Пролог

У момент, коли пролунав дверний дзвінок, у Чон Тея з’явилося кепське передчуття. Їжа, випавши з хватки паличок у руці, покотилася по тарілці: на те, щоб чорні боби вислизнули на стіл і залишили липкий слід на його поверхні, вистачило всього декілька секунд. Та за цей час хтось знову натиснув на кнопку дзвінка.

Чон Тей злегка стукнув по столу паличками, кинувши знервований погляд на вхідні двері. Те, що сьогодні щось піде не так, він відчув ще коли почув приглушений звук кроків на сходах. Хоча, якщо сказати точніше, з самого ранку його коліно  віддавало скимним болем до дощу, тож настрою у нього не було з моменту пробудження.

Його коліна завжди боліли під час дощу чи поганої погоди, але інколи ставалися по-особливому болючі дні, такі як сьогодні. У такі моменти Чон Тей, у сумному настрої, такому ж, як і негода, що тихо мрячила за вікном, міг лише запихати в себе якийсь простенький сніданок, запиваючи його алкоголем.

Звуки кроків сповістили, що хтось прийшов із вулиці. У старому, збудованому понад двадцять років тому багатоквартирному будинку, було миттєво чутно навіть як ходить кіт, оскільки звук відлунював аж до даху. Тож у Чон Тея, що станом на трохи пізніше сьомої ранку сьогоднішнього дня жив на три поверхи нижче даху, та чув відголос кроків, що підіймаються сходами, були всі причини підозрювати щось недобре.

Його передчуття втілилось в реальність коли продзвеніли двері. Взагалі, до Тея рідко приходили гості, а його старший брат, з яким вони жили разом, пішов із дому чотири дні тому і від того часу не виходив на зв’язок, користувався власним ключем.

Чужа важка присутність, що зупинилася перед квартирними дверима, натисла на дзвінок, поки Тей був занурений у свої роздуми. Постать знову постукала та зробила кілька різких, гучних кроків  військовими чоботами, а від згадки словосполучення «військові чоботи» недобре передчуття молодика лише ставало сильнішим. На наступний раз дзвінок пролунав три-чотири рази підряд. 

Чон Тей ледве встиг дзьобнути кілька зерняток рису з тарілки, проте вже втратив апетит і відклав палички.

Людина в коридорі, що принесла з собою ці зловісні відчуття, здавалося, не збиралася відступати, невпинно натискаючи на кнопку дзвінка,  замість того, щоб постукати чи хоча б гукнути. В пам’яті Тея так робив лише один чоловік… і від цієї здогадки йому стало ще гірше на серці.

— …

Лише коли дзвінок пролунав дванадцять разів, піднявшись, Чон Тей відчинив двері. Чоловік, що стояв за ними, зробив крок назад і від цього скрипнули його чисті військові чоботи, на яких не було видно ані пилинки, а їх верх був вкритий штанинами чорних військових брюк, прямих і не зім’ятих, наче випрасованих під лінійку. Одяг чоловіка можна було б назвати просто костюмом, зовсім не військовою формою, проте його місце роботи не сильно відрізнялося від армії. По-особливому ненависно виглядав прикріплений на комірі маленький срібний жетон.

Ні, не те щоб на світі було багато тих, хто б міг носити цей жетон, аби він встиг приїстися. Просто кожного разу, коли цей чоловік  в офіційній формі із жетоном на комірі приходив, Тей не мав жодного хорошого дня. Тож, квартирант бачив його в такому вбранні лише втретє чи вчетверте.

Знімаючи чорний кашкет рукою, обтягнутою у рукавичку такого ж кольору, чоловік м’яко всміхнувся, коли зустрівся з Теєвим поглядом.

— Давно не бачилися. Маєш якісь цікаві новини?

Минуло три роки з їхньої останньої зустрічі, відтоді з Теєм дійсно трапилося багато чого цікавого: він ледве не помер, розміновуючи мінне поле; був близький до загибелі, коли під час операції у нього почалася реакція відторгнення; а також вилетів з армії, не пробувши там і половину службового строку.

Чон Тей зі складним виразом на обличчі затримав погляд на чоловікові, а потім зітхнув.

— Не знаю, чи залишилося ще щось, про що невідомо дядькові. Напевне, це у вас трапилося щось, що змусило завітати у таку годину без попередження… Заходьте. 

Чомусь йому стало важко на душі, хоча Тей і не мав негативних почуттів до дядька, але кожного разу почувався незручно, коли той приходив у формі. Однак, якщо так подумати, то дядько, скоріш за все, прийшов до його брата, не маючи жодних справ до невдахи  племінника. Та все ж, Чон Тей відступив у бік, почуваючи себе так, наче він запускає додому чуму.

Очі дядька тим часом примружилися від доброї усмішки. 

— Коли ви повернулися? — спитав Чон Тей, зачиняючи за ним двері.

— Дві години тому, тому з аеропорту одразу до вас. 

— Ось воно як… Але ви б краще зв’язалися зі мною заздалегідь, я б сказав, що хьона немає вдома.

Чоловік, що у той момент розкинувся на дивані у розслабленій позі, яка зовсім не пасувала тому, хто носив ідеально випрасувану форму з гострими, як ніж, складками у потрібних місцях, на секунду завмер, піднявши свої очі  на Чон Тея очі.

— Справді? А коли ж він прийде?

— Гадки не маю. Він пішов чотири дні тому, і з того часу від нього нічого не чути. А ви у Корею прилетіли, лише щоб його побачити? Даремно тоді час витратили.

—  Чи можливо з ним зв’язатися якимось чином?

— Знаючи брата, то був би не Чон Чей, якби йому можна було так легко додзвонитися, — безтурботно відказав Тей, сідаючи на стілець навпроти дядька.

Старший брат Чон Тея був людиною з відносно звичайним життям: якщо йому треба було поїхати на один-два дні, він просто повідомляв Тея про свої плани заздалегідь і їхав. Однак, бувало, що він зникав без попередження на деякий час, і цього разу сталося те ж саме. Інколи Чон Чей повертався через три-чотири дні, а іноді від нього не було звісток, щонайдовше, два місяці, тож Тей не міг сказати точно, коли брат повернеться додому.

Та на цей раз Тей відчував що, той, можливо, повернеться не скоро, адже чотири дні тому, збираючись у дорогу, його брат промовив щось нерозбірливе і вийшов за двері.

— Життя набридає, коли тебе переслідує  лише одна вдача. Час мені відчути й нещастя також.

Чон Тей на мить поринув у роздуми, згадуючи майже непомітну, як і промовлені слова, усмішку на обличчі старшого брата. Його ще з дитинства було важко зрозуміти, та сенс тієї останньої фрази  здавався Тею зовсім незрозумілим. Але…

— Ну а як же… — пробурмотів він тихенько, спостерігаючи за дядьком, який зойкнув і потер чоло долонею.

«Час і мені відчути нещастя також». Та що ж це за нещастя, яке несподівано подзвонило в твої двері, як тільки ти вийшов за поріг?! Чон Чей справді був людиною, що, вочевидь, ніколи в житті не відчувала і краплі невдачі.

***

Зі своїм старшим братом Чон Тей народився в один день та в один час. Казали, що вони сформувалися з однієї яйцеклітини, але старший брат — Чей, зовсім не був схожим зовнішністю на Тея, та мав надзвичайний, лякаючий інтелект. Він був справжнім генієм, таким, для опису якого не вистачить слів.

Якби Чон Чей не був спокійним, дещо ледачим, без амбіцій та відсутністю інтересу до оточення, йому було б під силу розірвати вибухівкою цілий континент. Через його визначний талант, починаючи з гуманітарних наук, інженерії з природничими науками і закінчуючи мистецтвом, Чон Чея бажали завербувати навіть в UNHRDO.*

*Прим. редакт: United Nations Human Resources Development Organization — Організація об’єднаних націй з розвитку людських ресурсів. Оригінальна назва організації, в якій відбуваються основні події.

Чон Тей, своєю чергою, був звичайнісіньким хлопцем, хіба що, дещо кращим за пересічну людину. У будь-якому випадку, він ще ніколи не падав нижче відмітки «середнє», а деякі стверджували, що Тею не було рівних у певних сферах життя. Однак, навіть це було результатом важкої праці, в той час, коли його старший брат досягав висот, не докладаючи і половини тих зусиль, які мали б виконати інші.

Та попри це, у відношенні до брата Тей відчував лише повагу, без краплі заздрощів: безсумнівно, таке життя було легшим, але йому не хотілося бути настільки ж талановитим, як хьон. Чон Тей заздрив зовсім не його мізкам, талантам чи здібностям, а дечому іншому. Вдачі. Старший брат Чей мав настільки хорошу вдачу, що навіть його геніальний розум був незрівнянним із нею.

Не вистачило б і виразу «народжений під щасливою зорею», щоб описати наскільки часто удача була на боці Чон Чея. Навіть потрапивши у страшну аварію, Чей дивовижним чином залишився живим і навіть без подряпин, а бувши студентом він ніколи не просив кишенькові, тому що просто не було потреби.

Чон Чей не був меркантильною людиною, тож не потребував багато грошей на витрати. А коли він несподівано все-таки мав щось придбати, то Чей просто позичав у когось кілька монет, купляв за них лотерейні білети,  вигравав точну суму, якої йому не вистачало. Ось так і жив. У порівнянні зі старшим братом, який сприймав шалену удачу за належне, Чон Тей у плані вдачливості не відрізнявся від звичайних людей, якщо не був гіршим.

Він би збрехав, якби сказав, що не заздрив удачі брата. Навіть у дитинстві, коли у нього сильно болів шлунок, Тей відчував нестерпну заздрість, але цього було недостатньо для зародження ненависті. Він просто, як всі інші, хотів новинок і хороших речей, які ніколи не міг отримати.

Та крім цього, Чон Тей рідко комусь заздрив чи ревнував, тому, хай і маючи такі почуття, він все ще любив Чея. Зрештою, його самого не можна було назвати нещасним, якщо йому дано розумний мозок і неперевершену здібність вміло ним користуватися. 

Тей був безтурботним, вибагливим і, можливо, ще з нерозкритими талантами, проте на фоні свого брата він виглядав «середнячком», «просто милим» і «просто надійним» хлопцем. Чон Тей вважав себе хорошим братом, попри те, що навіть після двадцяти років життя разом, не завжди був здатним зрозуміти Чея (можливо, всі генії такі, хто ж його зна). Однак, здавалося, Чон Чей мав про це власну думку. 

Ввечері перед тим, як зникнути на чотири дні, Чон Чей звично розглядав за столом якісь складні креслення, що Чон Тею було не під силу усвідомити, і час від часу записував поруч зі схемами хімічні формули та молекулярні моделі, наче запам’ятовуючи їх. Зазирнувши йому за плече, Тей протягом довгого часу не міг визначити, що саме він побачив.

Обвівши поглядом невідомі йому хімічні формули та переліки чисел, Чон Тей із думкою: «Знову у своєму світі» — сів на диван поруч і відкрив звичайну, зрозумілу для пересічної людини книжку. Той вечір, тихий і затишний, нічим не відрізнявся від інших.

Аж поки Чон Чей, вочевидь, втомившись, не відштовхнув від себе креслення, та ліг на підлогу з пригніченим виразом на обличчі, втупивши свій погляд у стелю. Виснажено зітхнувши, він несподівано сів поряд із Теєм і схопив його за мізинець.

— Ось тут… — почав він, витягнувши власний мізинець.

— Між нами червона нитка. Ми народилися в один день, в одну годину, від однієї матері, тож це не дивно, нічого з нею не поробиш… Давай розріжемо її.

— Що?..

Що то за була дурня? Звісно, Чон Чей іноді казав щось незрозуміле про сфери, в яких не знався Тей, але він ще ніколи не випалював нічого подібного, що змусило б Тея підозрювати, що крім надзвичайного мозку,  його брат був дещо не в собі.

Однак, його хьон, зберігаючи звичний спокійний вираз на обличчі, розставив два пальці, наче ножиці і жестом вдав, наче розрізав щось між їхніми мізинцями. Червону нитку, що слугувала невидимим місточком між ними.

А тоді, наче нічого не сталося, не опустивши мізинця, Чон Тей підняв на нього погляд.

— Хьоне… — раптово промовив він. — Ти мене ненавидиш?

Тей намагався зрозуміти чи вчинив щось, що могло б засмутити брата, але нічого не прийшло на думку. Що ж не так? Що трапилося без його відому, що змусило Чея розірвати їхній зв’язок?

Після його питання Чон Чей здивовано на нього подивився.

— Чому це? — пролунало у відповідь.

Схиливши голову, Тей пильно вдивлявся в обличчя брата, але, зіштовхнувшись із безвиразністю, не зміг зрозуміти про що той думав, а тому промовчав і опустив свій погляд на книжку. 

Якщо так подумати, то ймовірно, його відповідь могла б бути скороченням фрази:

— Чому це я маю тебе любити?

Навіть якби він задумався про справжній сенс слів брата, єдина людина, яка могла б дати відповідь, зникла, залишивши після себе лише слова про відчуття невдачі.

«Ти так хотів утекти від удачі, — подумав Чон Тей, — але навіть зараз тобі дуже-дуже пощастило зникнути до приходу нашого проблемного гостя».

*** 

Нещасний у душі Чон Тей не міг ігнорувати зголоднілого гостя і запросив його до столу, сівши навпроти, зовсім без апетиту.

— І що це таке? — дядько всміхнувся тарілкам з рисом, супом і трійкою закусок на столі.

— А чого ви очікували від бідного хлопця? Наче в армії вас делікатесами годують…

— Годують, звісно. У нас нелегко, але якщо ще й і їжа буде кепською, люди почнуть бунтувати. І до речі, наша організація — це ніяка не армія.

— Ну, з того що я чув, не те щоб вона дуже відрізняється, хіба що вона самодостатніша в порівнянні з армією.

— І все ж, люди з усього світу стають у черги, щоб працювати в Організації об’єднаних націй з розвитку людських ресурсів.

— Шкода, що я не запам’ятаю таку довгу назву.

У відповідь, жуючи, дядько промовив:

— Давно я не куштував такої простої їжі. Смачно.

Не знаючи, хотіли його таким чином похвалити чи принизити, Тей вкотре зітхнув і взяв ложку.

Він відклав палички, тому що апетиту на більш поживну їжу вже не було, але навіть суп чи напої не лізли до рота. Сьорбаючи юшку, Тей випадково зупинився поглядом на руках дядька, які граційно рухали паличками. Так само, як це робив Чон Чей. Поки ця думка виникала в його голові, він підняв очі на обличчя гостя. Охайне і в якомусь сенсі ніжне, воно нагадувало старшого брата. Хоча… Не лише нагадувало, адже дядько був їхнім біологічним батьком, навіть якщо не поводився так.

— Це ж наступного місяця буде річниця по смерті вашого батька, так? — несподівано (бо він абсолютно точно не міг знати, про що думав Чон Тей!) запитав дядько.

— Так, двадцятого числа за місячним календарем. Ви приїдете?

— Не думаю, що зможу.

Якщо так подумати, то востаннє Чон Тей бачив дядька на похованні батька, після чого той ні разу не приходив на поминальні служби. Однак, він був настільки зайнятою людиною, що це і не дивно. Для Тея він справді був проблемним гостем, але до нього не можна було ставитися  неповажливо.

— Я не знаю коли повернеться брат, але може, я передам йому що ви заходили? — передусім поцікавився Чон Тей, знаючи, що якщо справа потребувала поспіху, дядькові було б швидше відшукати Чея самостійно.

— Не треба… У мене обмаль часу, — швидко закінчивши з тарілкою рису, пробурмотів дядько і витер губи долонею. А потім витріщився на Тея.

У той момент погане передчуття, що вже почало стихати, знову сиротами пробіглося по його спині.

— Чон Тею.

— Дядьку… Не знаю, навіщо ви шукаєте брата, але він і я… Ну, ми відрізняємося. Навіть якщо він покаже мені хімічну формулу, яку вивів у п’ятирічному віці, я все одно її не зрозумію.

Слухаючи швидку і прямолінійну промову Тея, дядько злегка всміхнувся, наче чимось задоволений.

— Ти ж знаєш, що з самого початку хтось із вас двох — мій син?

Тепер він підняв зовсім неочікувану тему. Звісно ж, Тей не очікував нічого з того, що міг би сказати далі дядько, але в даному контексті навіть це питання звучало занадто дивно. Тож, поглянувши на дядька, Тей зітхнув:

— Що ж… Ми обидва ваші сини, не лише один. Принаймні, генетично. До чого ви ведете?

То не було секретом: Чон Тей почув це ж саме від батька у дитинстві, коли той вирішив, що близнята вже достатньо дорослі для того, щоб все зрозуміти.

Так, одного дня батько посадив двох дітей поруч і пояснив, що він безплідний, тому вони з матір’ю звернулися по допомогу до дядька. Від цього мало що змінилося: батько залишався батьком, а дядько — дядьком, і хоча ситуація була дійсно особливою, незважаючи на всю правду, це був просто факт.

Однак, того разу батько сказав ще дещо:

— Тому, якщо колись ваш дядько скаже щось дивне, довіртеся йому.

Звісно не лише через ці слова, брати завжди дослухалися до дядька на прохання батька, за винятком кількох проблемних ситуацій, він був доволі приємним і хорошим чоловіком.

«Але, тату… Він так часто говорить про дивні речі!»

— Ні, не обидва, а лише один. Ще до вашого народження мій брат, знаючи, що у нього будуть близнята, пообіцяв мені когось із вас. Тому планувалося, що вас роз’єднають і виховуватимуть як двоюрідних братів… Але ви малими так чіплялися один за одного, що у мене не вистачило духу вчинити так із вами.

«Ну ось, подивись! Знову щось дивне».

Зустрівшись з виразним поглядом Чон Тея, дядько набув серйозного вигляду. Тому що, він говорив правду. Причина наголошення на цьому, звісно ж була під питанням, але брехуном цей чоловік точно не був. Крім того, Тей і сам здогадувався що їхній батько, вочевидь, не міг відверто визнати це перед синами. Врешті решт, мало хто б не думав, що він зійшов з розуму почувши: «Я віддам одного зі своїх синів братові». Того ж дня, батько тихо додав після недовгого мовчання:

— Ставтеся до нього як до батька і слухайтеся, коли прийде час.

Можливо «коли прийде час» означало «коли він попросить». Однак, якщо його батько був переконаний у ймовірності цієї події, Чон Тей не збирався заперечувати чи влаштовувати істерики. Його брат, хоч і не був тут, проте, можливо, дійшов би до такого ж висновку. На додачу, Тей легко здавався і його можна назвати тим, хто швидко підлаштовується під зміну навколишнього середовища.

— Ось воно як. Ну, дядечку… Шкода, що мого двоюрідного брата немає вдома. Мені щось йому переказати, коли він повернеться? — почувши це дядько вголос розсміявся.

Він навіть посміхався, як Чон Чей. От дідько, тепер зовсім не важко розпізнати в них батька і сина. Здавалося, у них і характер був досить схожим… У будь-якому випадку, коли старший двоюрідний брат повернеться, то сильно здивується раптовій зміні батька. Ну, або ж ні.

Чон Тей взагалі не знав, чи могло щось здивувати брата. Принаймні, він цього ніколи не показував.

— У мене немає часу за кимось бігати, так що, Тею, від сьогодні ти — мій син. Ходімо зі мною, йди пакувати речі. Всі дрібнички тобі видадуть на місці, тому бери з собою лише необхідне, — наказав дядько із задоволеним виглядом, потираючи підборіддя. Незважаючи на відголоски веселощів у його тоні, Тею було аж ніяк не смішно. Нікому б не сподобалося за такий короткий проміжок часу дізнатися, як двоє родичів втратили здоровий глузд.

— Я?

— Так, Чон Тею. Синку.

Здавалося, з тієї секунди на плечі Тея ось-ось збирався впасти важкий тягар, і лише тоді він кинув на дядька серйозний погляд та стиснув губи. До непередбачуваної поведінки чоловіка, який несподівано завітав без попередження із бажанням виконувати свої батьківські обов’язки ще можна було звикнути, але навіщо дядькові холостяку раптом знадобився син?

— А можна я нікуди не піду?

— Будь слухняним синочком.

— Не хочу, татку. Чому я не можу залишитися неслухом?

Дядько від усієї душі зареготав. Вони з батьком були не дуже близькі, і їх різниця у віці була втричі більшою, аніж різниця між дядьком і самим Чон Теєм. Тому він був більш схожим на старшого брата, ніж на дядька. 

Все ще сміючись, чоловік піднявся і підійшов до Тея, який уважно спостерігав за його рухами, а потім вдарив племінника. Таке насилля справді було важко описати милою фразою «возз'єднання батька і сина».

— Ауч!

Не звертаючи уваги на Тея, який несхвально на нього зиркнув і прикрив руками голову, дядько посміхнувся і спокійно промовив:

— Я так гарував, щоб звільнити тебе з армії без наслідків, а ти навіть не віддячуєш. Ну що за неслухняна дитина?

— Ауч! Ай! Ой-ой! Боляче, дядьку! Боляче!

У нього і Чон Чея схожою була навіть манера розпускати руки, і від цього Тей впевнився, що саме хьону краще було б зіграти роль дядькового сина. Через свою мляву натуру Чей не вдавався до насилля. Проте інколи, в моменти, коли він плескав Тея по плечах, щоб привернути увагу коли той занурюється у думки, чи бив по щоках, щоб розбудити від нічних жахіть, його руки здавалися досить важкими.

Закінчивши бити Тея, дядько спокійно потер долоню і з безтурботним виглядом повернувся на місце.

— Я давно пішов з армії, але мені досі здавалося, що мене занадто легко відпустили… Це ви допомогли?

— Так. Це Чей мені сказав, що його молодший братик, чиє тіло і душу розірвало на шматки, пускає сльози під час служби.

— Що… На які ще шматки?..

Так, Тей майже попрощався з життям у госпіталі та мав проблеми через сварливих колег, але щоб його розірвало… Дурниці.

Проблемою було те, що його перевели служити у підрозділ разом із хлопцем, з яким вони не дуже ладнали під час навчання у військовій академії. В результаті, Чон Тей ледве його не прибив, а потім і сам майже не вмер, будучи звільненим від служби він розірвав з армією всі зв’язки… Але зараз думати про це не хотілося, та і було б над чим. Засмучений спогадами, хлопчина тихо зітхнув. Його звільнили ще чотири місяці тому, але він і досі є членом спілки «Молоді і безробітні».

Хоча суглоби все ще боліли на негоду, вважаючи, що коли вже всі отримані на тілі рани загоїлися, варто зробити щось і з цим.

— Гаразд… Але навіщо вам зненацька знадобився син? Збираєтеся відправити його кудись?

Дядько грайливо засміявся, так, наче Чон Тей щойно спитав, чи має він до «сина» романтичні почуття.

— Який розумний у мене синок! Загалом, ти маєш рацію. Мені потрібен той, кого можна використати. Нещодавно людей в азійському філіалі поменшало через бійку з європейцями, і тепер треба зрівняти кількість… — на цьому дядько зробив паузу. — Але це офіційний привід. Насправді, мені потрібен хтось везучий.

Чон Тей мовчки чекав, коли гість продовжить пояснення. Звичайно ж, зрозуміло, що проблема кількості бійців була лише відмовкою, адже, як казав сам дядько, якщо виставити чергу з усіх бажаючих вступити до тієї організації, то вона охопить всю Землю. Тож поповнення чисельності було всього лишень обліковою справою, заради цього не потрібно повертатися в Корею. Однак, якщо їм потрібен той, кому завжди щастить, це точно не до Тея, і дядько військовий це знав.

— Отже, за півроку командира нашого філіалу переведуть у штаб-квартиру в Америці. Звідси, двоє із його заступників, ведуть приховану боротьбу між собою, через це філіал розділився на дві фракції, а мені потрібно допомогти своєму безпосередньому начальнику зайняти посаду командира. Коротше кажучи, у філіалі протягом цього часу буде жорстока бійня, не обійдеться  без використання підлих тактик. Тому, якщо сказати ще коротше, нам потрібен той, хто проживе найдовше за всіх. 

— Але ж я невезучий.

— Ага… Це як прирівнювати курку до фазана. То що думаєш?

— Що я думаю? Та хто зрадіє, якщо його назвуть куркою, а не фазаном? — різко відповів Тей, який насправді не був ображений цими словами.

Якщо такого, як Чон Чей, називають фазаном, а все тому, що він унікальна людина; то назвати Тея куркою — буде цілком логічно. 

І хоча Тей лише на половину від усієї суті зрозумів, що щойно розповідав йому дядько, головний висновок все ж вдалося сформувати: «Якщо влізеш, буде срака в милі».

Цитуючи дядька, то була міжфракційна боротьба в організації, що майже нічим не відрізняється від армії, і Тею не хотілося навіть й голову повертати в бік чогось, що зв’язане з військовими.

— Дядьку, ви ж в азійському філіалі, так?

— Твоя правда.

— Значить, якщо вам треба хтось везучий і більш здібний ніж я, то таких у вас там буде достатньо. Тож й обирайте собі когось звідти.

— Тобто я розповів тобі про всі внутрішні справи філіалу, а ти хочеш так просто зіскочити?

— А що у цьому такого? Це ж все одно не секрет. Бажаю вам успіхів і вдалого підвищення, — закінчивши розмову на цьому, він махнув долонею і піднявся, щоб помити посуд. 

Раптом його міцно вхопили за зап’ясток, і Тей цокнув язиком. Вираз на обличчі дядька був настільки щирим, що йому ставало все важче і важче відмовляти.

— Дядьку… Ви ж знаєте, я не можу, — зітхнувши, пробурмотів він.

— Скажи, чому, — серйозно попросив дядько. — Якщо у тебе є вагомі причини, я знайду когось іншого.

— Ви вже знаєте…

— Гм?..

Складно було передбачити, що, в біса, в голові цього чоловіка. Судячи з його слів, не існувало жодної причини, які б вказували на те, що йому потрібен саме Тей, адже на відміну від Чон Чея, таких як він багато ходило по всьому світу.

— Дядьку… По-перше, я ненавиджу армію. Досить вже з мене авторитетів і гуртожитків.

— Ми не армія. Так, ми приділяємо багато уваги тренуванням. Однак, класова система і атмосфера у філіалі відрізняються від армійських. Оскільки ми часто маємо справу з конфіденційною інформацією, організація в якомусь сенсі є закритою, але, принаймні, не має системи авторитетів. До адміністрації входить командир, два заступники та шість інструкторів, але перших ти майже не бачитимеш. А всі інші — рівні між собою колеги. Тепер, що там «по-друге»?

— У мене все ще болить…

— Я знаю, що все загоїлося.

— Та це я просто до лікарні не звертаюсь, але якщо погана погода, то коліна болять, все виламує…

— Не ти єдиний. Там кожного підстрелювали кілька разів, або ламали їм кістки. Далі?

— Я ніяк вам не підходжу. У мене немає ані надзвичайної удачі, ані здібностей.

Чоловік вкотре закотив очі, а згодом, повитріщавшись деякий час на Тея, повільно промовив:

— Мені потрібен той, хто не помре першого ж дня і слухатиметься моїх наказів. У мене дуже хороше враження про тебе, Тею, і хоча я думаю, що добре тебе розумію, мушу визнати, що я переглянув всю наявну інформацію про тебе, за час твоєї служби. І усвідомив, що у тебе є найважливіша для виживання риса.

— Яка ж?

— Ти знаєш коли вчасно закрити рота.

— …

Ось такі неправильно підібрані слова розірвали всю серйозність ситуації, і Чон Тей, очікуючи на справжню похвалу, повісив носа.

— Дядьку… Ви усвідомили… лише це?

— А ти засмутився?

— Не те, щоб засмутився… Але, так, засмутився, — повільно хитав головою Тей,  під звуки низького сміху дядька. — Та це дурниці. Такі щасливці, як Чей, відрізняються від інших. Для виживання більшість звичайних людей мають бути свідомими, іншими словами, вони, все-таки, мають знати коли змовчати. Подобається вам це чи ні, але такі правила життя.

Брови дядька дещо опустилися. Йому ніколи не доводилося перебувати на межі життя і смерті, хіба-що, потрапляв у нещасні випадки, які могли статися із будь-ким. Однак, здавалося, він розумів, що мав на увазі племінник.

— Далі?

— Га?

— Маєш ще причини? — продовжив допитувати він. Вочевидь, те що до цього сказав Тей не було переконливим для нього, адже в іншому випадку заперечень не виникло б. 

Тей мовчки поглянув на чоловіка, що також дивився на нього ввесь цей час. Не підганяючи, дядько терпляче чекав поки племінник наважиться заговорити. На цьому моменті Чон Тей вкотре здивувався щодо свого старшого брата, це не через його вдачу чи надзвичайний розум (до цього вже давно виникла звичка), а через його здатність розуміти Тея без слів.

Оскільки вони виросли разом і знали один одного усі двадцять років свого життя, попри усі їх розбіжності в сферах діяльності та час, проведений нарізно, брати вважали, що кожен з них добре знав іншого. Та навіть тоді Чею іноді вдавалося здивувати Тея.   Наприклад тоді, коли він міг озвучити думки чи можливі схильності до чогось, про що Тей і сам гадки не мав. Не стараючись спостерігатии за людьми навмисне, Чон Чей легко розкривав та вхоплював сутність людини. У цьому вони були дуже схожі із дядьком.

— …

Тей ніколи не згадував про це, ніколи не натякав, та і не бачився з дядьком дуже часто, але, здавалося, він вже про все знав. Але якщо і не знав, то певно що не здивується наступним словам Тея.

— Небезпечно перебувати в місці з одними чоловіками… — буркнув він із сумом.

Спостерігаючи за похмурим обличчям племінника, дядько трохи  підняв брови перед тим, як весело розсміятися.

— Для кого саме? — промовив він, а потім, коли Тей не зрозумів сенс питання, уточнив: — Небезпечно для тебе чи для інших?

Чон Тей злегка нахмурив брови і, подумавши, відповів:

— Якщо так подумати, то для мене.

— Справді? А що, думаєш хлопці відлушперять тебе десь у стороні?

Чон Тей несхвально зиркнув на дядька, якому вочевидь було занадто весело, а згодом цокнув язиком і пробурмотів таким тоном, наче втратив бажання сперечатися:

— Боюся, що це я всіх лушперитиму…

— Не знав, що ти такий задирака. Та якщо захочеш, за можливості, можеш кидатися на будь-кого щоб побити, тільки якщо вони не з керівництва. Зрештою, у нас в організації панує безумовне верховенство сили.

— Тобто якщо у тебе є сила, ти можеш бездумно бити, кого хочеш?! — недовірливо вигукнув Чон Тей. У відповідь дядько лишень примирливо простягнув долоні й усміхнувся. Іноді Тей не міг зрозуміти: чи був той чоловік серйозним, чи жартував, а тому через це, він знову цокнув та нервово почухав маківку. Піднявши очі на дядька він продовжив, — Чому ви вдаєте, що нічого не знаєте?

— Що ж, якщо ти в цьому сенсі, то думаю, тобі подобаються представники твоєї ж статі. Ще причини?

— Цього досить. Я вже втомився.

— Втомився після того як тебе звільнили через побиття товариша по службі, що мав підвішений язик?

Злий погляд Тея затримався деякий час на дядькові, але згодом він виснажено зітхнув і прихилив голову до стіни. Всеодно дядько про все знав, тому не дивно, що здогадався і про справжню причину.

Тим часом гість взяв найближчу до себе чашку з тумби, а також  чайник, що стояв поруч, і налив собі води.

— Чон Тею, — почав він, ковтаючи просту воду з таким виглядом, наче пив ароматний чай. — Стосовно цього. Думаю, я міг би тебе зрозуміти, якби ти перефразував це трохи по-іншому.

— Трохи по-іншому? — втомлений від суперечок Тей перепитав кволо, слухаючи, як неприємно загигикав дядько.

— Ну, наприклад, ти боїшся, що битимуть тебе, а не навпаки.

— Дядьку, це не смішно… — він зітхнув, і знову почув сміх у відповідь.

— Ну гаразд, ще щось мені розкажеш? — відсміявшись, сказав дядько на що Тей цього разу дуже голосно зітхнув.

Після цього він витримав довгу тишу і, змирившись з поразкою, нарешті тихо перепитав:

— Це ж усього лише на півроку?..

Очі дядька замерехтіли, а на його обличчі з’явилася щаслива усмішка.

— Так, всього лише поки не призначать нового командира. Після цього ти будеш вільним робити все, що захочеш: звільнишся або продовжиш працювати з нами. До речі, навіть у випадку звільнення тобі не доведеться турбуватися про пошук роботи, адже тебе одразу завалять пропозиціями, тож можеш не хвилюватись. Досвід роботи в нашій організації стане величезною перевагою у твоєму резюме.

— Аякже… — здавалося, тіло Чон Тея втратило усі сили, тому що відкинулося на спинку стільця. Він почувався так, наче пробіг цілий марафон, хоча насправді ні на сантиметр не зрушився з місця.

Очі Тея зупинилися на годиннику на стіні, який вказував на те, що інші люди вже почали свою щоденну рутину. Кажуть, не можна передбачити майбутнє, і сам Чон Тей до цього моменту навіть не уявляв як неочікувано і непередбачувано зміниться його життя… Так, не даремно ж у нього було погане передчуття з самого ранку. 

Ось так все і почалося. У висновку, можливо, дядько Тея дійсно мав рацію, коли хвалив його свідомість і реакцію.

Вітаємо, ви щойно подолали пролог роману "Пристрасть", де починається історія пригод і (не)щасть нашого головного героя! Сподіваємося, вам з нами сподобається, і ви полюбите цю історію так, як її любимо ми.
В якості ілюстрацій були використані фрейми з манхви і крапля фотошопу для вставки тексту репліки в бульбашку :)
masik&chechik