Фан Ґво був широкосердечний, і, незважаючи на перший страх, від якого аж волосся стало дибки, він залишився неушкоджений після цієї ночі. Наступного дня він покинув родову залу, і навіть після того, як побував на похоронах Вей Вей, він більше не бачив привида.

Потім він розслабився, приблизно здогадавшись, що привид… лише прокатався безкоштовно.

Фан Ґво пробув у селі два дні, і лише на третій день прийшов на похорон Вей Вея.

Удень село було звичайнісіньким, наповнене гомоном голосів, а селяни були простими й невибагливими. Лише вночі в селі панувала мертва тиша, ніби там ніхто не жив.

Фан Ґво розпитав кількох літніх жителів села, і старі сказали йому, що коли хтось помирає в селі, вони не можуть галасувати вночі, щоб не дати душам померлих відчути небажання покинути метушливий шум смертного світу і відмовитись увійти в цикл реінкарнації.

Хоча це звучало досить забобонно, але у віддалених гірських селах завжди були деякі дивні звичаї, а розмови про примар і богів були особливо дивними.

Запитавши, Фан Ґво більше нічого не сказав, лише залишився три ночі в родовій залі на самоті. У першу ніч водій і інша трійка все ще були, але в інші дві ночі він був сам.

На другий день Фан Ґво пішов відвідати будинок Вей Вей, щоб віддати їй шану, і йому було повідомлено, щоб він приходив на похорони на третій день.

Повернувшись, він подзвонив класній керівниці, але не зміг додзвонитися.

Цього номеру телефону не існувало.

Фан Ґво нахмурився, знайшовши це дивним. Вони розмовляли лише два дні тому, тому це точно не через заборогованість. Чи могло бути так, що телефон випадково загубився, тому номер було заморожено?

Похитавши головою, він вирішив, що не здогадається, тому припинив думати про це.

У будь-якому випадку він залишався ще на один день, а після похорону одразу повертався.

На третій день Фан Ґво пішов на похорон Вей Вей.

Людей на похоронах було дуже мало, лише дехто розбігався тут і там. Молодих людей майже не було, батьки Вей Вей палили папір, а кілька міцних чоловіків стояли поруч, чекаючи, щоб нести труну.

Фан Ґво закінчив палити пахощі і підняв голову, щоб побачити чорно-білий портрет Вей Вей.

Вей Вей на портреті була гарною та молодою, її обличчя не програвало популярним зіркам того часу. З вишуканим лобом, у якому відчувався відтінок смутку, вона була схожа на бузкову дівчину в дощовій алеї*.

*Автор(ка) посилається на поему «Дощова алея», в кінці розділу залишу деталі та український переклад.

Цього року їй, здається, лише двадцять п’ять.

Як шкода.

Коли зникають прекрасні речі, вони залишають за собою сум і жалість.

Він відступив убік, але в глибині душі його не здивували тихі похорони.

Рідко бувало, щоб молодим покійникам влаштовували пишний супровод до підземного світу.

Коли Фан Ґво було десять років, він жив у селі зі своєю бабусею, тому знав кілька звичаїв щодо померлих.

Для тих, хто помер молодим, вони не могли влаштувати пишний похорон. Було побоювання, що це вплине на їх долю в наступному житті.

Такі похорони, які зараз мала Вей Вей, це вже забагато. Її мали б одразу закопати, а потім робити меморіальну дошку. Було б добре приносити пожертви раз в рік. Але батьки Вей Вей навіть побудували траурну залу для неї, щоб висловити співчуття.

Можна сказати, що це забагато.

Збоку він також бачив любов і небажання батьків розлучатися з Вей Вей.

Для біловолосого відправити чорноволосого* було врешті трагедією.

*Означає, що батьки ще живі, а дитина вже померла.

Фан Ґво сказав кілька слів батькам Вей Вей, висловлюючи свої співчуття. Після цього він не мав ідей, як продовжувати розмову.

Особисто він взагалі не був знайомий з Вей Вей. З огляду на її раптову смерть він відчув здивування, жаль, але, мабуть, не надто сильний смуток, оскільки вона була йому чужою.

Однак він не очікував, що батьки Вей Вей були дуже сердечні до нього. Хоча вирази їхніх облич важко приховували сум, але, зіткнувшись із ним, вони значно пом’якшились. Коли вони дивились на нього, в їхніх очах було навіть задоволення.

Це викликало у Фана Ґво дискомфорт без будь-якої причини.

На щастя, погляди батьків Вей Вей тривали недовго, і незабаром труну опустять у землю та поховають. Кілька міцних чоловіків підійшли й понесли труну до гори за селом, а за ними йшли кілька жителів села та батьки Вей Вей.

Фан Ґво трохи вагався, але його покликали. Він підвів голову, побачивши сильних носіїв ковчег і кількох літніх людей, які проводили Вей Вей, повертаючись разом, не зводячи з нього очей.

Вони не мали виразів обличчя, як людські маріонетки, рівно дивилися на нього.

Фан Ґво злякався, не наважуючись поворухнутися.

Довгий час батьки Вей Вей щось говорили до нього, а потім ті люди обернулись і продовжили рух до гори.

Паралізоване тіло Фан Ґво розм'якшилося, а краплі холодного поту почали сочитися на його чолі.

Чомусь йому було не по собі.

Він підбадьорював себе в душі, сьогодні був останній день, а спустившись з гори, йому не доведеться повертатись сюди.

Коли прийшов час опускати труну, небо раптом потемніло, згустилися чорні хмари, і з-за дерев різко вилетіла велика зграя птахів. Це була велика пляма чорного з нечіткими деталями.

Фан Ґво глянув на небо й тихо вийняв свій мобільний телефон, щоб підглянути. Він побачив, що на акумуляторі залишилася лише одна смужка, сигналу немає, а час 14:14.

Числа, які з’явилися занадто випадково, викликали б неспокій, але сонячне світло було найсильнішим о другій годині дня. У людини, яка померла такою молодою, образа була важкою. Таким чином, було недобре бути похованим пишно, і їхню могилу, і час поховання мав обрати майстер фен-швею, який ретельно вибирав, і навіть час народження та знак зодіаку мали вагу.

Найкраще ховати о другій годині дня, щоб це розвіяло образу покійного. Щоб труп не трансформувався.

- Опускайте!

Майстер фен-швею, який йшов поруч, крикнув, а потім сильні чоловіки разом спрацювали, щоб опустити труну. Вони поставили її вертикально.

Кажуть, що могила, в якій мала бути похована Вей Вей, дорогоцінним скарбом, і багато таких скарбів, як-от Точка Бабок або Очі Дракона, вимагали вертикального поховання. Тільки так це дало б процвітання нащадкам протягом століть і стрімкий успіх.

Цей вид поховання отримав статус ритуального.

Опустили труну, накрили землю. Майстер фен-швею розставив на місці ще кілька речей, наче встановлюючи масив, окропивши собачою кров'ю, розкидавши вапно, і після всього цього виконав ще один ритуал.

Тільки тоді він пішов.

Фан Ґво не зрозумів, який масив зробив майстер, але інстинктивно не почувався комфортно. Хоча він не розумівся на питаннях їнь і ян, але все ж смутно розумів, що розкидувати собачу кров і вапно поза могилою - недобре.

Ймовірно, це... робили для придушення злих духів.

Фан Ґво йшов позаду і побачив кілька біловолосих голів, що йшли попереду, розмовляючи з майстром фен-швею. Час від часу вони поглядали в його бік - ні, мабуть, у бік могили за ним.

Він знову подивився на батьків Вей Вей і побачив, що вирази обох старших були спокійні, без найменшої печалі.

Фан Ґво був досить здивований, оскільки раніше він бачив, що двоє старших мали сумні вирази обличчя, що навіть він почувався жалісливим до них на перший погляд. Як сталося, що тільки-но закінчили поховання, відчуття смутку зникло?

Це було надто дивно.

Фан Ґво похитав головою, не маючи наміру досліджувати питання.

Він тактовно відхилив тепле запрошення батьків Вей Вей, не залишився в їхньому домі, а повернувся до родової зали, щоб провести там ще одну ніч, маючи намір негайно покинути це місце, як тільки наступного дня прибуде автобус. А потім він запитував класну керівницю, як так вийшло, що він був єдиним, хто був присутній на похоронах Вей Вей.

Це було занадто.

Тієї ночі Фан Ґво заснув глибоким сном. І все ж у своєму заціпенінні він почув жвавий звук, що наближався здалеку.

Суона, з гоном і барабанами, що шумно б'ються, грала радісну музику.

Сібайтан, музика, яку грали, коли вітали наречених, така жвава та весела.

Ця пісня звучала до дверей, а потім припинилася, і Фан Ґво відчув, як двері штовхнули, а потім його тіло підняли вгору, не слухаючись його. Хтось вимазав його обличчя, ще й переодягнув.

Фан Ґво хотів відкрити очі, але вони, здавалося, були заплющені, і він не міг їх відкрити, скільки б сил не докладав. Саме тоді йому допомогли потрапити в замкнутий маленький простір, який був повністю червоним, кольору радості.

Наречена зайшла в седан -

Седан підіймається -

Фан Ґво відчув, як якийсь час коливається разом із тими галасливими і радісними суоною та ударною музикою, яка знову зазвучала. Він все ще не міг розплющити очей, і його свідомість була затьмарена, ніби він був напівпритомним глядачем, який дивився пантоміму.

Він просто не міг визначити, правда чи брехня те, що він бачив.

Через деякий час музика припинилася, а також погойдування. Фану Ґво допомогли зробити кілька поворотів, наче він пройшов довгий шлях. Потім він зупинився і за чиєїсь підтримки почув спів…

- Уклоніться небу і землі!

…

- Відправляйтеся в шлюбну кімнату!

…

Як тільки він торкнувся ліжка, і його спина нарешті знайшла, на що спертися, Фан Ґво заснув від нетерпіння. Він навіть не підозрював, що в цей момент він був новоспеченою нареченою і збирався одружитися.

Коли наречений повертався, вони повинні були завершити шлюб.

◁▷◁▷◁▷

Як і обіцяла, залишаю переклад вірша (він виконаний за допомогою Deepl Translate та моєї редакції)


Тримаючи парасольку з олійного паперу, на самоті

Блукаючи довгими, довгими

Довгими і самотніми дощовими алеями.

Я сподіваюся зустріти

Дівчину, схожу на бузок.

Дівчину з сумом, схожим на бузок.

Вона має колір бузку.

Бузковий колір.

Бузковий аромат.

Бузковий смуок.

Смуток під дощем.

Вона під дощем і в розпачі;

Вона блукає самотньою дощовою алеєю.

Тримає в руках парасольку з паперу.

Як я.

Так само, як я.

Вона йде мовчки.

Холодно, безлюдно і зневірено.

Вона наближається мовчки.

Наближається і кидає

Погляд, як ковток повітря.

Вона пропливла повз.

Як сон.

Як сон гострого сум'яття.

Як сон, що пропливає повз

Гілочку бузку.

Ця дівчина пропливла повз мене;

Вона була мовчазна і далека-далека.

До стіни напівзруйнованої огорожі.

І вниз по дощовій алеї.

У мряці дощу

Її кольори зблякли.

Розчинилися її пахощі.

Розчинилась навіть вона.

Затамувавши подих, її погляд.

Бузковий смуток.

Тримаючи парасольку з олійного паперу, на самоті

Блукаючи довгими, довгими

І самотніми дощовими алеями.

Я сподіваюся побачити

Дівчину, схожу на бузок.

Дівчину з печаллю, схожою на бузок.

Бузок є поширеним образом у китайській класичній поезії. У давньокитайських віршах є багато відомих рядків про бузок: «Бузок порожній і сумний під дощем», «Бузок слабкий, і гілки ось-ось впадуть», «Подорожники не показують своїх бузкових вузлів, вони обидва сумні на весняному вітерці» та ін. Бузок розквітає в середині весни, і поети часто кажуть, що бузок - це скорботний цвіт. Квіти бузку бувають білими або фіолетовими, і їх кольори не легковажні. Вони часто завойовують прихильність самосвідомих поетів. Одним словом, бузок є символом триєдності краси, благородства і печалі.