаймні, не з європейців. Вітаю.

Легко стиснувши простягнуту до нього руку, Тей трохи схилив голову набік.

— Здається, у вас кепські стосунки з європейським філіалом, — звісно, він вже чув про це від дядька, але і фраза Ту не додала пояснення до цієї ситуації.

Ймовірно, ненависть між азійським і європейським, «відбитим», філіалами була взаємною.

— У тебе як з фізичною підготовкою? — несподівано поцікавився Ту і вже згодом додав: — Наступного місяця вона тобі знадобиться. Саме тоді сюди приїдуть ці кінчені… Та знай, якщо пощастить прибити одного-двох, ми із задоволенням допоможемо позбутися тіла. Заради такого об’єднаються всі підрозділи.

Це було сказано занадто серйозно, щоб виявитися простим жартом.

Звісно, Тей був не таким натренованим, як члени з його взводу чи взводу Кім Енсіна.

— Дякую, що не залишите мене в біді.

— Ну годі тобі, ми ж маємо допомагати один одному, — бадьоро всміхнувся Ту і вийшов із ліфту, який щойно зупинився.

Легке здивування охопило Чон Тея, як тільки він ступив у довгий білий коридор п’ятого підземного поверху. Вкритий товстим килимом, який заглушував звуки кроків, він суттєво відрізнявся за інтер’єром від наземного поверху; та й уявити, що підвальні приміщення покинутої, з виду, халупи будуть настільки чистими і охайними, важко. 

— Що, здивований? — знову протягнув Ту з такою усмішкою, наче вперше побачив таку реакцію. — Думав, ми тут живемо у сирому підвалі з пацюками і тарганами, а замість ковдри вкриваємося павутинням?

Його насмішка була близькою до правди, хоча Чон Тей все одно уявляв щось менш екстремальне. 

— На цьому поверсі одномісні кімнати? — заговорив він, йдучи позаду Ту довгим коридором.

Той озирнувся і хмикнув, неначе очікував на таке питання:

— Ти ж був військовим. У якій частині служив?

— …

— Мовчиш? Ну, гаразд, усі ми люди, у кожного є щось, про що не хочеться говорити, — опустив тему Ту, перед тим як почати пояснювати: — Тут кімнати гуртожиткового типу, тобто, житимеш ще з двома сусідами. Офісні приміщення знаходяться поверхом нижче, а тут у нас є спортивна зала, бібліотека і мультимедійна. Так що, грубо кажучи, всі розваги: книжки, спортивні ігри, фільми — можеш знайти на цьому поверсі.

— Спочатку мені хотілося б покласти кудись свою ношу, — це, напевне, прозвучало смішно враховуючи, що Чон Тей тримав у руках невелику спортивну сумку.

— Справді? Ходімо, поки послухаєш мене. Спершу, тобі потрібно встановити тісні відносини з іншими. Відтепер ми довіряємо свої життя один одному, тому чому б не потоваришувати?

— …

— Оскільки вільний час розпочинається з п’ятої, зараз усі займаються своїми справами, але, думаю, більшість у залі.

Знайомитися з колегами і довіряти їм своє життя Тею хотілося б після того, як він розміститься у своїй кімнаті, але у нього вочевидь не було іншого вибору, крім як мовчки поплентатися за Ту, який в ході розмови забрав сумку.

Можливо, таке ставлення тут вважалося нормальним, навіть зручним. Не враховуючи дев’ятьох представників командування, всі інші перебували на одному рівні. Так, ймовірно, йому, як новачку, доведеться зіткнутися із конкуренцією, але в умовах рівності все одно дихати легше. Якщо забути про жарт, який здавалося, зовсім ним не був, про вбивство європейців… Однак, у Теєвому випадку, тут скоріше приб’ють його, тож саме йому не завадить бути обережним.

Під час навчання у військовій академії його оцінки з початкової військової підготовки і практичної адаптації були на рівні середнього, а якщо врахувати ще й те, що він вилетів звідти на половині навчального шляху, то краще взагалі не показуватися нікому на очі і перейматися протягом цих півроку лише за своїм життям, адже Чон Тею бракувало впевненості у тому, що йому вистачить сил відгамселити всіх неприятелів.

Пройшовши кілька поворотів, Тей дізнався розташування мультимедійної з бібліотекою, а також автомату зі снеками в одному з кутів коридору. Час від часу вони минали людей, але ті не звертали на новенького уваги: лише оглядали незнайоме обличчя пильніше ніж зазвичай.

— Я думав, тут будуть лише азійцями, — пробурмотів Чон Тей, як тільки повз них пройшов чоловік західної зовнішності. — Але, гадаю, помилився.

— Та забий, — повернув до нього голову Ту. — Зараз таке всюди. «Азійський філіал» означає лише те, що він розташований в Азійському регіоні, а не те, що в нього приймають лише азіатів. Але у порівнянні з іншими відгалуженнями чи штаб-квартирою, у нас їх тут багато. Я, наприклад, напівкровний.

Під час розмови вони нарешті дійшли спортивної зали. Коли Ту відчинив металеві двері, вдвічі ширші за звичайні нормального розміру, очам Тея відкрилося просторе приміщення, яке могло б умістити будь-яке спортивне обладнання.

Насправді, ця кімната майже нічим не відрізнялася від звичайних тренажерних зал, за винятком кількох страхітливих на вигляд приладь; а всередині вже займалося на перший погляд сорок-п’ятдесят осіб.

Хтось збирався у групки по три-чотири людини і розмовляли, хтось, здавалося, спав, лежачи на спині, а хтось висів на обладнанні так, наче хотів прокачати свою витривалість на максимум.

Займатися спортом під час свої вільних годин — ось показник справжньої відданості справі.

— Якщо не хочеш померти, то раджу трохи підкачатися. В кінці кінців, до кінця місяця залишилося всього два тижні, — на цьому Ту несподівано стиснув руку в кулак. — Якщо попадешся до лаписьк європейців, я особисто тебе приб’ю.

І, закінчивши з погрозами, озирнувся довкола, щоб направитися до сімох чоловіків, які займалися своїми справами на достатній відстані, щоб не заважати один одному, але при цьому показати що вони все ще входили до однієї групи. При наближенні Тей кивнув на знак привітання: можливо, згодом вони працюватимуть як одна команда.

Очікувано, насторожені появою Ту і Тея, чоловіки завмерли, припинивши розмову. Вперед вийшов один із членів групи, поки інші уважно спостерігали за прибулими.

Точніше, уважно розглядали обличчя Чон Тея.

— Ту, ти хоча б не скурив всі цигарки з пачки? — спитав той, хто вийшов до них. Те, що такий занятий курець, як Ту, повернувся так швидко, не могло не дивувати.

Тепер в бік Тея кидали зацікавлені погляди ще й чоловіки, які займалися окремо від групи.

— Інструктор Чон прийшов із новеньким. Наказав ознайомити з усіма, і я привів його сюди. Тож, знайомтеся, в нашій команді поповнення… — почав розмову Ту, поки Тей озирався довкола, намагаючись вдати байдужість. 

В середньому усі присутні виглядали на двадцять-тридцять років. Наймолодший хлопець, наче ледве уникнувши занять, забився в куток, поки інші виконували вправи на прес. Ними командував сорокарічний, найстарший, чоловік.

Кількість тих, чий вік наближався до тридцяти, переважала. Звісно, тридцятирічні вже поступатимуться фізичною силою двадцятирічним, але тактика ведення бою полягає не лише в цьому, тому вік насправді немає особливого значення.

Як і стверджував Ту, лише половина з присутніх мали яскраву азійську зовнішність, всі інші були або білого, або чорного кольору шкіри. Тей, звісно, не міг стверджувати напевне, але тоді йому здавалося що чорношкірих було більше. Однак, чітко розмежувати цих людей важко, адже навіть неозброєним оком видно що серед них значна кількість була змішаних національностей. Але спільним між ними усіма було небажання загинути тут, тож вони збиралися разом за нагоди, щоб позайматися.

А тіла у всіх, незалежно від зросту, були досить непоганими… На щастя, ніхто з них не підходив під смаки Чон Тея. Знову встрягати в проблеми через свою орієнтацію йому дуже не хотілося.

Досить і цього: йому потрібно якось пережити ці півроку, а навіть якщо і з’явиться той, хто йому сподобається, це лише зробить все складнішим. Краще вже відсидіти собі тихенько і накивати звідси п’ятами.

— Теї, кажеш? Скільки тобі, двадцять один?.. Чи, може, двадцять п’ять? — до них наблизився один із чоловіків, який піднявся із купи матраців, що лежали біля стіни.

Позаду нього почувся сміх, об’єднаний із хихотінням, і коротко представивши новачка, Ту відступив на кілька кроків. Тим часом Тей перевів погляд на чоловіка перед ним.

У смішках навколо не було злості чи насмішки, а сповнені цікавості погляди навіювали не стільки відчуття ворожості, скільки розваги від розгортання банальної події. Через це Тей не передчував нічого поганого. Навіть зависокий для азійця (ймовірно, також змішаної крові) незнайомець бешктеливо всміхався. Вочевидь, тут він був головним.

Від цього усвідомлення Чон Тей гірко посміхнувся: де б він не був, ієрархія чоловічих компаній завжди була однаковою. Навіть серед рівних між собою колег завжди знайдеться лідер. Їх не призначають відкрито, але, вочевидь, крихке чоловіче его деяких особистостей не витримує відсутності хоч якогось розподілу.

Однак, якщо копнути глибше, можна знайти і корені цієї проблеми. Словам лідера слухняні послідовники можуть сліпо вірити, поки когось іншого критикувати, не розібравшись у справі, навіть якщо він буде стверджувати те саме, що і перший.

Можливо, це притаманне не лише чоловікам, а й всім людям, але у  Тея ніколи не було нагоди дізнатися як працює жіноче суспільство. Та і бажання насправді також.

— А хто ти? — Тей з усмішкою підняв голову.

— Я? — тицьнув  себе пальцем чоловік і стиснув плечима. — Карло Саґісава. Через сім місяців виповниться тридцять. Ще маєш питання?

— Так… Це ти для мене руки розминаєш?

Карло вибухнув сміхом. Справді, чи то від звички, чи то від бажання залякати, але, підходячи до Тея, він спочатку хруснув кісточками пальців, а потім взявся поволі розминати суглоби на ногах і шиї.

— Ні, зовсім ні. Просто збирався позайматися трохи після розмови. А що, вже злякався? По твоєму виразу і не скажеш.

— Тому що у мене лице таке, — пробурмотів у відповідь Тей, чим викликав повторний сміх.

Це могло б зійти за жарт, але якоюсь мірою Тей не збрехав: йому часто казали що по його обличчю не зрозумієш що він відчуває, навіть якщо внутрішньо йому незручно так, як і зараз.

А як могло бути інакше, якщо перед ним стояв такий велетень?! Долоні і зап’ястка Карло, якими той досі повільно робив кругові рухи, були широкими як кришка від каструлі (якщо зовсім трохи перебільшувати), і на руках, від самої кисті до плечей проступали яскраво виражені м’язи. Те ж саме можна було сказати і про неприкриті боксерськими шортами ноги.

— Ось ти який… Не хочеш допомогти мені розігрітися?

І хоч великі м’язи та міцне тіло далеко не завжди вирішували результат бою, битися з цим здорованем Тею аніскілечки не хотілося. Якщо зараз він і був у чомусь впевнений на всі сто, так це в тому що програє. З самого початку, власне невигідне становище в плані фізичної сили, не давало йому навіть дивитися косо на інших чоловіків, що вже говорити про початок бійки на кулаках з таким звіром як Карло.

Однак, Тею не дали можливості відмовитися. Карло кинувся на нього як тільки закінчив говорити, і, схопивши противника за зап’ясток однією рукою, а іншу руку притиснувши до спини, підставив Чон Тею підніжку. Все сталося миттєво: перед очима бідолаги все закрутилося, стеля наблизилася, потім віддалилася, а по спині пронеслася хвиля сильного болю від отриманого удару. Здавалося, від такого падіння у нього на секунду зупинилося серце, але це відчуття швидко зникло. Замість нього, стоячи прямо над головою Тея, з'явилося похмуре обличчя Карло, який натягнуто посміхався. 

— Ту, хіба ти не казав, що він колишній вояка? Бо слабкий якийсь, куди йому до військових? Давай, хлопче, підіймайся.

Ззаду пролунав гучний сміх і свист. Чон Тей витріщився на чоловіка із західним ім'ям, обличчя якого було далеким від зовнішності представників змішаних рас, але схожим на азіата із західного регіону. Тей спробував встати, але Карло не зрушив з місця. Він все ще тримав хлопчину за плечі та руки, притискаючи його стегна своїми колінами. Ще й зафіксував власний центр ваги так, щоб давити на все тіло. Недосвідчений у боях людині чи тій, що не володіє силою Кінг-Конга, така проста дія як піднятися здавалася б неможливою… Однак, це стосувалося не всіх випадків.

— Хочеш, щоб я встав?

— Мг, якщо зможеш.

— Гаразд. Як скажеш, — швидко відповів Тей перед тим, як підняти праву, єдину, якою міг рухати, ногу, крутнув нею і вмазав Карлу в пах.

— Ай!

Скрикнув не лише Карло, але і всі чоловіки, які до цього моменту безтурботно хихотіли, спостерігаючи за ними, а після мовчки зблідли. Тишу, що на мить зависла в повітрі зали, порушили голосні звинувачення:

— Та у цього негідника нічого святого немає!

— Сцикля!..

Поки його жертва, не здатна поворухнутися, скрутилася на підлозі, Чон Тей хутко виліз з під Карло і піднявся на ноги. 

— Сцикля? — Тей пфикнув. Він не міг не помітити, як його встигли обступити. — Я ж мав щось вдіяти, щоб встати.

Ці слова подіяли на інших. Окрім чоловіка, який до цього сидів поруч із Карло на матрацах. Засучивши рукави, та з рішучим поглядом, чоловік почав наближатися, він виявився нижчим за Тея, але міцнішим, ширшим, як велетень Карло. Невже саме він його права рука?

«Здається, — подумав про себе Тей, — замість посвяти мене зараз вгамселять у матрац. Цікаво, чи нормальна на цьому острові медицина…»

На цій думці він зітхнув і засунув одну руку в кишеню сорочки. Це насторожило чоловіка: він трохи сповільнив крок і кинув на Тея підозрілий погляд.

— Збираєшся розмахувати зброєю, як справжнє сцикло?! — прогримів він.

Незважаючи на його слова, Чон Тей із байдужим виглядом вже сам ступив йому назустріч і, не давши чоловіку і миті на сумніви, схопив його за комір. Той інстинктивно замахнувся, але водночас із цим Тей приставив захований у кишені кулак до чужого підборіддя і повторив рухи Карла: підставив чоловіку підніжку, щоб збити з ніг. Як тільки він став коліном незнайомцю на груди, все навколо стихло. Тепер Тей міг відчувати на собі ворожі погляди, такі відмінні від тих, які були спрямовані в його бік кілька секунд тому.

«Хах, тепер точно вгамселять».

 

Неначе відчувши думки Тея, який вкотре зітхнув, чоловік витріщився на нього із широко розплющеними очима так, наче це не його щойно поклали на лопатки.

— Якби не зброя, на моєму місці опинився б ти.

— Та знаю, — пробурмотів Тей, зітхнувши. Наразі доводити інше означало б справді показати себе боягузом.

Крім того, те, що чоловік не встиг підготуватися до нападу, дійсно зіграло Тею на руку: він з легкістю повалив його лише тому, що чоловік по-доброму розпочав із простих погроз. Але зараз той схопив Чон Тея за руку, якою його тримали за плече, і з силою стиснув, вочевидь, намагаючись, зламати кістку і скинути з себе новенького грубою силою. Проте, навіть так Тей не зсунувся з місця. Чи вистачить такими темпами йому сили волі, щоб протриматися в такій позиції ще хвилинку? Можливо, рано чи пізно, чоловік під ним все-таки заспокоїться.

От дідько, його ще навіть добряче не побили, але тіло і рука вже боліли так, що він почав хвилюватися як би то вчасно звернутися до лікаря. Тим часом, відчувши на собі погляди, що ставали все більш зловісними, Тей цокнув язиком і тихо промовив чоловікові, чиє обличчя було на відстані долоні від нього.

— До речі, ти маєш рацію: я боягуз і грубіян, а ти, знаючи, що у мене щось в кишені, дозволив застати себе зненацька. Але, знаєш, ти не помер би навіть якщо б я хотів перерізати тобі горло, — Тей із байдужим виразом обличчя торкнувся рукою, все ще прихованою в кишені, до місця трохи нижче чужого підборіддя і зустрівся поглядом з чоловіком. Крізь тканину його шкіри торкнулося дещо загострене, і чужі очі несподівано розширилися. Така реакція викликала у Тея усмішку. — Але є проблема… Я б ніяк цього не зробив кульковою ручкою. 

Витягнувши ручку з кишені і жбурнувши її в сторону, Чон Тей зліз з чоловіка і всівся на підлозі, поки той похмуро витріщався в стелю, аж поки різко не вскочив і скрикнув тремтячим голосом:

— Ц-цей тип ще й користується нечесними трюками! Кепсько, але сьогодні ми це виправимо.

— Ага, Альто, хороша ідея. Та от, тільки, я розпочну, —  зловісно тихо промовив Карло, який нарешті забрав руку від паху і піднявся з підлоги.

Тей із сумом кинув на нього погляд. Хотів, що називається, не виділятися і просто тишком-нишком займатися своїми справами півроку… Чому ж з самого початку він має хвилюватися за своє життя?! В усьому безсумнівно винен той, хто привів його сюди.

Однак, якщо сприймати ситуацію що склалася, як звичайну посвяту в члени команди, то звісно ж, це не провина Ту, але Тей все одно похмуро на нього зиркнув, тому що мав хоча б на когось вилити свої емоції. Ту, стоячи посеред натовпу, здригнувся через той погляд, від якого легко могло скиснути молоко. Тоді Тей опустив очі на підлогу.

— Ти ж сюди через знайомих потрапив?

Відчувши на собі тінь, Чон Тей підняв голову в бік Карло, який стояв із засуканими рукавами прямо перед ним. Здавалося, перед тим як прибити свою жертву, він хотів дізнатися про її життя.

«Ти помиляєшся», — хотів було відповісти Тей, але Ту втрутився у розмову швидше:

— Це інструктор Чон. Чон Чханін привів його.

— Інструктор Чон? — зацікавлені очі Карло перемістилися з Тея на Ту і назад. — Звідки ти його знаєш?

— Якщо я скажу, що ми близькі один одному, то ти залишиш мене у спокої?..

Здавалося, Карло на мить задумався. Потім знову глянув на Тея.

— Слухаю тебе, — промовив він тоном, в якому все ще не приховувалося бажання тріснути Тея по маківці, тож той мусив виказати правду.

— Він мій дядько.

— Інструктор Чон?.. Рідний дядько?

З тим, як піднявся тон голосу Карло, загомоніло й оточення, що дещо здивувало Тея, хоч він і не показав цього. Цікаво, чи був його дядько настільки відомим, щоб факт їхнього рідства так здивував інших… Напевне так, адже саме з інструкторами члени організації могли бачитись найчастіше.

— Теї… Чон Теї… Ти знайомий з Чон Чеїєм? Кажуть, він племінник інструктора Чон? — серйозно спитав Карло, дещо неправильно промовивши ім’я кілька разів. 

Очікувано, Тею ніколи не могло прийти в голову, що він колись почує ім’я свого брата в такій ситуації, хоч і знову, з трохи неправильною вимовою. Чи, швидше за все, хлопець взагалі не міг уявити як про брата дізналися інші, що дуже здивувало його.

Однак, ймовірно, вони працювали разом у минулому. В кінці кінців, колись Чей розповідав що він не закріплений до одного місця, а саме тому переходив із підрозділу в підрозділ, зі штаб-квартири в штаб-квартиру.

— Ми брати.

— Брати?! Справді?!

Брови Тея злегка насупилися, і він віддалився від Карло, який із захопленням кричав йому в обличчя. Чого й треба було очікувати: його брат виявився більшою знаменитістю ніж він думав. Проте, ані Тей, ані Чей не сильно втручалися в справи один одного, тож безсумнівно не знали всіх деталей.

— Ага, ага. Він мій старший брат… Тепер відпустиш?

Хотілося б сподіватися, що через репутацію брата йому перейде хоч трішки братової удачі, але Карло, який встиг завести розмову з іншими чоловіками («Я думав, то лише чутки...»,  «Та вигадки...»), почувши ці слова, повернувся до Тея. Стиснув плечима і піджав губи.

— Про що це ти? То вже зовсім інша справа, — він схилив голову, коли знову розім’яв кісточки на пальцях, і натягнув на обличчя вдавано-жалісний вираз. — Диви-но на себе, ані м’язів, ані навичок. Подивися в кишеню, можливо, знайдеш ще одну ручку, щоб перемогти і цього разу.

— …

На цьому Карло замовк. Чоловік біля нього — Альта, підійшов ближче зі страхітливим виразом. Коло довкола Тея, оточеного чи то злими, чи то глузливими обличчями, продовжувало стискатися. Несподівано історія про його родинний зв’язок з Чон Чеєм розчинилася у повітрі, а разом з нею і будь-яка надія на краплинку чужої вдачі.

На щастя, атмосфера в залі вже не здавалася настільки темною і загрозливою, як раніше, тепер Тею навіть не потрібно було перейматися через майбутні відвідини лікаря.

На жаль, його все одно відгамселили тренувальними палицями.