Епідемія

 

Дощові краплі хаотично стрибали, брудні бризки розліталися навсібіч.

До храму Джао Дзвей поспіхом входили й виходили люди. Навіс для захисту від дощу вже був встановлений, а сильний гіркий аромат трав’яного відвару повсюду витав у повітрі. Навіть Імператорські охоронці, котрі стежили за тим, щоб вогонь у печах не погас, прикривали свої носи й роти хустками.

Ці Хвейлянь, обмотавши голову тканиною, роздавав лікарський відвар разом з Дзі Ґаном. Вмить Ці Хвейлянь зупинився на місці, його зацікавив чоловік, якого лихоманило. Незнайомець щось нечітко бурмотів. 

Дзі Ґан швидко збирав порожні чаші. Помітивши, що Великий наставник застиг на місці, запитав: 

— Щось не так?

— Це епідемічна хвороба Даньчену, — Ці Хейлянь розсунув комір пацієнта. — Висип поширюватиметься по його тілу.  До цього не можна торкатися, це заразне.

— Це можна вилікувати? — запитав Дзі Ґан.

Шкіра голови Ці Хвейляня свербіла. Він почухав її кілька разів і сказав:

— Вилікувати можна, але це клопітно. Канали доведеться копати далі, але хто знає, чи не плював або не мочився у воду хтось із хворих? Якщо копачі заразяться й самі цього не помітять, а потім контактуватимуть з іншими, то знову почнеться масове зараження.

— Який гріх, — Дзі Ґан зазирнув під навіс. — І що тепер робити?

— Що робити… — Ці Хвейлянь раптом прикривши обличчя, і, побачивши, що до воріт храму Джао Дзвей, підходять люди. Чоловік тихо сказав: — Це все залежить від долі. Передусім, громадськість має бути заспокоєна — паніка неприпустима.  Потім зберіть усі великі й малі магазини ліків в Цюдові. Заражених потрібно помістити на карантин та ізолювати.

— Ми теж довго тут не можемо залишатися, — промовив Дзі Ґан поклавши чашу. — Хтось інший займеться цим. Я попрошу Чвань-ера піти.

— Ланьджов не може піти, — сказав Ці Хвейлянь. — Він той, хто займається цією справою. Ти сподіваєшся, що Хань Чен виступить й впорається з цим? Вони самі якнайдалі тікають.

— Ні! — Дзі Ґан зблід. — Він лише Суддя п’ятого рангу зараз. Він навіть не має кваліфікації четвертого рівня, щоб відвідувати суд. То як вони можуть дозволити йому зробити це? Це головна проблема. Є багато людей вищого рівня з більшим авторитетом і владою, аніж він!

— Ти з ким тут будеш сперечатися? — Ці Хвейлянь кинув чашу. — Якщо Хань Чен прикриваючись «навчанням», залишить його тут, ти нічого не вдієш! Як тільки спалахне епідемія, хто із високих чинів спуститься сюди? Навіть Хай Лян’ї не зможе приїхати! Крім того, Ланьджов не може піти. Це його шанс. Якщо він упорається, його підвищать! Підви...

Дзі Ґан рвучко відштовхнув його:

— Що за нісенітниці ти верзеш?!

Ці Хвейлянь  впав, але швидко підвівся.

— Не скористатися можливістю зараз — коли ще? Зараз саме той час, коли один лізе по головах інших. Він має зробити це, незважаючи ні на що! Ти розумієш?

— Я не хочу цього розуміти, — Дзі Ґан почервонів від люті. — Я скажу йому піти. Я маю його забрати!

Він рушив усередину, але зіткнувся з Цяо Тянья, який перегородив йому дорогу.

— Тих, хто перебуває в храмі Джао Дзвей, буде евакуйовано. Тільки інфіковані пацієнти можуть залишатися всередині. Шифу, не заходьте туди знову, — сказав Цяо Тянья з посмішкою. — Учительські журнали і записи вже перенесені до старої резиденції. Джудзи сказав мені орендувати маленьку будівлю на вулиці Шеньву для вас обох. Вона близько до палацових воріт, тому її не затопить.

— Відійди! — вигукнув Дзі Ґан. — Там усі хворі. Як Чвань-ер може залишатися там надовго? Я маю з ним поговорити!

Посмішка Цяо Тянья зникла. Він серйозно відповів:

— Наставнику, навіщо змушувати мене? Оскільки Джудзи вже дав інструкції, немає абсолютно ніяких причин змінювати їх. Тут усі заражені. Джудзи хвилюватиметься, якщо ви залишитесь тут. Будь ласка, ходімо зі мною, враховуючи його синівську шанобливість.

Дзі Ґана, чуючи сильний кашель довкола, ще більше хвилювався. Він схопив руки Цяо Тяньї і штовхнув його назад. Але Цяо Тянья вже передбачав, що він зробить хід, тому спішно прийняв удар. Попри те, що рука заніміла, він швидко знову загородив прохід своїм тілом.

— Шифу! — Цяо Тянья далі перейшов на шепіт: — Будь ласка, заспокойтеся. Якщо Джудзи вжив такі заходи, то, природно, вже продумав контрзаходи. Я незабаром повернуся. Якщо ми підемо рано, то й Джудзи теж зможе повернутися раніше, добре? Багато пар очей спостерігають за нами. Ви справді думаєте, що зможете його забрати? Куди ви можете піти?

Це «куди ви можете піти» заспокоїло Дзі Ґана. Він подивився всередину храму, потім рвучко махнув рукою, тремтячи, показав на Ці Хвейляня, але так нічого й не сказав.

 

Шень Дзечвань сидів на лавці, заплющивши очі, щоб трохи відпочити. У вухах постійно дзвеніло, голова паморочилася, але на обличчі не було й тіні втоми. Він почув, як його покликали, й розплющив очі. У ту ж мить із його обличчя зникли будь-які ознаки виснаження.

Один із чиновників Відомства доходів, відповідальний за справу, звернувся:

— Ваша Ясновельможносте Судде, запаси лікарських трав вичерпуються. Що ми робитимемо завтра?

— Справа важлива, трави закінчуватися не можуть, — відповів Шень Дзечвань ще більше закутавшись у плащ. — Імператорські лікарі з Імператорської академії медицини вже мають прибути. Вони привезуть новини про підготовку трав. Скажіть людям, щоб вони продовжували готувати ліки. Не економте на травах.

Чиновник кивнув на знак згоди. 

Шень Дзечвань, помітивши його збентежений вигляд, запитав:

— З якого ти відділу Відомства доходів?

Чиновник поспішно відповів:

— Цей скромний підлеглий насправді не є посадовою особою як такою, а лише другорядним службовцем, який відповідає за облік офіційних документів.

— Ми всі працюємо для людей. Все одно, великий ви чиновник чи дрібний, — мовив Шень Дзечвань, потираючи пальцями скроні. — Як тебе звати?

— Цього скромного підлеглого звати Лян Цвейшань.

— Завтра вранці ти візьмеш на себе нагляд за травами. Записуй усе до найменших деталей, —  наказав Шень Дзечвань сказав. — Я припускаю, що Імператорська армія вже вирушила за травами. Часу мало, навряд чи встигнуть отримати дозвіл із палацу. Тож усі поставки мають бути чітко задокументовані. 

Він раптом зупинився і на мить замовк.

— Іди відпочивай. Слідкуй за своїм здоров’ям. Якщо відчуєш недомагання, негайно доповідай.

Лян Цвейшань пішов. У той момент, коли завіса опустилася, Шень Дзечвань торкнувся свого чола — воно було гарячим.

Одразу після цього увійшов Ґе Цінцін. Вражений видовищем, він зробив крок вперед та прошепотів:

— Судде…

Шень Дзечвань спокійно запитав:

— Коли у Сі Хонсюаня з’явилися висипання?

— Через дві години після застосування ліків, — сказав Ґе Цінцін. — Висип почав поширюватися з його ніг.

— У мене висип з’явився перед лихоманкою, — тверезо зазначив Шень Дзечвань. — Симптоми не збігаються. Напевно, це не епідемія. Але, щоб перестрахуватися, я теж прийму ліки.

Ге Цінцін трохи заспокоїлася, але все одно додав:

— На щастя, ви не пішли у відпустку сьогодні вранці!

Імператор був заражений епідемічною хворобою. Хто з Імператорських лікарів посміє сказати, що він заразився через власну необережність чи розваги? Доведеться знайти виправдання й сказати, що це було випадкове зараження. Але хто міг заразити Імператора? Якщо не його особисті євнухи, то гвардійці, які часто ходили навколо Імператора. 

Наразі Шень Дзечваню було офіційно доручено діяти в присутності Імператора. Якби сьогодні він узяв відгул, це стало б ідеальною причиною для звинувачень. Висипи легко могли б назвати ознакою епідемії, а це позбавило б його будь-яких шансів залишитися при дворі. За ним досі тягнеться тінь провини Шень Вея. Якби його усунули зараз, повернення стало б майже неможливим.

Навіть самому Шень Дзечваню ця ситуація стала важким випробуванням. Інтриги та змови ще можна передбачити, але така непідконтрольна сила, як хвороба, була справжнім викликом. Якби він був менш обачним, зараз його доля залежала б від чужого слова. І життя, і смерть вирішувалися б одним рішенням.

Побачивши, що Шень Дзечвань заплющив очі, Ґе Цінцін тихо вийшов.

Шень Дзечвань слухав шум дощу, але думки його віднесли далеко. Разом із дощем на нього нахлинули каламутні спогади, які змушували його морщити лоба від утоми.

Він не любив ні сніжних днів, ні дощових. Холод і вогкість нагадали б йому про вирву Чаши, про Дзі Му, про всі ті дні, коли він мусив схиляти коліна й терпіти приниження. Такий холод пробуджував у ньому тривогу, похмурість і внутрішню боротьбу: під оболонкою стриманості він відчував крижану терплячість і приховану лють. 

Ось так Шень Дзечвань притулившись до стіни, дрімав. Але чим більше він дрімав, тим важче ставала його голова, аж поки він справді заснув у цьому кутку. 

Було вже пізно, коли Сяо Чиє прибув до храму Джао Дзвей. Він увійшов всередину разом із Імператорськими лікарями, які поспішали туди. Дін Тао, який ішов позаду, виглядав схвильованим, бо не зміг знайти Шень Дзечваня.

Сяо Чиє запитав Імператорського охоронця, який варив ліки: 

— Де Суддя? Я його шукаю!

Імператорський охоронець із закритим наполовину обличчям подав йому миску з ліками та сказав:

— Спочатку потрібно випити ліку, а потім шукайте того, кого вам потрібною. Генерал-губернаторе, ваші люди все одно працюватимуть у воді. Бережіть себе!

Сяо Чиє мовчки проковтнув ліки.

Імператорський охоронець підвівся й закричав під навісом від дощу: 

— Цін-ґе! Цін-ґе там? Де наш Суддя? Будь ласка, повідомте його та скажіть, що його шукає генерал-губернатор Сяо.

Ґе Цінцін лежав на лаві й спав. Почувши як викрикують його імя, він швидко підвівся, накинув на себе одяг та підійшов до чоловіків. Коли він побачив, що це Сяо Чиє, він сказав: 

— Суддя відпочиває всередині… Він не спав цілу ніч. Будь ласка, також відпочиньте, генерал-губернаторе. Вісім Великих Навчальних Дивізій сказали, що збираються охороняти міські ворота, тож завтра залишимося тільки ми, тому канаву доведеться копати нам усім разом.

— Фізичну роботу, природно, має виконувати хтось сильний і стійкий, — Сяо Чиє сказав йдучи. — Охороняй двері. Нікого не пускай.

Сяо Чиє підняв завісу й увійшов. Всередині не горіло світло. Він озирнувся, але не знайшов чоловіка, якого шукав. Лише коли він зробив ще кілька кроків, то побачив Шень Дзечваня, який прихилився до стіни.

Сяо Чиє увесь у багнюці, зняв верхній одяг і сів поруч із Шень Дзечванем, витрусив воду з чобіт. У кімнаті було холодно. У кімнаті було холодно, тому він знову взувся, вийшов до печі, узяв жару й приніс мідний таз, щоб розвести вогонь.

Шень Дзечвань відкрив очі й запитав: 

— Ви закінчили копати вулицю Донлон?

— Так, — Сяо Чиє розпалив вогонь. — Чому ти не спиш на ліжку?

— Просто дрімаю, — сказав Шень Дзечвань. — Якщо ляжу, то вже не піднімуся.

Сяо Чиє поставив миску перед ліжком і сказав: 

— Лягай спати на ліжко. Я розбуджу тебе пізніше.

Шень Дзечвань не сперечався, ліг на ліжко, а Сяо Чиє обійняв його ззаду й притиснувся обличчям до щоки. Спочатку Шень Дзечвань все ще чув шепіт Сяо Чиє, але згодом усе потьмяніло.

Лише коли Сяо Чиє почув, що дихання Шень Дзечваня трохи почастішало, він простягнув руку, щоб розстебнути коміри й уважніше розглянути ці червоні висипи.

Не те саме, що у Сі Хонсюаня.

Сяо Чиє  застібнув його одяг, міцно обійняв і сам задрімав.

Невідомо, скільки минуло часу. Сяо Чиє прокинувся, відчувши, відчувши пекуче тепло в руках. Він все ще був сонливий, коли напіврозплющив очі, але як тільки він чітко подивився на чоловіка в своїх обіймах, його розум миттєво прояснився.

Шень Дзечвань як розпечене залізо, уже змок від поту, волосся біля скронь стало вологим. Сяо Чиє доторкнувся до нього — усе тіло пекло.

Сяо Чиє різко сів і гукнув його: 

— Ланьджове, Ланьджове?

Шень Дзечвань стікав потом. Його брови були насуплені, а дихання було трохи уривчастим. Напіврозплющив очі від гукань Сяо Чиє, він сказав: 

— Ка... Карантин... Ти можеш заразитися цією хворобою, навіть якщо ти не біля води.

Сяо Чиє загорнув його в пальто і крикнув: 

— Чень Яне, виклич Імператорського лікаря!

Чень Ян, який дрімав, притулившись до стіни, миттєво прокинувся. Він підвівся, зіскочив зі сходів і, забігаючи під навіс, схопив Імператорського лікаря й потягнув його всередину.

Імператорський лікар підняв пальто, подивився на мить, а потім наполегливо сказав: 

— Генерал-губернаторе, Суддя заражений епідемічною хворобою! Мені здається, він спочатку застудився…

Сяо Чиє схопив Імператорського лікаря за руку. Дивлячись на нього, Сяо Чиє сказав холодним голосом: 

— Суддя що?

Імператорський лікар розгубився й одразу ж змінив слова:

— Це... це перевтома і виснаження... ось чому він захворів...

— Саме так. Начальник захворів сьогодні тут, — Сяо Чиє міцніше стиснув його руку. — До цього він не хворів.

Імператорський лікар неодноразово повторював: 

— Так, так, так...

— Усі ліки з Цюдову тут. Я знаю, що Ваша Ясновельможність має чудодійні руки цілителя в галузі медицини, — Сяо Чиє раптом пом’якшив тон. — Ви можете вилікувати його, правда?

Побачивши очі Сяо Чиє, коліна Імператорського лікаря підкосилия. Він вхопився за край ліжка, щоб підтриматися, і в паніці кивнув кажучи: 

— Можу... можу...